Тварини і співчуття до нелюдського

Ще раніше за ангелів у роздумах про становище людини головним предметом, ймовірно, були тварини. Межі біоло­гічних видів завжди найлегше було подолати – принаймні в уяві. Якщо вірити Геґелю, то Сад Едемський був зоопарком ²⁷. Першим кроком у налагодженні спілкування з тваринами було наділення їх іменами; Адам і Єва також мали не надто багато труднощів у комунікації з відомим змієм. З повсюдності залишків тотемізму у людських культурах стає зрозуміло, що тварини протягом дуже тривалого часу являли собою своєрідне дзеркало для самовизначення людини. Від Арістотеля й до наших днів учені цікавилися спільнотами тварин, порівнюючи їх з людським суспільством у політичних теоріях ²⁸. Згідно з греками, Шіллером, Марксом і Арендт, тварини мають суспільство (співпрацюють з родичами), але не мають полі­тики (колективного визначення правильної діяльності). В юдео-християнській традиції здатність до комунікації (спілкування) з тва­ринами йде поряд з мудрістю й святістю: цар Соломон і святий Франціск. Тварини протягом тривалого часу слугували алегорією людської іншості, і вже зовсім буквально як піддослідні у медицині. «Після того як римляни звикли до вбивства тварин,– писав Монтень,– вони перейшли до вбивства людей, гладіаторів» ²⁹. Ставлення до тварин довго було алегорією ставлення до людей, і саме в цьому полягає засадничий пафос руху за права тварин.

Проте тільки наприкінці ХІХ століття з’явилися наукові дослі­дження, спрямовані на комунікацію у тварин – Дарвін, Еспінас; тоді такі дослідження іноді мали доволі веселі й малозрозумілі результати. Так, німецький кінь на ім’я Розумний Ганс буцімто міг робити прості обчислення, б’ючи копитом, поки не досягав потрібного числа – це дуже схоже на спіритичну практику спілкування з духами. Потім виявилося, що він зупинявся тоді, коли бачив несвідомий вираз обличчя і рухи надто співчутливого хазяїна, які вказували йому, що правильної цифри досягнуто. Його незалежний розум насправді виявився просто пристосуванням до зовнішніх умов. Синдром Розумного Ганса став притчею-попередженням у дослідженнях комунікації, ця історія показує, наскільки небезпечно проектувати самих себе у тваринний світ. Те саме турбувало й Кафку: можливо, поведінка інших – то лише удавання або ж проекція власного «я». Історія з Розумним Гансом являє собою класичний приклад порушеної комунікації: нормальна взаємодія, що, як виявляється, має абсолютно різне значення для її учасників. Коли внутрішній світ іншого закритий, набувають актуаль­ності питання проекції, іншості й черевомовлення (як у всіх ситуаціях першого контакту). Коли учасники спілкування мають мало спільної історії, величезною мірою зростають шанси на помилку. При цьому Монтень ставить запитання: «Перешкоди, що заважають комунікації між ними (тваринами) і нами,– чому ці перешкоди не можуть бути з нашої вини, так само як і їхньої?» ³⁰.

У ХХ столітті багато було зроблено на шляху проникнення у код спілкування тварин дослідженнями у царині етології (термін вперше запропоновано Дж. С. Міллем у його праці «Система логіки» для досліджень поведінки і характеру людини). З-поміж інших найбільший внесок тут зробили Лоренц у працях про поведінку качок, Фріш про бджіл, Марлер і Гартсгон про спів пташок, Голлдоб­лер і Вілсон про мурашок, Гуделл, Саваж-Рамбо та Премак про приматів, Ліллі про дельфінів, Бейтсон, Себеок та Гаравей досягли значних результатів загальнотеоретичного характеру. Томас Себеок, дослідник у галузі «зоосеміотики», пов’язує інтерпретацію кодів тварин з роботою криптоаналітика, «який отримує пові­домлення, йому не призначені, і правила трансформації для яких спо­чатку невідомі» ³¹. Це – вже знайома з герменевтики проблема «перехопленого» тексту. Поняття «комунікація» водночас і дає можливість обійти розриви, і робить важливішою їхню роль. Як 1946 року писав Чарлз Морріс, «усі ці дискусії зазвичай досягають піку в питанні, чи є наявність мови унікальною властивістю людини. Почасти річ тут у термінології, оскільки якщо «мова» є синонімом «комунікації», то, поза всяким сумнівом, тварини мову мають» ³². Напередодні виникнення теорії інформації Морріс за­пропонував концепцію комунікації, не обмеженої певним біологіч­ним видом. У суто прагматичному дусі, який у нього часто затьмарюється позитивізмом, Морріс робить такий підсумок: «Цільність є такою ж реальною, як і одиничність, а схожість знакової поведінки людей і тварин є такою ж справжньою, як і відмінності у ній» ³³. Як і в месмеризмі чи телепатії, комунікація тут виступає більш вільною і менш матеріальною за мову чи мовлення, дивовижно універсальною і туманною.

Я тут не намагаюся сказати, що колись «людина» визначала-ся через свою здатність до комунікації, а дедалі більша кількість людських і нелюдських «інших», які прагнули визнання, поставила цю здатність під сумнів; «комунікація», на мою думку,– це швидше адаптація до цієї кризи і її симптом; поняття, яке робить припустимим контакт без присутності, контакт, для якого не має значення тілесна форма учасників комунікації (тварини, люди, машини) і навіть сама біологія (як у фонографічному записі голосу померлих чи у «пам’яті» комп’ютерів). ХІХ століття наблизило «людину» і до тварин, і до машин – через припущення того, що машини можуть говорити чи пам’ятати, і через щораз більшу проникність інтелектуальної і морфологічної мембрани між людьми і тваринами (яка завжди була тонкою для дітей і в чарівних казках). Якщо тест Тьюрінґа приховує організм у машині, то завдання досліджень комунікації тварин полягало у віднаходженні розуму, подібного до людського, у тілі, яке має іншу форму і належить до іншого біологічного виду. Завдання полягало у тому, щоб знайти спорідненість, не обмежувану антропоморфністю. «Комунікація» дає нам образ людського, що не стоїть на онтологічній драбині між тваринами і ангелами, а є ланкою біологічної мережі і кола інформаційних потоків.

Наукова література, присвячена комунікації тварин, дуже обширна; я хотів би тільки помістити проект ХХ століття комунікації з тваринами у загальніший контекст цієї книжки. Інтелектуальна проблема у комунікації з тваринами полягала у тому, щоб почути чужі розуми істот, які, здається, не мають внутрішнього світу чи які не можуть визнати нас за допомогою того ж засобу, з яким ми до них підходимо – проблема, подібна до контакту з природою і померлими (об’єктами, з якими ми швидше співіснуємо, ніж спілкуємося). Головну складність тут становить усунення власного антропоморфізму, з тим щоб усвідомити іншість того, хто не знає, що він інший. Проти відвертого проектування людських стосунків на світ тварин, що панує стосовно домашніх тварин, у чарівних казках і тотемізмі, Людвіґ Вітґенштайн висуває суворішу доктрину: якби лев міг говорити, ми б його не зрозуміли. Його думка – яка також заперечує і підхід Тьюрінґа, котрий час від часу відвідував лекції Вітґенштайна у Кембриджі й іноді не пого­джувався з викладачем,– полягала в тому, що розуміння так само залежить від світу живих і втілених спільних практик, як і від здатності маніпулювати символами. Щоб розуміти мову лева, нам потрібно було б жити у тілі лева і мати досвід його форми життя.

Етологічні дослідження незаперечно свідчать, що, зокрема, комахи, птахи, копитні, примати і кити використовують складні сигнальні системи; ці дослідження також подають великий мате­ріал свідчень про зв’язки і взаємовідносини між різними видами. Проте на наскрізь пафосне питання про «комунікацію», ймовірно, так і не отримано задовільної відповіді. Проект у цілому є пошуком безконечно малого простору, в якому наша половина діалогу могла б вступити у контакт з тим, що ми уявляємо собі його другою половиною на боці тварин. Якби питання полягало просто у тому, чи можуть люди й тварини працювати спільно над розв’язанням різноманітних завдань, то воно б не було таким нагальним; відповідь на нього є очевидною. Відсутність «комунікації» ніколи не заважала людям і тваринам вступати у союз. Тисячо­ліття жорстокої експлуатації і значно коротша історія домашніх улюбленців дає нам два приклади альтернативних, відмінних від «комунікативної», моделей – домінування над тваринами й пристрасна проекція на них людських рис.

Мрія про комунікацію з тваринами – це геґельянська магія, жадання усвідомлення, заклик Белла до Вотсона: «Приходь, ти мені потрібен». Ще жодна істота не сказала: «Я усвідомлюю те, що ти усвідомлюєш мене». Мрія ця – то мрія про чужий розум, що відкриває себе з любов’ю до нас. Однак знаків дружби має бути достатньо; нам не слід вимагати контакту між душами. Сократ, говорячи про пісню цикад у «Федрі» (259a–b), доходить вірного висновку: «Якщо ж вони побачать, що ми, розмовляючи, не піддаємося їхнім чарам і пропливаємо повз них, наче повз сирен, то вони, захоплені цим, напевне, дадуть нам той почесний дар, який отримали від богів, щоб роздавати його людям». Саме в усвідомленні неможливості комунікації приходить благословення.

1873 року Вільям Джеймс спостерігав за слонами і тиграми у звіринці Ф. Т. Барнума. «Я не можу сподіватися,– пише він,– на співпереживання з ними у справжньому сенсі цього слова. А бажання такого співпереживання тут зовсім не те, що у випадку спотвореного й осоружного людського життя, бо їхнє буття ви­кликає захоплення; захоплення таке, що хочеться якимось чином увійти до їхнього світу, стати їх партнером і співучасником. Їхня іншість руйнує претензію на розуміння світу, тим часом як захоплення ними підриває стоїчну чи моральну налаштованість розуму, згідно з якими хтось може казати, що справжній сенс життя – це моя діяльність. Наскільки реальний великий світ життя, що не має жодного стосунку до моєї діяльності!» ³⁴. Перед світом нелюдського Джеймс водночас відчуває і неможливість контакту, і прагнення до дружби і співпереживання. Він не вихваляється величчю людського знання перед тваринами, а сумує через його неаде­кватність. Вражений їхньою іншістю, він бажає розділити її у спосіб, відмінний від знання – партнерство і співучасть. Він належить до традиції, яка визнає, що первинні потяги збивають епістемологічну пиху ³⁵. Як сказав Емерсон, засновник цієї традиції, «на моє переконання, наші справжні знання мало чого варті. Послухайте пацюків у стіні, подивіться на ящірку на тину, гриб під ногами, лишайник на колоді. Що я знаю чуттєво чи морально про кожен з цих світів?» ³⁶. Трансценденталістська думка проникає у таємну спорідненість людського і нелюдського. «Найбільша насолода, яку дають поля й ліси,– це думка про таємничі стосунки між людиною і рослинами» ³⁷. Як каже Торо у «Волдені», «я росту, як зерно у ночі». Він запитує: «Чи ж мій розум – то не розум землі? Що таке людина, як не купа відталого праху? Хіба сам я не схожий на рослину?» Співчуття і співпереживання з нелюдським – це той моральний і естетичний урок, що може замінити собою нашу пристрасну жагу комунікації.