РОСІЙСЬКА та ЗАРУБІЖНА

літературо

РЕКОМЕНДОВАНО

у для загальноосвітніх навчальних закладів

ч / згідно з навчальними програмами, затвердженими

МІНІСТЕРСТВОМ ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

біографії > драматургія ^ вірші та проза

шк/ша

ІИЛАІИМЧМ* ДІМ

Висловлюємо подяку за допомогу в підготовці книги: Казаковій В., Кривці Н.

Навчальне видання

МЕГАДАЙДЖЕСТ Російська та зарубіжна література 10—11 (12) КЛАСИ

Укладання: Василь Віталійович Федієнко

Редактор Р. Дерев’янченко Коректори Н. Косенко, Т. Вакуленко Комп’ютерне макетування С. Бирюков

шкала

— -Л*.

ВИДАВНИЧИЙ ДІМ

Свідоцтво про внесення до державного реестру суб’єкта видавничої справи Сер. ДК № 907 від 25.04.2002 р.

Охороняється Законом України «Про авторське право та суміжні права».

Передрук книги чи будь-якої Ті частини забороняється без письмової згоди видавництва. Будь-які спроби порушення Закону переслідуватимуться у судовому порядку.

Підписано до друку 30.05.2008.

Формат 60x90 1/16. Папір друкарський. Гарнітура Шкільна. Друк офсетний.

Ум. друк. арк. 53,0. Обл.-вид. арк. 50,07. Наклад 1000 прим.

Друкарня «Торнадо»:

61045, м. Харків, вул. О. Яроша, 18

З питань оптових поставок звертатися: Видавничий дім «ШКОЛА»

61103, м. Харків, а/с 535 тел./факс (057) 340-77-80

Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10— 11 (12) класи/ Уклад. В. В. Федієнко. — X.: ВД «ШКОЛА* 2008. — 848 с.

ІвВК 978-966-429-010-1.

У книзі зібрано всі твори із зарубіжної та російської літератури, що вивчаються у 10—11 (12) класах шкіл різного профілю, а також наведено біографічні відомості про авторів.

Матеріал скорочено таким чином, щоб забезпечити користувачеві можли­вість не тільки детально ознайомитися зі змістом творів, але й дістати повне уявлення про особливості авторського стилю, розвиток сюжетних ліній тощо.

Ця книга є надійним помічником для всіх, хто не має можливості в обмежений період прочитати потрібний твір у повному обсязі.

ББК 84.4/8я7+74.261

ISBN 978-966-429-010-1

© В. В. Федієнко, укладання, 2008 © ВД «ШКОЛА», 2008

Книги треба читати повністю. Це, без сумніву, істина. Це аксіома. У зв’язку з цим твердженням може видатися нонсенсом видання дай­джесту. Навіщо вдаватися До такого рішення? Адже ніхто серйозно не порадить, ігноруючи вимоги програми, читати скорочені тексти. Проте може статися так, що на певний час з якихось причин потрібної книги (та ще й українською мовою) немає ні вдома, ні в бібліотеці, а до уроку слід підготуватися швидко. Тоді ця книга, не претендуючи на те, щоб замінити класичні оригінали, нівелюючи їх особливості, мас стати у пригоді хоч на перший час, щоб «увійти в тему», познайомити­ся із сюжетом та героями твору.

Літературні твори, зібрані у цій книзі, входять до програми для 10—11 (12) класів із зарубіжної літератури у сучасній школі. Тексти підібрано з урахуванням різних типів державних програм, призна­чених як для різних профільних класів, так і для загальноосвітніх шкіл.

Твори викладено так, що читач не тільки відстежує сюжет: завдяки уміло підібраним цитатам він дістає уявлення про авторський стиль, характери героїв, логіку їхньої поведінки тощо. На відміну від існу­ючих аналогів, у цій книзі кожен текст супроводжується інформаці­єю про письменників та їхні твори і максимально наближений до ав­торського, аби зберегти неповторний стиль, особливості відтворюваної епохи та періоду, коли твір писався. Скорочення текстів не спотворю­ють сюжетів, у книзі немає особистих оцінок — збережено суто сюжет­ний рух, авторські особливості мови, стилю, прийомів. Для цього ви­дання добиралися українські переклади творів, якщо такі існують.

Отож для багатьох абітурієнтів ця книга буде справжньою знахід­кою. Не менш цікавою вона може стати і для студентів, що готують­ся до семінарів, до майбутньої професійної діяльності вчителя, адже може допомЬгги швидко зорієнтуватись у сюжетних сплетіннях, аби приділити більше уваги дослідженню характерів, стилю тощо. Не зай­вою ця книга буде й для професійного вчителя, навантаження якого в сучасній школі дедалі зростає, майже не залишаючи часу для систе­матичного перечитування текстів, що так необхідно для підготовки до

З

уроку. Книга є зручною й для роботи на уроці, тим більше, що, крім скороченого викладу прозових і драматургічних творів, повністю вмі­щує твори віршовані. Якщо в читача виникне потреба вивчити вірші напам’ять, то ця книга позбавить його від зайвих пошуків текстів, збе­реже час.

Напевне, комусь не до вподоби «заміна», неминучі нарікання щодо неможливості заміни класики переказами. Проте слід зазна­чити, що скорочений виклад змісту нерідко виконує роль своєрідної реклами. Досвід показав, що часом читання скорочених текстів час­то відігравало позитивну роль: у читача виникало зацікавлення кла­сичною літературою, бажання прочитати твір повністю.

Укладач сподівається, що широкий загал читачів, які скориста­ються цією книгою, оцінять її переваги та віддадуть належне її ко­рисності.

Примітка. Перелік текстів подано відповідно до програм, укла­дених такими авторами: Д. С. Наливайко, член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук (науковий редактор); Ю. І. Ков- басенко, кандидат філологічних наук (керівник авторського колек­тиву); Н. О. Висоцька, В. І. Фесенко, доктори філологічних наук; Г. М. Гребницький, Т. Б. Недайнова, Н. О. Півнюк, кандидат педа­гогічних наук; К. Н. Баліна, Г. В. Бітківська, Л. В. Ковбасенко, вчи- телі-методисти зарубіжної літератури. Ці програми були створені на основі чинної програми із зарубіжної літератури для 5—11 класів 1998 (2003) років. Таким чином, книга придатна для широкого ви­користання.

Французький поет, представник авангардист- ської поезії, який зробив спробу зблизити по- езію з іншими видами мистецтва, зокрема жи- вописом, створивши свої каліграми-віриіі у вигляді малюнка (з 1914 року) та застосувавши запозичений у кубістів принцип симультанеїз- му — розгортання в одному часі й просторі зо- вні не пов'язаних образів, сюжетів, мотивів, ви- користовував також поетичний монтаж речей і явищ, думок і вражень, що виникають у пли- ні роздумів, з 1912 року відмовився від розді- лових знаків. Перша збірка «Рейнські вірші» (1902), а 1911 року був написаний цикл вір- шів «Бестіарій, або Кортеж Орфея» (1911), по-

тім велика поетична збірка «Алкоголі» (1913). Друга велика поетична збірка вийшла друком 1918 року «Каліграми. Вірші Миру та Війни» (1913—1916). Автор прозових творів, зібраних у книгах «Єресіарх і К*» (1910), «Поет убі- єнний» (1916), та літературно-критичних статей. Належно не оцінений су- часниками, Аполлінер зацікавив наступні покоління. Його поезія дала витоки новим течіям у світовій ліриці.

МІСТ МІРАБО

Під мостом Мірабо струмує Сена

Так і любов

Біжить у тебе в мене

Журба і втіха крутнява шалена

Хай б’є годинник ніч настає

Минають дні а я ще є

Рука в руці постіймо очі в очі

Під мостом рук

Вода тече хлюпоче

Од вічних поглядів спочити хоче

Хай б’є годинник ніч настає

Минають дні а я ще є

Любов сплива як та вода бігуча

Любов сплива

Життя хода тягуча

Надія ж невгамовано жагуча

Хай б’є годинник ніч настає

Минають дні а я ще є

Минають дні години і хвилини

Мине любов

І знову не прилине

Під мостом

Мірабо хай

Сена плине

Хай б’є годинник ніч настає Минають дні а я ще є

ІЗ «ПІСЕНЬ НЕЛЮБОГО»

Полеві Леото

Коли співав я цей псалом У році дев’ятсот і третім Не знав я що моя любов Неначе фенікс після смерті Огненної воскресне знов

***

У днину лондонську туманну Зустрівсь мені один лайдак Геть схожий на мою кохану І зирконув на мене так Що я від сорому зов’янув

За босяком я йшов слідком За свистуном безцеремонним Здавався вулиці огром Розверзнутим Червоним морем Він Ізраїль я фараон

Хай цегли хвилі стануть диба Як мав би я коханням грать Хай буду нільський я владика Його сестра-жона і рать Як ти у мене не єдина

І знов на розі що горів Огнями всіх своїх фасадів В кривавім сяйві ліхтарів Роз’ятрених в тумані саден На неї схожу жінку стрів

Той самий погляд аж льодовий На голій шиї той же шрам П’яна з таверни йшла брудної І я збагнув весь нонсенс драм І розпізнав всю фальш любові

Коли в свій дім вернувсь Улісс Після стількох жертвоприносин Його впізнав старенький пес І Пенелопа із-за кросен Назустріч вийшла не без сліз

І цар Душ’янта був веселий Шакунтала його жона Як він вернувсь із чужозем’я Бліда з жадання і ждання Голубила самця газелі

Згадав я щастя тих царів В ту мить коли любов-омана

7

І та що я не розлюбив Штовхались тінями в тумані Троюдячи мій давній біль

Жалі ви ведете до пекла Я ж прагну раю забуття За поцілунок твій напевно Владар-злидар оддасть життя Продасть і тінь свою славетну

Я весь в минулім як в зимі Зігрій це серце сонце Пасхи закрижаніле у пітьмі Ще більш ніж: сорок серць Себасти Що мордувались нелюдьми

Мій спомине гінкий кораблю Вже ж ми наплавались удвох Гіркосолоними морями Вже ж ми наплакались удвох І ранками і вечорами

Прощай облудо в пітьмі зник Кохання привид пелехатий З тією злившись що торік Її в Німеччині я втратив І не побачу вже повік

Молочна Путь сяйлива сестро Білявих ханаанських рік І тіл коханок білочреслих Чи пригойдає твій потік Нас до галактик ново скреслих

Тут інший рік згадав я знов Був ранок радістю повитий І мужньо я співав любов Був місяць любень місяць квітень І все всміхалось нам обом

ВІДПОВІДЬ ЗАПОРОЖЦІВ ТУРЕЦЬКОМУ СУЛТАНОВІ

Царя небесного харцизе Високорогий сатано Не годимося ми в підлизи Жери-но сам своє лайно Воно нам в пельку не полізе

Крамарю грецький просмердівсь Ти тюлькою на честь ісламу І палями обгородивсь Швидка напала твою маму І ти в дрислинах уродивсь

Подільський кате струп’я вкрило Тобі все тіло мов шпориш Конячий зад свиняче рило Побережи дурний свій гріш На масті та святе курило

ЛОРЕЛЕЯ

Жила у Бахарасі білявка чарівна Усіх мужчин в окрузі з ума звела вона

І врешті сам єпископ позвав її на суд Та виправдати мусив через її красу

О Лорелеє очі у тебе як смарагд

Хто вчив тебе чаклунства який великий маг

Прокляті в мене очі проклята я сама Хто в очі ті загляне тому життя нема

У них не самоцвіти пекельнії вогні В огні в огні спаліте ті чари навісні

В тім полум’ї шаленім і я старий горю Хай судить тебе інший а я програв цю гру

Не смійся превелебний молися небесам Спали мене благаю рятуйсь як можеш сам

Поїхав мій коханий у чужодальній світ Спали мене благаю мені немилий світ

9

Болить у мене серце то мабуть не к добру Сама на себе гляну вже знаю що помру

Болить у мене серце відколи я сама Болить у мене серце бо милого нема

Призвав тоді єпископ трьох лицарів як стій Ведіть цю божевільну в дівочий монастир

1. Лоро тужна Лоро в очах у тебе шал Іди іди в черниці забудеш марний жаль

2. рушили в дорогу вони учотирьох

І плакалась небога до провожатих трьох

Пустіть мене молю вас на верх тії скали Нехай ще раз спогляну на замок мій згори

Нехай ще раз побачу свій образ у воді А потім прилучуся до дів святих і вдів

Вже коси золотаві на вітрі розплелись Вернися Лорелеє гукали їй вернись

Ви бачите по Рейну там човничок пливе А в човні тім мій милий і він мене зове

Вертається мій милий у мене серце мре Не стямилась причинна шубовснула у Рейн

Побачила свій образ то і сама вмирай Ті сонячнії коси ті очі як смарагд

ЗАРУЧИНИ

Присвячується Пікассо Весною в мандри йдуть невірні наречені І з кипариса де гніздиться синій птах Злітає синій пух розвіюється в прах

Мадонна на зорі збирала цвіт синюх А завтра рватиме ще й запашні левкої Оздобити гніздо голубки до якої Одного вечора прилине голуб-дух

В цитриновім гаю на сонячнім пониззі Кохалися пташки як любим ми кохать Далекі села мов повіки їхні сизі А між цитринами серця їх майорять

МІСЯЧНЕ СЯЙВО

Медистий місяцю шаленії вуста Розсмакувалися цю ніч сади й міста У ролі бджіл зіркам гуляється так гарно Бо виноградний світ проміниться нектарно Проміння місячне усотують бджілки У соти сонячні в небесні стільники І я боюся вже така його натура Огненного жала цього джмеля Арктура Оманним променем мене він охитрив І взяв астральний мед з троянди всіх вітрів

МАЛЕНЬКЕ АВТО

31 серпня 1914 року

Пізнього вечора я виїхав із Довіля

В маленькому авто Андре Рувера

Нас було троє я він і шофер

Ми сказали прощай цілій епосі

Над Європою вставали розлючені велетні

Орли покидали гнізда чекаючи сонця

Хижі риби виринали з безодень

Народи сходились аби пізнатись до кінця

Мерці здригалися із жаху в своїх

похмурих домовинах

Собаки гавкали туди десь до кордонів Я їхав несучи в собі усі ці армії що бились В моїй душі ж бо пролягли усі краї якими сунулись війська

Усі ліси й веселі села Бельгії Льоруж і Франкоршан відкриті оболоні Куди не раз чужі вдирались легіони І колії грімкі де ті що йшли на смерть Прощались поглядом з оцим життям барвистим Глибокі океани де чудища підводні Байдужно шастали між решток кораблів Вершини височенні де люди вперто б ються Куди й орел не злине Людина б’є людину І котиться униз падучою зорею Відчув я у собі якісь нові істоти

Що світ новий будують і вправно ним керують Якийсь купець багатий і дивно щедровитий Небачені товари розіклав А пастухи-гіганти німі отари гнали Що йшли слова щипали і скубли як могли Собаки ж гавкали на них усю дорогу Я ніколи не забуду цієї нічної подорожі

коли ніхто з нас не промовив ні слова

О похмурий від’їзд коли вмерли наші три фари

О ніжна передвоєнна ніч

О села де хапливо працювали Ковалі

Покликані між дванадцятою й першою

годиною ночі їхали ми до голубого Лізьє До золотого Версалю Тричі спинялись бо лопали скати

Коли ж другого дня опівдні Через Фонтенбло Ми в’їхали в Париж Якраз оголошувано мобілізацію Ми зрозуміли з товаришем Що це мале авто нас привезло В нову епоху

Хоч ми були вже зрілі люди А чулись ніби щойно народились

ЗАРІЗАНА ГОЛУБКА Й ВОДОГРАЙ

О постаті убиті любі

О дорогі розквітлі губи Міє Мареє Єтто Лорі Анні і ти Маріє Де ви дівчата Я вас питаю Та біля водограю Що плаче й кличе Голубка маревіє

12

Душа моя в тремкій напрузі Де ви солдати мої друзі Де ви Бійї Даліз Реналь Печальні ваші імена Як у церквах ходи луна Б’ють відгомоном до небес Ви в сонну воду глядитесь

І погляд ваш вмирає десь Де Брак де Макс Жакоб Дерен Що в нього очі як той Рейн

Де милий Кремній волонтер Вже може їх нема тепер Душа ятриться з непокою І водограй рида зі мною

А як вони іще живі Десь б’ються на Північнім фронті Там олеандри всі в крові І сонце ранене в траві На багрянистім горизонті

Переклад М. Лукаша

Російська поетеса, яка представляє неокласи- ків, що на теренах Росії називалися акмеїста- ми (були об'єднані у «Цех поетів»). У своїй ви- тонченій, щирій ліриці з лише їй притаманною своєрідною інтонацією відтворила надзвичай- но широкий діапазон людських почуттів і пе- реживань. Публікуватися почала з 1907 р. Ре- волюцію сприйняла як неминучу розплату за гріховність і свого життя, і життя свого поко- ління. Складний життєвий і творчій шлях цієї талановитої, неординарної людини. Вона пе- режила «ідеологічну анафему» за свої буцім- то «антирадянські» твори (ніжні ліричні вірші,

_ часом з мотивами суму, туги, приреченості),

довгий час писала «у шухляду», була виключена з лав письменницької орга­нізації. А. Ахматова — автор кількох віршованих збірників: «Вечір» (1912), «Вервиця» («Четки»), 1914, «Біла зграя» («Белая стая»), 1917, «Подорожник» (1921), «Anno Domini» (1922), «Перебіг часу» (1965) та літературно-критич­них статей, зокрема досліджень творчості 0. Пушкіна. Особливе місце у твор­чості А. Ахматової посідає поема-цикл «Реквієм», у якій трагічні події осо­бистого життя нерозривно переплелися з великою народною трагедією; це пристрасна розповідь про мученицьку долю свого народу.

Анна Ахматова є лауреатом італійської премії «Етна Таорміна» (1964) та почесним доктором літератури Оксфордського університету (1965). Світове визнання прийшло до Ахматової лише наприкінці життя.

• * *

Був ти нещирим у ніжності.

Скільки журби, далебі!

Як же багатством у бідності Душу зігріти тобі?

Піснею слави лестивою Нам доля співа сліпа. Господи!

Та ж недбайлива я,

Твоя рабиня скупа.

Ні прутиком, ні трояндою Не буду в садах Отця.

Я від кожної тріски падаю,

Здригаюся від слівця.

Переклад П. Перебийноса

СІРООКИЙ КОРОЛЬ

Болю безвихідний, слався тепер!

Вчора король сіроокий помер.

Вечір осінній задушно палав,

Муж мій вернувся й спокійно сказав:

«Знаєш, із ловів його принесли, тіло під дубом столітнім знайшли.

А королева, така молода,

Сивою стала до ранку. Шкода!..*

Люльку свою на каміні знайшов І на роботу нічну він пішов.

Буду я доню будити від сну.

В сірі очиці її зазирну.

А за вікном тополине гілля Шепче: «Немає твого короля...*

Переклад М. Москаленка

15

• * *

...А чоловік, котрий тепер мені Ніхто, а був турботою моєю,

Рятунком найгіркіших літ моїх, —

Уже бреде як привид на задвірках,

По закутках, околицях життя,

У мороці безумства, обважнілий.

І вишкір вовчий...

Боже, Боже, Боже!

Як тяжко я перед тобою грішна!

Залиш хоч жаль мені...

Переклад Т. Крижанівської

REQUIEM (ФРАГМЕНТИ)

Ні, не під чужинним небозводом Вирієм я тішила судьбу —

Я тоді була з своїм народом,

Там, де мій народ, на лихо, був.

1961

Замість передмови

У страхітливі роки єжовщини я простояла сімнадцять місяців у в язничних чергах у Ленінграді. Одного разу хтось «упізнав» мене. Тоді жінка з голубими губами, яка стояла за мною і яка, звісно, ні­коли в житті не чула мого імені, спам’яталася від заціпеніння, що ним усі ми були скуті, і запитала мене на вухо (там усі розмовляли пошепки):

• А це ви можете описати?

І я сказала:

• Можу.

Тоді щось схоже на посмішку промайнуло тим, що колись було її обличчям.

1 квітня 1957

Ленінград

16

Посвята

У такому горі никнуть гори.

Кам’яніє тікищем ріка.

Незворушні лиш в’язниць затвори,

Поза ними «каторжанські нори»

І журба, як смерть, гірка.

Ще для когось, може, віє легіт,

Ніжне сонце за Неву спада —

Ми не знаєм, будневі підлеглі,

Чуєм лиш ключів іржавий скрегіт Та важкий державний крок солдат. Дзвонять нам заутрені зловіщі.

Брук столичний одичів, знімів. Збіжимось — мерці од нас живішії Сонце низько, та Нева у вічі Зблискує надією в імлі.

Врешті — вирок... Сльози рятували: Назавжди відрізнена од всіх,

Мов на площі — навзнак — зґвалтували, Пси у підворітні недорвали, —

Йдеш, немов сновида... В мертвий світ... Де тепер сестриці безталанні Двох моїх осатанілих літ?

Сніг сибірськии, може, їм востаннє Шелестить з-під місяця й не тане?

Всім їм шлю прощальний свій привіт.

Березень 1940

Вступ

Це було в ті часи, як всміхався Тільки мрець: розквитався — і рад. Наче зайвий доважок, гойдався При в’язницях своїх Ленінград.

А коли, одурілі від муки,

Уже ткалися в’язнів полки, їм уривчасту пісню розлуки Паровозні ридали гудки.

Зорі смерті стояли над нами,

І безвинна судомилась Русь Під кривавими каблуками І під шинами чорних «марусь».

І

Забирали тебе на світанку,

Мов на цвинтар, тебе провела.

Плачуть діти тобі наостанку.

На божниці свіча опливла.

На устах твоїх — крига ікони, Смертний піт на чолі... Смертна мить... Як стрілецькі знеславлені жони,

Під Кремлем буду вити і вить!

Осінь 1935 Москва

IV

Уявити б тобі, насмішнице,

Чарівнице в своїм гурті, Царськосільська весела грішнице,

Що тобі судилось в житті —

Під Хрестами, із передачею,

Дням і чергам втративши лік,

І твоєю сльозою гарячою Новорічний скипається лід.

Осокір в’язничний гойдається,

Ні шелесне, а скільки там Безневинних доль обривається...

VII Вирок

І діждала слова кам’яного,

Придавило груди, ще живі.

Що ж, була готова я до всього.

Здужаю і владу слів.

Нині в мене днина клопітлива:

Треба вбити пам’ять і любов,

Треба, щоб душа закам’яніла,

Треба вивчитися жити знов.

Що ж бо інше? Літо палко шепче,

Ніби свято за вікном гуде.

Здавна я передчувала все це —

Дім осиротілий, світлий день.

Літо 1939

X Розп’яття

Не ридай Мене, Мати, бо гробе зрящи

І

Хор янгольський великий час возславив,

Небесна твердь отверзлася вогнем.

Вітцю сказав: «Пощо Мене зоставив!*

А матері: «О, не ридай Мене...*

2

Магдалина билася, ридала,

Любий учень в горі кам’янів,

Лиш на Матір, що, німа, стояла,

Аніхто поглянути не смів.

Епілог

1

Пізнала все: які спадають лиця,

Який з-під вік тече липучий страх,

Які страшні, незгойні запеклися Клинописи страждання на щоках,

Який вівсяні і смолисті скроні Зненацька осипає срібний сніг,

Догідно кривляться вуста безкровні,

Пересипає страх сухенький сміх.

Не милосердя лиш собі одній,

Для всіх благаю, хто стояв зі мною Під люті стужі і в липневі дні Під красною осліплою стіною.

2

Надходить урочистий для помину час Я бачу, я чую, вчуваю всіх вас:

І ту, що надсил до кватирки тяглась,

І ту, що недовго топтатиме ряст.

І ту, що легеньким волоссям — як цш Стріпнула: + Ходжу, як додому, сюди!*

Хотіла б згадати я всі імена,

Та віднято список, а де він хто зна?

Широкий покровець зіткала я всім Із бідних, у них же підслуханих слів.

19

Про них пам’ятатиму всюди й завжди, Якої б мені не приспіло біди.

Коли ж мені стиснуть змордований рот Яким прокричав стомільйонний народ, Хтось, може, нівроку згадає мене,

На проводи тихо мене пом’яне.

Якщо ж у вітчизні, у нашій, трудній, Поставити пам’ятник схочуть мені.

Я згодна, але заповіту мого Не руште: край моря не ставте його,

Де я народилась, де сонце й пісок: Останній урвався із морем зв’язок,

Ні в царськім саду, при таємному пні,

Де постать дівоча ще мріє мені.

Поставте ось тут, де я триста годин Стояла й замок не відкривсь ні один. Ось тут, бо і в смерті спасенній боюсь Забути про гуркіт зловісних «марусь». Про двері, розчахнуті нагло у двір,

Про жінку, що вила, мов ранений звір. Нехай мені з бронзових мертвих повік,

Як сльози, підталин покрапує сніг,

І голуб в’язничний туркоче в імлі,

І тихо Невою ідуть кораблі.

Березень 1940 Переклад В. Затуливітра

Французький письменник, чиї романи стали своєрідним еталоном реалізму першої полови- ни XIX століття.

Вчився у Паризькій школі права, водночас працюючи клерком у адвоката й нотаріуса. Був журналістом, автором «чорних романів». Пер- ший роман «Шуани» (1829), 1830 року напи- сані «ІЬбсек», «Еліксир довголіття», 1831 року «Шагренева шкіра», а потім «Євгенія Гран- де» (1833), «Батько Горіо» (1834). У 1842 році у письменника визрів задум великого циклу романів, який назвав «Людською комедією». Письменник прагнув створити «історію та кри- тику суспільства», яка мала складатися зі ста

п'ятдесяти творів (написано близько 100), поділених на три частини. «Етюди про звичаї», «Філософські етюди» та «Аналітичні етюди». У «Людській коме- дії» живе й діє близько двох тисяч персонажів, які в одних романах виступа- ють як головні, а в інших як другорядні герої. Така побудова дозволяє посту- пово дізнаватися про персонажі дедалі більше.

Найвідоміші романи Бальзака - «Тридцятилітня жінка», «Полковник Ша­бер» (1832), «Музей старожитностей» (1836), «Утрачені ілюзії» (1837), «Історія величі й падіння Цезаря Біротто» (1837), «Банкірський дім Нусінжена» (1838), «Блиск і убозтво куртизанок» (1838), «Фізіологія шлюбу» (1839) та інші.

Не раз бував у Росії та в Україні. В Росії письменник сприймався як знавець людського серця, майстер-психолог. І. Франко вважав Бальзака одним із най- видатніших представників реалістичної традиції в світовій літературі. Цілу низку творів Бальзака перекладено українською мовою.

ГОБСЕК

Якось узимку 1829/1830 року в салоні віконтеси де Гранльє аж до першої години ночі засиділися два гості, що не належали до її рідні.

Перший з них гарний молодий чоловік, зачувши бій камінного го­динника, поспішив відкланятися. У салоні її брат та друг сім’ї ще за­лишилися закінчити партію гри в пікет, а вона підійшла до своєї доч­ки Камілли, побачивши, що та стоїть біля каміна й прислухається до звуку кабріолета, що саме від’їжджав. Мати почала м’яко докоряти дочці за надмірну увагу до молодого графа де Ресто. «Я нагадаю тобі тільки одне: у пана де Ресто є мати, жінка, здатна поглинути хоч і мільйон», — сказала вона Каміллі і розповіла, що графиня де Ресто була особою низького походження, мала прізвище Горіо і дуже не­гарно поводилася з батьком. Вона не заслуговує на такого сина, як Ернест, який ніжно піклується про матір, брата і сестру. І хоч сам молодий граф гідний поваги, жодна з матерів не зважиться довірити йому свою дочку, доки жива його мати.

Зачувши розмову віконтеси, друг їхньої сім’ї стряпчий Дервіль по­спішив на допомогу Каміллі, пообіцявши розповісти історію, яка має змінити погляди на становище Ернеста де Ресто. Чому ж віконтеса, одна з найвпливовіших дам Сен-Жерменського передмістя, так охо­че спілкувалася зі звичайним стряпчим? Свого часу, повернувшись до Парижа разом з королівською родиною після революції, вона, втративши все, змушена була жити на невеликі гроші, що виділяв їй Людовік XVIII як придворній дамі. Дервіль зумів настільки вправно и профес іно повести справи, що незабаром повернув їй будинки, лі­сові угіддя, акції Орлеанського каналу та інше майно. До того ж він був чесним, мав гарні манери і не скористався жодною вигідною про­позицією щодо блискучої кар’єри у судовому відомстві. Проте в сало­ні де Гранльє бував частенько і його охоче приймали. Він уже давно помічав закоханість молодих людей і прихильно ставився до обох, за що Камілла була йому вдячна.

Отож, зібравшись з думками, Дервіль розпочав так: «Сьогодніш­ній вечір нагадав мені про одну романтичну історію, єдину у мо­єму житті... Адже колись і мені було двадцять п’ять років...* І він розповів про дивного сусіда, якого послав йому випадок, коли Дер­віль мешкав на вулиці де-Гре. На думку Дервіля, обличчя його су- сіда-лихваря нагадувало місячний диск, оскільки його «жовтувата блідість нагадувала колір срібла, з якого злізла позолота. Волосся... було абсолютно пряме, завжди охайно зачесане і з сильною сивиз­ною - попелясто-сіре. Риси обличчя нерухомі, безпристрасні, немов у Талеирана, здавалися відлитими з бронзи. Очі, маленькі й жовті

22

немов у тхора, і майже позбавлені вій, не терпіли яскравого світла, тому він захищав їх великим козирком зношеного картуза. Гострий кінчик довгого носа, поритий ряботинням, скидався на буравчик, а губи були тонкими, як у алхіміків та древніх дідуганів на картинах Рембрандта і Метсу». Вік його був загадкою: чи то постарів дочасно, чи то добре зберігся й залишиться моложавим навіки.

Усе в житті лихваря здавалося настільки впорядкованим, ніби його хтось завів, наче якийсь механізм. У нього, здавалося, й емоцій не було. Життя його минало безшумно, немов «сипався цівкою пісок у старовин ному пісочному годиннику ». Часом його жертви обурювалися, кричали, але потім наставала тиша, «як буває на кухні, коли заріжуть качку*. Отакий був сусід Дервіля, коли він мешкав у будинку, що був колись монастирським готелем. Сам Дервіль був тоді ще студентом-правником останнього курсу і лише молодшим писарем у конторі стряпчого. Вна­слідок безгрошів’я він жив дуже скромно, отож і заслужив на повагу свого сусіда-лихваря, якого звали Гобсек.

Гобсек був людиною багатою, проте жив дуже скромно, не бажа­ючи, аби хоч хтось дізнався про його справжні статки. Одного разу, коли він ішов сходами, з його жилетної кишені випала золота моне­та проте коли йому хотіли віддати гроші, що покотилися сходами, Гобсек відмовився, сказавши, що в нього, людини бідної, не може во­дитися золотих монет, інакше хіба б він так жив. Жив він самотньо, нікого до себе не пускаючи, але Дервіль вів його справи, отож мав прихильність цієї дивної людини. Згодом він дізнався, що старому було вже сімдесят шість років і народився він в Антверпені, що мати його була єврейка, а батько голландець і що повне його ім я Жан-Ес- тер ван Гобсек. Прізвище у перекладі з голландської означало «жи­воглот* . У нього була сестра, в якої були дочка та онука, проте Гобсек ніколи не цікавився рідними і заздалегідь ненавидів своїх спадкоєм­ців. Колись ще десятирічним хлопчиком мати віддала його юного на корабель, що відпливав до голландських володінь Ост-Індії. Там він поневірявся 20 років. Намагаючись розбагатіти, зв’язався з корсара­ми, шукав скарб диких племен поблизу Буенос-Айреса. Де тільки він не був, однак не дуже полюбляв про це говорити, хіба що часом Дер- вілю, та й то потім про це жалкував: «Якщо людяність, спілкування між людьми вважати свого роду релігією, то Гобсека можна назва­ти атеїстом». Дервіль говорив: «Душа його залишалася для мене та ємницею за сімома замками*. Він не знав, якої віри Гобсек, чи вона в нього була, чи є щось святе для цієї людини: «Про що думає оця істота? Чи знає вона, що є у світі Бог, почуття, любов, щастя?» Од­ного разу, коли вони заговорили про гроші, Гобсек розповів своєму

23

рекомендувати його своїм колегам Вербрусту, Пальма, Жигонне. Він додав ще умову, аби Дервіль консультував його безкоштовно до кінця днів І годував обідом під час спілкування по середах і суботах. «За п’ять років, — згадував Дервіль, — я вже розквитався з Гобсе­ком повністю*. Гроші дісталися йому працею і талантом та знаннями юриста. Власними особистими якостями він досяг певного соціаль­ного стану, стабільності й одружився з Фанні Мальво, яка отримала у спадок від померлого дядька сімдесят тисяч франків. Отож усе разом і допомогло віддати борг.

♦Аж раптом вже за рік випадково, майже проти своєї волі, потра­пив я на парубоцьку вечірку», - вів далі Дервіль. Там приятель по­зі іиомив його 31 світським жевжиком Максимом де Траєм, аби він повів цього гравця й улюбленця жінок до

фіктивний і що як тільки старший син графа Ернест де Ресто досягне повноліття, Гобсек зобов’язується віддати йому все майно. Оскільки Ернест був надто прив’язаний до матері, жінки легковажної, то граф попросив Дервіля зберігати розписку в себе. У цьому ж документі він виділяв долю спадщини і для молодших дітей. Проте минуло три мі­сяці, а документа Дервіль так і не отримав. Одного разу, обідаючи з Гобсеком, Дервіль таки спитав у нього, що з графом, і той сказав, що граф де Ресто на порозі смерті. Він не витримав горя й захворів. Вони разом пішли до графа, але графиня, побоюючись заслуженої кари, зробила все, аби не пустити Дервіля до графа. Весь час вона прово­дила біля чоловіка, і всі думали, що вона така віддана й турботлива дружина, а тим часом графиня шпигувала за чоловіком, і коли він помер, влаштувала справжній обшук. Коли після смерті графа Гоб­сек і Дервіль зайшли до його спальні, вони були вражені безладом, який там учинила графиня, навіть тіло чоловіка вона зухвало пере­вернула, шукаючи потрібні документи. Мабуть, граф до останнього ховав зустрічну розписку під подушкою. Дервіль побачив на кили­мі розірваний конверт з гербовою печаткою графа, що був адресо­ваний саме стряпчому. У каміні горіли якісь папери. Почувши, що впни прийшли, графиня швидко пробігла очима перші рядки запові­ту і, побачивши там імена своїх молодших дітей, кинула папери у во­гонь, думаючи, що документ позбавляє їх спадщини. «Що ви нароби­ли! — скрикнув я, вихопивши з каміна шматочок паперу, якого ще не торкнувся вогонь. — Ви розорили своїх дітей! Адже ці документи забезпечували їм спадщину*, — так згадував про це Дервіль. Гобсек вирішив сам користуватися майном графа, оскільки зустрічна роз­писка була спалена. «Будинок графа Гобсек здав для винаймання; літо проводив по-панськи у його маєтках, тримав себе там за хазяї­на, будував ферми, лагодив млини і дороги, саджав дерева*. Одного разу, зустрівши Гобсека на одній з алей Тюїльрі, Дервіль сказав, що графиня змінилася, увесь час присвячує дітям, дала їм гарну освіту, а старший її син Ернест гарний юнак, він намагається працювати, аби забезпечити матір і молодших брата і сестру. Але на запитання про те, чи не збирається Гобсек таки допомогти Ернесту, той відпо­вів, що нещастя — найкращий учитель. У нещасті він багато чого на­вчиться, дізнається про ціну грошей, чоловіків і жінок. «А як стане вправним лоцманом у життєвому морі, ми його до капітана підвищи­мо*, — зауважив лихвар. Через деякий час Гобсек захворів. Навідав­шись до нього, Дервіль побачив, що той зовсім заслаб, але не слабша­ла його жадібність. На той час він винаймав увесь будинок сам, не бажаючи нікого бачити біля себе. Однак щодня отримував дари. Він

27

♦приймав усе, починаючи від кошика з рибою, піднесеного якимось бідаком, і закінчуючи пакунком свічок — подарунком людей скупу­ватих, брав столове срібло від багатих людей і золоті табакерки від спекулянтів*. Служка сказала, що їй здається, ніби він це все погли­нає, а сам усе худне, бо воно йому все не на користь.

Білоруський прозаїк. Пройшов Велику Вітчиз- няну війну, двічі поранений. Він прийшов у лі- тературу, відчуваючи потребу розповісти, яку ціну людство заплатило за перемогу. Перші два його оповідання про війну з'явилися 1949 ро- ку. Далі він писав на воєнні й побутові теми. Та справжній талант письменника виявився саме у воєнній прозі. «Журавлиний крик», «Зрада», «Дожити до світанку», «Альпійська балада», «Його батальйон», «Знак біди», «Сотников», «Мертвим не болить», «Кар'єр» — це зовсім не повний перелік творів, у яких воєнна тема ор- ганічно пов'язана з сучасністю, де кожен рядок стверджує: біль воєнних років назавжди зали-

шився в серці. І ще — це біль за людей, які не зробили висновків з уроків істо- рії. У своїх воєнних повістях створив цілий ряд масштабних людських харак- терів. За повісті «Дожити до ранку», «Обеліск» письменника було відзначено Державною премією СРСР, за повісті «Третя ракета» і «Фронтова сторінка» — літературною премією Якуба Коласа; за повість «Знак біди» В. Биков отримав

Ленінську премію.

Вісім із шістнадцяти його повістей перекладено українською мовою.

АЛЬПІЙСЬКА БАЛАДА

1

Іван спотикнувся, упав, але зразу ж підскочив і, загубивши колод­ки, побіг босими ногами по бетонних уламках, що розкидав вибух. Позаду чулися крики, гулко тріщали автоматні черги, попереду була остання перешкода — напівзруйнована заводська стіна, а далі — ву­лиці, що потопали в зелені.

Він узяв у зуби пластмасову ручку пістолета, плигнув, ухопився за край стіни і швидко перескочив її. Упав у колючки, підскочив і щосили побіг.

Позаду чувся гавкіт собак, крики, постріли, але все це вже не мог­ло зупинити його.

Вибух на заводі схвилював населення. Іванові зустрілися два хлопчики, дівчина, та він мовчки пробіг повз них. Постріли чулися скрізь, але це стріляли в інших, бо Іван не чув свисту куль.

Бігти доводилося на гору, підйом ставав дедалі крутішим, але він з останніх сил намагався дістатися до лісу. Та раптом зовсім близько почувся гавкіт. Іван сховався за сосну, підпустив вівчарку ближче і вистрілив. Собака вискнув і впав. Та із-за каменя вискочив вовкодав

з нашийником, на якому теліпався повідок. Пістолет заклинило. Со­бака кинувся, Іван схопив його за нашийник, став душити, але зро­зумів, що не впорається. Тоді він з усієї сили вдарив собаку коліном. Щось хруснуло, і пес безсило простягнувся поряд. Іван чекав нападу, собака зі злістю дивився на людину, але лежав нерухомо. Тоді Іван узяв великий камінь, хотів ударити ним вовкодава по голові, але передумав і став тихо задкувати. Пес поповз, скиглячи від безсилої люті, а чоловік кинув камінь, підхопив браунінг і побіг вгору, в яли­нові зарості.

2

Іван біг уздовж стрімкого ручаю з прозорою водою. Швидко пере­суватися заважало каміння. Він хотів бігти потоком, але вода була льодяною. Раптом Іван почув чийсь голос. Це був не німець, а гефт- лінг утікач. Можливо, він кликав на допомогу, та Іван кинувся тікати. Один раз він чув тріск мотоциклів, але дорога була далеко. «Іван обдумував, як йому бути далі, і в той же час якийсь неясний звук підказав, що позаду хтось біжить». Із-за ялинки вискочила жін­ка у смугастому одязі, за каменем виднілася ще одна фігура втіка­ча. Жінка відкрито йшла вгору, шукаючи Івана. Коли вона підійшла ближче, то чоловік зрозумів, що це дівчина-італійка.

ЗО

Десь угорі зовсім недалеко тріщали мотоцикли, а дівчина йшла, не ховаючись. Іван вискочив, схопив її за руку і потяг під скелю. Вона влетіла за ним, мов пір’їна, як раптом її колодка зірвалася з ноги і покотилася вниз. Дівчина побігла за нею. «Іван не встиг затри­мати її, тільки в гніві скрипнув зубами». Коли дівчина повернулась, Іван із злістю вдарив її по щоці і тихо вилаявся.

«Удар обпік її щоку», але вона не відхилилась, а кинула на нього повний подиву погляд і невміло повторила його лайку.

Іван запитав, куди вона біжить, а дівчина повторила це запитан­ня. Почувся гавкіт собак, крики, постріли. Треба було тікати, і він швидко поліз схилом.

3

Іван швидко ліз між каменів, поблискуючи голим коліном. Він тільки тепер помітив порвані собакою штани і рани на нозі, Що кро­воточили. Утікач спішив, бо добре розумів, що німці піднімуть на ноги всю охорону і поліцію. «Часом він чув за спиною кроки своєї су­путниці — вона не відставала».

Почав накрапати дощ і круги-мішені на мокрій куртці стали ще помітнішими. Раптом Іван побачив дорогу. Дівчина підійшла до ньо­го і зупинилась. Було ясно, що бетонку треба переходити разом, щоб дівчина не наробила якихось дурниць. Узявшись за руки, вони пере­бігли через бетонні плити, а дощ змивав їхні сліди.

Дівчина вперто йшла за ним, а Іван, сам страшенно зморений, че­кав її. Вона була вдячна за це. Зупинившись відпочити, Іван вирішив оглянути свою ногу. «У п’яті стирчала колючка, яку він намагався витягти, але як не старався, не міг ухопити її пальцями». Тоді дівчи­на обхопила його ступню маленькими пальчиками, нахилилась і зу­бами витягла колючку.

Плутаючи німецькі слова, Іван подякував дівчинці, а вона у від­повідь радісно посміхнулася.

Вони відпочивали на сухій землі між коренями розлогої сосни, але треба було йти далі. Іван згадав про третього гефтлінга, який біг за ними, і дівчина пояснила, що то був психічно хворий німець-в’язень.

4

«Зранку вони, п’ятеро військовополонених, у напівзруйнованому під час нічного бомбардування цеху відкопували бомбу, що не розі­рвалася». Вони вирішили востаннє спробувати утекти з цього комбі­нату смерті. Чорноморський моряк Голодай викрутив з бомби дефор­мований детонатор, Жук замінив його новим, одноокий Янушка усіх

31

підбадьорював. Четвертий, Сребников, безперервно кашляв, а Іван Терешка стояв поряд і мовчав, бо не любив марно говорити.

Треба було вирішити, хто вдарить молотом по детонатору, щоб зі­рвати бомбу і своєю загибеллю дати іншим можливість утекти. Усі знічено мовчали, і тоді Іван сказав, що зробить це сам.

Раптом до ями підійшов есесівець Зандлер. Він тикнув пальцем у Івана, підізвав його і наказав почистити чоботи. Недалеко зупинилися жінки в смугастих робах, і Іван піймав на собі презирливий погляд од­нієї з них. Коритися фашистові було принизливо, але хлопець опустив­ся на коліна і рукавом куртки вичистив німцеві чобіт до блиску. Потім до його колін придвинувся другий чобіт, носком якого Зандлер штовх­нув Івана в груди. Полонений якусь хвильку стояв непорушно, а потім у нього неначе лопнула якась пружина. Він підхопився і з усієї сили вдарив німця в обличчя так, що есесівець упав на бетонний пол. Потім повільно повернувся на бік, сів, рвонув на ремені шкіряний язичок ко­бури і схопився на ноги. Іван зрозумів, що зараз загине від есесівської кулі, і, щоб померти недарма, кинувся головою на ворога.

Раптом земля під ногами здригнулася. Через секунду Іван відчув, що лежить на підлозі, а навкруги щось падає. Поряд лежав німець. Іван схопив шмат бетону, кинув його у ворога, і той затих. Потім хло­пець схопив пістолет німця і кинувся тікати.

5

«Іван усе вище ліз на гору, зрідка зупиняючись, щоб почекати дів­чину, яка з останніх сил уперто йшла за ним... Прокляті гори! Іван був вдячний їм за недоступність для німецьких мотоциклістів, але вже починав й ненавидіти їх за те, що вони так безжально забирали сили...» Він згадував свою втечу із Сілезії. Вони йшли тоді невелич­кою групою ночами, а вдень відсипалися подалі від сел. Його пійма­ли не есесівці, а схожі на своїх прості сільські хлопці, які говорили знайомою мовою і були вдягнені у свитки.

Смеркало. Дівчина впала від утоми, і Терешка став шукати місце для ночівлі в ущелині.

Притулившись спиною до скелі, Іван миттєво заснув і занурився у страшний сон, що снився йому кожної ночі. Війська обходять Харків і наступають на Зміїв. Його рота потрапила в оточення. Іван не почув команди відходити і, доганяючи своїх, налетів на німця, який багне­том пронизав йому груди. «Іван знає, що він убитий, що це кінець, задихається від відчаю, хоча болю чомусь не відчуває...»

Сновиддя плутаються, і ось він уже у своїх Терешках. Війни ще немає, а до комори пригнали зв’язаних полонених, серед яких знайо-

32

мі йому гефтлінги. Він намагається довести, що полон — це не зрада, а нещастя, біжить до комори, але раптом бачить чорнооку усміхнену красуню, яка говорить:

• Чао, Іване!

6

Іван проснувся від дзвінкого сміху дівчини. Він із зусиллям пере­ключився на реальність і, щоб зігрітися, за армійською звичкою став розмахувати руками і присідати. Дівчина знову засміялася, та Іван не поділяв її веселощів. Вони були зморені, голодні, але треба було йти далі в гори, у Трієст, де діяли партизанські загони.

Іван поліз між каменями, дівчина, знявши важкі колодки, мов ящірка, пробиралася за ним і, плутаючи слова різних мов, розпиту­вала, хто він. їй було важко зрозуміти, що таке колгосп, колективіза­ція, рядовий, але вона повторювала слова і вимагала пояснень. Себе дівчина назвала Джулією.

7

Вони вибралися на кручу і сіли перепочити. Раптом Джулія показа­ла вниз і прошепотіла: «Руссо, менш! Людина!» Іван жестом наказав їй сидіти, а сам побіг до стежки, якою важко піднімався чоловік. Це був старий австрієць у короткій курточці. Іван вискочив із-за каменя, під­няв пістолет і наказав зупинитися. Переляканий чоловік щось загово­рив про есесівців, і хлопець зрозумів, що він не бреше. Іван розстебнув мішок, який ніс австрієць, забрав черству паляницю, наказав чоловіко­ві зняти курточку. Схопивши добро, хлопець кинувся бігти.

8

«Вони з усіх сил бігли вгору». Єдина думка переслідувала Івана — тільки б есесівці не спустили на них собак. Він проклинав тих, хто зробив з нього злочинця, який грабує мирних жителів. «Для чого йому зупиняти цього чоловіка, погрожувати йому пістолетом і тим більше грабувати, якби не війна, не полон, не знущання і принижен­ня, не те, на що він зважився заради свого життя, заради Джулії, за­ради цього австрійця теж? »

Зрозумівши, що відійшли вже далеко, Іван і Джулія сіли перепо­чити, відломили окраєць хліба, поділили його порівну і з’їли. Рап­том знизу почулися крики і постріли. Іван із-за скелі бачив, як схи­лом бігла фігурка у смугастому. Німці стріляли, і кулі густо лягали навколо втікача, але він біг далі. Раптом фігурка впала, постріли припинилися.

33

9

Іван увесь час думав, що позаду себе залишив свідка. Досвід усіх його втеч підказував, що саме такі обставини були для втікачів фа­тальними.

Рік тому він тікав з полону і дійшов до Волині. В одному селі Іван потрапив під облаву і змушений був сховатися в селянській хаті в печі. Фашисти не знайшли його, хазяїн не видав, але поліцаї добре знали, де його шукати. Саме ці прості, на перший погляд, селюки ви­курили Івана з печі і передали німцям.

10

Вони знову продиралися крізь чагарники і каміння, вперто лізли вгору. До Івана прийшла впевненість, що німці не знайшли їхніх слідів, а австрієць їх не виказав. Фашистам буде достатньо повернути в табір труп божевільного, а вони можуть поки що перевести подих. Іван вірив, що зможе знести все, перейде хребет, дістанеться до партизанів, але по­ряд з ним ішла дівчина, за яку він відчував уже якусь відповідальність.

Йшли довго, а коли відчули нелюдську втому, сіли перепочити і поїсти хліба. Розділивши ще шматок буханця навпіл, підкріпили­ся. Раптом Джулія злякано втупилась у щось позаду Івана. Хлопець оглянувся і побачив на камені страшного божевільного гефтлінга, що якимсь дивом уник куль переслідувачів. «Лисий череп на його тон­кій шиї стирчав із широкого коміра смугастої куртки, на якій чор­нів номер, а темні орбіти-провали, наче загіпнотизовані, дивилися на них». Він простягав руки до хліба і хрипко вигукував: «Брот! Брот! їх бешайне гестапо! Гіб брот!» Іван вихопив пістолет, але Джулія зля­кано заговорила: «Дати он хляб! Дати хляб!» Хлопець розумів, що бо­жевільний наробить крику і викаже їх гестапівцям. «І убити жалко, і відчепитися неможливо». А той уже подався кудись, викрикуючи щось про хліб і гестапо. Хліба було мало, але Іван відламав окраєць і поклав його на камінь, біля якого вони сиділи.

11

За великою скелею втікачі побачили ледь помітну стежку, яка ви­лася вгору. Вони пішли нею, а на тому місці, де Іван залишив хліб, топтався божевільний.

Вітер шарпав їхній благенький одяг, босі ноги залишали сліди на снігу. Іван віддав курточку Джулії. Дівчина загорнулася в неї і сказа­ла, що колись у неї було чотири манто. Хлопець поцікавився її сім’єю, і Джулія розповіла, що її батько хазяїн фірми, фашист. Вражений Іван зупинився.

34

• А ти що ж... Теж, може, фашистка?

• Джулія фашиста? Джулія — комуніста! — об’явила дівчина и гордістю.

Потім Джулія почала розпитувати Івана про село, колгосп, про його дівчину. Хлопець розповів, що жив у Білорусії, в селі Терешки, біля двох озер. Батько помер, залишивши чотирьох малих дітей.

Згадавши домівку, Іван зітхнув і замовк. «Справді, нащо їй знати про те важке і складне, що було в його житті?»

12

Пробираючись через скелі, Іван думав про те, що за двадцять п ять років свого життя звик обходитися без чужого співчуття. Він завжди покладався тільки на себе, на свої сили.

Джулія відставала, і хлопець зрозумів, що треба відпочити. «У цій иахмарній висоті стало нестерпно холодно, бурхав, рвав одяг, гудів

оскаженілий вітер».

Джулія сіла на камінь і вже не змогла піднятися. Вона відмовила­ся йти. Іван спочатку вмовляв її, потім став погрожувати табором і вірною загибеллю, але вона тільки ледь чутно повторювала: «Джулія фініта! Аллес! Іван Трієсто. Джулія нон Трієсто».

Іван розізлився, махнув рукою і швидко пішов стежкою. «Один він усе стерпить, перейде хребет, аби навіть довелося повзти по пояс у снігу... Нащо зв’язуватися з цим дівчиськом? Хто вона йому?» Але ноги самі притишили крок. Іван оглянувся, побіг униз. Він забрав у Джулії колодки, які ще тримали тепло її ніг, підняв дівчину, посадив її собі за спину і поніс угору. «Недавнє рішення кинути її тепер зля­кало Івана, і він, важко стукаючи колодками, поліз до перевалу».

13

«Іти було важко, але Іван відчував, що коли сяде, то більше вже не підніметься».

Коли він відчув, що ноги вже не тримають його, то знайшов за­хищене місце, зупинився і зняв Джулію. Її ноги змерзли так, що дів­чина вже не відчувала їх. Іван розтер маленькі ступні снігом, дав дівчині шматочок хліба і знову поніс її далі. «Його шию лоскотало тепле дихання дівчини. Тонкі пальці її раптом погладили його гру­ди, і він стрепенувся від неочікуваної ласки». Іван подумав, як це чудесно мати на чужій землі близьку людину, і відчуття її мовчазної близькості наповнювало його тихою радістю.

Вони дійшли до сідловини, стежка петляла вниз, вітер трішки стих. Іван заговорив з Джулією, але вона спала у нього на спині.

35

Над ранок вони спустилися в зону трав і квітів. Іван тихенько опустив дівчину на землю. Вона не проснулась.

14

Іван спав, і цього разу йому не приснився його страшний сон. Де­кілька годин він спав глибоко, потім поступово реальність стала про­сочуватись у його свідомість.

У двадцять п’ять років юність уже закінчується, але Іван Терешко не пережив того, що дає ця чудова пора людині. Коли помер батько, він ще підлітком допомагав матері піднімати менших дітей. Потім армія, війна, полон.

«Було не до кохання. Він не знав жінок і все ж, як це часто буває в молодості, до звичайних стосунків хлопців і дівчат ставився скеп­тично».

На фронті Іван був свідком кохання між лейтенантом Глебовим, у якого він служив ординарцем, і медсестрою Анютою. Лейтенант був тяжко поранений, помер на операційному столі. Анюта страшно убивалася, а через деякий час утішилася новими стосунками з лег- копораненим майором. Побачивши це, Іван самовільно покинув гос­піталь і повернувся в роту. «Рана на плечі зажила, а туга від знева­женого чужого кохання залишилась, і Іван думав, що дівчата не для нього».

15

Його розбудила тиша і тепло. Іван повернувся на бік і перше, що побачив, — була яскраво-червона квітка біля обличчя. «Не розумію­чи, де він, Іван підхопився із землі, широко розкрив почервонілі зі сну очі і радісно здивувався небаченій, майже казковій красі навко-’ ло». Скрізь росли червоні альпійські маки. '¹

Раптом Іван стривожився — де Джулія? Тишу тривожив шум во­доспаду. Іван побіг туди і побачив чудову картину: «під... потоком водоспаду спиною до нього стояла на камені Джулія... На її мокрих від бризок худеньких плечах переливалися різнокольорові веселко* ві відблиски».

Іван засоромився, ліг у траву і відвернувся.

Попереду чекала важка дорога, але Івану зробилося по-дитячому добре і світло на серці.

Джулія одягла смугасту куртку і побігла туди, де залишила Івана, і раптом злякано зупинилась. Хлопця ніде не було. «Однак щось при­мусило її оглянутися.

• Іване!!!

36

У цьому оклику прозвучали переляк, полегшення і радість; вона млпснула в долоні і пташкою кинулася йому назустріч... обхопила його за шию... обпекла п’янким поцілунком».

16

Іван поділив частину хліба, а залишок грамів двісті засунув у ки- іііі-ню. Скоринку віддав Джулії, але вона відмовилась і поділила її ипвпіл. Доївши хліб, дівчина розповіла, що батько хотів віддати її за­між за багатого, а вона «...любив... як це руско?.. Уно джовінотто — к лопця Маріо» і втекла з ним у Неаполь.

• А де ж тепер твій Маріо?

• Маріо фу уччізо?

• Убили?

• Сі.

Вона стала серйозною, але потім її очі потеплішали під поглядом І нона. «Недовга печаль у них розтанула, і вона розсміялась».

Сонце припікало дедалі більше. Вони йшли лугом, і раптом Джу- иія заспівала знайому пісню. Вона плутала слова «Катюші» і сміяла­ся, мов дитина. Серед цієї невимовної краси смугастий одяг в’язня ■давався Іванові ще ненависнішим і він зірвав з плечей куртку. Джу- иія захоплено глянула на його широкі плечі.

• О ЕрколеІ Геркулес! Русо Геркулес!

Він повернувся, і дівчина замовкла, побачивши страшні рубці від поранень.

17

Вони дійшли до середини лугу. Під зеленими листочками Іван по­бачив червоні суниці. «їх було багато — великих, соковитих, майже нсюди спілих». Джулія назбирала багато ягід, їла їх сама, частувала Івана. Наївшись досхочу, вони пішли далі.

Ішли довго, а коли зупинилися перепочити, Іван почув кроки. Це ;інову був німець-утікач. «Як привид, він невідступно йшов за ними, невідомо на що розраховуючи». Німець жалібно простягнув руку і :і відчаєм у голосі сказав: «Брот!» Хліба було дуже мало, але Іван не міг витримати погляд голодних очей. Він відламав шматочок і дав його німцеві. У концтаборі Іван зустрічав і німців-антифашистів, і штрафників, яким не пощастило десь на розбійницькій службі, і пе­ресічних громадян, яких відправляли в табір за необережне слово.

18

Відчувши спрагу, вони набрели на гірський струмок з чистою хо­лодною водою. Іван напився, умився, закотив холоші і забрався у

37

воду. Раптом Джулія скрикнула: «Кров! Кров! Ульсангве!» По мо крій Івановій нозі від коліна повзла вузька смужка крові з рани, якої завдав йому вовкодав. Хлопець не звернув на неї уваги, а Джулія ві­дірвала шмат тканини від білизни і забинтувала поранену ногу. По­тім ласкаво погладила його бік, торкнулася губами до шрамів: де осколкового — на плечі, до кульового — на руці, до рубця від багне­та в боку, спустилася нижче і поцілувала пов’язку. «Іван завмер, до серця прилила хвиля ніжності, а вона все цілувала і цілувала». Не знаючи, добре це чи погано, він обхопив її за плечі і теж поцілував. У її очах відбився подив, радість, шалене щастя.

20

«Лежачи на траві, Іван гладив і гладив її вузьку, нагріту сонцем спину, дівчина, притулившись до його грудей, терлась гарячою що­кою об його розсічене осколком плече... Вона щось шепотіла незро­зуміле, але Іван розумів усе*. Тепер уже нічого не мало значення — поряд з ним була вона, загадкова, невідома, але безкінечно рідна і дорога.

21

Він проснувся, злякавшись, що дав зникнути чомусь великому і радісному. Та вперше за довгі роки дійсність була щасливішою за найрадісніший сон. Поряд з ним спала Джулія. Треба було йти, але йому було жаль будити кохану. Та все ж Іван тихо покликав Джулію. Вона зітхнула, посміхнулась і розплющила наповнені щастям очі.

• Іван — маріто! Нон синьйор Дзангаріні, нон Маріо. Русо Іван — маріто.

• А ти не пошкодуєш, що Іван — маріто?

«Вона підняла пухнасті вії... і в її очах заясніли зірочки». Джулія сказала, що народить йому сина, після війни поїде з ним у Білорусію, у селоТерешки, де близько-близько два озера. Вони будуть щасливими.

Іван вірив, що Джулія буде найкращою дружиною. Її полюблять селяни. Він не міг навіть подумати про розлуку з нею. «Смерті він не боявся, міг поборотися за себе, тим більше тепер, коли треба бороти­ся за життя двох. Нехай спробують взяти її від нього!»

Він піднявся, обдивився навколо і сів біля Джулії. Хотілося їсти, а головне — боліла нога.

22

Іван проснувся від крику:

• Во біст ду, русе?

за

Далеко внизу йшов божевільний зі зв’язаними руками, а поряд з иим крокували есесівці. Іван схопив Джулію за руку і вони побігли вго­ру. Хмара спустилася з гір і закрила їх, та вище туман помітно рідшав.

Іван боявся наступити на хвору ногу, але намагався не відставати від Джулії. Тепер уже вона допомагала чоловікові, підтримувала його.

Останні шматки хмари розсіялися, і тепер можна було не ховатися від гітлерівців. Ті зразу повеселішали і з криками кинулися вгору.

Німці доганяли їх. Передні почали стріляти, але кулі не долітали до втікачів. Треба було будь-що затримати фашистів. Іван вистрілив тричі, але не влучив. Джулія попросила його не витрачати кулі за­дарма, щоб залишилося дві для них.

Вони перейшли сідловину і тепер бігли вниз. Джулії здалося, що їм вдалося втекти, і вона раділа, мов дитина. Німці затрималися у сідловині і чомусь більше не переслідували втікачів. Іван, здається, здогадався про причину цього: вони добігли до урвища, внизу якого біліли плями залишків снігу.

24

♦Джулія лежала на кам’яному карнизі за п’ять кроків від урвища і плакала». Він не втішав її — сидів поряд і думав, що, мабуть, усе вже закінчилось. Вони були у безвиході.

встиг побачити, як тендітне тіло в повітрі полетіло над прірвою, а чи потрапило воно на сніг, він уже не помітив». Страшний удар у груди повалив Івана на спину, нестерпний біль від собачих зубів пронизав горло, і все назавжди зникло...

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

«Добрий день, рідні Івана, люди, які знали його, село Терешки біля Двох Синіх Озер у Білорусії». Так починався лист Джулії Но- велли з Рима, в якому жінка розповідала про три дні втечі, любові і щастя. Доля врятувала її: вона впала тоді в сніг і вижила. Довгі міся­ці по тому були наповнені лише згадками про ті три дні. А потім на­родився син Джиованні, який вивчає мову батька і готується стати журналістом.

Джулія благословляла долю, яка не дала їй пройти повз Івана, звела їх разом.

Російський поет-символіст, автор книг: «Вір- ші про Прекрасну Даму» (1904), «Несподівана радість», «Снігова маска» (обидві 1907), «Зем- ля в снігу» (1908), «Нічні години» (1911), «Вір- ші. Книга перша» (1916), «Вірші. Книга дру- га» (1918), «За межею минулих днів» та «Сивий ранок» (обидві 1920), «Вірші. Книга Третя» (1921), а також п'єси «Роза і Хрест» (1913) та численних прозових творів на історико-куль- турні теми. До шкільних програм у різні часи входила поема «Дванадцять». Широко відомий вірш «Скіфи», у якому революція порівнюється

з монгольською навалою. Глибока духовна кри- за Блока в останні роки життя, спричинена роз-

думами щодо шляхів розвитку своєї батьківщини, призупинила творчу працю поета. Творчість Блока ще за його життя була відома в Україні. Його твори пу- блікувалися українською мовою у періодичних виданнях і виходили окреми- ми книжками. Повне зібрання творів видане 1936 року в двадцяти томах.

• * *

Вітер далекий навіяв Пісні весняної тон,

Десь на осонні надії Небо сяйнуло між крон.

Плив у блакиті незримій Привид близької весни.

Плакали сніжні низини,

Линули зоряні сни.

Щемно, як сльози на віях,

Плакали струни в мені.

Вітер далекий навіяв Співи твої голосні.

Переклад П. Перебий носа

• * *

Весно, весно без меж і без краю — Владо мрій, що без краю зроста!

1. життя! Пізнаю і приймаю!

Шлю привіт тобі дзвоном щита!

Вас приймаю, недолі погрози, Ласко долі, — вітання й тобі!

В зачаклованім царстві, де сльози, В тайні сміху — не місце ганьбі!

Вас, безсонні за спірками ночі,

2. світання в фіранках вікна, —

Все приймаю, аби тільки очі Дратувала, сп’яняла весна!

Сіл пустельні приймаю оселі, Зруби міст, весь їх морок і бруд, Піднебесні простори веселі І пекельний невільницький труд!

Ось, розвіявши в вітрі шаленім Коси-змії, ти мчиш, ніби птах,

З нерозгаданим Божим іменням На затиснутих зимних устах.

42

В цім спітканні ворожім, некволий, Я ніколи не кину щита...

Ти плечей не відкриєш ніколи... Влада мрії над нами зроста!..

І дивлюсь, ворожнечу зміряю,

Все — ненависть, прокльони, любов: За тортури й загибель — я знаю Все приймаю!.. І знову! І знов!

Переклад Г. Конура

НЕЗНАЙОМА

Щовечора над ресторанами,

Де шал гарячий не приглух, Правує окриками п’яними Весни хмільний і тлінний дух.

Удалині, в нудоті вуличній,

Над заміським затишшям дач, Ледь золотіє крендель в булочній І ріже слух дитячий плач.

І кожний вечір, за шлагбаумами, Заламуючи котелки,

Серед канав гуляють з дамами На всякий дотеп мастаки.

Там кочети скриплять над озером, І чується жіночий виск,

А в небі, все схопивши позирком, Байдуже скривлюється диск.

І мій єдиний друг, наморений,

В моїм видніє келишку І, тайним хмелем упокорений,

Як я, таїть журбу важку.

А там, біля сусідніх столиків, Лакеї заспані стирчать,

І пияки з очима кроликів ♦In vino veritas!» кричать.

43

І кожен вечір, в час умовлений (Чи де не мариться мені?),

Дівочий стан, шовками зловлений, Пливе в туманному вікні.

Вона повільно йде між п’яними,

І все зажурена, одна,

Духами дишачи й туманами,

Сідає мовчки край вікна.

І віють давніми й оздобними Повір’ями тугі шовки,

І брилик з перами жалобними,

І персні гарної руки.

Чудною близькістю закований,

За темну я дивлюсь вуаль —

І бачу берег зачарований І чарами пойняту даль.

Мені всі тайнощі довірено З чиїмось сонцем заодно,

І душу всю мою незмірену Терпке пронизує вино.

І, сколихнувшись, пера струсячі У мозку тріпотять моїм.

І очі сині-сині, тужачи,

Цвітуть на березі смутнім.

В моїй душі є скарб, і вручено Від нього ключ лише мені!

Потворо захміліла й змучена,

Це правда: істина — в вині!

Переклад М. Литвинця

• * *

Про доблесті, про подвиги, про славу Я забував на страдницькій землі,

Коли твоє лице в простій оправі Світилося у мене на столі.

Та час настав, і ти пішла із дому.

У ніч жбурнув я перстень пам’ятний.

44

Ти віддала своє життя чужому,

І я забув прекрасний образ твій.

Летіли дні, кружляли клятим роєм...

Вино й любов були мої кати...

Згадав тебе я перед аналоєм І кликав, ніби молодість, прийти...

Я кликав — тільки ти не озирнулась,

Я сльози лив — ти ж очі відвела.

Ти в синій плащ журливо загорнулась,

У вогку ніч із дому геть пішла...

Не знаю, мила, де своїй гордині Ти в цьому світі захисток знайшла...

Я міцно сплю, і сниться плащ твій синій,

В якому ти у вогку ніч пішла...

Не мрію вже про ніжність і про славу,

Минуло все, і молодість пройшла!

Твоє лице в його простій оправі Я сам прийняв з письмового стола.

Переклад М. Зісмана

• * *

Дівчини спів у церковнім хорі Про всіх потомлених на чужині,

Про всі кораблі, що в далекім морі,

Про всіх, що забули радісні дні.

Так линув голос її в склепіння,

І промінь сяяв на білім плечі,

І співало в промені біле одіння,

І кожен стояв і слухав, ждучи,

І всім ввижалось, що радість буде,

Що в тихий затон кораблі вплили,

Що в краї чужім потомлені люди Життя ясного собі досягли.

Солодкий голос, проміння тендітне, —

І тільки при царських вратах дитя,

Причетне тайнам, плакало, бідне,

Що вже нікому нема вороття.

Переклад Г. Кочура

• * *

Яка жага безумна — жить.

Все здійснене обожествити,

І втілити все нерозкрите,

В нечуваному продзвеніть!

Нехай життя над нами стеле Вкривало чорне і смутне, —

Проте колись юнак веселий В прийдешнім спогад а мене:

Ні, не похмурість, не могила Була в душі його на дні.

Він весь — свобода яснокрила,

Дитя при світлому вогні!

Переклад М. Рильського

Французький поет, який все життя писав і до- повнював один збірник «Квіти зла», виданий уперше 1857 року. Він вважав, що світом керує зло і завдання поезії — боротися й перемага- ти зло. Збірник складається з шести розділів: «Сплін та ідеал», «Паризькі картини», «Вино», «Квіти зла», «Бунт» і «Смерть». Бодлер був та- кож автором збірника «Маленькі поезії в про- зі», статей «Романтичне мистецтво», виданих посмертно, і трактату «Штучний рай».

Бодлер стоїть біля витоків французького символізму. Він одним із перших увів у фран- цузьку поезію урбаністичну тему. Ліричний ге- рой Бодлера розривається між ідеалом духо- вної краси та красою зла. Поет розглядає зло як специфічну форму добра. По-новому трак-

тував Бодпер традиційну любовну тему. Для нього кохання — один із засобів подолання нудьги, воно завжди трагічне, приховує в собі смерть і гріх. Бод- лер — предтеча французьких символістів і «духовний батько» європейського декадансу кінця XIX ст. ТЪори Бодлера перекладалися українською мовою.

АЛЬБАТРОС

Буває, моряки піймають альбатроса.

Як заманеться їм розваги та забав.

1. дивиться на них король блакиті скоса —

Він їхній корабель здалека проводжав.

Ходити по дошках природа не навчила —

Він присоромлений,, хода його смішна. Волочаться за ним великі білі крила,

Як весла по боках розбитого човна.

Незграба немічний ступає клишоного; Прекрасний в небесах, а тут — як інвалід!..

Той — люльку в дзьоб дає, а той сміється з нього, Каліку вдаючи, іде за птахом вслід!

Поет, як альбатрос — володар гроз та грому, Глузує з блискавиць, жадає висоти,

Та, вигнаний з небес, на падолі земному Крилатий велетень не має змоги йти.

ВІДПОВІДНОСТІ

Природа — храм живий, де символів ліси Спостерігають нас і наші всі маршрути;

Ми в ньому ходимо, й не раз вдається чути Підмурків та колон неясні голоси.

Всі барви й кольори, всі аромати й тони Зливаються в могуть єдиного єства.

І зрівноважують їх вимір і права Взаємного зв’язку невидимі закони.

Є свіжі запахи, немов дітей тіла,

Є ніжні, як гобой, звитяжні, молодечі,

Розпусні, щедрі, злі, липучі, як смола,

Як ладан і бензой, як амбра й мушмула,

Що опановують усі безмежні речі;

В них — захват розуму, в них відчуттям — хвала.

48

ГІМН КРАСІ

Красо! Чи з неба ти, чи з темної безодні —

В твоєму погляді — покара і вина,

Безумні злочини й діяння благородні; Захмелюєш серця, подібно до вина.

В твоєму погляді — і присмерк, і світання,

Як вечір грозовий, приносиш аромат.

Німим стає герой з твого причарування,

І сміливішає дитина во сто крат.

Чи ти зійшла з зорі, чи вийшла із провалля, Йде Фатум, наче пес, за покроком твоїм;

І, розсіваючи біду чи безпечалля,

У всьому вільна ти, хоч пані над усім!

Красо! Ти по мерцях ступаєш без мороки, Злочинство, ревність, жах — то наче золоті Коштовності, твої чарівливі брелоки,

Що витанцьовують на твому животі.

Коханець зморений, що пригортає милу,

Що кволо хилиться й зітхає раз у раз,

Нагадує того, хто сам свою могилу Вкриває ласками у свій вмирущий час.

Немає значення, чи з пекла ти, чи з раю, Потворо вибредна, страхітлива й свята,

Як до безмежностей, що я про них не знаю, Але жадаю їх, відчиниш ти врата!

Це байдуже, хто ти, чи Діва, чи Сирена,

Чи Бог, чи Сатана, чи ніжний Херувим,

Щоб лиш тягар життя, о владарко натхненна, Зробила легшим ти, а всесвіт — менш гидким!

Переклад Д. Павличка

Німецький поет, драматург, прозаїк, критик, ре- жисер, теоретик театру. Обстоював концепцію нової інтелектуальної драми, покликаної ак- тивно втручатися в суспільне життя. Його тео- рія «епічного театру» справила значний вплив на розвиток світової драматургії і театраль- ного мистецтва. Брехт підмінював традиційну драматичну дію розповіддю. Глядач змушений був пам'ятати, що він присутній на спектаклі, бачити умовність декорацій. Бачене мало сти- мулювати думку глядача чи читача, публіка не повинна співпереживати героям; значна роль відводилася автору. Уявлення про традиційний реалістичний театр якось похитнулося. 1948 року організував театр «Берлінер ансамбль»,

у виставах якого повною мірою втілив свої творчі ідеї та задуми. Постанов- ки його п'єс завжди супроводжувалися запеклими суперечками і дискусіями, що часто тривали десятиріччями. Вершинними п'єсами його драматургії стали «Копійчана опера» (1928), «Добра людина з Сезуана» (1938—1940), «Матінка Кураж та її діти (Хроніка з часів Тридцятилітньої війни)» (1939), «Життя ІЬлі- лея» (1938—1939), «Кавказьке крейдяне коло» (1944—1945).

ЖИТТЯ ГАЛІЛЕЯ

Драма Дійові особи

Галілео Галілей В і р д ж и н і я, дочка Галілея Андреа Сарті

Пані Сарті, економка Галілея, мати Андреа Лодовіко Марсілі, багатий молодий чоловік Пан П р у і л і, куратор Падуанського університету С а г р е д о, друг Галілея

Федерцоні, шліфувальник скла, помічник Галілея Дож

Радники

Казімо де Медічі, великий герцог Флорентійський

Управляючий двором

Богослов

Філософ

Математик

Придворна дама трохи старша

Придворна дама трохи молодша

Лакей великого герцога

Дві монахині

Два солдата

Стара жінка

Товстий прелат

Двоє вчених

Двоє монахів

Двоє астрономів

Дуже старий монах

Дуже старий кардинал

Отець Кристофер Клавій, астроном

Маленький монах

Кардинал-інквізитор

Кардинал Барберіні, згодом Папа Урбан VIII Кардинал Беллармін Два секретарі Клірики

Дві молоді дами Філіпо Муцій, вчений

Пан Тафоне, ректор Пізанського університету

51

Співець, виконавець балад Його дружина Ванні, виливальник Чиновник

Високопоставлений чиновник

Дехто

Монах

Селянин

Стражник на кордоні Писар

Чоловіки, жінки, діти

І

1609 рік. Небагатий кабінет Галілея в Падуї. Ранок. Галілей вми­вається. Андреа приносить склянку молока і булочку. Хлопець пере­дає прохання своєї матері сплатити за молоко, бо молочник скоро буде обходити їхній дім. Галілей показує Андреа модель сонячної системи Птоломея, яка втілює уявлення про нерухомість Землі. Проте Галілей впевнений, що нічого нерухомого немає ні у Всесвіті, ні в свідомості людей, що починають піддавати сумніву старі істини, перевірити які можна за допомогою науки. Переміщуючи по кімнаті стілець, на яко­му сидить Андреа, Галілей показує, як рухається Земля відносно Сон­ця. Заходить пані Сарті, вона просить не забивати голову її сина дур­ницями, бо до неї прийдуть священики скаржитися, що він несе єресь. Пані Сарті сповіщає про прихід багатого молодого чоловіка, що бажає брати уроки у Галілея, і просить вченого не відмовлятися від учня, бо інакше їм не буде з чого жити. Входить Лодовіко Марсілі. Він з багатої родини, мати послала його подивитися світ, у Голландії він почув про Галілея. Виконуючи бажання матері, яка вважає, що наука йому не завадить, Лодовіко приїхав навчатися до Галілея, хоча, щиро кажу­чи, його цікавлять більше коні, ніж наука. Далі Лодовіко розповідає про дивовижну трубу з двома лінзами, яку він бачив у Голландії. Га­лілей одразу збагнув принцип її будови і накидав креслення. Галілей хотів було відмовитися займатися з цим учнем, але, помітивши пані Сарті, яка увійшла до кімнати, призначає урок на вівторок. Входить куратор університету. Галілей позичив в нього грошей і посилає Анд­реа до оптика. Куратор говорить, що прийшов з приводу клопотання Галілея про підвищення його платні до тисячі скудо. На жаль, він не може підтримати його перед університетською радою, бо математика не дає доходу університету. Галілей скаржиться, що він не може жити на п’ятсот скудо, що весь свій час, який би міг присвятити науковим 52

дослідженням, він змушений витрачати на платні уроки. Куратор на­гадує, що республіка, яка платить менше деяких князів, забезпечує (свободу досліджень, що у них, на відміну від інших міст, не панує інк­візиція. Галілєо заперечує, що мало користі від свободи науки, якщо пін не має часу, щоб нею скористатися, і пропонує кураторові заплати­ти йому за дослідження про закони падіння. Куратор відповів, що цей визначний закон здобуває університету славу, а не гроші, і пропонує Галілею зробити щось таке, що б мало прикладне значення. Галілей дивиться на креслення підзорної труби і говорить, що, можливо, він незабаром винайде щось подібне. Куратор сказав, що це був би гарний вихід і, назвавши Галілея великою людиною, залишив його. Через де­який час з’являється Андреа, приносить лінзи. Галілей просить хлоп­ця не розповідати нікому про вчення Коперника і пропонує подивити ся крізь лінзи у вікно. Андреа вражений тим, що всі далекі предмети стали такими близькими, що він може прочитати навіть напис на цер­ковному дзвоні.

II

У Великому арсеналі в гавані Венеції зібралися радники на чолі з дожем, друг Галілея Сагредо, дочка Галілея Вірджинія, яка тримає на оксамитовій подушці підзорну трубу. Галілей, стоячи на помості, ви­голошує промову, в якій запевняє, що завжди намагався дати користь Республіці Венеції, і як доказ цього пропонує новий прилад — підзорну трубу, або телескоп, виготовлений у славнозвісному арсеналі на основі найвищих наукових і християнських принципів, плід його сімнадця­тирічної роботи. Галілей під оплески спускається з помосту, стає по­руч з Сагредо, якому тихо говорить, що це марне витрачання часу, на що той, також тихо, заперечує, що завдяки цьому він зможе заплати­ти різникові. На поміст підіймається куратор і говорить про величез­не значення цього приладу у військовій справі. Вірджинія під музику передає кураторові трубу, яку потім встановлюють на штативі. Дож та радники дивляться в трубу. Вони в захопленні від того, що можуть роздивитися, чим обідають у далекому човні та як умиваються дами на даху свого будинка. Галілей в цей час розповідає Сагредо, що він учора дивився крізь телескоп на місяць і побачив, що той світиться, не випромінюючи світла. Він настільки захоплений цією розмовою з дру­гом, що навіть не чує, як до нього звертаються радники. Зніяковілому Лодовіко вчений говорить, що він вдосконалив голландський винахід. На що Лодовіко відповідає, що помітив це: Галілей зробив футляр чер­воним, а в Голландії був зелений. Підходить дож, він вітає Галілея з новим винаходом, за який йому виплатять п’ятсот скудо.

53

III

10. січня 1610 р. Кабінет Галілея в Падуї. Ніч. Галілей і Сагредо в теплих плащах стоять перед телескопом. Вони дивляться на Місяць

і бачать, що Місяць світиться нерівно, на ньому, як на Землі, є гори і долини. Галілей запевняє, що Місяць і Земля — зірки, які відбивають світло Сонця. Але це суперечить надбанням астрономії за дві тисячі ро­ків — заперечує Сагредо і нагадує про долю Джордано Бруно, якого за подібні твердження спалили на вогнищі. Та Галілей радісно говорить, що цього дня людство може записати у своєму літописі: неба немає. Сагредо жахається. Вбігає схвильований куратор, він говорить, що те­лескоп Галілея можна викинути геть, бо цієї миті в гавані вивантажу­ють п’ятсот точнісінько таких самих підзорних труб, але зроблених у Голландії, які можна буде купити на будь-якому перехресті за декіль­ка скудо. Марно Сагредо намагається заспокоїти куратора тим, що Га­лілей за допомогою цього телескопа зробив значне відкриття в зоряно­му світі. Марно Галілей намагався розповісти про нові можливості, які відкриває телескоп у мореплавстві, про нові зоряні карти. Розгніва­ний куратор, грюкнувши дверима, вибіг геть. Сагредо запитав друга, чи чув він про винахід голландців. Галілей зізнається, що чув, та його прилад набагато досконаліший, але його замучили борги, бо за лекції з математики платять менше, ніж візникові, який возить винні діжки. Він мріє про п ять років вільного часу для своїх досліджень. Галілей показує Сагредо в телескоп зірки, що оточують Юпітер. Учора їх було чотири, а сьогодні — три, одна сховалася за Юпітер, отже, на небі не­має нічого постійного, все рухається, не існує ніяких кришталевих ку­полів, до яких прикріплюються зірки. Галілей надзвичайно збудже­ний своїм відкриттям. Сагредо тремтить від страху. Він запитує, а де ж тоді Бог? Галілей відповідає, що в кожному з нас або ніде. Сагредо кри­чить, що так сказав той, кого спалили майже десять років тому. Га­лілей заперечив, що цього б не сталося, якби у Джордано Бруно були докази, які тепер за допомогою телескопа можна знайти. Галілей ви­словлює свою віру в людину, могутність її розуму. Коли заходить Вір- джинія, Галілей повідомляє їй про можливість переїзду до Флоренції, якщо великий герцог захоче взяти його на посаду придворного матема­тика . Сагредо відмовляє друга від такого кроку: у Флоренції дуже силь­на позиція церкви. Та Галілей не хоче прислухатися до його поради.

IV

Дім Галілея у Флоренції. Пані Сарті готує кабінет Галілея до при­ходу гостей і говорить сама до себе, що з того часу, як вони живуть у Флоренції, нема кінця підлабузництву, все місто проходить перед тру- 54

Пою, а їй доводиться потім мити підлогу. І сьогоднішній огляд навряд чи дасть щось добре, завтра вона знову не посміє підвести очей на мо­лочника. Чути стукіт у двері, заходять гості: великий герцог Флорен­ції Казімо Медичі, управитель двору, дві придворні дами. Галілей ще в університеті. Казімо іде у кабінет Галілея, де займається Андреа. Казі­мо дивиться на телескоп, але Андреа забороняє навіть торкатися його.

И годом між хлопчиками виникає сварка: юний герцог не розуміє, на- піщо Андреа дві моделі Всесвіту. В цей час приходить Галілей з універ­ситетськими професорами. Галілей шанобливо вітає Казімо і запрошує всіх подивитися у телескоп на відкриті ним зірки, супутники Юпітера, які він назвав на честь герцога Казімо де Медичі. Та філософ розпочи­нає дискусію на тему: чи можуть взагалі існувати такі зірки. Галілей марно вмовляв професорів, які весь час посилалися на авторитет Аріс- тотеля, довіритися власним очам і переконатися, що ці зірки є. Ніхто а гостей не підійшов до телескопа. Управитель двору робить знак, і ве­ликий герцог розкланюється, придворні поспинають вийти. Управи­тель двору запевняє, що неодмінно запитають думку Кристофера Кла- нія, головного астронома папської колегії у Римі, про це відкриття.

V

А

У місті спалахнула епідемія чуми. Галілей наказує пані Сарті ра­зом з дітьми покинути місто. Сам же він залишається, бо його тримі­сячні записи можна буде викинути, якщо він не продовжить свої спо­стереження ще дві-три ночі. А чума тепер скрізь. Посадивши дітей у карету, прислану великим герцогом для Галілея, пані Сарті поверта­ється в дім: хтось має готувати їжу вченому.

Б

Галілей виходить з дому на вулицю, він не знає, куди поділася його економка, запитує про це у чоловіка, який носив у дім хліб. На­проти відчиняється вікно, звідки висовується жінка і кричить, що в домі Галілея чума, що його економка хвора і через це пішла на за­ражену вулицю, аби врятувати життя і спокій Галілею. Солдати на­тягують мотузку поперек вулиці. Біля мотузки несподівано з явля­ється Андреа. Він втік дорогою, вранці стукав у двері, але йому не відчинили, люди сказали, що його мати в монастирі, він пішов туди, але його не пустили до матері, бо вона дуже хвора. Галілей, безпорад­ний перед сльозами хлопця, розповідає йому про своє відкриття: Ве­нера обертається навколо Сонця. На вулиці з’явились чоловіки, які за допомогою жердини передають людям у вікна хліб. Галілей про­сить їх принести наступного разу.

55