Комунікація з чужими

Я абсолютно не вірю в те, що наш людський досвід є найвищою формою досвіду у всесвіті.

Вільям Джеймс. Прагматизм. Лекція 8

Протягом довгого часу люди вважали, що мають контакт з іншими розумами, вищими й нижчими за свій власний; ці уявлення притаманні всьому людському родові. До ХХ століття багато філософів виявляли великий інтерес до мешканців інших світів, проте, як і у випадку комунікації з тваринами, тільки з кінця ХІХ століття мрія про емпіричний контакт з істотами з інших планет стала предметом наукових досліджень ³⁸. Новітні атаки під проводом Маркса, Фейєрбаха, Ніцше і Фройда на людську уяву як мимовіль­ного творця усіх різновидів фантастичних інших (богів, демонів, ангелів, гномів, тролів, духів води і всіх інших духів) у науці компенсувалися пошуком контакту з об’єктивними іншими – тваринами, інопланетянами, «примітивними» людьми і несвідомим. У до­слідженнях позаземного розуму, як і у випадку досліджень комунікації з тваринами, усі стратегії мали на меті подолання односторонності комунікації. Стосовно будь-якого повідомлення, яке ми отримуємо, не мало бути сумнівів у його справжньому земному і людському походженні. Як і у схвильованому монолозі Дороті Паркер, ми чекали телефонного дзвінка. Пошук контакту з позаземним розумом є чудовим прикладом діалектики просвітництва, виживання міфу у найбільш далеких від духовної сфери справах. Більше того, цей пошук являє собою алегорію долі у світі, позбавленому чар.

Пошук позаземного розуму (SETI – Search for Extraterrestial Intelligence), міжнародний науковий проект, який переживав то кращі, то гірші часи від свого зародження у кінці 1950-х років, є, мабуть, найтривалішим дослідженням комунікації – і її невдачі – у культурі кінця ХХ століття ³⁹. SETI – дитя ХХ століття. У проекті відбилися людські знання про швидкість світла, вміння вимірювати величезні відстані, засоби для відсіювання сигналу від шуму (розроблені у криптографії та інформацій­ній теорії), швидкісні комп’ютери й бажання вийти за межі кола на­ших власних понять для того, щоб доторкнутися до іншості. Заголовки найновіших статей у галузі SETI промовляють з комунікативним пафосом: «Є хто-небудь?», «Ми – самотні?», «Запрошення незнайомцям», «Хто там?», «Все ще слухаємо», «Настроюючись на світ зовні», «Голос су­­сідів». Земляни змальовуються такою собі Подругою Скорботних, що чекає біля телефону. Література про SETI, і наукова, й популяр­на, сповнена роздумів про комунікацію. SETI – це не тільки проект, спрямований на те, щоб зрозуміти випромінювання, яке приходить до нас з далекого космосу, для нього також актуальні й наші земні проблеми комунікації. Бо ж кожен власник радіо чи телевізора має і машину часу, і телепортаційний пристрій для чужих.

Міжзоряній комунікації заважають астрономічні перешкоди: карколомні відстані, від чотирьох до мільярдів світлових років; затримки між викликом і відповіддю, що можуть дорівнювати часові життя тисячі людських поколінь; проблема збереження си­гналу в умовах допплерівських перешкод, викривлення простору-часу і шуму космічного пилу і газів; а також – можливість того, що наші «співбесідники» настільки радикально відрізняються від нас своєю математикою, буттям у часі й тілами, що ми аж ніяк не зможемо їх зрозуміти. Їхня іншість може затьмарити все досі нам відоме. Вони можуть оперувати ірраціональними числами і спілкуватися способами, цілковито відмінними від наших сигналів. Повідомлення, адресоване нам, може ніколи не бути сприйнятим як повідомлення. Їхній код може здатися нам природним явищем. Пісня цикад може бути повідомленням, яке вони нам посилають. Їхня чутливість до величезних чи нескінченно малих чисел або розмірів і обсягів, надто великих чи надто малих для наших чуттів і свідомостей, чи навіть їхня часова шкала може бути настільки відмінною, що це унеможливлює будь-який зв’язок між нами. Якщо ми не можемо зрозуміти мову лева, то як нам зрозуміти інопланетянина? На таких величезних відстанях усякий доказ волі до комунікації стає невизначеним і може допускати будь-яке альтернативне пояснення ⁴⁰.

Ситуація комунікації з позаземним розумом краще за будь-яку іншу свідчить, що всяка комунікація на відстані – це комунікація з минулим. Будь-яке «повідомлення» з віддаленої планети вийшло з точки, вже загубленої у минулому. Якби ми приймали повідомлення зі світу, який знаходиться поблизу Арктура, що на відстані 39 світлових років від нас, то чули б тільки те, що нам мали сказати 39 років тому. «Тепер» прийому – це завжди «тоді» передачі. Комунікація зі світами, віддаленими на галактичні відстані,– це археологічні розкопки. Наші діалогічні з’єднання були б жахливо асинхронними. SETI, у своєму карколомному перебільшенні, виявляє те, що знали спірити кінця ХІХ століття: єдність комунікації з віддаленими і комунікації з померлими.

І справді, тим, чим були психічні дослідження у кінці ХІХ століття, для кінця століття ХХ став проект SETI. В обох випадках визнані вчені займаються темами, одночасно і поширеними у популярній культурі, і зневажуваними як надто непевні: це духи і чужинці. Психічні дослідження своєю образністю, як ми бачили, справили значний вплив на телеграфію, телефонію і радіо, а SETI є останнім кроком «бездротових мрій». Френк Дрейк, засновник проекту «Озма» (1959), першої спроби прийому сигналів від від­далених цивілізацій, і одна з головних осіб у SETI, порівнює повідомлення, яке ми могли б послати до віддалених світів, із «міжзоряним факсом» ⁴¹. І психічні дослідження, і SETI у надії налагодити контакт накопичили величезну кількість даних, яким, проте, бракує певності. Усі ці дослідження мають справу з найболіснішими людськими тривогами: скорботою, космічною самот­ністю, контактом з померлими й віддаленими (психічні дослідження) чи віддаленими і чужими (SETI). Ці дослідження рухає віра в існування іншого без здатності налагодити контакт. У них панує уявлення про те, що світ сповнений розмов, які ми не можемо розуміти – якими б не були причини цього. Як писав Джеймс Флетчер, який двічі очолював Національне агентство США з до­сліджень космічного простору, активний прихильник проекту SETI, «нам потрібно почати слухати інші цивілізації галактики. Тут мусить бути повно голосів, що говорять між зірками міріадами мов» ⁴². І у рамках психічних досліджень, і в проекті SETI було розроблено й використано новаторські методики відсіювання сигналів від шуму. В дослідженнях телепатії вперше застосовано методики, що використовували випадкові числа; експериментатор ставав цілковито нездатним підтримувати штучний порядок (наприклад, у випадку гральних карт), і, таким чином, усувалася будь-яка ненавмисна «допомога» з боку його чи її власного підсвідомого ⁴³. Так само криптографія і теорія інформації уможливили пошук по­заземних цивілізацій; прикметно, що Станіслав Лем зробив спеціа­ліста з математичної статистики головним героєм свого роману «Голос Бога» (1968), присвяченого SETI,– блискучого й запаморочливого роздуму про герменевтичну невизначеність у листі з зірок, тексту, який не має жодних зв’язків з тим, що нам відомо ⁴⁴. І психічні дослідження, і SETI розробили методи приборкання людського потягу до порядку, волі до привнесення значення у випадковість або іншість і нашої надто енергійної легковірності.

Насправді між психічними дослідженнями і SETI існує історичний зв’язок. Олівер Лодж, який у 1890-ті роки писав про потенціал, який відкриває радіо для безпосередньої комунікації віддалених розумів і який згодом звернувся до психічних досліджень, також, очевидно, був першим, кому спало на думку використовувати радіо для досліджень в астрономії. Він планував досліджувати сонячне радіовипромінювання, проте у Ліверпулі було надто багато електромагнітних перешкод – можливо, через іскріння електричних трамваїв на вулицях міста ⁴⁵. Його заява щодо психічних досліджень однаковою мірою актуальна і стосовно SETI: «Ясна річ, що висновок [про можливість подолання прірви між живими і померлими] є або дурницею, або самообманом, або ж істиною найбільшої важливості для людства» ⁴⁶. Кембриджський університет, а якщо точніше – Лабораторія Кавендіша, були штаб-квартирою не тільки для численних фізиків кінця ХІХ століття, які сповідували гіпотезу ефіру та займалися психічними дослідженнями, а й для ключових новаторських відкриттів у радіоастрономії після Другої світової війни, які цілковито перевернули наші уявлення про всесвіт. Якщо всесвіт Ньютона був світом грації і порядку, то радіоастрономія відкрила танок Шиви – єдності творення і руй­нування, вибухи наднових зірок і такі несподівані й таємничі об’єк­ти, як подвійні зірки, квазари, темна матерія і чорні діри. Однак дум­ка використати радіо як засіб космічної комунікації, а не лише як інструмент дослідження, з’являється тільки наприкінці 1950-х років у проекті «Озма».

Деякі зі статей, присвячених проектові SETI кінця 1950-х років, нагадують повідомлення з планет, віддалених від нас на 40 світлових років; передусім вражає те, що наука у них вважається універсальною мовою. В основоположній праці SETI, статті Джузеппе Кокконі й Філіпа Моррісона, автори висловлюють таку думку: «Дуже ймовірно, що протягом тривалого часу [позаземні суспільства] очікуватимуть розвитку науки поблизу Сонця». І якби ми прийняли від них сигнал і відповіли на нього, то змогли б вступити до «спільноти розумних істот» – чогось подібного до міжгалактичного невидимого коледжу ⁴⁷. Науковці, що працювали у проекті SETI, мали зворушливу впевненість у тому, що повідомлення з інших світів надсилатимуть інші вчені, які прагнуть включитися у науковий обмін, а не безголові бюрократи, завойовники чи міжзоряні шахраї. Крім того, головні документи раннього етапу проекту SETI – це історія технологічного прогресу людства з певним апокаліптичним присмаком, у них висловлюється сподівання на те, що більш «розвинуті» цивілізації могли б допомогти нам перестрибнути проміжні стадії розвитку і таким чином уберегтися від винищення. Один вчений навіть висунув припущення, що очевидне мовчання космосу може пояснюватися «просто тим, що рівень смертності цивілізацій надто високий для їхнього поширення у Галактиці» ⁴⁸.

Радіо починається як спіритичний сеанс: фрагменти повідомлень летять крізь простір, намагаючись зв’язати слухачів між собою – згадаймо оповідання Редьярда Кіплінґа. У SETI воно закін­чується тим, чим починалося: прагненням контакту, спрямуванням повідомлень у простір, промацуванням неба у пошуку доказів наявності штучних сигналів від розумних істот. Зв’язок між далеким короткохвильовим радіоприйомом, спіритуалізмом і SETI стає цілком очевидним у фільмі 1997 року «Контакт» за однойменним романом Карла Саґана. У дитинстві героїня, яку грає Джоді Фостер, займається радіоаматорством, посилаючи сигнали «CQ, CQ» (буквально – «шукаю тебе») у простір. Коли вона залишилася сиротою, радіоаматорство стало чимось на зразок пошуку батьків. Вирісши, героїня стає наполегливим дослідником проекту SETI; зрештою, вона й отримує «головний приз» – приймає повідомлення, яке одне за одним відбиває числа від 1 до 100. В кульмінації фільму вона подорожує до далекого світу, де знову зустрічається з батьком, чи, радше, з інопланетною істотою, котра використовує заспокійливу подобу її батька, за допомогою якої вони можуть спілкуватися. SETI тут змальовується як пошук дистанційованого контакту з померлими й іншими. Звичайно, встановлений нею «контакт» не залишає по собі ніяких достовірних об’єктивних доказів, крім вісімнадцяти годин магнітного запису, заповненого електростатикою, так що питання про реальність зв’язку (а не, наприклад, тривалу галюцинацію героїні), як завжди, лишається болісно відкритим. Можливість комунікації, за версією ХХ століття,– це завжди таємниче питання віри.

SETI шукає справжній сигнал у безкрайому океані шуму; через те головні зусилля спрямовуються на слухання, а не на надсилання. Як Вільям Джеймс, котрий шукав свідчень безсмертя серед «дурниць» поведінки медіумів, як К, який прагнув визнання від Замку, чи як закохані, що прослуховують десять мільйонів голо­сів, щоб почути повідомлення від коханого чи коханої, SETI сти­кається із запамороченням від безкінечно малих сумнівних знаків і натяків. Становище дослідника у SETI нагадує ситуацію, в якій перебував радіослухач, що намагався визначити, чи є щирим голос Кейт Сміт або Руді Веллі, оскільки такий радіослухач мусить виокремити усі потенційні фальшиві джерела шуму. Сам всесвіт ви­промінює усі види радіосигналів; 1967 року, наприклад, було відкрито перший пульсар – спочатку думали, що цей дивовижно постійний сигнал надходить від віддаленої розумної цивілізації. Кембридж­ський астроном, нобелівський лауреат Ентоні Х’юїш навіть протягом півроку не публікував даних про це відкриття, побоюючись громадських заворушень, якщо це насправді виявиться сигналом інопланетян. (Виявилося, що джерелом цього сигналу є нейтронна зірка, яка обертається навколо своєї осі з величезною швид­кістю) ⁴⁹. І справді, прийом інопланетного сигналу, особливо якщо це було б проголошення війни чи креслення суперзброї, міг би поставити тяжке питання суспільного характеру, не кажучи вже про оборону; між дослідниками SETI в усьому світі навіть існує домовленість не відповідати на повідомлення відразу, щоб не спричинити ненавмисного космічного конфлікту ⁵⁰. Передбачається, що радіоастрономи спочатку поводитимуться подібно до «прихованих» Інтернет-культури – тих, хто читає повідомлення, але не виявляє себе, відсилаючи свої.

SETI усвідомлює ті розриви, з яких твориться комунікація. Галактична розмова не може бути нічим, крім обміну радіопередачами-розсіюваннями. Як зауважує Станіслав Лем, «коли “запитання” відокремлюються від “відповідей” і отримуються у проміжки часу порядку століть, то тяжко назвати такий обмін “діалогом”» ⁵¹. Великою мірою SETI базується на стратегії «перехоплення». Астроном Фрімен Дайсон, протягом тривалого часу провідний спеціа­ліст SETI, вважав спостереження найкращим способом виявлення розумного життя у всесвіті: нам слід не займатися «далеким прийомом» у всесвіті (шукати якомога віддаленіші сигнали), а зосередитися на ретельному вивченні фотоархівів далекого космосу з метою пошуку свідчень космічної інженерії (наприклад, так званих сфер Дайсона, величезних зоряних енергетичних станцій, що можуть слугувати доказом діяльності віддалених розумних цивілізацій) ⁵². У рамках SETI розроблено багато варіантів того, як може, за словами Поля Рікера, «вибухнути» діалог. Тут і шпигування (я отримую сигнал, що мені не призначається, а ти про це не знаєш), і привітання (я визнаю тебе як потенційного співрозмовника), і усві­домлення (ти «копіюєш» моє визнання у зустрічному привітанні), і взаємодія. Величезне подовження комунікативного ланцюга у далекий космос, як і радикальні подовження телеграфу і фотографії, виявляють те, що фундаментальна проблема комуніка-ції полягає не в такому коригуванні нашої семантики, щоб ми позначали словами ті самі речі, а в тому, щоб знайти шляхи налагодження співдружності з іншими.

Проблема SETI схожа на ту, що намагалися вирішити каба­лісти: пошук імені імен у безконечному тексті. Стратегії такого пошуку мусять застосовуватися до цілісності неможливої величини. Пророки чули голоси з неба, проте дослідникам проекту SETI потрібно битися з гігабайтами природного радіовипромінювання всесвіту, не кажучи вже про ті перешкоди, які створюють люди, в тому числі й самі дослідники (згадати б ліверпульські трамваї і проблему Розумного Ганса). Проблема SETI могла б справедливо посісти місце серед теологічних і міжособистісних загадок ХХ сто­ліття. Кафка і Борхес краще за всіх розуміли ціну пошуку умосяжного порядку в пульсації космосу. Зображенню марення виснаж­ливих безконечностей присвячене оповідання Борхеса «Вавилон­ська бібліотека». У цій бібліотеці містяться всі можливі комбінації літер латинського алфавіту, зібрані у томи по 410 сторінок кожен. Кількість томів велика, але скінченна. Без тіні сумніву ми знаємо, що десь у вавилонській бібліотеці зберігаються найзначніші літературні твори, які можна записати цими літерами,– епічна поема Кітса, яку б він написав, якби прожив довше, чи величні твори, про які Пруст міг тільки мріяти: також тут є й мільярди варіантів цих творів, і навіть ще більша кількість – майже нескінченна – цілковитих нісенітниць. Ми не можемо знати, чи знайдемо їх, оскільки тут є сотні тисяч версій, в усьому досконалих, крім однієї-єдиної друкарської помилки, і ще мільярд трохи зіпсованих версій, а ще – майже безконечне число спотворених уривків. Абсолютна певність у тому, що всі шедеври тут є – разом з усіма взагалі можливими шедеврами,– йде поряд із доконечним знанням того, що їх неможливо знайти. Шедевр не може заявити про себе сам. Десь у бібліотеці є і книга, що пояснює порядок самої бібліотеки – каталог,– але вона також існує у мільярді неправильних версій.

Борхес пропонує алегорію нездатності налагодження зв’язку: теологічної, статистичної, комунікативної. Його бібліотека – це розсіювання, доведене до безконечності. Контакт сам на сам стає неможливим. Цілком так само ми з певністю знаємо, що тварини відчувають біль, але доступ до цього болю завжди закритий; ми можемо вірити у дуже незначні шанси нашої самотності у всесвіті, проте інші знаходяться надто далеко. Вавилонська бібліотека являє собою алегорію мінімальності шансів на наше власне існування – однак ми все ж існуємо. Здається, що ми – виняткове явище всесвіту, і водночас зі всіх боків нас оточує той-таки всесвіт. SETI – це емблема герменевтичного запаморочення, з яким стикається кожен, хто дивиться у безодню; наші зусилля до «комунікації» лише роблять його ще сильнішим.

З усіх попередніх спроб до контакту з небом SETI виокремлює гостре відчуття можливості помилки. В одній зі статей 1959 року, що відіграла важливу роль на початковому етапі розвитку проекту SETI, автори чудово пишуть про його «головний трофей»: «виявлення сигналу незаперечно штучного походження» ⁵³. Питання полягало в тому, як дізнатися про справжній сигнал з інших світів – те, що потім інші називали «умосяжним знаком» ⁵⁴ чи «невипадковою можливо розумною передачею» ⁵⁵. Щоб його було сприйнято саме як сигнал, ймовірність випадковості такого повідомлення чи його природного походження повинні бути вкрай низькими. Російські дослідники позаземних сигналів зробили «критерій штучності» темою дуже глибокого дослідження, яке включало в себе аналіз статистичних властивостей сигналу ⁵⁶. Предметом пошуку є безпомилковий підпис штучності – запис концерту, числа «пі» до сотого знака чи якоїсь іншої прикмети неутилітарної гри розуму. Зростання обчислювальних потужностей лише піднесло пафос безконечності. Як Пенелопа, що чекає на зустріч з Одіссеєм, не знаючи, чи зможе вона його впізнати, вказівок достовірності шукають і вчені проекту SETI. Вони шукають знак.

Образ землі, самотньої у всесвіті, нагадує образ ідеалістичної філософії – «людину», заперту у своїй кімнаті; вони прагнуть вирватися з цієї самотності, знайти знак чогось, що не було б їхньою власною проекцією. Хоча ми живемо серед чужих людських розумів – музики, математики, мистецтва й аргументів інших людей,– просто сигнал SOS з Тау Кита наелектризував би ціле людство. У комунікації нас цікавить, всупереч Тьюрінґові, не сама лише розумність і, всупереч Шеннону, не сама лише інформація, а тіло, від якого надходить повідомлення. SETI сподівається знайти у комунікації усвідомлення іншими цієї комунікації, швидше знак, а не сигнал: ніщо не викликає такого хвилювання, як позивний, перерва у програмі для «самовизначення» – цього геґелівського дива. Позивні точно відповідають означенню соціального знака за Джорджем Гербертом Мі­дом – знака, застосованого «я» для налагодження і підтримання контакту з іншими. Як сказав один астрофізик, «ми шукаємо одну-єдину комбінацію, що означає: “Привіт!”» ⁵⁷. Головний трофей комунікації на відстані знову той самий: «Приходь, ти мені потрібен».

На жаль, як завжди трапляється, іншість потребує нашого власного визначення. 1959 року Кокконі і Моррісон запропонували простий аргумент, що здобув широке визнання, стосовно використання довжини хвилі природного випромінювання атома водню для надсилання міжзоряних повідомлень; вони виходили з припущення, що ця довжина хвилі є універсальною константою. Проте це також передбачає, у дусі Канта і Джеймса, що інопланетяни будуть вести і свої передачі на цій же частоті. SETI являє собою приклад посткантіанської проблеми – того, як можна відокремити справжні емпіричні дані від перешкод, створюваних самим людським розумом. Деякі вчені сьогодні висловлюють побоювання стосовно того, що забруднення радіодіапазону самим людством можуть бути настільки значними, що потрібно перенести пошуки в оптичний діапазон. Оскільки перешкоди роблять неможливим сканування наземними радіотелескопами, слід вести пошуки в інфрачервоному й видимому промінні або ж з радіотелескопів космічного базування ⁵⁸. Рівняння Дрейка, на якому ґрунтуються обчислення ймовірності знаходження розумного життя у всесвіті, оцінює тривалість життя цивілізації, відкритої до комунікації, в один мільйон років. Можливо, Дрейкові слід було б взяти для своїх обчислень відрізок часу від винайдення радіо до суцільного заповнення радіоспектру – а це всього одна сотня років у випадку земної історії. Причиною переходу з радіо- до оптичного діапазону, звичайно ж, є аж ніяк не якесь відчуття, що інопланетяни могли змінити частоти своїх передач, а тільки здатність наших інструментів, котра завжди визначає межу комунікації. Коли чужинці у фільмі «Контакт» спілкуються з героїнею Джоді Фостер через особу її батька, вони кажуть, що намагалися пом’якшити її шок, проте зрештою вони залишають її без доказів для того, щоб вона могла зруйнувати в’язницю соліпсизму.

Базове припущення SETI – те, що сигнал має бути дуже відмінним від усієї іншої природи,– ґрунтується на скороченні семіотичної сфери. Романтики, наприклад такі мислителі, як Ріттер і Шеллінґ, та навіть Кант, згідно з його концепцією «Тайнопису природи», вважали, що природа є зашифрованим текстом; ще раніше – у давнину – гадали, що вона сповнена таємних повідомлень, значення яких доступне мудрецям і віщунам. Відтоді валова пропозиція значення дуже скоротилася. Стосовно природи ми прийшли до висновку, що всі ці видимі, проте неумосяжні й очевидно анонімні форми – захід сонця, крик птаха, нутрощі ягняти, малюнок хмар – не є результатом діяльності свідомого розуму і через те ми не можемо їх інтерпретувати. Ми залишилися позбавленими всього цього – патетичної оманливості, анімізму, антропо­центризму. А відтак, соліпсизм є неминучим, оскільки єдине джерело умосяжного порядку знаходиться у нас самих. Брак довіри до об’єктивності значень – головне джерело всюдисущого відчуття зриву комунікації.

Деякі дослідники сигналів з космосу не зупинилися на півдорозі самого лише приймання повідомлень – вони самі стали посилати листи у космос – потенційно крайня форма мертвих листів. Група вчених на чолі з Карлом Саґаном розробила повідомлення, яке мало бути посланим у далекий космос в 1970-ті роки на кораблі «Вояджер»; як вважалося, це послання було вільним від будь-якого зайвого культурного коду. Двадцять п’ять років потому це зображення вже здається еманацією чужої цивілізації – почасти через зачіски 70-х років, гендерні й расові уявлення (чоловік на першому місці, саме він тримає повідомлення, тим часом як поза жінки наполовину удавано-сором’язлива, а наполовину – сексуальна; обоє людей – очевидно білі, хоча білі не є найчисельнішою расою на планеті). Навіть у спробах вийти за межі власного «я» історична відстань лише виявляє сліпоту по відношенню до власного обличчя. Міняючи місцями плин часу і політ крізь простір, SETI пропонує уроки з царини філософії історії: найскладніше у минулому – не скарбниця інформації про це минуле, а його незнання найочевидніших для пізнішого спостерігача речей. Спроба послати повідомлення на космічному кораблі є майже смішною з огляду хоча б на те, що наша планета упродовж минулого століття була аж «гарячою» від електромагнітного випромінювання, спричиненого людством. Залишається лише дивуватися, чому і як би то інопланетяни віддали перевагу посланню з «Вояджера», а не, скажімо, епізодам телевізійних серіалів «Я кохаю Люсі», «Сутінкова зона», «Острів Гіллігана» чи будь-яким іншим сигналам, які ми, земляни, випромінюємо у міжзоряний простір. Вчені з проекту SETI іноді проявляють зворушливу впевненість у тому, що інопланетяни більше люблять Баха і математику, а не рок-н-ролл і гру в «балду» ⁵⁹.

Чужинці населяють кіно, телебачення і бульварні газети – тут вважається, що контакт вже встановлено, і ця «новина» подається з перебільшеною серйозністю або з жахом. На відміну від них SETI ретельно розглядає альтернативні гіпотези і прагне чистої й умосяжної іншої свідомості, а не форм, створених читачами, пульсарами, власним радіовипромінюванням людства чи прольотом літака чи супутника. Природа і людське «я» систематично викреслюються як «автори» позаземних свідчень: залишитися тут має тільки справжня іншість. Але Платон і Геґель нагадали б нам, що коли інший не має тіла, присутності якого ми бажали б, то чому ми гадаємо, що свідомості можуть контактувати? Ми навіть можемо, подібно до Максвеллових лінз, що ніколи не торкаються одна одної, бути з усіх боків оточені позаземним розумом – і тільки для того, щоб ніколи не досягти контакту.

У цьому насправді й полягає найдивніший момент SETI – те, що нас просто оточують чужі розуми – бджоли, кити, дельфіни, шимпанзе, молекули ДНК, комп’ютери, жуки-гнойовики, грибки, навіть планета як цілісна екосистема,– а ми все одно почуваємося так само самотніми й нездатними до комунікації ⁶⁰. Як багато розуму і мудрості, наприклад, у китайській цивілізації, і, тим часом, наскільки байдужим до неї продовжує залишатися Захід ⁶¹! Навіщо нам шукати далекого чужого розуму, коли ми навряд чи знаємо, що робити зі своїм власним? Глухим бар’єром тут виступає дивина, якої ми ніколи не помічаємо: наші власні обличчя. Ми переслідуємо самих себе, начебто ми самі – інопланетні чужинці. Найперший привид, що крадеться за мною,– то моє «я», єдина особа, яку всі інші знають, а не можу знати тільки я. Як писав Пірс, «факти, що стоять перед нашим обличчям і очима й дивляться прямо на нас,– далеко не з тих, які найлегше осягнути» ⁶². Наша неспроможність усвідомити самих себе живить нашу жагу до отримання підтвердження від чужих розумів. «Тільки коли ми думаємо про себе біля приймаючого пристрою, наша уява, здається, починає підводити» ⁶³. Річ у нашій нездатності вступити у сферу спільного з іншими: ми знову повертаємося до помилок і викрив­лень, змальованих Сократом.

Мабуть, суть проблеми полягає не так у нашій самотності, як у наших надто суворих вимогах до комунікації. Якби ми вважали комунікацію рідкісним дотиком до іншості, а не поєднанням свідомостей, то, напевно, були б менш обмеженими у нашому пошуку неземного розуму. У чому полягає людська правда SETI? У тому, що земне – то тільки маленький острівець в океані надзвичайного. З мільярдів сонячних систем ми знаємо лише одну, яка здатна підтримувати життя. Орбіта, трохи ближча до Сонця, нахил земної осі, більший лише на кілька градусів, мандрівна комета – все це могло би зробити життя на Землі неможливим. З п’яти мільярдів років існування Землі людиноподібні живуть на ній лише про­тягом тисячної частки цього часу. А цивілізація, як ми її знаємо (з письмом, війнами, патріархальним суспільством), існує лише упродовж однієї тисячної частки вже від цього часу. Ми, як повторювали всі романтики,– то великий виняток у всесвіті, рідкісний випадок, вершина природи, спосіб, у який світ приходить до самоусвідомлення.

Відтак, питання має полягати не в тому, як нам пробитися через бруд звичного і наново відкрити приховану дивовижність речей, а в тому, як нам вдалося переконати самих себе, що щось не несе у собі розуму, не є його розсіюванням. Нудьга, а не чудо – ось справді дивовижне досягнення. Наші чуття здатні сприймати лише вузьку ділянку спектра: космічні промені, райдуги, що знаходяться вище чи нижче видимого спектра, тектонічні стогони Землі – все це нам недоступне. Те, що моралісти сказали про світ, від часів Фарадея отримало об’єктивне наукове підтвердження: ми занурені в океан розуму, який ми не здатні повністю розуміти чи навіть сприймати. Емерсонова думка про спіритизм цілковито під­ходить і до SETI: навіщо так наполегливо шукати в одному кутку, коли цілий світ – повідомлення? Дослідження неземних цивілізацій викликає в пам’яті саркастичне зауваження Торо про людей, що хотіли виміряти глибину Волденського ставка: «Вони випускали у воду мотузку, марно намагаючись сягнути дна своєї насправді незмірної тяги до незвичайного» ⁶⁴. У 1890-х роках Вільям Крукс, Чарлз Сандерс Пірс, Генрі Адамс та багато пересічніших гарячково міркували про можливості контакту людей за допомогою природних хвиль, що випромінюють наші особистості. Надія на мозкові хвилі, проте, так і залишається обмеженою недосконалістю нашої апаратури; можливо, лише вузькість спектра нашого сприйняття робить телепатію нереальністю, приватність болю – даністю, а демократію – довіку обмеженою динамічними законами розмови, за одним з яких обидва співрозмовники не можуть говорити одночасно.

___________

Замість того щоб тероризувати самих себе пошуками комунікації з чужими, нам слід усвідомити їхню звичайність. Ніякого іншого виду комунікації немає. Усяке наше спілкування з іншими відбувається за допомогою знаків, що є істотами з внутрішнього і зовнішнього простору. Саме у цьому полягало кардинальне переконання Чарлза Сандерса Пірса, що виступив на чолі прагматист­ського повстання проти картезіанських ієрархій. У своїй праці «Деякі наслідки з чотирьох нездатностей» (1868) він прямо виступає проти інтроспекції і Декарта, пропонує біхевіористичне розуміння комунікації, відкриває у тваринному і нелюдському потен­ційних партнерів та відкидає будь-які претензії на особливі привілеї людської свідомості – їх Пірс, запозичивши вислів Шекспіра, називає «дзеркальною сутністю людини». Не лякаючись звинувачень в анімізмі, Пірс проголошує людські істоти і слова єдиним цілим. «Можна сказати, що людина є свідомою, тоді як про слова такого сказати не можна. Але свідомість – термін дуже неясний… свідомість, будучи простим чуттям, є тільки частиною матеріальної якості людського знака». Якщо слова не мають свідомості, то за допомогою якого з чуттів її мають люди? Іншими словами, означування не потребує живого тіла; слово саме по собі здатне випромінювати значення, так само як фонограф чи фотографія можуть зберігати думку в об’єктивній формі. Пірс твердить, що «людина – це лише символ, що містить у собі загальну ідею», а пізніше він доходить навіть ще радикальнішого висновку: «кожна загальна ідея має єдине живе відчуття особи» ⁶⁵. Відтак критерій життя не підходить для розрізнення людей і знаків. «Людський знак отримує інформацію і набуває більшого значення за те, яке він мав раніше. Але ж те саме відбувається й зі словами». Слова мають те значення, яке їм надали люди, однак люди не можуть мати на увазі нічого, крім того, що навчили їх казати слова. Слова мають власні асоціації і спільноти, точно так само, як люди і тварини. «Тому, насправді, слова і люди взаємно навчають одне одного; кожне зростання інформації у людей містить у собі відповідне зростання інформації у словах, і є у них вміщеним» ⁶⁶.

Твердження Пірса є не лише критикою картезіанського свавілля чи семіотичним анімізмом, що приписує значенням об’єктивну реальність, як могли б зі страхом гадати теоретики семантики; він запрошує нас до прекрасної спільноти, що включає у себе всі форми розуму, які, певним чином, є нашими партнерами, принаймні у деякому майбутньому горизонті. Хоча його думки про еволюцію любові й корпоративну особистість належать до найдивовижніших породжень прагматичної традиції, і хоча він твердо переконаний (на відміну від Джеймса) у кінцевій можливості чогось на зразок спільного розумового простору, приписування незалежного розуму знакам можна розглядати як відповідь Пірса на комунікативний світ, у якому особистості підкоряються новим законам руху, розсіюючи себе в усі сфери, у яких можуть діяти знаки ⁶⁷. Ми відіграємо для знаків роль господарів, господарів для чужинських спор, що оволодівають нами. Замість того щоб розуміти знаки такими, що мають значення через їхню наділеність певним живим розумом, краще буде вважати самі свідомості знаками, змішаними зі смертним життям. Знаки так само свідомі, як і ми самі; вони також мають своє внутрішнє життя. Теорія знаків Пірса історично завдячує епосі, коли розум набув здатності збері­гатися у медіа.

Зрозуміло тепер, що ні Пірс, ні Джеймс не виступають захисниками якогось різновиду гуманізму, «людини» як міри усіх речей. Навпаки, вони усвідомлюють нашу фундаментальну негуманність, у тому сенсі, що ми завжди є більшими чи меншими за людину. Роблять вони це з тією милосердністю, якої часто бракує іншим видам антигуманізму, наприклад біхевіоризму чи постструктуралізму. Вони не кажуть, що внутрішнє життя – це менталіст­ська фікція, вони проголошують, що внутрішній світ проявляється як інше; що його форма є поліморфною; що наше внутрішнє життя плюралістично розсіюється у сферах нашого досвіду. Найкраще уявляти внутрішнє життя не пультом керування, за яким сидить гомункулус, а поведінкою, що продовжується в усьому іншому, що ми робимо. Внутрішнє і зовнішнє є двома поверхнями однієї стрічки Мебіуса. Ми підносимо, а не принижуємо багатство внутрішнього життя, вбачаючи у ньому лише один різновид складної поведінки, який принципово нічим не відрізняється від усіх інших.

Прагматисти вчать нас тому, що ми повинні турбуватися про дітей, тварин, божевільних, калік, духів і померлих, чужинців і природу не через те, що вони потенційно мають розумне внутрішнє життя і можуть претендувати на наше визнання цього (як міг би сказати Декарт), а тому, що вони живуть у спільному з нами світі й мають спільну з нами форму. Нам слід встановлювати контакти з тваринами не через те, що вони мають розум, а тому, що вони мають хребетний стовп, потребують кисню або відчувають біль. Наш обов’язок перед іншими істотами коріниться не у нашій здатності проникати в їхній внутрішній світ, а у споконвічній спорідне­ності, яка виростає зі спільної біологічної історії, спорідненості між варіантними формами розумного життя, які Бог чи природа знайшли потрібним створити. Спорідненість із усяким творінням була записана у наших тілах ще до того, як ми вступили у ментальний контакт (урок, якому прагматисти рівною мірою навчилися у Емерсона й Дарвіна). Це – зрозуміле явище співчуття, а не епістемологічний ребус інших свідомостей. Виступаючи проти тупиків соліпсизму, Джеймс писав: «Люди, які бачать, що їхні тіла знаходяться в тому самому просторі, ступають на ту ж землю, розплескують ту ж воду, змушують резонувати те ж повітря, грають у ті ж ігри і їдять ту саму їжу, на практиці ніколи не повірять у світи соліпсизму». Запитання біхевіористів – чи справді ми співпрацюємо? – це питання прагматизму, яке він виставляє на противагу тривогам з приводу неможливості комунікації. Форма, що здатна запалити любов, перемагає абстрактні неможливості. «Практична точка зору змітає це метафізичне павутиння» ⁶⁸.

Таке усвідомлення передбачає пом’якшення серця, визнання неспроможності нашої дзеркальної сутності перед лицем чужого. Внутрішня свідомість перестає бути критерієм людяності. Відмова від проникнення у внутрішнє життя може вести у войовничішому напрямку, де усі істоти такого внутрішнього життя позбавлені (деякі з форм біхевіоризму), або у вільнішому й вищому напрямку, напрямку наділення усіх істот чудовим, проте водночас недоступним внутрішнім світом; це – вітання, яке людина надсилає всесвітові, як це робили Емерсон і Вітмен, демократія в її кращому, повному сенсі. Справжня демократія повинна була б стосуватися набагато ширшого спектра істот, бо й серед самих людей є багато різних істот. Повна демократія була б міжвидовою, міжгендерною, міжрасовою, міжрегіональною, міжкласовою, міжнауковою і міжлюдською: тим, що Емерсон називав «хімічною демократією», демократією всього сущого. Навіть померлі запрошені до неї.

___________

У ХХ столітті виникає проблема комунікації і з набагато менш екзотичними партнерами, ніж чужинці, тварини і машини, хоча невдачею усвідомлення вже є й саме те, що ми вважаємо цих істот екзотичнішими за самих себе. Всі розриви і зриви, з якими ми стикаємося у комунікації з ними, вже є у нас самих. Але вони також дають нам спосіб уявлення інших світів, у яких могли б жити і ми. Візьмімо дельфінів. Дельфіни не мають рук, і тому вони не мають знарядь і результатів праці – ні зброї, ні записів, ні історії, ні уряду, ні власності, ні закону, ні злочину, ні кари ⁶⁹. Жоден дельфін не перебуває у шлюбі з іншим дельфіном, проте всі вони – родичі. Вони являють собою справжню комуністичну ідилію, про яку мріяв Маркс. У них не існує забороненого плоду і вигнання з раю. Вони – оголені й не соромляться цього. Вони – це різновид чужинців серед нас; ще одним різновидом є жінки – так само як і чоловіки. Таким самим є і «я»: я – це річ із зовнішнього простору (у давнину це знали). Я – це НЛО, яке переслідує все на світі (Новаліс, Кольрідж і Емерсон – усі вони знали про це). Так само і дельфіни: вони співають, товаришують, граються, їдять, плавають. А як же дельфіни розмовляють! Якими ж то мають бути їхні колективна поезія, усні історії, симфонії дискусій сотень союзів, пристрасті, відносини одне з одним! Голоси, що подорожують за сотні миль, уможливлюючи цілковито асинхронні діалоги. Яка дружба. Яке горе від втрати товариша в сітях чи на зубах кита-убивці. Які філософські діалоги без записів, але з усві­домленням того, що громада їх чує. Розмова в цілому буде читанням архіву громади, коли черга промовляти в діалозі наступає у величезних водних просторах в унікальному порядку для кожного учасника. Кожна відповідь з’являється у своєму справжньому світлі – як новий початок. Тут неможливо розрізнити діалог і розсіювання. Море мало би бути першою агорою, місцем для промов. Але дельфіни не знають духу суперництва, дельфін не прагне якось виділитися серед інших; їхні витвори вербальної фантазії являють собою колективні композиції. Їхнє життя – це життя ігрової першості. Якщо слухові здібності дельфінів розвинуті так, як наш зір, то вони вільні від дії найсерйознішого аргументу проти демократії: здатності лише однієї особи водночас говорити і бути почутою. Мабуть, дельфіни здатні одночасно слухати багатьох своїх родичів; їм не загрожує нещаслива невідповідність між мовленням і слуханням, яка неминуче накладає на демократію обмеження, пов’язані зі становищем у громаді й суспільстві. Зібрання завжди буде радісним – полілогом, у якому кожен говорить і кожного чують. Саме цей образ, можливо, нам і слід узяти з собою зі всіх спроб ХХ століття налагодити контакт з чужими нам істотами.

29