2. Європа

З географічної точки зору Європа є частиною Євразійського материка від Атлантичного океану до Уральських гір. Щодо етимології терміну "Європа" будемо говорити дещо пізніше. За Дж.Віко Європою називалася частина території стародавньої Греції, розташованої на Захід від Азії. Коли розпочалася міграція давніх греків по світу, то частини світу були названі іменами різних частин Греції. Поступово назва "Європа" поширилась на весь континент до Атлантичного океану. В Україні панує переконання, що з географічного погляду вона знаходиться в центрі Європи,а західно-європейські країни – на її окраїні. З 1887 р. географічний центр Європи знаходився в Українських Карпатах на Рахівщині, поблизу села Ділового, на знак чого тут було споруджено стелу. Хоча в останній час географічний центр Європи виявився незрозуміло де. У 2005 р. Інститут географії Франції визначив, що географічний центр Європи розташований поблизу Вільнюса, столиці Литви. Європейський Союз своїм географічним центром з 1січня 2007 р. вважає вершину пагорба Nіdermіttlauer Heіlіgenkopf, розташова_

ного неподалік від Франкфурта.

Але та Європа, куди прагне потрапити частина українського суспільства, що

декларує свій "євровибір", – це не географічне поняття, вказує С. Удовик, а ментальний образ, міф ХХ ст. Парадокс заклику "іти в Європу, інтегруватися в Європу" полягає в розбіжності між фізичним положенням і ментальним образом. Кожна культура створює свої образи географічного простору. На карту фізикогеографічного простору накладаються численні "нашарування" фрагментів географічного простору, що відрізняються походженням, структурами, способами функціонування і спеціалізації. Конкретні цивілізації і культури є не що інше, як могутні географічні образи, що "заряджають" простір навколо себе, поляризують його. Геоцивілізаційний простір – це система великих цивілізаційних "ядер" і різного роду цивілізаційних зон, чиї типології далеко не в першу чергу залежать від реальних географічних відстаней, що відокремлюють їх від "ядра".

Феноменологічно образ Європи постає в нашій уяві сукупністю сучасних

країн Західної Європи, представлених гарною архітектурою та витонченими

ландшафтами, комфортним життям та високоякісними товарами в магазинах,

європейською філософією і літературою, високими технологіями та наукою,

мистецтвом і музеями. Європа – це Європейський Союз без Швейцарії і Норвегії, проте це не заважає Швейцарії посісти перше місце у глобальному звіті конкурентоспроможності, що відображає здорове інституційне середовище, виняткову інфраструктуру, ефективність ринків та високі рівні технологічних інновацій цієї країни.

Європоцентризм

Наш образ Європи формується незаперечним фактом, що вона свого часу ко_

лонізувала, тобто завоювала цілу планету. "Світ змінили європейські зброя, мікроби і сталь". Так стверджує американський учений Дж. Дайамонд, шукаючивідповідь на найважливіше і найважче запитання людської історії – чому процесс розвитку розгортався так неоднаково на різних континентах. Відповідь Дж. Дайамонда полягає в переконанні: доля людини залежить від географії та від її місцезнаходження у світі. Тим самим він реанімує концепцію географічного детермінізму і припускає, що потенціал передового розвитку суспільства визначався не расою, віросповіданням, часом чи досвідом, а доступом до сільськогосподарських рослин та одомашнених тварин. Землеробство призвело до новаторства і розвитку техніки, а останні, у свою чергу, сприяли завоюванню світу Євразією. Найбільші історичні питання залежать від того, які рослини ми вирощуємо і якими тваринами харчуємося. І дотепер, у час, коли ідеї поширюються миттєво за допомогою Інтернету чи мобільного зв'язку, географія має значний вплив на успіх чи невдачу народів і націй, відіграє значну роль у відмежуванні власників

ресурсів і грошей від незаможних.З таких поглядів зростає європоцентризм історикокультурна і геополітична концепція, відповідно до якої західноєвропейський тип культури визнається зразковим для всього людства, а західна Європа – центром світового розвитку. Швейцарський мислитель Дені де Ружмон увесь сучасний світ бачить європейським витвором, бо "майже все" винайдено європейцями, зокрема:

􀂊 простір, бо саме європейці відкрили всю землю.

􀂊 час, бо європейці винайшли історію та історіографію, філософію історії,

викладання історії, архіви, археологію, етнографію, музей.

􀂊 ідею універсальності та ідею людського роду.

І хоча Дені де Ружмон свою концепцію, яка викладена у "Відкритому листі

до Європейців" (1970), не називає європоцентризмом, але як інакше сприйняти його тезу: "Ареал поширення цивілізації, народженої у Європі, незабаром вкриє всі заселені землі, але густота озахіднення видозмінюється залежно від країни і навіть усередині майже всіх країн". До того ж Дені де Ружмон вважає, що "увесь сучасний світ" копіює Європу в усьому, проте не отримує тих релігійних, етичних та філософських цінностей, які єдині дають змогу витлумачити генезу європейських витворів і зберегти їх цілісність. Увесь світ обирає найсумнівніші витвори Європи, наприклад націоналізм, зневажаючи або не знаючи європейської психології та духовності. Світ вимагає європейської техніки, проте відкидає європейський етикет праці. Дені де Ружмон побивається над тим, що кожна експортована Європою машина насправді є "троянським конем", оскільки Європа не "позичила світові своєї саморегулятивної діалектики, виробленої з балансів, що постійно ставляться під питання, з переплетених трагедій, незліченних конфліктів, руйнівних та плідних". Стверджуючи, що поширення цінностей

Європи не збігається з поширенням європейських витворів ні в просторі, ні в часі, Дені де Ружмон проголошує покликанням Європи пропозицію її цінностей

водночас з її витворами, "показувати світові, ілюструючи живим прикладом,

вселенські мистецтво та науку через досконалість єдності у розмаїтті, співіснування у боротьбі протилежностей". Дені де Ружмон обговорює гіпотезу можливості занепаду Європи, за якою "європейцям, що створили "світ", загрожує експропріація тим самим світом, який вони породили". Вказавши, що ідея про згасання чи можливу смерть європейської цивілізації конденсує тривалу традицію європейського песимізму, бо найславетніші уми минулого постійно прогнозували катастрофи, які нависали над Європою (і не лише концепції занепаду Заходу, розроблені Шпенглером,Валері та Тойнбі), Дені де Ружмон висловлює впевненість, що Європа не загине, оскільки:

1. Європейська цивілізація – це єдина цивілізація, яка перетворилася на уні-

версальну завдяки злиттю найрізноманітніших джерел.

2. Європейська цивілізація створила технічні умови свого самозбереження та передачі наступним поколінням, реанімуючи згаслі або згасаючі культури.

3. Серйозних кандидатів для створення неєвропейської світової цивілізації не

передбачається.

Дені де Ружмон відзначає, що європейській цивілізації не загрожують ні

"червона", ні "жовта", ні "чорна" небезпеки, а лише "небезпека біла", котрою є хвороби, які вона сама виплодила та пропагує, передусім націоналізм та "матеріалізм". Завданням для Європи є створення "антитіл", що надаватимуть людству змогу протистояти таким та іншим європейським отрутам. Культура Європи є одночасно розмаїтою та світською, витворилась на засадах діалогу та суперечки. Єдність європейської культури завжди була єдністю парадоксальною, що полягала в єдиному спільному для всіх бажанні відмовитися від уніформи. Європейські мислителі не єдині в поглядах і оцінках процесу євроінтеграції. Централізація самої Європи, на погляд окремих з них, множить символічні та політичні ресурси, що необхідні Європі для утиску неєвропейських соціокультурних ареалів. Стратегії західних держав спрямовані на зміцнення їхнього

власного панування. Заперечення культурної асиміляції в рамках концепції полікультурності виявляється способом здійснення політичної і, насамперед, економічної експансії західного світу, натхненного ідеєю"європоцентризму".

Європоцентризм є окремим видом центрованого мислення, тобто мислення,

базисною категорією і вихідним пунктом якого при поясненні соціальної реальності є поняття певного центру (етноцентризм, азіацентризм тощо). Суспільнополітичний дискурс пронизаний різноманітними центристськими уявленнями ("ми" і "вони"), позбавитися від яких навряд чи є можливим. Навіть "мультикультуралізм", концепція, що визнає плюралізм культур, характеризується лише як політкоректна форма етноцентристського дискурсу про етноси та міжнаціональні відносини.