Розділ VI. Машини, тварини й чужі: горизонти некомунікабельності

Діти мої,– сказав старий до хлопчиків, наляканих темною постаттю у дверях,– діти мої, ніколи ви не побачите чогось страшнішого за вас самих.

Ральф Волдо Емерсон. Духовні закони

Хто знає, як би розвивалося людське тіло й у що б воно вилилося під ласкавішим небом.

Генрі Девід Торо. Волден

Болісно-моторошні сценарії, за якими люди сходяться віч-на-віч зі створіннями, з якими вони не в змозі спілкуватися, заполонили собою життя і думку ХХ століття. Зустріч з комунікативною безоднею на кожному кроці стала частиною модерного буття. Як засіб проти такого розладу постійно пропонується діалогічна форма комунікації, але часто сама вона і є тим вірусом, проти якого намагаються боротися. Хоча мова, як гадав Арістотель, можливо, і є тим, що вирізняє людей з-поміж інших тварин, «комунікація» не входить до списку таких дарів. Важливість спіл­ку­вання у нашому колективному житті відкриває ворота для навали нелюдського.

Головним викликом комунікації у ХХ столітті став контакт з істотами, які не мають смертної форми. Комунікація – це те, що нас єднає з тваринами і комп’ютерами, інопланетянами й ангелами. Як істоти, які не тільки говорять, а й спілкуються, ми відкриваємо свою спорідненість з машинним, тваринним і ефірним царствами. Саме це поняття не зважає на метафізичні бар’єри, котрі захищали колись нашу унікальність. Воно легко поширюється на весь ланцюг життя, від ДНК до міжнародної дипломатії. Питання полягає в тому, чим же стаємо ми – істоти, що спілкуються. Сила «комунікації» коріниться в її здатності поширювати людські стосунки у просторі й часі; її пафос – у подоланні вмирущої форми. Комунікація передбачає контакт без дотику. Говорити по телефону означає ототожнювати акустичний образ із втіленою присутністю. У «комунікації» тіла перестають бути носіями остаточних доказів індивідуальності й особистості. Наші обличчя, дії, голоси, думки і взаємини перемістилися у царину медіа, звідки ці знаки наших «я» можуть роз­сіюватися без нашого дозволу. Комунікація стала знетіленою.

Кажучи точніше, піднесення поняття «комунікація» є симптомом знетілення людських відносин ¹. Інтелектуальна історія цього поняття розкриває тривалу боротьбу за перетворення світу на такий, у якому людина екстеріоризується у медіа-форми. Сучасні медіа назавжди змінили значення антропоморфності. Велика соці­альна значущість медіа, стосовно якої протягом ХХ століття точилися гострі суперечки, полягає не так у традиційних соціальних тривогах (вплив на дітей, представництво жінок, трансформація політики, поширення масової культури), як у перетвореннях, які медіа спричинили у нашому інди­відуальному й соціальному тілесному бутті. Комунікація споріднює нас з усіма різновидами потворних інших – і з потворними нашими «я».

Сучасна культура сповнена питань щодо того, як комунікація може подолати розриви статі, національності, раси й етносу, покоління, мови і культури. Схожим чином стосовно таких колектив-них предметів, як «маса» і «суспільство», постають свої проблеми комунікації. Проте всі ці проблеми, якими б складними вони не були, обмежені світом людини. Поняття, що виникло в умовах, коли людська присутність була захищеною чи опосередкованою, «комуні­кація» веде до нових пригод контакту з особливо загадковими іншими – тваринами, інопланетянами, машинами, текстами, Богом – з будь-якою «істотою», що подає нам знаки розумності чи поводиться як розумна. Мірою того як присутність люд­ського тіла ставала все менш і менш значущою для «комунікації», нові й чужі кандидати на спілкування пропонували нам своє товариство, починаючи від духів ХІХ століття,– після Другої світової війни кількість їх стала величезною. Комунікація, можливо, являє собою найпотужніше поняття перетину кордонів, вона долає межі між біологічними видами, машинами, навіть між людським і божественним.

Суперечки стосовно комунікації – це суперечки про статус людської істоти, наше місце у світі, населеному приматами і кіборгами, ембріонами і позбавленими свідомості, ангелами й НЛО, «примітивними» людьми й «розумними» машинами, мертвими й від­даленими ². «Комунікація» – це термін, що запрошує до роздумів про наші стосунки з цими створіннями, кожне з яких позначене тим чи тим знаком «іншості» стосовно «людини», цього старого центру гуманістичного світу,– хоча часто з приводу такої комуні­кації можна лише сказати, що вона неможлива або ж дуже неясна. Оскільки ж кожен з нас є, був чи може стати одним з таких створінь, то й комунікація стала саме тим полем, на якому виокремлюється місце людини у великій мережі буття. Питання про нелюдське – природу, машини, тварин, інопланетян – часто слугують алегоріями для позначення соціальної іншості жінок, інших расових і сексуальних груп, божевільних, дітей, старих чи власного дорогоцінного «я». Сьогодні комунікація є головною сферою ви­конання настанови: «Пізнай самого себе»

Хоча терапевти (які прагнуть, щоб комунікація вибудовувала кращі стосунки між людьми) і технократи (які хочуть розбудовувати кращі системи) роблять усе для того, щоб замовчати правду про вихід комунікації за межі людської форми, кожна нова комунікативна техні­ка й технологія піднімає питання ідентифікації в усій його багатоманітності. Найдавніші тропи спливають у найновітніших технологіях; сучасність, як каже Вальтер Беньямін, завжди цитує історію. Недавня реклама японської електронної компанії «Hitachi» в журналі «Wired», що пишається своїм місцем на передньому краї технокуль­тури, проголошує: «Багато вчених переконані у можливості розвитку телепатичних здібностей для практичних потреб комунікації. Поки над цим ще працюють, ми пропонуємо таку альтернативу…» ³. «Першими серед рівних» поміж таких дивовижних учасників комунікації, звичайно ж, залишаються померлі: «На мій дзвінок на кладовище у Седл Брук,– пише автор «Нью-Йорк Таймс»,– відповіли: “Ви дзвоните на Прибережний цвинтар. Якщо ви знаєте додатковий номер свого абонента…” То що вже казати про Інтернет?!» ⁴.

Однак почуття до тварин є, мабуть, такими ж давніми люд­ськими симпатіями. У ХХ столітті можливість спілкування з тваринами надихала мультиплікаторів, документалістів, суспільні рухи й реформи, а також величезний обсяг наукових досліджень. Схожим чином «чужі», інопланетяни, стали героями радіошоу, кіно, коміксів, телебачення й бульварної преси принаймні від 1930-х років, так само як і предметом міжнародних наукових досліджень від 1950-х – проект SETI (Search for Extraterrestrial Intelligence), пошук позаземного розуму. З такими питаннями тісно пов’язана проблема налагодження контакту з текстом (і з Богом), принаймні у протестантському світі; ця проблема залишається засадничою в дослідженнях, присвячених ситуаціям, коли відповідь є неможливою,– герменевтичних дослідженнях. З розривом великого ланцюга буття люди раптом зрозуміли, що багато з визначальних моментів – вид, механізми, стать і божественність,– котрі раніше підтримували наш панівний статус на землі, втратили своє значення. У наш час невизнання паранормального й нелюдського як кардинальних проблем теорії комунікації йдуть поряд з неусвідомленням нелюдського тоді, коли воно дивиться на вас із дзеркала. І те і те є стратегіями стримування, підпірками для підтримання небезпечно ненадійної ідентичності.

Як учить Геґель, усвідомлення іншого є не просто справою сприйняття, воно – наріжний камінь буття людини. Визначення кола істот, з якими ми будемо спілкуватися,– це політичне питання, можливо, питання саме політичне. Воно може являти собою ключове питання політики ХХ століття, коли ми ставилися до тварин, як до людей, і до людей, як до тварин. Поліморфні спорідненості лежать у центрі наших екзистенційних і політичних дилем, не менше у наших коханнях, ніж в абсурдному насильстві в Сараєво і Руанді. Дослідження усіх різновидів думки про комунікацію ХХ століття потребувало б написання іншої книжки, проте такі поліморфні спорідненості являють собою підґрунтя для всіх них. Адорно блискуче пов’язав екзистенційне з політичним: «Постійно повторюване твердження про те, що чорні, дикуни, японці – “як тварини”, мавпи, наприклад,– це шлях до погрому. …Механізм “чуттєвої проекції” визначає, що ті, хто мають силу і владу, сприймають як людське тільки свої власні віддзеркалені образи, тоді як, навпаки, людським слід вважати щось цілковито інше» ⁵. Я поділяю переконання Адорно щодо того, що роздуми про комунікацію спрямовані не тільки на самопізнання, це дослідження способів співжиття з іншими. Поняття комунікації має ту перевагу, що воно не дає нам змоги думати про ці речі як відокремлені одна від одної. Ключовим питанням теорії комунікації ХХ століття – питанням водночас філософським, моральним і політичним – є те, наскільки далеко може сягнути наша здатність ставити себе на місце інших, наскільки ми готові до того, щоб побачити «людське у цілковито іншому».

Далі я огляну кілька «крайніх точок» теорії комунікації середини й кінця ХХ століття: машини, тварини, інопланетяни. Глибинним підтекстом пригод «комунікації» в сучасному мисленні, на моє переконання, є зіткнення з істотами, чия перспектива комунікації з нами є неясною. Докладний розгляд думки про комунікацію мав би включати значну частку літературних творів, філософії, образо­творчого мистецтва, театру, кіно, політики, лінгвістики, соціальних наук, інженерії і природничих наук ХХ століття. Я мо­жу лише прохати, щоб той, хто має вуха чути, почув. Розглядаючи наших найзагадковіших партнерів, я прагну висвітлити ту дивовижність, що виникає у найбуденніших ситуаціях і обставинах нашого життя.

___________

Рене Декарт є не тільки в певному сенсі філософським творцем Homo clausus, але також і теоретиком, що зробив комунікацію тією здатністю, яка відрізняє нас від тварин і машин. На картезіанських кордонах гуманності стоять тварини і машини. Точніше кажучи, для Декарта вони одне й те саме. Тварини – це дуже складні автомати; тим самим є і наші власні тіла. У «Трактаті про метод» Декарт особливо непокоїться імітацією людини. Штучні автомати, які наслідують форму тварин, на його думку, легко можуть ввести нас в оману, через те що тварини насправді є маши­нами; оскільки ми не можемо перевірити їх за допомогою мови, ці штучні тварини – якщо надати їм достатньо переконливої зовнішності – легко можуть пройти перевірку на справжність. Однак машини, зроблені у формі людей і здатні імітувати людські рухи, можна вирізнити двома способами. «З них першим є те, що вони ніколи не змогли б використовувати слова чи інші знаки, складаючи їх так, як це робимо ми, для того, щоб повідомляти наші думки іншим». Навіть якби машина могла вимовляти звуки і деякі фрази, коли її натискатимуть у певному місці, на кшталт ляльки, що говорить, вона все ж не змогла б «сполучати слова різними способами для того, щоб відповісти на те, що їй кажуть,– як це здатна зробити навіть найменш розумна людина». Як і у «Федрі», здатність до відповіді в діалозі вважається Декартом найголовнішою ознакою розумності. По-друге, людиноподібний автомат може добре виконувати певні завдання – навіть переважаючи у цьому людей (Декарт наводить приклад точності роботи годинника) – але такий автомат не зможе впоратися з багатоманіт­ністю завдань. Якщо перевіряти автомати, ставлячи перед ними різні завдання, то «можна було б відкрити, що вони діють не згідно зі зна­ннями, а відповідно до певних можливостей своїх органів». Декарт вважає «морально неможливим», щоб машина мала підсистеми, достатні для імітації всіх здібностей розуму ⁶.

Ці два тести – здатність осмислено відповідати і багатоманітно діяти – для Декарта також були межовими лініями між людьми і тваринами. Хоча деякі тварини, такі як папуги, можуть імітувати мовлення, вони не здатні «висловлювати думку». Декарт не погоджується із твердженням, що «тварини говорять, але ми не розуміємо їхньої мови». Людський розум не має аналогів у природі (раціональність, строго кажучи, є не природною, а божественною). «Машина людського тіла» знаходиться на тому самому рівні, що жуки й годинники, машина, «яка складається з кісток, нервів, м’язів, судин, крові й шкіри» ⁷. В одному разючому польоті фантазії Декарт малює образ штучного тіла, яке проходить повз нас, здатне їсти й пити і водночас не має свідомості – воно зроблене з максимально можливою майстерністю; сказати, що тіло – це машина, зовсім не означає заперечення краси і складності будови такої машини. На відміну від Монтеня і Тьюрінґа, Дарвіна і кіберкультури, Декарт не допускає можливості комунікації з тваринами чи комп’ютерами, големами чи пристроями. Він поміщає нас у цілковито інший ряд. Робити ці кордони проникними – значить піддаватися моральній небезпеці, оскільки, на його думку, ніщо «не збиває слабкого розуму з путі чеснот так, як уявлення про те, що душі тварин мають ту саму природу, що й наші власні, і що, відповідно, нам нічого боятися і ні на що сподіватися після цього життя, так само як мухам чи комашні» ⁸.

Декартова епістемологія – «ідея ідеї», з якою ми вже зустрічалися у Локка,– невіддільна від того розрізнення, яке він проводить між родами і рядами. Якщо раціональний світ існує тільки в ідеях і мати їх можуть тільки люди (серед смертних істот), то світи, у яких рухаються й дихають птахи, корови і свині, є предметом радикального сумніву, якщо не цілковитого ігнорування. Ставлячи наявність «внутрішнього світу» умовою чутливості чи свідомості, ми отримуємо рецепт безкарного вбивства чи зловживання істотами, які такого «внутрішнього світу» не мають. Декарт був частиною армії осучаснення, що займалася придушенням набагато різноманітнішої традиції симпатії між «я» і космосом, також як, без сумніву, він був бунтівником проти популярного анімізму й схоластичного арістотелізму, які проголошували єдину природу душ усіх істот ⁹. У ХІХ столітті перетинки, що розділяють людей і звірів, людей і машини, почали знову ставати проникними. Питання, які ставить Декарт, знову й знову відлунюють у філософії, аж до Алана Тьюрінґа: Як відрізнити людину від підробки? У чому полягають відмітні риси людськості? Яка роль тіла у цій людськості? Машини і тварини ставлять протилежні проблеми: Тьюрінґова машина здатна до осмисленої комунікації, не маючи живого тіла, тоді як тварини очевидним чином мають живі тіла, проте не існує жодних достовірних доказів того, що вони бажають з нами спілкуватися.