2. Музей як український храм

Олександр Гриценко

В європейській культурі музей як інституція і як культурна практика формувався поволі, вбираючи риси й функції кількох більш ранніх явищ. По-перше, храмів з їхніми культовими реліквіями – мощами святих, ризами мучеників, слідом ноги та мечем Магомета, чорнильницею, яку Мартін Лютер пожбурив у диявола. Коли ж на зміну "сакральним спільнотам" минулих віків (за термінологією Б.Андерсона) прийшли нації з їхніми "громадянськиими релігіями", неозорі ряди сакральних реліквій оновилися за рахунок пожовклих пергаментів зі всілякими хартіями та деклараціями, піджаків Леніна, гусячих пер Гоголя, кожухів Кобзаря, гітар Елвіса Преслі, відбитків ніг кінозірок на голлівудському тротуарі, а також авторучки Л.Кравчука, якою той підписав Декларацію незалежності.

По-друге, це коштовні колекції монархів та аристократів, спершу досить утилітарні – зброя, коштовний посуд, портрети предків; але з часом дедалі більш естетизовані – колекції живопису, ужиткового мистецтва, монет; а звідси вже один крок до перших домашніх галерей та музеїв, зібраних аристократичними митцями-дилетантами та археологами-дилетантами.

Варто зауважити, що для аристократів галереї предківських портретів віддавна стали відігравати роль юридично-ідеологічну, як речові докази древності роду, обґрунтованості давніх привілеїв та нових претензій, а значить, за Р.Бартом, ставали такими собі ненаративними квазі міфами.

Третій предок сучасних музеїв – кунсткамера, інституція напіврозважальна, напівнаукова, пограниччя фаустівської лабораторії, де в пробірці сидить гомункулюс, та ярмаркового цирку, де показують диво природи – жінку з бородою. Цей попкультурний елемент, притаманний більшою чи меншою мірою кожному сучасному музеєві, особливо помітний в місцях домінування туристичної індустрії, де навколо кількох "серйозних" музеїв виростають, як гриби, музейчики "сумнівні", розважальні – ляльок, годинників, карикатур, чортів, бандур тощо.

432

Більшість відвідувачів сучасного музею – це туристи та школярі, а що їх цікавить? Видовище. Цікаві враження. Екзотика. Тож попит диктує пропозицію. В маленькому Переяславі навколо кількох прекрасних барокових церков повиростало більш як 20 подібних невеличких "музеїв для туристів", що здебільшого є прямими нащадками кунсткамери.

Нарешті, наймолодший з предків МУЗЕЮ (який тим не менше вважає себе єдиним законним предком) – наукова колекція предметів, що служать свідченнями, "речовими доказами" певних історичних, археологічних, мистецьких фактів і, як такі, обґрунтовують певні наукові теорії. Потреба в музеї як інституції науково-просвітницькій виникає тоді, коли якась наукова теорія прагне стати реальною силою за рецептом Маркса, сиріч оволодіти масами.

"Я поведу тебя в музей, – сказала мне сестра".

Навіщо? Сестра вважає, що для того, аби брат-малюк побачив "город Петроград в семнадцатом году". Насправді ж – для того, аби через вміло дібрану систему "речових доказів" малюк сприйняв як істину офіційну радянську інтерпретацію тих подій, сиріч причастився радянської "громадянської релігії". Так наука, оселившись колись у галереях аристократичних предків та в кунсткамерах, тихенько забирається геть звідтам, посоромлена політикою та ідеологією.

Слабкість наукової аргументації компенсується сакраліцізацією "речових доказів", непереконливість наукових гіпотез – перетворенням їх на сакральні легенди, тобто – на міфи. Таким чином історія стає міфологією, а музей – храмом нового, сцієнтизованого культу.

Храмів має бути багато, тому в усіх великих містах СРСР з’являються "філіали Центрального Музею В.І.Леніна", а ще – сотні "музеїв бойової та трудової слави", тисячі й тисячі "ленінських кімнат" у школах та військових частинах. Експонатів на всіх не вистачає – нічого, зійде й поганенька копія картини "Ленин в Разливе" поруч з випиляними з фанери мавзолейчиком і броньовичком, – з точнісінько такого Ленін колись виголосив, що "24-го рано, 25-го пізно", а може, іншу історичну фразу – цього ніхто точно не знав.

Роль музеїв у радянському суспільстві як передусім храмів панівного ідеологічного культу знайшла відбиття також у структурі музейної мережі – в порівнянні з Заходом тут значно менше було мистецьких галерей, натомість значно більше музеїв історичних, краєзнавчих (з домінуванням історичної частини), а в самих експозиціях радянській добі відводилося непропорційно багато місця. Панування ідеологічного, сказати

433

б, – міфологічно-культового критерія при інтерпретуванні історії та культури призводило не лише до деформацій і прямих фальсифікацій в експозиції (скажімо, частенько фальсифікувалися фотографії), а й до регулярних змін експозицій в цілому – як правило, після чергової зміни політичного курсу. Певні предмети, які ще вчора складали "речові докази" сакральних істин, наступного дня втрачали свою сакральність разом з цими істинами, а значить – згідно з "науковим" характером музейної справи – мусили втратити наукову цінність, що видається безглуздям з точки зору раціональної, але для міфологічного світогляду тут все цілком природно. Цікаво, що ця практика поширювалася й на мистецькі цінності. У 30-50-ті роки музейні колекції зазнали значних втрат, коли нищилися твори митців – "ворогів народу": бойчукістів, формалістів, "космополітів" та інших "зловорожих" угруповань. Зруйновано було десятки старовинних церков та монастирів, які, навіть перетворені на музеї атеїзму чи зерносховища, продовжували самим своїм зовнішнім виглядом здійснювати антирадянський вплив. Критерії, за якими відбувалося нищення, були, як бачиться, не естетичні, не наукові, навіть не прагматичні (відомо чимало прикладів, коли на місці поруйнованих святинь так нічого й не будувалося), а суто релігійні – боротьба панівної релігії з єрессю.

Якщо хтось гадає, що така суспільна роль музеїв народилася з більшовиками і з ними ж помре, то він глибоко помиляється.

Вірш Грицька Чупринки обрано за епіграф до цього тексту не випадково. Попри або саме завдяки його неглибокій, агітковій прямолінійності, а ще – завдяки знаній Чупринчиній версифікаційній легкості, цей віршик здається ідеальним мистецьким втіленням того поєднання народництва з європеїзаторським сцієнтизмом, що сформувало ментальність національної еліти початку XX ст., іншими словами – батьків-фундаторів УHP.

Показовими в цьому віршику є багато деталей – і те, що з-поміж усіх муз (а слово МУЗЕЙ означає "місцеперебування муз") автором згадано лише Кліо – музу історії (яка в античні часи належала до мистецтв). І те, що "кожний камінець" трактується як речовий доказ не якої-небудь абстрактної наукової концепції, а – "праці, влади й слави" народу-борця (ясна річ, українського). І, звичайно, цілком ясні практичні висновки для відвідувача – вийшовши з музею, одразу ж іти працювати, горіти, будувати нове життя.

Творячи незалежну Україну, raison d’etre для неї шукали не стільки в довколишній реальності, скільки в славному

434

минулому, а оскільки посилатися на Volksgeist, на міфи та містику тодішнім (переважно просоціалістичним) інтеліґентам це личило, то посилалися на археологію та історію, одним словом – національним храмом нової України мав стати МУЗЕЙ.

Утім, до містики, міфів та месіанізму повернулися по громадянській війні – після поразки визвольних змагань та очевидної кризи народницької віри в українську селянську масу як головну ("матеріяльну"!) рушійну силу національного відродження. Цікаво, що "новий месіанізм" бачимо тоді по обидва боки барикад – від "азійського ренесансу" Хвильового до "Призначення України" Юрія Липи. Але й у цих випадках сцієнтичний, "музейний" субстрат надзвичайно помітний, і це видається явищем загальним для, словами Іштвана Бібо, "вбогих державок Східної Європи", де так звана "національна наука" посіла неприродно велике місце в суспільстві, а її представники стали "національними гуру" в усіх сферах життя – ідеології, політиці, економіці, культурі.

"Коли запитують таких учених, чому вони прагнуть панувати над народами, які того собі не бажають, і чому прагнуть стати вищими за тих, за кого вони вищими не є, – тоді вони посилаються на археологічні відкриття, народні пісні, мотиви в народному мистецтві, лексичні запозичення, крилаті олтарі, вплив своїх книжок та суспільних інституцій, як докази того, що без них той народ і досі перебував би в найпохмурішому варварстві. А коли їм доводиться пояснювати внутрішнє безладдя у власній країні, диктаторство та гноблення, тоді вони показують рани, отримані в боротьбі з Атилою, в битвах з турками або в обороні європейської свободи й демократії. Якщо ж хтось дорікає їм за нерозумну й поверхову зовнішню політику, тоді вони вказують на споконвічний, ба навіть позачасовий "сенс" історії їхньої країни, що фатально тяжіє над усіма їхніми політичними починаннями," – так писав угорський філософ Іштван Бібо 1946 року в статті "Вбогість східноєвропейських державок" [Bibo, s. 24].

Кількавікова бездержавність української нації є причиною того, що українські музеї – це явище лише XX століття. Більше того – багато "каменів", з яких українці могли збудувати власні "храми Клії", матеріалізувати власну національну міфологію, вже використали дужчі чи вправніші сусіди. "Matka Boska Czеstochowska" та "Владимирская Богоматерь" – це насправді ікони з українських земель, "Слово о полку Ігоревім" містить чимало чернігівських діалектизмів; Сковорода та Юркевич – батьки російської релігійної філософії – українці родом і свідо-

435

містю, так само як Гоголь, що з його "Шинелі" вийшла нова російська література. А що вже казати про Київ – "мать городов русских" та всю історію Київської Русі! Починаючи з минулого століття лицарі української "національної науки" намагалися повиколупувати з чужих храмів ці камені (які часом виявлялися наріжними), натикаючись на запеклий опір сусідських "національних учених" (від М.Погодіна до академіка-патріота Дм.Ліхачова) – опір, знову-таки, малозрозумілий з погляду власне наукового. Згадаймо, що перша серйозна праця М.Грушевського на цю тему називалася "Звичайна схема "русской" історії й справа раціонального (sic!) укладу історії східного слов’янства". Чи ж про раціональність насправді йшлося? Радше про "відновлення історичної справедливості" – категорію не наукову, а явно політичну. Це врешті-решт стало ясно й нашим "національним ученим", тож розпочалося – хоча й пізнувато – свідоме будівництво храмів національної "гома дянської релігії". З огляду на економічну кризу перших літ незалежності це відбувалося переважно шляхом косметичного ремонту наявних, тобто радянських "храмів Клії" – як матеріальних, так і "віртуальних".

Існуюча мережа державних музеїв в Україні формувалася переважно в радянські часи, що наклало на неї специфічний відбиток. Музеї створювалися, як правило, не на базі значних приватних чи монарших колекцій, як у Європі чи навіть у Росії (нечисленні винятки – київські художні музеї на базі колекцій Терещенка та Ханенків, Національний музей у Львові на основі колекції митрополита Шептицького та ін.), а "планово", фонди формувалися з націоналізованих приватних зібрань, реквізованих церковних цінностей тощо.

У пізніші часи колекції поповнювалися також "централізовано", через розподіл придбаних державою по всьому колишньому СРСР мистецьких творів між музеями. Втім, якби не ця практика, не було б в Україні цікавих мистецьких творів з різних кутків колишнього СРСР та інших тоді соціалістичних країн. Нижче наведено дані про розвиток музейної мережі [Стан культурної сфери, с. 12].

Роки	1970	1980	1990	1993
Кількість держ. музеїв	147	167	214	295
Кількість відвідувань, млн.	16.3	27.3	31.8	18.0

436

Як бачимо, число музеїв зросло майже вдвічі за роки "перебудови" та незалежності, хоча їх фінансове становище останнім часом явно погіршилося. Варто уточнити, що, з урахуванням філіалів (які часто є фактично окремими музеями) нині в Україні нараховується не 295, а понад 500 музеїв, з них – 34 художні галереї, 56 – краєзнавчі, 38 – історичні. Художній, краєзнавчий та історичний музеї (часом два останні – об’єднані) діють практично у всіх обласних центрах України. Цю мережу обслуговують понад 11 тис. працівників, колекції нараховують понад 10 млн. одиниць, однак експонуються 8-10%, решта – зберігається у фондах через брак експозиційних площ. У деяких найзначніших музеях, як от київські Національний художній музей та Музей народного декоративно-прикладного мистецтва, експонується лише 3-4 відсотки колекцій, а фонди зберігаються в незадовільних умовах.

У більшості історичних і навіть художніх музеїв у 90-ті pp. дуже істотно змінено експозицію. Наприклад, у Музеї Великої Вітчизняної війни в Києві не лише зникли численні експонати, що свідчили про вирішальну роль тов. Брежнєва, Андропова, Черненка в перемозі над фашизмом, а й з’явилася невелика експозиція, присвячена боротьбі УПА (поки що – лише в 1942-45 pp. проти німців). Більш системні зміни сталися в Національному історичному музеї; в Національному художньому музеї замість величезних полотен "соцреалістів" з Леніним, доярками та червоними партизанами з’явилися із "запасників" картини нині реабілітованих бойчукістів та формалістів. Десакралізація культових реліквій, що поза радянською ідеологічною системою не мали наукової, мистецької чи просто матеріальної (як от цінні подарунки тов. Щербицькому) цінності, зробила безсенсовим саме існування деяких музеїв. У колишньому Музеї заводу "Арсенал" тепер проводяться комерційні виставки, припинили своє існування Музеї Леніна та родини Ульянових, більшість "музеїв трудової та бойової слави", а "ленінські комнати" перетворилися на "Кобзареві світлиці". Втім, на сході України десакралізація мала значно менші масштаби, й багато музеїв – як от "Молодої Гвардії" – й далі стоять поряд із пам’ятниками Ленінові та Климові Ворошилову.

Загалом роль і стан музейної справи в Україні примушує згадати спостереження А.Тойнбі: "Суперечність між пристрасно-релігійним і помірковано-світським поглядом на життя значно глибша, ніж будь-яка відмінність між одною релігією й іншою; з цього погляду індуїстська, ісламська та середньовічна християнська культури мають більше спільного, ніж будь-яка з

437

них – із світською культурою новітнього Заходу. Завдяки силі загального релігійного чуття індус може навернутися до ісламу або католицької віри, не наражаючись на нестерпні духовні тортури" [Тойнбі, т. 2, с. 156].

Виглядає, що пострадянський культурний простір, з Україною в тому числі, нині перебуває на ідейному роздоріжжі, прагнучи й водночас боячись зробити вибір між тими речами, що їх Бенджамін Барбер назвав "Джіхад" та "Мак-Ворлд" [Barber], – тобто тим світом, де панують сакральні "абсолютні цінності" та стандартизованим, кондиціонованим світом, де люди керуються виключно раціональними, "земними" міркуваннями. Однак насправді остаточний культурно-ідеологічний вибір такого типу просто неможливий, отже, навіть після появи в Києві кількох "Макдоналдсів" можна не боятися за патріотичні почуття українців та за долю їхніх "храмів Клії".

Література

1. Дубровський В. Музеї і пам’ятки культури й природи на Україні. // У кн.: Енциклопедія українознавства. Загальна частина. / Перевидання в Україні. – К.: 1995. – С. 1018. – 1027.

2. Геврик Т. Втрачені Архітектурні пам’ятки Києва: Видання четверте. – Нью-Йорк-Київ: Бібліотека журналу "пам’ятки України". – 1991. – С. 64.

3. Возницький Б.та ін. Вандали в музеї (довідка комісії). // Жовтень. – 1989. – № 4. – С. 83-85.

4. Istvan Bibo. Nedza małych panstw wschodnioeuropejskich. // Krasnogruda: Sejny, 1994. – № 2-3.

5. Benjamin R. Barber. Jihad vs. McWorld. // Ballantine Books, N.Y., 1996.

6. Стан культуної сфери та культурної політики в Україні. Аналітичний огляд. 1995. / За ред. О.Гриценка – К.: ІКП УЦКД, 1995.

7. А.Тойнбі. Дослідження історії. – К.: Основи, 1995.

438

Олександр Різник

Чим є музика в житті українців? Словники фіксують чимало слів, пов’язаних із музикою: вона постає і як вид мистецтва, і ширше – як "дозвілля з музикою та співом". Не випадково музика і спів стали поширеним мотивом української народнопоетичної творчості. Відомі приказки на зразок: "Як не будеш на музиці, то не будеш на язиці", "За мало грошей мало й музики", "Голодному їжа, холодному тепло, а ситому музика", "Без голосу не співець, а без грошей не купець", "На два крилоси не можна співати", "Як заспіває, то аж плакати смачно" [Пазяк, с. 47-49]. Музика фігурує і як об’єкт забобонів: як сниться музика чи музики, то будуть якісь новини; почути гру на скрипці – на вас чекають веселі дні, самому грати – радість у найближчому майбутньому [Дмитренко, с. 65]; як насниться бубонець чи барабан, то ждіть якоїсь брехні на себе (барабан – невірний друг, наклепник; бій барабанний чути – звістка про наклеп, плітки) [Дмитренко, с. 15]; як привидиться скрипка, настане злагода в сімейному житті [Дмитренко, с. 85].

На думку вітчизняних фольклористів, зокрема А.Іваницького, зразки стародавньої народно-інструментальної музики є реліктами колишніх обрядових дій, пов’язаних з "виробничою магією" (вплив на природу, господарчі заняття засобами інструментальних награвань), культом предків (на-

439

гравання біля небіжчика як спосіб розважити його душу на шляху в потойбічний світ), ініціальною магією (використання таких інструментів і звуків, які, на думку стародавніх слов’ян, сприяли успіхові започаткованої справи) [Іваницький, с. 255]. Запровадження на Русі християнства грецького обряду визначило в національному музичному бутті провідну роль співу, адже православний ритуал виключав інструментальну музику, як "гріховну", "диявольську". Через це в нашій культурі від часу Київської Русі встановилася особлива роль співу, що вийшов далеко за межі церковної відправи (Володимир Мономах наставляв нащадків служити Руській державі "з поклоном і співом"). Культивування співацького мистецтва перетворилося на знаряддя опору покатоличенню України з середини XVI ст.: з’єднавши здобутки західноєвропейського ренесансового багатоголосся, традиційно руського церковнорозспівного мистецтва та елементи народної пісні, українці витворили нову культуру церковно-світського мистецтва – партесний спів. Навчання співу по нотах ("партесах") стало однією з профілюючих дисциплін у братських школах, а загальна музична освіченість видавалася не менш важливою, як освіченість писемна. Лютеранський пастор Й.Гербіній оцінив мистецтво київського церковного співу вище за західноєвропейський [Крип’якевич, с. 629]. Утім, нам не відомо, наскільки авторитетним музикознавцем був Гербіній.

Спів як культурна практика українського народу істотно різниться залежно від характеру тієї чи іншої дозвіллєвої сфери: якщо для застілля та камерно-побутового дозвілля (скажімо, для дівочих вечірок) природним є "чистий" спів, то дозвілля велелюдне, неодмінним атрибутом якого є танці та ігри, немислиме вже без інструментальної музики (тобто без музик). Таким чином, відбувається розподіл не лише функціональних, а й емоційних пріоритетів всередині національної музики (пісня – журлива, танець – веселий).

Традиційним учасником народних свят стали т.зв. "троїсті музики" (складалися переважно з трьох інструментів – скрипки, сопілки та бубна). Часом ансамбль розширювався, вбираючи й інші поширені інструменти – басолю (подібна до віолончелі), цимбали, козу (різновид волинки) та ін. Поряд із власне українськими ансамблями в поліетнічній Україні, навіть у сільській місцевості, чималу роль у XVI–XIX ст. відігравали єврейські клезмерські капели. За свідченням дослідника єврейського фольклору М.Береговського, таких капел на початку XIX ст. в Україні було понад 300, а в їхньому репертуарі значне місце посідали аранжування та фантазії на теми

440

українських народних пісень (вони виконувалися навіть поза обслуговуванням українських весіль, на які часто наймали клезмерів) [Береговский, с. 12].

Носіями популярної музики почасти виступали й кобзарі, особливо після знищення Запорозької Січі (1775), коли кобзарство перетворилося на звичайну мистецько-мандрівну професію, діяльність для заробітку. У XIX ст. кобзарі вже виконували не стільки традиційний героїко-патріотичний репертуар (думи, історичні пісні тощо), скільки ліричні та жартівливі пісні й танцювальні мелодії, де показували чималу виконавську вправність (про кобзаря Федора Гриценка-Холодного існувала легенда, що він грав на бандурі навіть пальцями ніг). Завжди із ледь усміхненим обличчям, з кобзою, люлькою та осідланим конем поруч, постає один з найпоширеніших персонажів народного живопису – козак Мамай на картинах XVII – XIX ст.

"Кобзу, як вважали козаки, вигадав сам Бог та його святі, тому вони так її шанували. Для самотнього запорожця, який часто поневірявся по безлюдних степах і не мав можливості протягом багатьох днів нікому й слова промовити, кобза була щирим другом, дружиною вірною, якій він звіряв свої думи, на якій він проганяв свою тугу" [Яворницький, с. 142].

Із початком формування модерної української нації спостерігається зустрічний рух "простолюдної" та "панської" популярних культур. З одного боку, фольклоризується такий притаманний "освіченим" верствам жанр, як кант – його активними пропагандистами поряд з бурсаками та спудеями (учнями православних братських шкіл та колегіумів) стали і представники простолюду. З іншого ж боку, в XIX ст. "простонародний" фольклор стає об’єктом високого "панського" патронажу.

З кінця XVI ст. пробиваються паростки майбутньої "індустріалізації" української популярної культури. Це – об’єднання професійних музик у спеціальні "музицькі" цехи, що існували в усіх значних містах і містечках (у їх складі переважали музики-українці). Долею окремих цехів опікувалися українські гетьмани. Показовими є "Універсал музикам на Задніпров’ї, організованим в цех, з наказом слухатись цехмістра Грицька Ілляшенка-Макушенка", виданий Б.Хмельницьким у 1652 p., або ж універсал І.Мазепи 1705 р. про передачу Стародубського музичного цеху в "послушенство" місцевій церкві Іоанна Предтечі [Фільц, с. 17]. Якщо культурницькі поривання українських гетьманів можна пояснити прагненням демонстративно солідаризуватися з підданими, то пізніший (XVIII-XIX ст.) розвій кріпацьких оркестрів та хорових капел (оркестри поміщиків

441

Будлянських, Браницьких, Іллінських, Тарновських, Трощинських навіть гастролювали по Російській імперії та за кордоном), що спиралися на "зайшлі" традиції західноєвропейського класицизму, засвідчує, навпаки, експлуатацію музичних талантів народу для розвитку "вищої", "панської" культури.

В процесі урбанізації України в XIX – на початку XX ст. здобули поширення загальноєвропейські форми масово-музичної культури – від паркових духових оркестрів (невід’ємний супровід народних гулянь), ресторанних ансамблів, до бурхливого розвитку оперного та опереткового мистецтва. Набуває нових, "міщанських" обрисів закладена протягом раніших століть антиномія простолюдної та "панської" (елітарної) музично-популярної культури.

Позначене дивовижною строкатістю і нерозбірливістю смаків, міщанство в Україні вирізнялося на загальноросійсь-кому тлі хіба що "малоросійським" колоритом. О.Купрін у новелі "Майбутня Патті" (з циклу "Київські типи") описує, як "при наличии маленького "домашнего" сопрано и небольшого музыкального слуха, она (Машенька) довольно мило мурлыкает в своем кругу: "Si tu m’amais" и "Віють вітри", – в тот час между вечерним чаем и партией винта, когда гости более всего щедры на поощрения маленьким "семейным" талантам" [Куприн, с. 12].

Натомість серед "малоросійського" дворянства (в колишніх землях Гетьманщини) в цей час бачимо ідилічне захоплення мелосом "українців – пейзан", "веселого" та "ліричного" народу. Уособленням українського музичного дозвілля для цих "народолюбців" стали запальні масові танці, темпераментний хоровий спів, а також пасторальні побутові сцени, забарвлені романсами та жартівливими піснями. Хрестоматійні зразки такого "підняття фольклору на європейський рівень" – опера "Запорожець за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського, поставлена в 1863 р. в Петербурзі, живописні полотна із зображенням "троїстих музик" у святкових сюжетах – "Дівич-вечір" В.Ма-ковського, "Весілля" І.Соколова. З іншого ж боку, свідома українська інтеліґенція плекала в музичному мистецтві страдницько-героїчний образ України та українського етносу. Серед центральних персонажів у таких музичних творах, замість запальних танцюристів та мрійливих скрипалів, постають кобзарі та лірники – виконавці козацьких дум. З цього погляду ідеологічною антитезою комічному "Запорожцеві за Дунаєм" можна вважати героїчну оперу "Тарас Бульба" М.Лисенка.

442

В радянську добу дилема "високе-низьке" стала вирішуватися в радикальний спосіб: відтепер як ідейні, так і естетичні настанови щодо будь-якого виду мистецтва мали вироблятися виключно в централізований (і лабораторний) спосіб й впроваджуватися в життя в адміністративно-примусовому порядку. Мета зазначених настанов – поява нової "пролетарської" музики, що знаменує початок приходу до "всенародної" музики людства майбутнього. Показовими є рецепти з написання "пролетарської" української пісні, що їх у 20-і pp. подавав харківський композитор В.Костенко: "Класова музика мусить бути оптимістичною і бадьорою, без ліричних зітхань... Форма музичних творів повинна бути ясною, нескладною... й без зловживання зовнішніми ефектами. Характер творчості – в дусі народної пісні, але без рабського копіювання останньої; при цьому треба уникати суб"єктивної лірики" [Шреєр-Ткаченко, Пясковський, с. 175]. Але "революційне" прагнення культурної гомогенності не лише влади та маси, але й кожного "елементу" маси, було приречене на швидке переродження, яке настало вже на межі 20-30-х pp. Після провалу згаданих "лабораторних" спроб радянська ідеологічна машина дійшла висновку про неминучість пристосування для власних потреб вже існуючих (як популярних, так і елітарних) форм музичної творчості, з іншого боку – про необхідність їх укладання у певні, "партійно" вироблені рамки. За такі рамки правили обов’язкові для всіх мистецтв принципи соціалістичного реалізму – "партійність" (на підставі тези В.Леніна про розщеплення кожної національної культури на дві – культуру експлуататорів та культуру трудящих), "народність" та "демократизм" (тобто необходимість відбиття "справжніх" інтересів тих самих мас, загальнодоступність і "зрозумілість") [Сохор, с. 5-20]. Цей суперечливий симбіоз не міг давати на практиці серйозних збоїв, а щодо музичного мистецтва (як такого, що безпосередньо не пов’язане зі словом, а отже, важко піддається ідеологічній цензурі) він нерідко набував абсурдно-фантасмагоричного характеру.

Принцип т.зв. "партійності" вилився в заковування музичного процесу в панцир ідеологічних гасел – "Музику – масам" (назва журналу), "Музикознавство на боротьбу з ворожою музикою", "Проти фокстрота і джаз-банда", "Проти циганщини в музиці" тощо), які часом ставали матеріалом для обов’язкових "політзанять" (в т.ч. у середовищі, яке не мало до музики жодного відношення).

Принцип народності зазвичай зводився до постійної апеляції в оцінці того чи іншого музичного явища до "думки

443

народу", на кшталт: "Моєму сусідові – слюсарю не подобаються симфонії Д.Шостаковича, отже, ці симфонії – антинародні!" Проголошувана в той час "спадкоємність поколінь" полягала у постійній апеляції до фольклору (та й то лише до "зручних" для влади його зразків) та "реалістичних традицій" музичного мистецтва. Наприклад, у 20-і pp. підносилася "істинно революційна" музика Л.Бетховена та "істинно народна" музика М.Мусоргського, за еталон істинно народного інструмента мав правити баян, істинно реалістичного – рояль, а натомість гітара й "кафешантанний" стиль виконання затавровувалися як буржуазно-міщанські.

Із середини 30-х pp., коли радянська система досягла граничної централізації в управлінні культурними процесами, музична політика в СРСР набула цілком канонічного вигляду. За основу нового канону правила єдність КЛАСИЧНОЇ ТА НАРОДНОЇ МУЗИКИ із неодмінним засвоєнням цієї "єдності" масами. Серед чільних ознак згаданого канону слід виокремити:

1) Визначення суспільної ролі музики як знаряддя комуністичного виховання мас та як чинника "культурного відпочинку" трудящих у принципі знімало з порядку денного розподіл "соціалістичної" музики на популярну та елітарну (адже коли "мистецтво належить народу", воно мусить бути виключно популярним!). Боязкий розподіл музики на т.зв. "легку" та "серйозну" з’являється лише в 40-і pp. Зробивши не дуже вдалу спробу залучення всього населення до світової музичної скарбниці, створивши масову мережу колективів музичної самодіяльності (навіть "народні симфонічні оркестри" й "народні опери"), влада плекала в масі комплекс дилетантської творчої самовпевненості (мовляв, "хто був ніким, той стане всім"), прояви якої коливалися між "класовою" зневагою до професійних музикантів як до "гнилих інтеліґентів" та глибинною підозрою, що "серйозна" музика взагалі не потрібна (як надто складна для розуміння "народом") чи навіть є таємною лазівкою для буржуазної ідеології.

2) Підпорядкованість естетики ідеології вилилася в поділ усього музичного мистецтва на "реалістичне", яке відповідало засадам соціалістичної ідеології, та "формалістичне", яке нібито відображало ідеологію буржуазну. При цьому "особливі прикмети" обох підвидів музики визначалися настільки жорстко, що під кваліфікацію "соціалістичних" або "буржуазних" могли підпадати не лише жанри та стилі, а й навіть окремі засоби виразності. Апофеозом подібної "кваліфікації" стала постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про оперу "Велика

444

дружба" В.Мураделі" (1948), де ознакою ворожого музичного "формалізму" було проголошене "нагромадження дисонансів", натомість прикметами "реалізму" – застосування поліфонії та народного мелосу. Елементом радянської культурної політики 40-50-х pp. стала боротьба влади із джазом і додекафонією. Джаз був досить терпимо трактований радянськими ідеологами в 30-і pp. як народне, у своїх витоках, мистецтво американських негрів (в СРСР навіть виник власний "пісенний" джаз на вітчизняному мелоритмічному ґрунті, основоположником якого був Л.Утьосов); а в 1938-у навіть створено Державний джаз СРСР. Та наприкінці 40-х pp. джаз потрапляє в нову опалу як суцільно буржуазне мистецтво, витончене знаряддя англо-американської ідеологічної диверсії. У 1948 р. частину джазових колективів ліквідовано, а решту (в т.ч. славетний "Tea-джаз" Л.Утьосова) перейменовано на "естрадні оркестри". Фокстрот відтоді перейменували на "швидкий танець", а танго

– на "повільний танець". Т.зв. "неофіційний" фольклор того часу збагатився віршиками на кшталт "Сегодня он играет джаз, а завтра Родину продаст". Аналогічна доля спіткала й додекафонію, саме лише застосування якої загрожувало композиторові втратою роботи і виключенням зі Спілки композиторів. Та й самі слова "дисонанс", "джаз", "додекафонія" та інші суто спеціальні терміни зазвучали як синоніми слів "буржуй" та "фашист" (подібно до вейсманізму-морганізму в біології). Отже, й боротьба із цим злом також мала бути справою всенародною...

Витлумачення музики як арени ідеологічної боротьби породило, зокрема, кінострічку "Антон Іванович сердиться", в основу якої покладений ідеологічний двобій двох композиторів

– респектабельного "реаліста" Мухіна та карикатурного гуль-тіпаки-"формаліста" Керосина-Бензина.

3) Модель організації музичної культури, за якою всі її прояви мусили "тримати рівняння" на нечисленні, санкціоновані "згори" зразки. "Зразково-показовість" забезпечувалася постулатом: "мистецтво мусить бути національне за формою і соціалістичне за змістом". А оскільки еталони "соціалістич-ності змісту" розроблялися центральною владою в Москві, то будь-яке професійне, "дозволене" музичне мистецтво інших народів СРСР автоматично набувало васального характеру, фактично позбуваючись права на самостійний розвиток, приречене хронічно плентатися у хвості "великой русской" культури. Так, усі оперно-балетні театри мусили наслідувати Великий театр У Москві, всі академічні хори – Державний російський академічний хор, всі народні хори – Російський народний хор ім.

445

М.П’ятницького, всі оркестри народних інструментів – Оркестр російських народних інструментів ім. В.Андреєва (хіба що з деякими "національними" додатками, наприклад, бандурою, цимбалами, сопілкою, що мали неодмінно співзвучати з домрами та балалайками, на знак "непорушної дружби радянських народів"). Наслідком цього в популярній музичній культурі України стало т.зв. "шароварне" мистецтво (від неодмінного компоненту одягу учасників офіційних українських народно-танцювальних та пісенних колективів – шароварів). "Шароварне" мистецтво – суперечливий і навіть трагічний епізод історії популярної культури радянського часу. Будучи мало не єдиною офіційно дозволеною формою українського національного мистецтва, воно, з одного боку, підтримувало естрадно-сценічне життя української мови та мелосу, але, з іншого боку, під тиском жорстокої цензури, завантажене "показушними" соцзамовленнями влади, воно неодмінно шаблонізувалося, стаючи мистецтвом псевдонародним, навіть знаряддям омертвіння й профанації народних традицій.

Який же образ популярної музичної культури склався в Україні внаслідок цих кількох десятиліть?

З одного боку, покликана стати "загальнодоступною" кла-сико-академічна музика так і не змінила в очах обивателя своїх "панських" конотацій. Масове засвоєння цієї музики, що потребує значної підготовки, набувало поверхових, профанованих форм. Навчання "широкими верствами населення" своїх дітей музиці (у повсюдно відкритих дитячих музичних школах) стало переважно даниною моді, а з усієї академічної музичної спадщини засвоювалася насамперед т.зв. "популярна класична музика" на кшталт "Полонезу" М.Огінського, "Танцю маленьких лебедів" П.Чайковського та "Сурка" Л.Бетховена – тобто музичний ширвжиток минулої доби, який завдяки часовій та стилістичній дистанційованості від сучасної епохи ототожнювався із "високою класикою" (зміст же оперно-симфонічної музики тих самих П.Чайковського та Л.Бетховена для обивателя лишався незбагненним). Культивування класико-академічної музики електронними засобами масової інформації та в системі масової мистецької освіти (зокрема, через дешеві абонементи до філармонії) сприяло її перетворенню на казенний символ влади, а ставлення до неї простолюду узалежнювалося від ставлення до самої влади: зниження авторитету режиму позначалося... порожніми залами на "абонементних" концертах класичної музики. Дні трауру за померлими вождями СРСР, коли всесоюзний теле – й радіоефір на декілька днів заповнювала камерно-симфонічна музика (в постійне "меню" входили 6-а

446

симфонія П.Чайковського, 2-й і 3-й фортепіанні концерти С.Рахманінова, 5-а симфонія Л.Бетховена тощо) сформували в суспільній свідомості стійко асоціацію класичної музики з "похоронною".

Та попри намагання влади повністю підкорити музичний простір країни своїм культуртрегерським забаганкам, поряд з офіційною музичною культурою розвивалася, часом під загрозою репресій, і культура неофіційна. В ній сформувалося декілька пластів. Один з них – традиційний та сформований переважно у дореволюційні роки міський фольклор (романс, блатна пісня), що розвивався ніби за інерцією. Інший, потужніший пласт – явища новітньої масової культури. Остання поступово окреслилася як підрадянська неформальна культура. Позбавлена, на відміну від офіційної культури, індустрії продукування та розповсюдження, вона виробила власні, специфічні, зазвичай кустарні засоби й традиції поширення ("трофейні" платівки, "платівки на кістках", тобто зужитих рентгенівських плівках, а з кінця 50-х pp. – магнітофон, завдяки якому неформальна аудіокультура здобула епітет "магнітофонної літератури"; пісенні зошити та ін.). В неформальній музичній культурі радянських часів доцільно визначити два струмені – "євразійський", репрезентований рухом неоромансу або "авторської пісні" (ґрунтувався на відродженні міського побутового музикування, затаврованого владою як міщанське; серед "батьків" цього напрямку – російські ліричні шансоньє О.Вертинський та П.Лещенко; та "євро-американський", що тяжів до засвоєння сфери рок-н-роллу, джазу, блюзу, поп-музики тощо.

Незважаючи на різний спосіб самоорганізації ("благопристойні" клуби бардівської "самодіяльної" пісні, розкуто "хуліганські" тусовки рокерів), обидва струмені, внаслідок своєї напівзабороненості, несли не лише естетичне, а й ідеологічне навантаження, самим фактом своєї популярності демонструючи справжнє ставлення частини населення (інтеліґенції, молоді) до влади та офіційної ідеології. Пізніше український бард Тризубий Стас співав:

Нехай заграє нам Пол Маккартні,

або навіть Рінго Стар!

Вибачайте, ви тут безвладні,

товариш Перший секретар!

Цілих 100 років співав нам Ленін,

і його тато Карло Маркс!

447

Вони померли – не помер Джон Леннон,

бо пісня його серед нас...

[Тризубий Стас, с. 32].

Активізувалась неформальна музична культура після хрущовської "відлиги", але особливо розвинулась за брежнєвської стагнації. Влада змушена була провадити в цей час двоїсту політику щодо "небажаних" неформальних явищ (а музичні "неформали", завдяки своїй масовості й популярності, завдавали їй найбільшого клопоту серед усього загалу мистецьких "неформалів"): з одного боку, вона періодично влаштовувала ідеологічну "профілактику" інтеліґенції та молоді, "проробки" комсомольськими і партійними органами помічених у симпатіях до бардів та рок-н-роллу, закриття або нагінки бард-клубів і рок-тусовок (остання масово-репресивна акція такого типу – всекиївська облава на домашні дискотеки у листопаді 1984-го, що супроводжувалась арештами та конфіскацією апаратури). З іншого ж боку, влада періодично загравала з музичними симпатіями населення. Керуючись гаслом "аби знищити, треба очолити", владні структури намагалися пристосувати новітню стилістику під знайомий "соціалістичний зміст" (показовим є "Олімпійський цикл" пісень О.Пахмутової, зроблений в стилістиці "авторської пісні"), а саме середовище неформалів розколоти на "правильних" і "неправильних", "купуючи" перших можливістю виходу в офіційні канали масової інформації. Керівництво неформалами переводилося під "дах" комсомольських органів, до робочих планів яких раз по раз потрапляла організація заходів "правильної" бардівської та рок-музики. Щодо рок – і поп-колективів був здійснений уже знайомий з історії радянського джазу термінологічний трюк, коли "слухняні" колективи, що використовували електромузичні інструменти, здобули аморфну і безневинну "радянську" назву ВІА ("вокально-інструментальний ансамбль"). Аби перехопити ініціативи у неформалів, проводилися і всесоюзні телефестивалі "Алло, ми шукаємо таланти" і "Пісня року", з метою пропаганди "кращиих зразків" радянської пісні.

Але ці заходи вибіркової "нобілітації" нових музично-жанрових повівів так і не дали очікуваного владою ефекту, оскільки суспільство дедалі більше "голосувало вухами". Більше того, в музичному "підпіллі" сформувалася нова музична еліта, опозиційна еліті офіційній. Це, в свою чергу, розставляло нові наголоси у масовому сприйнятті елітарної ("панської"), культури, доповнюючи звичну ієрархію мистецьких цінностей новою авторитетною постаттю "аристократа духу". До вже ви-

448

знаних з 60-х pp. бардівських "аристократів духу" (Б.Окуджава, В.Висоцький, О.Галич, Ю.Візбор, Ю.Кукін), в 70-і та 80-і pp. додалися вітчизняні рок-кумири (Б.Гребенщиков, А.Макаревич, Ю.Шевчук). Утім, про справжні симпатії радянського громадянина свідчить хоча б динаміка тиражів найпопулярнішого в Україні періодичного шлягерного пісенника "Орбіта": якщо до 1981, коли в цьому пісеннику регулярно з’являлися зарубіжні шлягери, його тираж становив 100-160 тис. прим., після їх вилучення впав до 40-50 тис. примірників.

Лібералізація режиму в СРСР за горбачовської перебудови включала також реабілітацію музичних "неформалів", перетворення рок-музики й авторської пісні на головний компонент молодіжних теле – і радіопрограм цього періоду.

На добу перебудови припадає й вихід української популярної музичної культури із васального стану – досягнутий в цей час ступінь свободи інформації та децентралізація її джерел дозволили значно посилитися "місцевим", національним культурним чинникам. Злет української мас-культури зруйнував міфи про хронічну відсталість і назадництво українців, їхню невиправно-селянську зашореність.

Істотною рисою часу була своєрідна дифузія масово-популярного та політичного чинників культури, де політичне поставало як внутрішній двигун популярного (цей закономірний етап переживає будь-яке суспільство за доби кардинальних змін, перетворюючи почуття "причетності до історії" на чинник соціальної психології, а отже, й ключову рису масової культури "революційної" доби). Справді, навряд чи можливо відокремити масові українські мистецькі заходи доби перебудови від "політики" – починаючи з перших Співочих полів (1987) до перших фестивалів "Червона рута" і "Оберіг" (1989). Національні рок-гурти ("Брати Гадюкіни", "ВВ", "Кому вниз") та співаки (А.Миколайчук, Т.Петриненко, В.Жданкін, Е.Драч, А.Панчишин), окрім української мови (в усьому її розмаїтті, включаючи міський сленг – див.: Суржик), втілили й цілий "сніп" раніше заборонених тем.

Роки державної незалежності України стали випробуванням для української культури. Зміна статусу культурних явищ, які розвиваються на її терені, призвела до необхідності нового визначення поняття "українське". Вільний інформаційний обмін неминуче поставив культуру в Україні (в т.ч. і масово-музичну) в умови жорсткої конкуренції із потужними масово-культурними потоками з зарубіжних країн, в т.ч. з Росії, де також відбувається процес трансформації масової культури. В Україні, ймовірно, вперше за її історію, на одному щаблеві

449

престижності опинилися митці з характерно-українською стилістикою та мистецькі "космополіти", які у додержавницький період схильні були асоціювати себе із "великою культурою" (насамперед російською). Сучасний український шоу-бізнес ще помітно поступається зарубіжному (аудіо – та відеокасетний ринок непропорційно заповнений російською та західноєвропейською рок – і поп-музикою, гонорари українських поп-зірок помітно нижчі від гонорарів "зірок" з Росії), але в Україні невпинно формується й власна "фабрика зірок". На національну масово-музичну продукцію орієнтовані фестивалі "Червона Рута", "Таврійські ігри", "Пісенний вернісаж" та чимало інших, щоденні радіо-шоу "Хіт-парад 12-2", "Пісня року", "Шлягер року", телепрограми "Територія А", "Музичні новини", "Кін", що транслюються по державних та недержавних теле – і радіоканалах, здебільшого у прайм-тайм (див. "Естрада", "Радіо", "Пісня").

Незважаючи на "європоцентричне" зміщення громадських пріоритетів в царину "електронної" поп-культури, сучасне музичне життя України набуває розмаїтості, необхідної для цивілізованої демократичної країни: мозаїка модерного й консервативного, "простолюдного" та елітарного, мирне співіснування електронних та акустичних інструментів, позначеність різних культурно-соціальних середовищ власною музично-інструментальною аурою (шанувальників рок-музики – "електромашинерією", бардівської пісні – "боєм" акустичної гітари, національного фольклору – прозорим звучанням діатонічної кобзи, а вуличних співаків – "розтяг неним" звуком гармоніки чи баяну) – чи ж це не знак нової доби?

Література

1. Береговский М. Еврейская народная инструментальная музыка. – Москва: Советский композитор, 1987.

2. Гордійчук М.М. (ред.). Історія української музики. – К.: Наукова думка, 1992. – Т. 4.

3. Дмитренко М. Символіка сновидінь. / Народний сонник. – К.: Редакція часопису "Народознавство", 1995.

4. Іваницький А. Українська народна музична творчість. / Посібник для вищих та середніх музичних навчальних закладів. – К.: Музична Україна, 1990.

5. Крип’якевич І. (ред.). Історія української культури. – К.: Либідь, 1994.

450

6. Квітка-Основ’яненко Г. Пан Халявський. – К.: Держ. видавництво дитячої літератури, 1950.

7. Кирдан Б., Омельченко А. Народні співці-музиканти на Україні. – К.: Музична Україна, 1980.

8. Куприн А.И. Будущая Патти. / Куприн А.И. Собрание сочинений в девяти томах. – Москва: Правда, 1964. – Т. 9.

9. Липа Юрій. Призначення України. – Львів: Просвіта, 1992.

10. Пазяк М.М. (упоряд.). Прислів’я та приказки (взаємини між людьми). – К.: Наукова думка, 1991.

11. П’янов В.Я. (упоряд.). Дієзи в ключі. / Оповідання про музику. – К.: "Музична Україна", 1969.

12. Семенченко О. Альтернатива в Києві. // Зустрічі, 1994.

13. Сохор А.Н. Об идейно-эстетических принципах советской музыки. / У кн.: Сохор А.Н. Вопросы социологии и эстетики музыки. – Ленинград: Советский композитор, Ленинградское отделение, 1983. – Т. ІІ.

14. Тризубий Стас. Пісні. – Житомир: Вісник, 1991.

15. Фільц Б. Музичні цехи на Україні (XVI-XIX ст.). / Українське музикознавство. – Вип. 17. – К.: Музична Україна, 1982.

16. Шреєр-Ткаченко О.Я. Історія української музики. – Ч. 1. – К.: Музична Україна, 1980.

17. Шреєр-Ткаченко О.Я., Пясковський І.Б. (ред.). Історія української радянської музики. / Навч. посібник. – К.: Музична Україна, 1990.

18. Яворницький Д.І. З української старовини. / Альбом.-К.: Мистецтво, 1991.

451

Олександр Гриценко

...Це тонізуюча ін’єкція майбутнього

у вену віку...

І.Драч. На дні роси

Нові досягнення науки

і техніки досягнення нові,

бо повернулися дві суки

на Землю з космосу живі!

В.Симоненко, епіграма на політ собак

Білки й Стрілки в космос.

Слово "наука" в сучасній українській мові вживається переважно у двох значеннях: по-перше, як синонім слова "навчання" ("Грицева шкільна наука" у Франка); по-друге, як коротка назва цілої сфери суспільного життя, пов’язаної з науково-дослідною діяльністю. У першому значенні наука як явище перекривається освітою, натомість у другому вона охоплює безпосередній науковий пошук та його результати; інфраструктуру науки; врешті, суспільно-культурну групу тих, хто працює в науковій сфері чи прямо з нею пов’язаний. Тож у нашому розгляді обмежимося другим значенням слова, а ще. точніше – ПОПУЛЯРНОЮ НАУКОЮ, себто культурніш явищем, яке охоплює, по-перше, ту субкультуру, що склалася в, науковому й біля-науковому середовищі, відтак впливаючи на

463

національну культуру взагалі; по-друге, вплив науки на світогляд, цінності, культурні практики українців, зокрема – рецепцію науки й науковців у широких верствах суспільства.

У певному сенсі, українське національне відродження починалося з науки – етнографії й історії (втім, як і більшість "відроджень" у бездержавних націй Східної й Центральної Європи). Науковцями-гуманітаріями були більшість кирило-мефодіївців, багато хто з лідерів київської "Громади", помітну роль серед лідерів Центральної Ради та Гетьманату також відігравали історики – М.Грушевський, Д.Дорошенко, В.Липинський... Однак до 20-х років "українська наука" була практично тотожною українознавству. Окремі винятки, як от геобіолог Вернадський, економіст Туган-Барановський, математик Кравчук, не міняли загальної картини. Наука, її інфраструктура та наукове середовище на українських землях, ясна річ, існували, але залишалися складовою частиною "загаль-норосійської науки, її ідеології та субкультури. Коли вживати небезперечних термінів "неповноти" (за Д.Чижевським) чи "неповноструктурності" (за І.Дзюбою) національної культури, то можна констатувати, що сфера науки виявилася у нас чи не найбільш "неповною". Не сформувалося й більш-менш широкого українського наукового середовища, не тотожного "свідомій" українській інтеліґенції взагалі. А варто згадати, що на той час (кінець XIX – початок XX ст.) роль науки в житті суспільства, як відомо, радикально посилилася (а ще більше зросло стереотипне уявлення про її роль та можливості в масовій свідомості). Наука ставала дедалі більше – хай і в спопуляризованому вигляді – цариною інтересів та фактором формування світогляду дедалі ширших міських верств. Як писав 1910 року рупор цього нового світогляду в Російської імперії науково-популярний журнал "Вестник знания", полемізуючи із статтею Льва Толстого "О ложной науке", "с прогрессом научных знаний область веры неминуемо суживается все более и более. Вера и знание – непримиримые враги, находящиеся в вечной ожесточенной борьбе друг с другом. Будущее принадлежит знанию, науке, а не вере. Наука все более завоевывает область религий, потому что только наука соединяет людей в одну великую братскую семью человечества" [Ник.Юрин, с. 214].

Цей процес "завоювання" та "об’єднання людей", однак, виявився контроверсійним і навіть небезпечним. Як писав Чеслав Мілош по Другій світовій війні, "тільки сліпі можуть не бачити трагічної ситуації, в якій опинився людський рід, коли забажав узяти свою долю у власні руки й усунути впадковість"

454

[Мілош, с. 230], інакше кажучи, коли поклався на наукове знання, на раціо й "об’єктивні закони розвитку природи й суспільства", відкинувши увесь старий ідейний та етичний мотлох, пов’язаний з традиційною релігією. За словами того ж Мілоша, "в XIX ст. внаслідок виникнення масового читацтва з’являлися брошури, що популяризували наукові теорії. Незалежно від вартості цих теорій треба ствердити, що з моментом, коли вони приймали популярну форму, вони ставали ЧИМОСЬ ІНШИМ, ніж коли належали до ділянки наукових пошуків. ...Вони перетворюються на важливий соціологічний елемент, приймають емоційне забарвлення. Лідери XX віку, напр. Гітлер, черпали знання виключно з популярних брошурок, що пояснює неймовірне безладдя в їхніх головах: звульгаризоване знання відрізняється тим, що дає відчуття, ніби ВСЕ зрозуміле й пояснене. Воно нагадує систему містків, збудованих над прірвами. По цих містках можна сміливо йти вперед, піддаючись ілюзії, що ніяких прірв нема" [Мілош, с. 210].

У ті часи, як ми побачили, ілюзія, ніби раціональний, "науковий" підхід здатен вирішити будь-які проблеми, – технологічні, господарчі, суспільно-політичні, – була дуже популярною серед інтеліґенції, в тому числі й української. Власне, саме на цих переконаннях і ґрунтувалися просвітянські концепції – буцімто, як казав із запізнілим сарказмом М.Грушевський, "треба тільки подати йому [простому народові] цю чудотворну воду свідомості" [Грушевський, с. 39] – розсіяти темряву життєдайними променями науки – й Україна відродиться "в сім"ї вольній, новій". Тим-то помітне місце в діяльності нашої національної інтеліґенції на рубежі ХІХ-ХХ віків посідало писання, друкування й поширення "популярних брошурок" (див.: Книга), що про них так нищівно висловився згодом Чеслав Мілош.

Однак тоді поруч з упевненістю, що без власної освіти й науки неможлива новітня нація, в "свідомо-українських" колах жили недовіра й навіть страх перед чужою, "неукраїнською" наукою – згадаймо хоча б Шевченкові інвективи проти "куцого німця вузловатого" або значно пізнішу суперечку між двома науковими світилами – М.Грушевським та В.Вернадським – стосовно того, якій бути українській Академії. В.Вернадський згадував: "Ми стояли з ним (Грушевським) на протилежних точках зору. М.С. виходив із структури західноєвропейських академій та прекрасно поставленого ним НТШ у Львові, у якому в зв’язку з його університетською семінарією прекрасно було поставлено українознавство.

455

Але, що я вважав не менш важливим, НТШ зовсім не було пристосоване до роботи в галузі інших дисциплін – математики, природознавства і прикладних наук. М.С. поставив питання прямо: "Ви знаєте, що у нас немає зараз достатньо вчених фахівців українців поза межами українознавства. Отже, ми повинні звертатись до росіян. Мине ще багато часу, поки вони в нас будуть – ці фахівці" [Вернадський, 1989, с. 54].

Цікаво, що на практиці наша академія (УАН, потім АН УРСР, нині ж – НАНУ) в різні часи перейшла етапи розвитку за обома цими моделями: у 20-і роки, очолювана С.Єфремовим та А.Кримським, вона була передусім гуманітарною, "українознавчою", хоча й з високим рівнем досліджень, але залишалася інституцією напівопальною – як за фінансовими й іншими кількісними показниками, так і за престижем в радянському суспільстві.

УАН перших років свого існування, як перед тим львівська НТШ, цілком належала до кількавікової європейської академічно-університетської традиції, закоріненої ще в часах алхіміків та легендарного доктора Фауста, що його Микола Хвильовий вважав за символ "психологічної Європи".

Про життя університетського науковця в передреволюційному Києві яскраво оповів В.Домонтович у "Болотяній лукрозі": "Перед студентами ...були лише дві можливості: одна, напруживши всі свої духовні здібності, ціною найбільших зусиль забезпечити за собою вихід у професуру, і друга – пасивне низобіжне самоусунення в глуху безвість провінційного вчителювання.

Шлях до професури був чітко накреслений. Він починався з писання медальної праці на тему, запропоновану від факультету. Домагаючись стати професорськиим стипендіатом, треба було одержати золоту медалю, саме золоту, бо срібна не гарантувала нічого. Залишений при університеті складав магістерські іспити. Після двох вступних лекцій він одержував звання приват-доцента. Усе це потребувало колосального напруження розумових сил... Не всі витримували. Часто надмірність зусиль губила людину. ...Мова йде не про неміч людини, ...а про міру вимог, про ситуацію, що складалася в ті роки для молоді, про фаховий рівень конкуренції" [Домонтович, т. 3, с. 224-226].

До цього варто додати, що університетів у підросійській Україні було тоді лише три – в Харкові, Києві та Одесі; за свідченням БСЭ, в дореволюційній Росії "число магистров и докторов едва ли превышало тысячу" [С.Вавилов, с. 1256]. Отже, науковці були нечисленною, досить-таки ізольованою елітарною групою, формованою шляхом суворого відбору, при-

456

належність до якої, втім, не давала особливих привілеїв чи престижу, а її вплив на суспільне й культурне життя ширших мас був доволі незначним. До того ж обидві сторони – і маси й науковці, – не обдаровували одні одних особливою симпатією (згадаймо хоча б знамениту фразу булгаковського професора "Так, я не люблю пролетаріат!" або розправу темних селян над лікарем у горьковській п’єсі "Діти Сонця"). Зв’язок між наукою й масами підтримували хіба що популяризатори, просвітяни, автори й видавці зненавиджених Мілошем брошурок.

У цій нечисленній науковій еліті початку XX ст. сформувалися своєрідний світогляд, своя етика – і наукова, й ширша, загальнолюдська. Одним з яскравих документів, що репрезентує цей світогляд (щоправда, уже в час його занепаду), є праця В.Вернадського "Наукова думка як планетне явище" [Вернадський, 1977]. Наука, на думку Вернадського, є "однакова для всіх часів, суспільних середовищ та державних утворень... В ній вимальовуються нові форми наукового братства – позадержавні, організовані форми світового наукового середовища... В ній є кістяк, який може вважатися загальнообов’язковим і непорушним для всіх, не може й не повинен викликати сумнівів" [там само, с. 29]. Справою життя науковця, що поділяє такий світогляд, є служіння цій вищій науковій істині, що її він не має права зрадити з будь-яких міркувань – державних, національних, утилітарних, особистих тощо. Варто зауважити, що цитована праця писалася у 30-і роки і була, отже, свого роду лебединою піснею одного з останніх зацілілих "жерців" чистої, академічної науки на тлі вже цілком нової суспільної атмосфери.

Показовою є й рецепція науки та науковця тодішнім суспільством і, зокрема, культурно-мистецьким середовищем, якою вона відбилася у мистецьких творах 20-х – початку 30-х років, тобто епохи "розстріляного відродження". Не буде перебільшенням сказати, що персонаж-науковець є в тодішньому письменстві нечастим гостем, що зустрічаємо ми його переважно у творах так званих "попутників", авторів здебільшого інтеліґентського походження. Але навіть у них це майже завжди – кабінетний учений, дивак-професор, що мало й неохоче стикається з так званою "реальною дійсністю", а коли й стикається, то це породжує купу проблем.

Саме такими є професор Славенко в повісті В.Підмогильного "Невеличка драма" та професор Комаха в повісті В.Домонтовича "Доктор Серафікус". Обоє – головні герої, і їхній (специфічно академічний) фах, світогляд, спосіб життя є ключовими елементами творів.

457

Ю.Шерех у статті "Білок та його забурення" завважив щодо згаданих повістей: "Схожість двох творів така разюча, що якби не певне знаття, що вони були написані незалежно, слід було б говорити про майже копіювання. ...Це дві незалежні відповіді українських письменників-інтелектуалістів на проблеми доби. Як Славенко, доктор Комаха – вчений, що врегламентував усе своє життя, щоб служити науці, зокрема – виключив усе чуттєве й почуттєве. Як Славенко, він зазнає поразки в зустрічі з жінкою, втіленням іраціонального" [Шерех, с. 124].

Однак "разюче подібні" твори мають і значущі для теми нашого розгляду відмінності. Характер оповіді в "Невеличкій драмі" Максим Тарнавський, чи не найсерйозніший дослідник Підмогильного, визначає як "використання емоційної омани та консонантної сфокусованої оповіді" [M.Tarnawsky, p. 146], використовуючи запропоновані Жераром Женетом та Доріс Кон категорії "фокусування" та "консонансу-дисонансу" [там само, с. 76] для аналізу авторського стилю. Справді, Підмогильний начебто не дистанціюється від свого героя – біолога Славенка, який багатослівно розмірковує про раціональність сущого та про свою симпатію до влади, яка заходилася вдосконалювати життя суспільства, виходячи з глибоко раціональних міркувань, але чи можна було сподіватися незгоди з такою позицією від радянського письменника навіть наприкінці 20-х років? Однак дистанція між автором та іншою героїнею, романтичною та ірраціонально-патріотичною Мартою, видається значно меншою, тож можемо здогадуватися, що симпатія Підмогильного – не на боці Славенкового сцієнтизму та раціоналізму, що вони чужі не лише Марті, не лише самому авторові, а, вочевидь, і його середовищу.

"Консонантність" стилю Підмогильного, коли він "фокусується" на свідомості професора Славенка, є очевидно набагато меншою, ніж у "розфокусованого" Домонтовича, коли той описує свого "доктора Серафікуса" – так, сам "свого", бо вчений В.Петров [Домонтович], вочевидь, мав на увазі й себе, й усе середовище, до якого належав, коли писав: "Примітки були прапором його наукових студій. Здавалось, він писав статті не для того, щоб розробити якусь наукову проблему, а тільки для того, щоб тішити себе накопиченням приміток. ...Щодо цього, Комаха не відрізнявся від своїх колег, бо їх наукова діяльність була так само не більше, як тільки приміткою до науки.

...Люди тішили себе ілюзією власної самодостатності. В переважній більшості всі вони прийшли в місто з села. Але і в місті побут старосвітських батюшок і матушок вони вважали за довершену форму ідеального життя, урбанізацію цього побуту

458

вони розцінювали як правдиве признання часу. Ніхто з них не дивився далі паркана у дворі свого будинку в одному з затишних закутків ярів Гоголівської або Тургенєвської вулиць.

Вони працювали, жили, купували килими, меблі, валюту, будинки, пишались один перед одним ситцем і шовком на оправах своїх книжок. Сергій Єфремов справив собі теплу бекешу з сірим смушковим коміром... Олександр Білецький на спілку з Плеваком з краяних ножицями сторінок зшивав чергові серійні томи грубих хрестоматій.

...Комасі бракувало почуття вільності. ...Хребет його громадського існування складали корінці постанов, прийнятих на загальних зборах і підшитих до папки... Він гадав, що рухається вперед, тим часом рухалась епоха, а він лишався на тому ж таки місці. Як і більшість своїх сучасників, він не розумів свого часу" [Домонтович, т. 1, с. 447-448].

До характерних творів про "жерців чистої науки" можна додати "Робітні сили" М. Івченка, де сюжет так само будується на конфлікті між професором-раціоналістом Савлутинським та "звичайним життям" сільськогосподарської дослідної станції, яке він намагається реформувати, раціоналізувати, динамізу-вати, й так само зазнає якщо не повної поразки, то принаймні дістає кілька "щиглів по носі" від "ірраціональної" дійсності.

Отже, в усіх трьої зразках герой-науковець – це більш чи менш чужорідне тіло в суспільному довкіллі, і навіть якщо він намагається солідаризуватися з владою у прагненні раціонального вдосконалення світу, для влади він залишається так само чужим, як і для "ірраціональної" маси – "спецом", що його толерують лише з огляду на високу фахову кваліфікацію.

Цьому підтвердження бачимо й у ставленні тодішньої критики до творів Підмогильного та Івченка ("Доктора Серафікуса" опубліковано допіру 1947 року, на еміграції): авторів паплюжено не за негативне зображення героїв-науковців ("викривлений образ радянського вченого", як сказали б у 50-і роки), а, навпаки, за симпатію до "буржуазних спеців". Нічого дивного: на той час саме йшли процеси "Промпартії" та "СВУ", де головними обвинуваченими були якраз "специ"-науковці.

Варто згадати, що були тоді твори в українській літературі (і то значно популярніші в читача, аніж розглянута "інтелектуальна проза"), де наукові відкриття показано не як заняття кабінетних диваків, а як могутній чинник суспільних перетворень – згадаймо хоча б "Сонячну машину" Винниченка. Однак зовсім не випадково дія цього "першого в Україні фантастично-авантюрного роману" (М.Зеров) відбувається за кордоном, а науковці-відкривачі – іноземці. Те саме можна сказати й

459

про значно слабші фантастичні романи Ю.Смолича з серії "Прекрасні катастрофи". Літературними предками цих творів є, ясна річ, романи Герберта Уелса, Жюля Верна, а ще – модний тоді в СРСР "Гіперболоїд інженера Гаріна" О.Толстого. Показ "ненашого життя" – компонент рецепту успіху книжок такого роду, але справа не лише в цьому. Вочевидь, українські письменники, та й читачі, просто не уявляли, що велике наукове відкриття може з’явитися, а тим більше – зреалізуватися в українському підсонні. "Интересное начинание, но не для нашего климата", – мовляв герой Ф.Іскандера.

Здавалося б, що радянська влада, офіційно ґрунтована на науковому світогляді, з її сакралізацією "об"єктивних законів розвитку природи й суспільства", повинна була б стати мало не раєм для науки та її жерців. Однак сталося, як бачимо, інакше. До кінця 20-х років влада, по суті, лише толерувала ВУАН, фінансуючи її майже символічно. Робота Академії велася переважно завдяки відданості справі "старих кадрів" та ентузіазмові наукової молоді. Дуже красномовне свідчення про і становище українських науковців у 20-і роки наводить автор першої ґрунтовної історичної розвідки про ВУАН Н.ПолонськаВасиленко. Професор І.Розгін у лютому 1929 р. прийшов на прийом до тодішнього президента УАН Д.Заболотного "і застав його в таких умовах: велика холодна заля в будинку Президії УАН на Володимирській вулиці. У кутку цієї залі на залізному солдатському ліжку лежав хворий президент УАН. Його одяг висів на єдиному стільці, що стояв біля ліжка... Можна собі уявити, які він мав інші побутові умови, не кажучи про моральний стан, коли в найбільшому українському центрі не знайшлося звичайного житла для президента Української Академії наук і він мусив мешкати в непристосованій залі..." [Полонська-Василенко, с. 89].

Ситуація почала змінюватися в 30-і роки. Бурхливі процеси індустріалізації та мілітаризації радянської економіки потребували науково-технологічної підтримки у небачених раніше масштабах, для чого всі наукові інституції слід було, по-перше, цілковито поставити під контроль (як ідеологічний, так і організаційний) комуністичної влади, по-друге, переспрямувати й розширити їхню роботу. Як зазначає Н.Полонська-Василенко, бюджет ВУАН зріс від 887 тис. у 1929 р. до 22 млн. крб. у 1939 році (тобто в 25 разів), а на 1941 рік було виділено вже 27 млн., однак "ці гроші переважно йшли на математично-природничі інститути. Дуже незначна частина їх припадала на інститути гуманітарні" [Там само, с. 82-83]. Незначно зросла у 30-х роках і кількість кваліфікованих наукових кадрів. Давалися взнаки

460

наслідки масових репресій, які зачепили наукову інтеліґенцію України не менше, ніж творчу. Невеселі висновки робить Н.Полонська-Василенко й щодо соціального престижу науковця: "Притягали увагу неспівмірні цьому розростанню Академії матеріальні умови її співробітників усіх рангів... Порівнюючи з серединою 1920-х pp., загальний образ науковця мало змінився: старий одяг, старе взуття кидалися в вічі "свіжій" людині. Мало кого вражало, що, виряджаючи академіка А.Кримського до Львова в 1940 році, уряд велів був обмундурувати його в закритих партійних розподільниках.

...Здобути потрібне в державних крамницях було майже неможливо. Про ціни свідчить такий приклад: чоловічі черевики в крамниці Києва в 1939 році коштували 250-300 крб., а старший науковий співробітник АН діставав 500-600 крб. на місяць" [там само, с. 84-85].

"Одержавлення" науки в СРСР в 30-х роках не було, одначе, цілковитим породженням тоталітаризму. Як писав російський філософ В.Філатов у статті "Об истоках лысенковщины": "В нашій країні (як, утім, у всіх науково розвинених країнах) у міжвоєнний час розгорнувся складний процес інституціональної перебудови в науці – перехід від академічних форм організації наукової діяльності до нових форм великої науки, організаційно пов’язаної з промисловістю, сільським господарством, військовими розробками. При цьому мінялися не лише структури науки, а й істотно розширювалися шари суспільства, з яких формувалася наукова громада. Ламалися старі академічні традиції соціалізації "новобранців" у науці, що передбачали багатолітню роботу під керівництвом професора, який разом з науковим досвідом передавав також строгий кодекс честі вченого, ...як уже нездатні забезпечити формування наукової спільноти, яка швидко розросталася. Як образ ученого академічного типу, так і традиційний етос науки стали почали виглядати старомодно в очах молоді, яку масово, різними каналами залучали в ті роки до науки. Все це знижувало внутрішній імунітет науки проти лисенківської та іншої подібної деморалізуючої риторики про народність науки, про боротьбу в ній консерваторів-професорів та молодих новаторів...

Під лозунгами "народності" в таких обставинах стежинами, протоптаними Лисенком та подібними до нього "сталінськими вченими", в науку поплив потік малоосвічених "новаторів", з викривленими уявленнями про суть наукової діяльності..." [Філатов, с. 69].

461

Спробуємо, однак, поглянути на обидва боки цього суперечливого процесу трансформації ролі й місця науки та науковця в радянському суспільстві. В Україні ця трансформація фактично почалася з "радянізації" ВУАН. Як свідчить Ю.Шевельов: "До 1926-27 pp. академіки й співробітники одержували платню від уряду, але були розмірно вільні у своїй праці. Зміни запровадив особисто Скрипник. Відвідавши Академію 1927 p., ...він наказав усунути двох академіків – К.Харламповича і Ф.Мищенка. ...З’являються перші аспіранти-комсомольці, що їх призначали академікам, навіть не питаючи згоди. 1928 року до складу Спільного Зібрання Академії введено сім партійних діячів, а одного з фундаторів Академії, А.Кримського, щойно переобраного на неодмінного секретаря, усунено з цього становища... 28 червня 1929 року, на відкритій для відвідувачів сесії, під безоглядним тиском, при явному голосуванні, сімох партійців високого рангу, включаючи М.Скрипника, обрано на академіків... Тепер, коли в жилах Академії циркулювала "нова кров", пробила година вицідити стару, "буржуазно-націоналістичну". Влітку 1929 р. розпущено всі наукові товариства, пов’язані з Академією. Заарештовано десятки співробітників Академії, включно з головою Президії та її spiritus movens С.Єфремовим..." [Шевельов, с. 150-151].

Після "радянізації" ВУАН та дальших "реформ" сталінських часів академія перетворилася фактично на республіканське "міністерство науки", втративши рештки автономії та кращі старі кадри і, зрештою, колишнє чітке національне обличчя. Натомість прийшло значне кількісне зростання, щедре фінансування, різке розширення діапазону наукових пошуків, зрештою, піднесення ролі й престижу науковця в радянському суспільному житті.

Наприкінці 40-х років, за тим-таки БСЭ, в СРСР було вже не одна-дві тисячі науковців, а більш як 10 тис. докторів і 23 тис. кандидатів наук. Цей процес кількісного розростання тривав кілька десятиліть, посилюючись, тож 1982 року академік М.Басов зазначав: "за последние 30 лет численность научных работников у нас в стране увеличилась в десять раз. Еще быстрее численность научных кадров росла в ведущих отраслях естествознания, прежде всего в физике. ...У нас имеется мощная армия квалифицированных специалистов численностью свыше 1400 тыс. человек" [Басов, с. 242-243].

Відбувся не лише величезний кількісний стрибок – різко змінилася роль науки в суспільному житті, а особливо – її взаємини з політикою, з владою. У згаданій статті з БСЭ 1948 року її автор, академік С.Вавилов (фізик, брат видатного вче-

462

ного-біолога Миколи Вавилова, на той час – уже кілька років як знищеного в ГУЛАГу завдяки, зокрема, активним зусиллям "народного академіка" Т.Лисенка) так формулював офіційну (і єдино можливу тоді) дефініцію радянської науки: "Радянська наука – не просто частина світової науки, що розвивається на території СРСР, а наука істотно особливого складу й характеру. ...Вона має якісну своєрідність, яка цілковито залежить від нових суспільно-економічних умов у країні, від нових цілей, що їх поставлено перед наукою, від її нової організації та загального світогляду. (...) З перших місяців соц. революції науку було поставлено на службу трудящим, на службу справі побудови соц. суспільства...

Докорінна особливість рад. науки – повна її ясність щодо філософського світогляду, який складає необхідний фундамент досліджень. У цілому світі й завжди наука розвивалася (хоча вчені часто й не усвідомлювали цього) на ґрунті стихійно матеріалістичного світогляду. Лише матеріалістичні погляди... завжди виводили науку на вірний шлях..." [С.Вавилов, с. 1256-1258].

А далі – говориться про спільність і єдність філософського світогляду не лише для науковців, але й для всього суспільства: "Світогляд радянських людей – це діалектичний і історичний матеріалізм, з його всеохопною широтою, непорушною упевненістю в об"єктивній реальності світу та його неперервній прогресивній змінюваності й розвитку [там само, с. 1258].

Суспільно-політичне тло, що на ньому розвивалася радянська наука, з неминучістю породжувало, за терміном В.Філатова, "гіпертрофовані вульгарні науки" (тобто "вчення, що поєднують у собі певне наукове знання з апологетикою сформованих поза наукою практичних інтересів панівних верств суспільства", серед яких найпомітнішою стала "мічурінська агробіологія" академіка Т.Лисенка. Напівфанатик, на-півшарлатан, цей "народний академік" протягом майже трьох десятиліть при потужній підтримці влади пропагував свої ідеї й переслідував усіх, хто наважувався їх критикувати, регулярно зазнаючи при цьому цілковитих невдач у спробах втілити власні ідеї в сільськогосподарську практику (що, втім, не відбивалося на прихильності до нього Кремля – і за Сталіна, й за Хрущова).

На думку В.Александрова, "трагедія, якої зазнала в 30-50-х pp. радянська біологія, сталася через те, що її використовували як фронт ідеологічної боротьби й протиставляли радянську біологію – "буржуазній". Були тоді спроби залучити до полі-

463

тичної боротьби й інші науки – фізику, хімію, але фізикам та хіміках вдалося відбити ці атаки...

Біологія ж ближче стоїть до гуманітарних дисциплін, основою яких служила партійність... Від комплексу агрономічних та зоотехнічних наук інстанції чекали порятунку нашого поруйнованого сільського господарства і, наче важкохворий, готові були довіритися будь-якому знахареві..." [Александров, с. 18].

Однак, на думку В.Філатова, "гіпертрофована вульгарність" лисенківської агробіології мала не лише політичне, а й культурне коріння – "в сенсі популярності, "народності", що відігравали в ній дуже істотну роль" [Филатов, с. 45]. Більше того – "популярності "мічурінської сторони" лисенківщини, – а такої популярності не можна заперечувати, – сприяли деякі глибокі традиції вітчизняної культури. Зокрема, бачимо тут явну близькість до того образу науки, що його обстоював ряд представників радикальної (передусім народницької) думки... В рамках цих традицій космократичний пафос перетворення природи був тісно пов’язаний з критикою відірваної від народного життя "кабінетної", "міської" науки, що є плодом західної, протестантської культури. Подібній науці протиставляється ідеал менш спеціалізованого пізнання, здатного стати "загальною справою"... Доповнений поширеними уявленнями про вину інтеліґенції перед народом, постійними сумнівами в цінності чистої культурної творчості, зокрема "чистої науки" (див., напр., згадану вище статтю Л.Толстого "О ложной науке". – О.Гр.), цей комплекс породжував амбівалентне ставлення до науки в суспільній свідомості. ...В деформованому суспільно-культурному контексті таке ставлення може вульгаризуватися, й народжувані на його хвилі псевдонародні феномени "поп-культури та "поп-науки" легко обертаються на рух проти високої культури та справжньої науки" [там само, с. 68-69].

Отже, є підстави й великого Кобзаря з його гнівними інвективами на адресу "куцого німця вузловатого" та закликами до "своєї, не позиченої мудрості" віднести до ідейних натхненників "народного академіка" з Полтавщини Трохима Лисенка.

Однак хвороба вульгаризації, майже цілком охопивши радянські гуманітарні науки, з наук природничих зачепила лише деякі – адже режимові потрібні були нові ефективні технології, нові озброєння, а для цього – справжні, не "народні" вчені-природничники, і то щоразу більше.

Як уже зазначалося, в СРСР було створено потужну інфраструктуру науки, основними компонентами якої були:

464

– вже фактично одержавлена Академія Наук СРСР та підпорядковані їй Академії в союзних республіках; під їхнім керівництвом діяли сотні академічних науково-дослідних інститутів, в кожному з яких працювало від кількох десятків до кількох тисяч науковців;

– науково-дослідні інституції численних галузевих міністерств, що зосереджувалися в основному на прикладних розробках для відповідних сфер суспільного виробництва; загалом у "галузевій науці" працювало не менше, а якщо рахувати й науково-дослідні підрозділи вищих навчальних закладів, то навіть значно більше науковців, аніж в "академічній" науці;

– Держкомітет з науки й техніки, що мав координувати наукові дослідження різних галузей через так звані державні комплексні науково-технічні програми;

– "оборонна наука", яка обслуговувала потреби надзвичайно потужного військово-промислового комплексу СРСР в нових технологіях і, вочевидь, фінансувалася надзвичайно щедро, хоча точні дані про чисельність працюючих на цій ділянці, про її структуру та успіхи були, ясна річ, секретними. Наукові (й не тільки) заклади "оборонки" навіть явних своїх адрес не вживали, а лише номери абонентських скриньок, тому й одержали в народі узагальнюючу назву "ящики".

Варто зауважити, що поділ науки на "академічну", "вузівську", "галузеву", оборонно-"ящичну" існував переважно лише на рівні бюрократичному, натомість кількамільйонне середовище науковців, вихованих у тих самих університетських традиціях, об’єднаних подібністю способу життя та світогляду, залишалося досить однорідним. Отже, можна з упевненістю казати про своєрідну нову субкультуру радянського наукового середовища, яка сформувалася на кінець 1950-х років на місці поруйнованого академічного середовища початку століття.

Домінували в цьому середовищі, ясна річ, представники "точних наук", передусім – фізики, особливо ядерники, а також

– ті, чиї дослідження пов’язувалися з космосом, мікросвітом та іншими подібними "модними" напрямками. Пояснювалося це кількома причинами: фізикам-ядерникам у повоєнні роки діставалося найбільше бюджетних коштів та державної уваги, так що матеріально вони були незрівнянно ліпше забезпечені, ніж науковці 20-30-х років чи їхні колеги-гуманітарії; в їхньому середовищі склалися найоб’єктивніші критерії наукової та

465

людської ваги як окремих імен, так і цілих шкіл і напрямків; зрештою, в цьому середовищі допускалося навіть щось на кшталт свободи думки чи й слова (за умови, що вони не користуватимуться ними за межами свого середовища й не переводитимуть своїх поза фізичних висновків у практичне русло).

Утім, помітно вищий, ніж раніше, суспільний та матеріальний статус був притаманний у 50-70-і роки не лише фізикам, а й загалом науковцям, особливо з ученими ступенями – вони складали помітну частину своєрідного радянського "середнього класу", ознаками приналежності до якого були, зокрема, власне авто та дача. Доценти та професори одержували платню у 2-3 рази вищу, аніж середня по СРСР; академіки та члени-кореспонденти – у 5-6 разів вищу. Втім, ці останні належали вже не до "середнього класу", а до радянської еліти. Не дивно, що "скромна привабливість" наукових ступенів та ситих і спокійних академічних посад притягувала навіть партійну верхівку і вважалася серед них непоганим "запасним варіантом" у випадку кар’єрних неприємностей. Як згадує колишній багатолітній помічник В.Щербицького В.Врублевський, "в пресловутые застойные времена в порядке вещей стало протягивание "своих" людей на высокие должности, а то и присвоение им академических званий. Позже это явление окрестили "синдромом Шахназарова" – помощника Брежнева, ставшего член-корреспондентом АН СССР.

(...) Не буду лукавить, меня тоже тянуло на академические хлеба. Престижно тогда это было, поспокойнее, чем на моем жарком месте... Поэтому осенью 1987 года, когда я почувствовал, что все валится, решил в конце концов и о себе подумать. Мой опыт мог пригодиться в Академии. Видимо, не случайно сюда на работу приглашал меня Б.Патон; "под меня" была обьявлена член корровская вакансия (...) А надо сказать, что к тому времени аппаратчики, кто посообразительнее, стали разбегаться, подобно крысам с корабля, выискивая повыгоднее синекуры: чтобы и черная "волга" была, и четвертое управление, и прочие блага..." [Врублевский, с. 151].

У 70-і роки поряд з фізикою та хімією "модними науками" стали біологія-біоніка, психологія, екологія, а згодом повернувся інтерес і до гуманітарних наук – історії, культурології, навіть філософії, але зовсім не в "офіційно дозволених" версіях. Причому нова цікавість до філософії, знову-таки, починалася в колах природничників. Про свої заняття філософією в 60-і роки відомий український дисидент, на той час – науковець київського Інституту кібернетики і "нео-марксист" за переконаннями

466

Леонід Плющ розповідав ("У карнавалі історії"): "Молоді філософи почали доводити мені, що марксизм – містичне вчення. Я, звичайно, сперечався, але в душі сміявся: самвидавник доводить офіційним радянським філософам розумність марксизму. Отакі парадокси ідеології, яка розкладається, немов за часів, коли папи були атеїсти.

Хоч я зустрічав "марксистів", які фактично були сартристи або теософи, та найчастіше я зустрічав логічних позитивістів. Їх підтримує зростаюча роль науки, зокрема математики...

Уже після 1968 року я розмовляв з київським позитивістом, який описав сучасний стан радянської філософії: "Тепер у нас є майже всі течії сучасної філософії, від релігійних до марксистських. Є й невеличка течія партійних філософів, тобто цитатників, які лишень слідкують за останніми вказівками. Усі зневажають їх, але майже ніхто не боїться, бо вони нічого не розуміють. Влада б’є тільки молодомарксистів. Так вам і треба. Може, ви тепер зрозумієте" [Плющ, с. 99].

Одним з перших успіхів цього нового, на один-два порядки потужнішого наукового середовища стало подолання хвороби лисенківщини – принаймні в середовищі природничників, за не надто сприятливого ставлення офіційних інстанцій, які небезпідставно побоювалися, що цілковите викорчування усіх "вульгарних наук" не омине й "істмат-діамат", що завжди був для вульгаризаторів життєдайним світоглядним джерелом. Ключовим було те, що в цьому новому середовищі вже сформувалися нові, практично неконтрольовані владою механізми формування громадської думки, створення та розвінчання авторитетів. Завдяки цьому Т.Лисенко був розвінчаний як учений і висміяний як особистість у найширших колах радянської науково-технічної інтеліґенції задовго до того, як його офіційно розвінчала влада (після відставки М.Хрущова). Іншим новим і значущим моментом стало те, що зник давній суспільний і культурний бар’єр між науковим середовищем та ширшими масами; сформовані у цьому середовищі світоглядні та ціннісні орієнтації, навіть культурні смаки дедалі більше впливали на світогляд, цінності й смаки всього суспільства.

Поруч із власне науковим середовищем упродовж десятиліть формувалося іще масовіше явище "популярної науки" (не плутати з вульгарною!). Згадуваний культ науки, знань, науково-технічного прогресу в радянському суспільстві сформував досить розгалужену інфраструктуру наукової популяризації. Ще у 1920-і роки засновано цілу низку всесоюзних та республіканських науково-популярних часописів – "Знание – сила", "Наука и жизнь", "Техника – молодежи", "Химия и

467

жизнь", "Квант", "Наука и религия", "Человек и стихия"; українських – "Наука і суспільство", "Знання та праця", "Людина і світ" тощо.

Ці часописи в повоєнні часи, особливо ж – у 60-70-і, з помітним підвищенням освітнього рівня радянського суспільства, яким в епоху космосу й атомної енергії уже цілком оволодів сцієнтичний світогляд і культ науково-технічного прогресу, стали популярними не лише в просвітянському сенсі, а й за тиражами: напр., тираж "Науки и жизни" на початку "перебудови" перевищував мільйон, а "Знание – сила" – півмільйона. Українські науково-популярні часописи, які до кінця 1980-х переважно мавпували московських "старших братів" у тематиці та способах її висвітлення, мали, ясна річ, значно менші наклади – від 30 до 60 тис. примірників. Більшість згаданих журналів були органами Всесоюзного товариства "Знання" – офіційної "добровільної громадської організації", raison d’etre якої полягав у популяризації наукових знань та у зміцненні в такий спосіб "наукового", тобто марксистського, світогляду, що мав бути світоглядом усіх радянських громадян. Крім того, журнали, орієнтовані на молодь, як от "Техника – молодежи", "Юный техник", "Квант" – були органами ВЛКСМ.

Усі згадані часописи не обмежувалися самими лише науково-популярними статтями, а намагалися давати широкий спектр літературно-мистецького, загальноінформаційного, зрештою, чисто розважального матеріалу. Скажімо, практично в кожному числі "Знание – сила" можна було знайти фантастичне оповідання або повість (з продовженням); "Наука и жизнь" мали постійні дозвіллєві рубрики – "Психологический практикум", "Домашнему мастеру на заметку", "Для тех, кто вяжет", навіть шахові задачі та картярські фокуси. Загалом кращі з цих часописів ставили завдання – обслуговувати ввесь спектр культурно-дозвіллєвих запитів своєї читацької аудиторії – згаданого прошарку науково-технічної інтеліґенції, – й значною мірою успішно це робили, чому свідчення – їхня велика популярність (докладніше – див. нарис: Журнал).

Окрім преси, видавалася велика кількість науково-популярних книжок, зокрема об’єднаних у такі серії, як "Эврика", "Жизнь замечательных идей", щорічники "Будущее науки", "Человек и стихия" та ін. Знову-таки тут ще більш явно домінувала російськомовна книжка, навіть якщо вона й виходила зрідка в Україні. Були відомі автори, що зробили собі ім’я саме науково-популярними книжками, – Ігор Акімупікін, Володимир Леві, Ірина Радунська та інші.

468

Вже у 1950-і роки на нову, значно помітнішу й важливішу роль науки (передусім фізики) в суспільстві звернули увагу митці. Раніше в радянських фільмах часом з’являвся дідусь-професор у кумедній "академічній" шапочці, забудькуватий і непристосований до "нормального" життя – такий собі кіноваріант доктора Серафікуса. А потім – навіть геніального Довженка заразила бацила "мічурінської агробіології", й у його фільмі "Життя в цвіту" (1947) з’являється агіографічний дідусь Мічурін – міні-деміург, менший помічник головного деміурга тов. Сталіна у справі більшовицької космогонії. Однак невдовзі, у фільмі Александрова "Весна", Любов Орлова грає "науковця нового типу" – енергійного, цілеспрямованого, оточеного страшнуватими приладами напівбога, що не сидить у кабінеті, а керує десятками підлеглих і користується увагою, навіть ласкою справжніх радянських богів – вищого парткерівництва.

Далі цю тему, вже не в комедійному, а "психологічному" плані, розвивав культовий фільм інтеліґенції часів "відлиги" – "Дев’ять днів одного року", в якому найкращі актори хрущовських часів – Смоктуновський та Баталов, – у перервах між надзвичайно важливими й небезпечними фізичними дослідами та особистими душевно-любовними проблемами (що їх вони трактують як також дуже важливі – вплив пост-сталіністської ідеології "уваги до проблем звичайної людини", – але все ж менш важливе за проблеми улюбленої науки) розумно й пристрасно дискутують про долі світу й людства.

Поява такого фільму стала непрямим доказом існування потужного суспільного прошарку науково-технічної інтеліґенції, із власними культурними уподобаннями та власними поглядами на світ і його цінності.

Натомість першим прямим доказом цього стала голосна дискусія на шпальтах "Комсомольской правды" між так званими "фізиками" та "ліриками". Назовні це нагадувало розумування вищезгаданих професорів Славенка чи Савлутинського: молоді сцієнтисти-фундаменталісти піддавали сумніву потрібність у мистецтві, та й взагалі в житті всілякої ірраціональної "красивості", "ліричної" балаканини, не ґрунтованої на "справжніх" речах, на біологічних процесах та "об’єктивних законах природи". Це не було ані глибше, ані новіше за думки, висловлювані героями "Невеличкої драми" чи "Робітніх сил", але була одна надто істотна відмінність: цього разу слово забирав не літературний герой, а цілий новий суспільний прошарок – молодий, динамічний, упевнений у власній "історичній правоті".

469

Цю впевненість "фізикам" давали їхні наукові й технічні успіхи – підкорений атом, запущені на орбіту космічні кораблі, побудовані в Києві ("вперше в Континентальній Європі!") комп’ютери. Ось як висловив (правда, дещо пізніше й дещо з іншого приводу) цю світоглядну позицію академік Віктор Глушков: "Вы верите в "невыразимую одушевленность"? Ее не существует. А все, что способен выразить человек, все без исключения поддается моделированию. ...Не существует такого процесса переработки информации, который не мог бы быть воспроизведен ЭВМ. А творчество – в конце концов тоже переработка информации. ...Если бы вы не побоялись дебрей математики, я бы на конкретных примерах показал, как хитроумно старались ученые "изобрести" или найти в жизни такие информационные процессы, которые не поддавались бы программированию. Но тщетно!" [Моев, с. 181, 187].

Ледь помітним тоді підтекстом цієї дискусії було розчарування молодшого покоління в ідеологічних догматах, які претендували на науковість і об’єктивність, але явно не витримували перевірки холодним логічним аналізом та щоденною практикою. В світлі далі комунізму вже не вірилося, й багато хто віддавав перевагу вірі в науково-технічний прогрес, у те, що коли загального добробуту й щастя не принесе КПРС, то його дасть комп’ютер.

Київський академік В.Глушков одним із головних завдань свого життя як науковець вважав створення штучного інтелекту. Ще 1963 року він писав у статті "Мислення та кібернетика": "Кибернетические машины могут не только моделировать (в информационном плане) процесс интеллектуальной деятельности человека, но и значительно превосходить человека в этом отношении.

Задача построения машин, неограниченно умножающих интеллектуальную и, в частности, творческую мощь человечества, представляет собой в настоящее время важнейшую практическую задачу.

Но не умаляет ли все это достоинство человеческого разума и нашу убежденность в возможностях человеческого гения? Нет! И тысячу раз нет! Именно признание невозможности для человечества умножать свою интеллектуальную мощь с помощью средств технического прогресса льет воду на мельницу идеалистов, агностиков и скептиков всех мастей [Глушков, с. 31-32].

Спостерігаючи величезну шкоду від панування малоосві-ченої, недалекої бюрократії в радянській економіці, а також усвідомлюючи, як глибокий учений, потужні тенденції до зас-

470

тою, що крилися в самій природі централізованої планової економіки, В.Глушков зробив грандіозну, відважну й безнадійну, як невдовзі виявилося, спробу цю економіку вилікувати, створивши ЗДАС (Загальнодержавну автоматизовану систему управління), в якій потужні комп’ютери, озброєні точними математичними моделями всіх основних економічних процесів та механізмами прийняття оптимальниих рішень, замінили б тупих та скорумпованих чиновників. Більше того – в такий електронний спосіб Глушков намагався впровадити в наше господарче життя свого роду віртуальну конкуренцію, розуміючи її значення: "За техникой дело не станет. Таким образом будет создана база для свободного творчества в планировании и управлении. Тогда, в отличие от капиталистического мира, у нас будут созданы условия для конкуренции идей, а не действий. Это громадное преимущество. Ведь конкуренция – вещь с одной стороны плохая, потому что расточает ресурсы, а с другой – хорошая, потому что развязывает инициативу. ...Так разве не разумнее сперва обменяться идеями, сопоставить их и путем анализа выяснить, какая лучше? Конечно, разумнее!" [Моев, с. 106-107].

Суспільно-економічна реальність, однак, швидко довела академікові та його послідовникам, що радянська економіка, зокрема й радянська система, загалом ґрунтуються й виживають не на засадах теоретичної розумності, не на раціональних закономірностях, сформульованих у підручниках, тому система швидко й непомильно виявляла й відторгала всі спроби "раціоналізувати", "вдосконалити" її, обмежуючи при цьому роль і всесилля партноменклатури й бюрократії.

Сумне становище в одній з "наймодніших" колись наук по кількох десятиліттях її нібито бурхливого розвитку так схарактеризував один з ветеранів глушковського Інституту кібернетики Л.Іваненко:

"Мабуть, і сама кібернетика – наука майбутнього. Бо за останнє п’ятдесятиріччя досягнень тут ніяких. Чому вона себе скомпрометувала? Бо багато чого з обіцяного вченими не виправдало себе – АСУ, ЗДАС і таке інше. Остання обіцянка – 1990 року випустити кілька мільйонів персональних комп’ютерів. Де вони? Не існує навіть моделей" [Іваненко, с. 22].

На думку Л.Іваненка, наукова невдача й особиста трагедія академіка Глушкова полягала в тому, що він, як "керівник науки", фактично відмовився від принципової позиції науковця, прийнявши "правила гри", нав’язані системою, й таким чином, по суті, сприяв перетворенню кібернетики на ще одну

471

служницю режиму, на "вульгарну науку" в марксівському сенсі.

Початок 60-х років був, як видається, часом найвищого розквіту радянської науки, найліпшого "самопочуття" науково-технічної інтеліґенції та свого роду "медового місяця" її взаємин з владою. Гагарін щойно злітав у космос, академік Сахаров успішно попрацював над водневою бомбою, тіло Сталіна винесли з Мавзолея, а до появи радянських танків на вулицях Праги ще залишалося кілька років. Молоді, особливо науковій, здавалося, що можна вільно дискутувати не лише про професійно наукові питання, й не лише в стінах НДІ та університетів.

Тож молодь заходилася дискутувати про космос, мікросвіт, генетику, літаючі тарілки та інші цікаві речі. Для цього у 60-і роки повиникали, як гриби, молодіжні клуби з "науковими" назвами – "Інтеграл", "Синхрофазотрон", "Фотон" і тому подібними. Ось невеличкиий фрагмент з популярної книжки біолога Рема Петрова "Я или не я":

"После одной из лекций, где я рассказывал об иммунологических проблемах, связанных с освоением космоса, ко мне подошла девушка. Сказала, что она член совета клуба "Под интегралом" и по поручению совета пригласила рассказать в клубе об иммунологии.

(...) Организованный "научный треп" происходит в другом зале клуба. Там тоже столики, но мало. Много стульев. Сидят и на подоконниках. Никакой сцены, трибуны. Доска с мелом. Обстановка непринужденной беседы.

– Давайте представим себе некое кибернетическое устройство, – начал я, расхаживая между стульями..." [Р.Петров, с. 158].

Потім дискусії стали охоплювати небезпечніші сфери – економіку, суспільні проблеми, врешті навіть політику. Потім дехто вирішив, що власну позицію в "научном трепе" чесна людина мусить підтверджувати й власними діями. Так виникло знамените радянське дисидентство, що в більшості своїй складалося з представників наукової інтеліґенції.

Одним із культових мистецьких творів новоутвореної суспільної групи став фантастично-сатиричний роман братів Стругацьких "Понеділок починається в суботу", який описував "труди й дні" такого собі НИИЧАВО – науково-дослідного інституту "чародейства и волшебства". Герої роману, молоді й веселі науковці-чарівники, винаходили й розробляли всіляку казково-фантастичну всячину, часом мугикаючи під ніс на мотив популярної пісеньки 60-х років "Не кочегары мы, не плотники":

472

– В целях природы обуздания, в целях рассеять неучения тьму берем картину мироздания и тупо смотрим, что к чему...

Для героїв цього роману, які поза окремими казковими деталями антуражу дуже нагадували читачеві-науковцю його колег по роботі, наука була не "інструментом побудови нового суспільства", а чудесною захоплюючою грою й водночас – єдиним вартим уваги заняттям, сенсом і метою життя. Автори роману разом з героями дуже прозоро кпили над радянським офіціозом і викохуваною ним "радянською" (тобто принципово відмінною від "чужинецької") наукою. Яскравий представник останньої, такий собі професор Вибєгалло, блискуча карикатура на академіка Лисенка (на той час, до речі, іще офіційно не розвінчаного), займається створенням то "самонадевающегося на крючок червя", то "моделі людини майбутнього", у якої потреби постійно зростатимуть і одразу ж задовольнятимуться, призводячи до нового зростання потреб (алюзія до буцімто твореної партією комуністичної людини аж надто прозора). При першій же демонстрації "людина майбутнього" зжирає неймовірну кількість оселедцевих голів та висівок (після кожної нової з’їденої дози потреби "нової людини" зростають), вона розбухає і врешті-решт лускає, як бульбашка, обливаючи брудом скликаних журналістів і зміцнюючи в читачів підозру, що така ж доля чекає нещодавно прийняту "Програму побудови комунізму".

В українському мистецтві часів "відлиги" також спалахнув інтерес до науки, і також – за московською модою – передусім до космосу, атомної фізики та кібернетики. Творів, які про це свідчать, було чимало – від правовірно-соцреалістичних п’єс О.Левади "Фауст і смерть" (з героєм-космонавтом) та "Здрастуй, Прип’ять!" (де головним позитивним героєм є, ясна річ, Мирний Атом) до науково-фантастичних романів О.Бердника, за які автор згодом потрапив до ГУЛАГу. Помітним у тодішньому літпотоці став тритомовий роман П.Загребельного "Розгін", що його герой, академік – кібернетик Карналь, мав очевидного для сучасників прототипа в особі неодноразово тут згадуваного В.М.Глушкова, але Карналя автор, за неписаною традицією української радянської літератури, зробив вихідцем з бідної селянської родини, та ще й додав йому барвисту фронтову біографію. Втім, цей професійно добротний роман з цікавістю читається й сьогодні – головним чином тому, що дає порівняно правдивий опис життя та звичаїв тодішньої київської наукової верхівки, який не дуже розходиться з картиною, змальованою Л.Іваненком та В.Врублевським.

473

Можна згадати й таку популярну наукову постать, як київський хірург Микола Амосов, що писав і пише белетристику та есеїстику, був у 60-70-і роки головним авторитетом у пропагуванні здорового способу життя, а в часи перебудови саме завдяки цьому авторитетові був обраний народним депутатом СРСР від Києва. Далеко менш популярною, але теж авторитетною постаттю був письменник та вчений-епідеміолог Юрій Щербак, згодом – теж народний депутат, лідер Партії зелених України, а нині – посол у США.

Здається, проза про науку й науковців (часом писана самими науковцями) виглядала тоді чи не найбільш урбаністичною, "цивілізованою" в загальному українському літпотоці. Однак була в неї одна хиба: такі твори частенько здавалися неначе перекладеними з іншої мови (вочевидь, російської) – просто з тієї причини, що наукове середовище (навіть гуманітарне, поза філологією) стало на той час майже цілком російськомовним.

Дещо органічніше, а головне – яскравіше відбилися взає мини між "свідомим українством" та наукою в найпомітнішому явищі української культури постсталінських часів – поезії шістдесятників. 1962 р. молодий М.Вінграновський видає першу збірку з промовистою назвою "Атомні прелюди", де читаємо:

– Не в кам’яній, не в дерев’яній ері

– Зустрілися ми в атомній добі,

В жахких реакціях негаснучих матерій...

А Шевченкове прагнення возвеличити "малих отих рабів німих", поставивши "на сторожі коло них" слово, Вінграновський осучаснює:

Народе мій! Поки ще небо

Лягає на ніч у Дніпро

– Я на сторожі коло тебе

Поставлю атом і добро...

Інший лідер шестидесятників – Іван Драч, – до тем космічних, атомних, комп’ютерних звертавсь упродовж багатьох років. Уже в перших збірках "Соняшник" та "Протуберанці серця" у нього "синхрофазотрони ридають, як леви" ("Сльоза Пікассо"), космонавт-українець іде поклонитися могилам Шашкевича та Франка на Личаківський цвинтар ("Я так як бачу космонавта..."); кагатування картоплі (уподібненої автором до планет "з їх атмосферою та стратосферою") служить приводом до "Балади про теорію відносності", а комп’ютерний

474

центр, розташований у церковному приміщенні, стає приводом для написання "Балади про кібернетичний собор":

Як на подушку з шкляної вати

Святий Миколай сяде програмувати,

Буде тут борсатись з цифрами досита,

З Норбертом Вінером радитись досвіта...

(Драч, с. 106)

Найпоказовішою в плані рецепції "шістдесятниками" науки та її місця й значення для української долі є, як видається, поема Івана Драча "На дні роси", присвячена виданню в Києві першої в світі "Енциклопедії кібернетики", створеної під керівництвом В.Глушкова. Її варто процитувати щедріше – власне, через концептуальну репрезентативність:

...Два чорних томи дивляться на мене

І рідно так, пронизливо говорять:

– Уперше в світі! – чуєш – вперше в світі...

Два чорних лебедя летять собі двотомно На всі віки, на всі материки!.. Я гордий з цього. Свято в мене, брате!

2-й голос:

– О радості телячі! Що там тямиш?

Китайська грамота із сімома замками

оцей двотомний фоліант для тебе

– філолога, кіношника, поета.

Невже це ти всерйоз?...

...1-й голос:

...Живе світ істиною, іншим – тільки чахне,

А скільки тут до істини проривів

– Простих, безжальних, точно закодованих

І невідпорних в слугуванні людям.

Таким би і поетам бути...

...Це тонізуюча ін’єкція майбутнього

У вену віку...

(Драч, с. 220-222)

Наука в цих віршах являється нам переможною, в сяючих обладунках своїх досягнень. Вона вже явно не абстрактна, не кабінетна, не чужа читачеві й авторові – хоча б тому, що встигла істотно вплинути на їхнє життя. Але вона й не рівня їм

475

– хоча святий Миколай у Драча й сидить, балакаючи з Норбертом Вінером, так то ж святий...

Простий український дядько може, звичайно, кагатувати картоплю, яку поет уявляє маленькими планетами "з їх стратосферою", та ми розуміємо, що це – лише поетове прагнення поєднати любий йому традиційний світ українського села з платонічно обожнюваною Великою Наукою, зробити Україні "тонізуючу ін’єкцію майбутнього", поставити біля неї "на сторожі" атом (навіть без епітету "мирний").

Утім, навіть тоді, в дочорнобильську епоху Гагаріних та Глушкових, це прагнення до єднання української душі з духом науково-технічного прогресу аж ніяк не було цілковитим і безхмарним. І в Драча, й особливо у Вінграновського вже в "Атомних прелюдах" бачимо сум’ятливе, трагічне світовідчуття людини ядерної доби, що про його світоглядну кризу вже так багато написано не лише на Заході, а й у пост радянському світі. За словами сучасного російського філософа Л.Митрохіна, "Настання ядерної епохи, виникнення планетарних проблем, здатних привести людство до загибелі, ...означили переламний момент в історії, коли надламуються, перетоплюються попередні ідеологічні орієнтири: культ розуму, науки, техніки; розквітають антисцієнтистські, араціоналістичні доктрини, активізується взаємодія культур Заходу і Сходу, усвідомлюється потреба в моральній революції, не менш радикальній, аніж у науково-технічній сфері..." [Митрохин, с. 320].

А вже у 70-і роки, після погрому "Празької весни", після перших процесів над дисидентами, прийшов кінець епосі спільного походу наукової інтеліґенції та керівної партії до світлого майбуття. Наукове середовище поділилося на дисидентів (меншість) та конформістів (явна більшість); щирих симпатиків режиму практично не залишилось. Радянські інтеліґенти зачинилися на кухнях, настроївши свої приймачі на "Свободу" та "Голос Америки". Моральним авторитетом для них став академік Сахаров, а для декого – Ісус Христос (знаний, як зауважує М.Стріха в нарисі "Церква", не з Євангелії, а з роману М.Булгакова "Майстер і Маргарита") або Бодхісатва.

Світоглядна криза науково-технічної інтеліґенції невдовзі доповнилася загальною кризою радянської науки. Як пише В.Врублевський, "Українська наука, розвиваючись у річищі всесоюзної, хворіла тими самими хворобами. Наприкінці 80-х років стало ясно, що країна, яка потрясла світ своїм супутником і налякала Америку міжконтинентальною балістичною ракетою, виявилася в ролі доганяча в боротьбі за домінування в області науки й техніки.

476

...Відчайдушні спроби переломити ситуацію, спираючись на силу партії, навіть приписуючи їй не передбачені програмою й статутом функції (Чому не передбачені? Адже "керівна роль партії" стосувалася геть усіх сфер радянського життя. – О. Гр.) координації зусиль по прискоренню науково-технічного прогресу, здійснювалися й на Україні. Але вони в черговий раз зазнавали краху. Талановиті вчені та інженери були здатні досягнути вражаючих результатів у лабораторіях, у військовій та космічній областях, якщо їм давали "зелену вулицю" (тобто створювали привілейовані фінансові та інші умови, яких для решти науковців створити було просто неможливо. – О.Гр.). Але ці результати рідко втілювалися у виготовлені серійні товари. (...) Ставало очевидно, що соціалізм програє на головному, визначальному напрямку змагання – на поприщі науково-технічної революції" [Врублевський, с. 148-150].

Ця криза лише поглибилася наприкінці 80-х – початку 90-х років, коли, по-перше, зникла "залізна завіса" й наше технологічне відставання стало цілком очевидним (отже, деморалі-зуючим) для всього суспільства, а по-друге, в глибокій кризі опинилася вся економіка; забракло коштів не те що на розвиток, а й на підтримання існуючої наукової інфраструктури.

Про причини глибокої кризи в науковій сфері України у 1995-96 pp. велося багато дискусій (зокрема, чи не найзмістовніша – в тижневику "Зеркало недели"). Вказувалося і на монополізованість, і на багатолітню фактичну безконтрольність існуючих структур (як пише професор В.Стріха, "Академії самі собі ставили завдання, самі їх виконували, самі себе оцінювали, закінчуючи присудженням ленінських премій та інших державних нагород. Що ж тут казати про об’єктивність? [В. Стріха, с. 14]), і на очевидний перекіс в існуючих науково-дослідних структурах на користь техніці, на шкоду фундаментальним дослідженням, особливо в гуманітарних науках. За словами В.Стріхи, "внаслідок того, що називають "патонізацією науки" (від імені багатолітнього президента української АН Б.Є.Патона – директора Інституту електрозварювання імені Є.Патона та двічі Героя Соціалістичної Праці. – О.Гр.), поняття фундаментальної науки було деформоване й у самому середовищі вчених. Виник такий невідомий світовій науці термін, як фундаментальні дослідження у сфері технічних наук" [там само].

Однак загалом дискусії щодо шляхів виведення української науки з кризи, – чи, як дехто каже, порятунку науки, – проходили досить мляво, й суспільний інтерес до них виявився несподівано низьким. Цьому бачиться кілька пояснень.

477

По-перше, сьогодні слова про досягнення (а значить, і важливість) вітчизняної науки можуть викликати в пересічного українського громадянина в кращому разі саркастичну посмішку. Адже всі бачать, що наші машини, комп’ютери, телевізори, комбайни та міндобрива, ліки та лікарі – значно гірші від "світових аналогів", а коли так, то навіщо платити "дармоїдам", які все це барахло розробляють? Іншими словами, навіщо державі утримувати з бюджету науку? (Тут, до речі, спрацьовує стереотип ототожнення науки з технікою, вбитий в голови радянського громадянина "патонізаторами" науки.)

По-друге, після чорнобильської катастрофи, одним із символів якої стала необережна фраза якогось московського академічного вельможі: "Наука требует жертв", багато хто в Україні волів би бачити в ролі жертви не себе, а якраз науку.

Нарешті, млява реакція самого наукового середовища на, здавалося б, життєво важливі для нього проблеми пояснюється тим, що це середовище, яким воно сформувалося за 50-70-і роки, фактично зазнало розкладу. Багато талановитих учених середнього й особливо молодшого поколінь нині працюють на Заході, ще більше енергійних молодих науковців, полишивши науку з її низькою зарплатнею та неясною перспективою, пішли в бізнес. Особливо багато вчорашніх учених – в комп’ютерному та видавничому бізнесі; хороші економісти подалися в комерційні банки, хороші правознавці – до консалтингових фірм. Працювати в науково-дослідних інститутах залишилися здебільшого або люди немолоді та малоініціативні, яким у бурхливих водах української напівринкової економіки мало що світить (а до західних університетів ніхто не запрошує), або ж невмирущі, хоча й нечисленні жерці чистої науки, сучасні доктори Серафікуси, для яких наукова праця була, є й завжди залишатиметься єдиним заняттям, вартим того, щоб йому присвятити життя.

Література

1. Александров В. Трудные годы советской биологии. – Знание-сила. – 1977. – № 10.

3. Вавилов С. Наука. / БСЭ, том "Союз Советских Социалистических Республик". – М.: 1948. – С. 1256-1264.

2. Басов М. Квантовая электроника и философия. / У кн.: Будущее науки. – Вып. 15. – 1982.

4. Вернадський В. Спогади про перші роки Академії. / Україна. Наука і культура. – Вип. 22.

478

5. Вернадский В. Размышления натуралиста: Кн. 2. Научная мысль как планетное явление. – М., 1977 (однак розділи цієї праці, де дано критику "істмату-діамату", викинено з цього видання, й вони з’явилися в журналі "Вопросы истории естествознания и техники", 1988. – № 1).

6. Вінграновський М. Атомні прелюди. – К.: Молодь, 1962.

7. Врублевский В. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы. – К.: Довіра, 1993.

8. Драч І. Сонце і слово: Поезіі. – К.: Дніпро, 1978.

9. Глушков В. Кибернетика. Вопросы теории и практики. – М.: Наука, 1986.

10. Грушевський М. На порозі нової України. – К.: Укр. історичне т-во, 1992.

11. Домонтович В. Болотяна люкроза. / У кн.: Твори: У 3 тт., Сучасність, 1990. – Т. 3.

12. Домонтович В. Доктор Серафікус. – там само. – Т. 1.

13. Загребельний П. Розгін. – К.: Рад. письменник, 1973.

14. Іваненко Л. Таким його знали не всі. Роздуми про трагічну долю акад. Глушкова. // Наука і суспільство, 1991. – № 10.

15. Мілош Ч. Поневолений розум. – Сучасність, 1983.

16. Моев В. Бразды управления. Диалог с акад. Глушковым В.М. – М.: ИПЛ, 1977.

17. Петров Рэм. Я или не я. – М.: Молодая гвардия (Серия "Эврика"), 1970.

18. Шдмогильний В. Невеличка драма. – Твори (Серія БУЛ).

– К.: Наукова думка, 1991.

19. Плющ Л. У карнавалі історії. – Сучасність, 1982.

20. Полонська-Василенко Н. Укр. Академія Наук: Нарис історії. – К.: Наукова думка, 1993

21. Стругацкий А., Стругацкий Б. Понедельник начинается в субботу. Трудно быть богом. – Серия "Библиотека фантастики". – М.: Молодая гвардия, 1970.

22. Стриха В. Три советских мифа украинской науки. – Зеркало недели, 1996. – № 9.

23. Филатов В. Об истоках лысенковщины. / В кн.: Квинтэссенция. Философский альманах. – М.: Политиздат, 1990.

479

24. Митрохин Л. Религия и мы. / В кн.: Квинтэссенция. Философский альманах. – М.: Политиздат, 1990.

25. Шевельов Ю. Українська мова в першій половит XX століття. Стан і статус. – Сучасність, 1987.

26. Шерех (Шевельов) Ю. Друга черга. – Сучасність, 1978.

27. Толстой Ник. Юрин. и наука. // Вестник Знания, 1910. № 7. – С. 214.

28. Maxim Tarnawsky. Between Reason And Irrationality. The Prose of Valerian Pidmohylnyj. – Univ. of Toronto Press, 1994.

480

Олександр Різник, Олександр Гриценко

Скільки ж то обрядів має безвір’я!

Станіслав Єжи Лец

Віддавна людське життя регулювалося звичаями. В їх царині помітним є поділ на звичаї побутові, суто світські, спрямовані безпосередньо на особисте та суспільне життєзабезпечення, і звичаї умовні, імітаційні, що спрямовувалися на життєзабезпечення опосередковане, духовне – сказати б, не набутнє, а буттєве. Другі ще називають ритуалами або обрядами.

На переконливу думку більшості антропологів, історично ритуали тісно пов’язані з віруваннями певної спільноти, її уявленнями про світ, її міфами, її цінностями (ядром яких є уявлення спільноти про sacrum).

"Обряд та міф відтворюють один одного, перший – у формі дійства, другий – у формі пам’яті," – писав К.Леві-Стросс [Леви-Стросс, с. 218].

Факторам, що визначають форму обряду в первісних спільнотах, багато уваги присвятив, зокрема, Мірча Еліаде. На його думку, найважливіші, "найсвященніші" обряди є свого роду імітацією дій божистих істот, міфічних предків, "цивілізаційних героїв" у певні ключові моменти міфічного минулого даної спільноти, роду, народу, а первісний сенс таких обрядів полягає в освяченні своїх дій і всього способу життя, в забезпеченні "вищої санкції" на нього, в пошукуванні захисту вищих

481

сил: "Обряд конструювання святого простору дає бажаний результат тоді, коли відтворює боже творіння..." [Еліаде, с. 17] [докладніше про це – див.: Міфи та Церква.]

Із дальшим поділом праці й диференціацією життєвого часу на необхідний та вільний, з ритуально-обрядової царини виокремлюється специфічна форма проведення вільного часу – СВЯТО, яке можна визначити як факт дозвілля, санкціонований звичаєм, релігією або і тим, і іншим і керований певними ритуалами та звичаями.

Ця "санкціонованість" зумовила структуру свята та характер святкування як феномена популярної культури: в їхній основі простежується виразне розщеплення на сакрально-ритуальну та світську, власне дозвіллєву частини. Це закарбувалося навіть в етимології. Українське "свято" походить від слів "святе", "святий", тим самим підкреслюючи сакрально-ритуальну природу цього явища; натомість російське "праздник", походячи від "праздности", вказує на інший складник свята – дозвілля. В українському фольклорі переважає іронічна оцінка святкового байдикування: "Трутням празник і по буднях", "Хто празників питає, той сорочки латає", "Людям свято – свині смерть!" [Прислів’я та приказки, с. 50]. "Не велике свято, що в будень дзвонять", "Якби усіх святих святкували, то не було б кому робити" [там само, с. 316].

Подібна критична рефлексія на святкове дозвілля насправді сполучається з пошаною, особливо до "великих" свят; народ витворює з цього приводу значний масив фольклору (різдвяні, масляничні, великодні, купальські, петрівчані, жниварські пісні; приказки, легенди та ін., які здебільшого походять іще з дохристиянських часів – [див., напр., збірник "Укр. обрядові пісні. Календарно-обрядовий цикл. – К.: Держлітвидав, 1963] Сакральний складник українського традиційного календарно-релігійного свята полягав у насиченості його ритуалами з відповідною атрибутикою (давній магічний зміст яких у більшості випадків ґрунтувався на дохристиянських міфах і обрядах, пов’язаних з відповідним календарним святом, які за тисячу років православ’я було або перетлумачено в християнському дусі, або й геть забуто), як от обжатий сніп-дідух, або сніп-Рай, – на Свят-вечір, зірка на Різдво, копиця – "Велесова борода" на обжинки тощо.

Важливим елементом було також ритуальне застілля з відповідними, ритуальними ж, стравами. На Різдво традиційно готують Багату кутю, на другий Свят-вечір (18 січня за новим стилем) – Голодну кутю, а на Різдвяний день (21 січня) "проганяли кутю", розбиваючи горщики, в яких вона варилася,

482

й примовляючи: "Геть, кутя, з покутя, а ти, узвар, іди на базар!" Щодо великодніх страв, то тут і донині неодмінними, навіть у нерелігійних родинах, є крашанки (писанки) та паска.

Загалом опис багатющої української традиційної святкової обрядовості тут зайняв би надто багато місця, тож відсилаємо читача, на його вибір, або до класичних етнографічних праць М.Маркевича, В.Милорадовича, О.Воропая, В.Гнатюка та ін. [див.], або ж до популярних, хоча й не менш ґрунтовних книжок В.Скуратівського – двотомника "Святвечір" (1994) та "Русалій" (1996).

Запровадження в Україні-Русі християнства не зруйнувало традиційної святкової обрядовості, оскільки концептуальна схема християнського свята – аналогічна (поєднання сакральної та дозвіллєвої сторін). В кінцевому рахунку, відбулося сполучення християнського та традиційного східнослов’янського календарно-обрядового ритму; перетлумачення, "заміщення" об’єктів поклоніння, коли поганський пантеон заступили Христос, Божа Матір, апостоли, святі й мученики. Не дивно, що після досить довгої боротьби церкви проти поганських "пережитків" "мирно" поєдналися Собор Івана Предтечі і початок М’ясниць, Трійця і Клечаний тиждень, Різдво Івана Предтечі і свято Купала (здобуло симбіозну назву "Іванів день") та інші календарні свята.

Із часів виникнення на українських землях державності (князівська доба) поряд із традиційно-релігійними святами з’явилися свята державні, пов’язані із військовими перемогами, інтронізацією князів, народженням спадкоємців тощо. Концептуальна відмінність "світських" свят полягала в заміні духовного, сакрального об’єкта поклоніння світським, Бога – земною владою.

Державне свято давало владі нагоду підвищити свою популярність серед підданих шляхом уподібнення Богові, поставати його "намісником" на землі, демонструючи свою безмірну доброту і щедрість до простолюду (тобто виявляючи те, чого звично сподіваються від "вищих сил"): у святкові дні припинялася робота, амністували ув’язнених, роздавалися монарші дарунки, влаштовувалися масові розваги та бенкети для всіх бажаючих (як от загальноміські трапези у княжому Києві [Скуратівський, с. 87].

Із дальшим розвитком, а далі й занепадом автократичної державності більшає розрив між "сакральною" та рекреаційною сторонами державних свят: з одного боку, зростає помпезність офіційних церемоній (як двірських, так і церковних, коли релігія стає державною, як от православ’я в Російській імперії),

483

з іншого боку, офіційне свято в масовій свідомості дедалі більше асоціюється лише з дозвіллям, із святковим столом та масовими гуляннями. Зауваживши десакралізацію державних свят, влада, "ідучи назустріч" громадській думці, посилює у святах вагу масово-розважальних заходів (феєрверки, атракціони) й показово-благодійницьких акцій. Напередодні краху Російської Імперії народжується такий симбіозний сакрально-рекреаційний атракціон державних свят, як "виставка досягнень", що, з одного боку, мала демонструвати велич держави та її владних інституцій, з іншого – бути захоплюючим видовищем. Особливою помпезним стало святкування 300-річчя династії Романових: на честь цієї події у Києві на Черепановій горі було спеціально збудовано ціле виставкове містечко для Всеросійської промислової та сільськогосподарської виставки.

Російська лютнева та українська національна революції 1917 року принесли суспільству вивільнення від державних ритуалів часів царату, але ж не від свят та ритуалів взагалі, хоча таке не всім "поступовим людям" подобалося. Скажімо, відомий письменник і перший український прем’єр В.Винниченко у тритомних спогадах "Відродження нації" обурювався: "Ні один наш революційний акт не обходився без участі попівства. Кожний універсал неодмінно читався на Софійському майдані, з парадами, з юрбою попів, з церковним дзвоном, молебнем, з усією тією негарною комедією, якою царизм і пануючі класи гіпнотизували темні шари населення!

...А коли серед нас знаходилися такі, кому було гидко й соромно від таких недостойних усякого чесного й поступового чоловіка засобів затвердження своєї державности, їм зразу затуляли рота "нашою державністю".

...І вся "революційна влада", вся Центральна Рада, всі наші "соціалісти" й "демократи" виходили на плац, дзвонили у дзвони, співали молебні, парадували, примушували наше військо брати в тому участь, кричати "слава!". Це, мовляв, імпонувало масам і привертало прихильність попівства до національної української справи" (Відродження нації, т. 2, с. 115).

Однак українське незалежницьке святкування тривало дуже недовго, тож усталених традицій не сформувало. Цікаво лише, наскільки подібними до описаних Винниченком виявилися перші офіційні свята й урочистості в незалежній Україні, сімдесятьма роками пізніше.

У радянський час (особливо у перші, "революціонізаторсь-кі" десятиліття) було здійснено суцільне удержавлення, секуляризацію та переідеологізацію свят. Підпорядкувавши нагоду їх

484

проведення виключно державній політиці, а зміст – монопольній ідеології, суворо регламентувавши їх кількість і сам порядок проведення, радянський режим, з одного боку, прагнув зламати (і чимало досягнув у цьому) традиції народного святкування, з іншого, значною мірою мимоволі, через логіку своєї спадковості з царською автократичною владою, використовував, давню модель "табельних днів" – державного святкування, що склалася у Російській імперії. Збереглася й закріпилася подвійність об’єкта сакралізації, але місце пари "Бог – Цар як божий намісник" попервах посіла пара "марксизм-ленінізм – Компартія та її вождь".

Бачимо спадкоємність і в новітніх радянських ритуалах та їхній атрибутиці, переосмисленій за новими ідеологічними канонами: урочисті збори посіли місце літургії, виконання революційних пісень ("Інтернаціонал", "Варшав’янка" та ін.) – місце тропарів, кондаків, акафістів та інших духовних пісне-співів; нарешті, галереї портретів партійних вождів, які щосвята прикрашали зали засідань, площі та магістралі міст, неслися в колонах святкових демонстрацій, перетворилися на "червоний іконостас".

За цим стояли зовсім не брак винахідливості радянських ідеологів, а глибока внутрішня спорідненість, ідейна та культурна, між більшовизмом та давнім російським "цезарепапізмом", що її глибокий аналіз дав ще М.Бердяев у праці "Истоки и смысл русского коммунизма".

Втім, на зовнішньообрядовому рівні цю спорідненість помічав і висміював іще М.Хвильовий у сатиричній повісті "Іван Іванович", де розділ четвертий так і називається: "Зала засідань комосередку, а також і про те, як проходили збори". Автор зауважує: "...Кожний закуток зали нагадує глядачам, що він не просто закуток, а головним чином "червоний куточок". Тут висять на стіні мало не всі вожді революції. ...За вікном настирливо дзвонили до вечірні, і смішно було, що десь там, у церкві, люди стоять тепер перед лампадками і жумають про ідеалістичні катакомби... а тут ніяких лампад нема, світить цілком матеріалістична електрика і люди думають без всякої ідеалістичної беліберди" [Хвильовий, т. 2, с. 25-26].

Певний інтерес для нас являють дискусії про радянську обрядовість, що почалися в 20-і й тривали ще в 70-і pp. He лише науковці та "відповідальні працівники", а й представники "низів" вислювлювали доволі різні міркування. З одного боку, це – "матеріалістична" точка зору, вже знайома нам за В.Винниченком: "для вільної людини сам принцип обряду неприпустимий", "Хочете під виглядом нового відновити старий

485

попівський дурман" [Келембетова, с. 97], з іншого ж боку – думки, теж цитовані Винниченком як точка зору його опонентів у Центральній Раді, повторюють "реальні політики" радянської доби: "...маса вимагає ритуалу, це нам, людям, які близько стоять до неї, доводити не потрібно. Нова обрядовість була б величезним плюсом в антирелігійній пропаганді"; "Зробиш людину невіруючою, відбереш у неї, разом з релігією, всю обрядовість, а дати їй натомість нічого" [Келембетова, с. 110].

Неоднаковість погляду на ритуали й свята відбита і в літературі радянської доби. Так, у "Першому Травні на Великдень" П.Тичини подибуємо оспівування агресивного витіснення старого новим:

Аж тут – враз!

– враз! врізався оркестр:

не Христос Воскрес

– робітничий клас!

У М.Рильського, навпаки, бачимо спробу своєрідного замирення старого й нового, навіть піднесення нового як "воскресителя" і рятівника старого, традиційно-українського:

Жовтню, батьку, друже, брате!

В рік великий, в рік десятий

Плетемо тобі вінка...

Ти прийшов – і в нашім краї

Оживає і лунає

Мова матері дзвінка.

Усвідомивши важливість свят і обрядів як інструменту впливу на масову свідомість, більшовики протягом усього часу свого правління не випускали з поля зору питання "нової радянської обрядовості", щоразу наголошуючи на її принциповій відмінності від обрядовості старої, глибоко "чужої" матеріалістичному світоглядові та побудові соціалізму.

Втім, про роль ритуалу за тоталітаризму влучно сказав Бруно Беттельгайм (Освічене серце – Всесвіт, 1991): "Нацистське вітання, портрети Гітлера чи Сталіна були не такими вже й ключовими прикметами режиму, але вони казали нонконформістові: "Ти запізнився з опором".

Навіть у післябрежнєвські часи, коли мало хто сприймав усерйоз радянсько-комуністичне sacrum та створені ним ритуали й святині, млява "боротьба за нову обрядовість" тривала: "Наполегливіше впроваджувати радянську обрядність" – наголошувалося в постанові червневого 1983 р. пленуму ЦК КПРС. А Перший секретар ЦК КПУ В.Щербицький зазначав:

486

"У радянській обрядовості відображені ідеї нового суспільного устрою, нового побуту, нових відносин між людьми, нових рис способу життя.

...Соціалістичні обряди спонукають радянську людину до соціальної активності, до суспільно корисної діяльності... Сповнені справжнього гуманізму, почуття поваги до людини і її участі в суспільній праці, соціалістичні свята і обряди в емоційній формі дають відповідь на ключові світоглядні питання про смисл життя, людське щастя, сприяють утвердженню науково-матеріалістичного світорозуміння" [Щербицький, с. 217, 220].

Для загальної координації святково-обрядової діяльності при Радах Міністрів усіх республік СРСР (у т.ч. і в Україні) існували комісії по радянських традиціях, святах і обрядах.

Радянський дослідник "нової обрядовості" В.Келембетова вирізняла чотири етапи її становлення. Перший етап – до середини 30-х pp., тобто до "побудови соціалізму в цілому". Для цього часу характерне зосередження уваги влади на подоланні релігійних "пережитків" у масовій свідомості. Поряд із влаштуванням "червоних" державних свят (Жовтневої революції, Дня солідарності трудящих 1 травня тощо) влада вела титанічну роботу з витіснення "релігійних" обрядів, аби замінити їх "червоними". Перші ж декрети В.Леніна про відокремлення церкви від держави, а школи від церкви перетворювали релігійні обряди зі справи державної (як те було в Російській імперії з державною православною релігією) на справу приватну.

Переведення під державний контроль важливих для пересічного громадянина цивільних актів здійснили декрети Раднаркому "Про кладовища і поховання" 7.12.1917 та "Про громадянський шлюб, про дітей і введення книг актів стану" 18.12.1918. Впровадження перших "червоних" обрядів здійснювалося як гучна пропагандистська акція, що мала демонструвати перемогу "нового" над "віджилим".

Скажімо, перші показові октябрини (тобто обряд, що мав замінити хрестини) "відбулися 22 листопада 1923 р. в Харкові за участю кілька сот робітників. Відзначення по-новому урочистої події – народження дитини – розпочалося з доповіді про революційні октябрини, їх антирелігійний зміст. Потім колектив дарував для немовляти портрет В.І.Леніна в трирічному віці; секретар комсомольської організації оголосив анкету дитини і рішення про прийняття її в 14-річному віці до місцевої комсомольської організації. Виступи й поздоровлення старих комуністів, друзів, співробітників, офіційних осіб супровод-

487

жувалися співом "Інтернаціоналу" та українських народних пісень у виконанні місцевого робітничого хору" [Келембетова, с. 104-105].

Аналогічно влаштовувалися "червоні" весілля, де реєстрація шлюбу і весільний хід здійснювалися під червоними прапорами, з напутнім словом місцевих парторга та комсорга (замість священика).

На могилах замість хрестів почали ставити обеліски з п’ятикутною зіркою (принаймні так робили ще донедавна, ховаючи членів партії або військових).

Другий етап, за В.Келембетовою, тривав від середини 30-х до середини 50-х pp., охоплюючи період "культу особи" Сталіна. В цей період державні свята перетворюються на вітрину "побудованого соціалізму", де радісні обличчя й голоси учасників трансльованої на всю країну (спочатку по радіо й у кіно, а від початку 50-х – по телебаченню) "демонстрації трудящих", фізкультурні паради з бравурно-тріумфальною музикою, комуністичними гаслами на величезних транспарантах, гучномовцями, велетенськими портретами "вождів соціалізму" мали знаменувати нечувані досягнення Радянської держави.

Чимало нового до державно-ритуального ранжиру додалося після Великої Вітчизняної війни. Крім свята Перемоги (9 Травня), що з 1965 р. оголошене вихідним днем, було впроваджено цілу систему обрядових дійств задля героїко-патріотичного виховання: "церемоніальний хід до могили Невідомого солдата, пам’ятників героям і жертвам війни, Вічний вогонь біля обелісків, комсомольські походи по місцях бойової слави, прийом до комсомолу і в піонери біля воєнних меморіалів та багато інших" [там само, с. 97].

Істотним моментом третього етапу розвитку радянської святкової справи (період хрущовської "відлиги", до кінця 60-х pp.), за В.Келембетовою, було "внесення святковості в побут".

На думку автора цитованої монографії (а її думка відображала загальний характер тодішніх політичних настанов), його коріння – в настанні доби розвинутого соціалізму, що відкрила "простір для осмисленого, змістовного дозвілля", визволеного від тягаря колишніх забобонів завдяки освіченості та зрослому рівню життя.

Іншою рисою цього етапу стало посилення уваги влади до недовикорчуваної традиційної народної обрядовості, насичення якої новим "соціалістичним" змістом мало сприяти згаданому "насиченню побуту святковістю". Втім, фактично це була як не капітуляція влади у багатолітній війні із "забобонами" та "пережитками", то "припинення вогню" на невизначений термін.

488

Цей стан "ні миру, ні війни" між релігією та радянським режимом тонко передав Григір Тютюнник у хрестоматійному оповіданні "Син приїхав" (Вибрані твори. – Дніпро, 1981), де йдеться про "напівлегальні" хрестини маленького сина головного героя – Павла Дзякуна:

" – Ніде не хрестили, – одказала Рита. – Кумів назвали так, шуткома

– Павлушиного начальника цеху та його жінку, а не хрестили.

Дзякунка аж у поли вдарила:

– О боже, то це він у вас так нехрещений і живе? – Так і живе, – зніяковіла Рита. – А що ж тут такого? – Е, дочко, так не можна. Не годиться, щоб воно нехристом росло. Не цуценя ж, а людина (...)

– Та я й не проти, – повагавшись, мовила Рита. – Тільки Павлуші не кажіть, того що йому не можна..." [Тютюнник, с. 119].

Отже, батько не бере участі в хрестинах ("йому не можна", вочевидь через партійність), всі трохи граються в таємничість цієї справи, скоріше за звичкою імітуючи страх перед антирелігійною владою, але якогось релігійного почуття тут уже нема, сакральне таїнство хрещення практично не усвідомлюється, його замінює освяченість віковічним звичаєм. Мати хлопчика навіть хреститися не навчена. Але найпоказовішим є те, що сам священик вживає "звичаєвих", а не теологічних аргументів:

" – Хреститися вмієш? – поцікавився батюшка в Рити.

– Ні? – і зітхнув не тяжко й не сумно, а як людина, якій це не в новину... (...) Рита звела руку, що стала раптом важкою, і перехрестилася.

– Оттак, – вдоволено прогув отець. – Просто й красиво. Звичаї предків своїх треба знати" [Тютюнник, с. 123].

Прикметною для цього часу є велика кількість "суспільно – сімейних свят і обрядів" (закінчення школи та вузу, посвячення в професію, вручення паспорта, проводи в армію, на пенсію та ін.), що мало символізувати "остаточне й повсюдне утвердження соціалістичної свідомості з її неподільністю особистого та суспільного" (17).

Наступний етап розвитку радянської обрядовості ("застійні" часи), на думку Келембетової, позначений "інтернаціоналізацією" святково-обрядової царини радянського буття: "Дійові прояви інтернаціоналізму закладені, зокрема, у вже традиційних масових святкуваннях політичних ювілеїв, річниць, у підведенні підсумків трудових змагань колективів при-

489

кордонних з нашою республікою районів інших радянських республік..." і т.д. [Келембетова, с. 102]. Щоправда, поза густим плетивом загальнополітичної риторики, як конкретний приклад такого "інтернаціоналізму" автор наводить лише двомовну урочисту реєстрацію шлюбу (та й то не в Україні, а в Узбекистані).

Такою була офіційна радянська точка зору на святково-обрядове буття в УРСР. Водночас чималу увагу приділяли вивченню міфологічно-обрядового аспекту офіційної радянської ідеології деякі закордонні "радянологи", як от Крістофер Біннс [C.Binns]. Короткий виклад праць Біннса можна знайти в нарисі Міфи.

Спробуємо тепер поглянути на радянську обрядовість з погляду сьогодення.

Централізована система організації свят в СРСР призвела до утворення специфічно радянського святково-календарного ритму, сформувавши й певні суспільні очікування ("життя від свята до свята"). Цей ритм навіть прискорювався з поступовим занепадом радянської системи, коли прірва між ідеологічною риторикою і реальним станом справ маскувалася "внесенням святковості в побут".

Чільне місце посідали загальносоюзні політичні свята – Жовтневої революції (7-8 листопада), Радянської Армії (23 лютого), Міжнародний жіночий день (8 Березня), День Міжнародної солідарності трудящих (1-2 травня), День Перемоги (9 травня), День Конституції (5 грудня, з 1978 – 7 жовтня).

Були також "васальні" республіканські політичні свята (так, на рівень Всесоюзних урочистостей було піднесено 300-річчя Переяславської ради, 100-річчя смерті Т.Шевченка, відзначалися роковини утворення УРСР, її визволення від німецької окупації тощо).

Ще "васальнішими" були місцеві, міські та районні свята – дні заснування міста (села, району), роковини встановлення в ньому радянської влади чи визволення від фашистів.

Далі, після державно-політичних свят, ішли професійні свята (День будівельника, День металурга, День працівника торгівлі, День міліції та ін.). До рівня свят підносилися і показові заходи з культурного обміну між радянськими республіками (Дні, Тижні, Декади культури та/або мистецтва), які, попри брак календарної закріпленості, також мали неухильний, затверджений урядовими інстанціями протокол, ритуали й графік проведення. Зайве пояснювати, чому особливої ваги надавалося дням культури чи мистецтва якоїсь республіки у Москві – це вважалося величезною віхою в культурі відповідної

490

республіки (див., напр., будь-яку радянську "історію" українського мистецтва).

Нарешті, найнижчий ієрархічний рівень посідали згадані "суспільно-сімейні" свята, що позначалися найменш запрограмованою, "індивідуалізованою" ритмічністю. Помітне місце в пізньорадянському державно-святковому ритмі посіли ювілеї – 60 й 70-річчя Жовтневої революції, 60 – й 70-річчя утворення СРСР, 20-, 30 – й 40-річчя Перемоги, ювілеї тих генсеків ЦК КПРС, які довго пробули у своїх кріслах і встигли створити свій культ чи хоча б його пародію – Сталіна, Хрущова, Брежнєва, – а також сила-силенна інших ювілеїв, які супроводжувалися урочистими засіданнями, ювілейними виставками, виданнями, телепрограмами.

Як пізніше зауважив М.Попович, "пригадаймо немічну епоху "розвинутого соціалізму", коли втрата соціальних орієнтирів породжувала невпинні ювілеї. Якщо життя рухається від ювілею до ювілею, – це значить, що суспільство перебуває в стані духовного постаріння" [Попович, с. 8].

Централізація "святкової справи" в СРСР призвела до вироблення стандартної та неухильно дотримуваної схеми проведення свят, що в кожному конкретному випадку відрізнялася хіба що ступенем повноти (залежно від рівня політичної значущості свята). Так, за найповнішою схемою організовувалося головне свято СРСР – роковини Жовтневої революції. Ця схема включала: переддень, коли у всій мережі компартійної преси, від московської "Правди" до останньої "районки", публікувалися святкові "Заклики ЦК КПРС до Радянського народу", що являли собою своєрідний "дайджест" головних постулатів поточної версії радянської ідеології, внутрішньої та зовнішньої політики, зведений до двох-трьох дюжин найлобовіших, справді ритуальних фраз-закликів за щось боротися, щось підвищувати, з кимось зміцнювати солідарність тощо. Форма й послідовність "закликів" була шаблонна, справді ритуальна, та все ж досвідчені люди за невеличкими варіаціями й нюансами в цих закликах могли робити висновки про чергові зміни в "незмінному ленінському партійному курсі". В переддень свята також відбувалося урочисте засідання за участю вищого парткерівництва країни із святковою доповіддю когось із членів Політбюро, з врученням чергових державних нагород і святковим гала-концертом, неодмінно трансльованим по Центральному телебаченню та радіо (цікаво, що подавати принаймні скорочені репортажі з урочистого засідання в Москві мусили й республіканські телеканали, натомість концерту можна було й не ретранслювати).

491

За столичною моделлю, тільки у відповідно зменшеному масштабі, відбувалися жовтневі урочистості в республіканських столицях, обласних та районних центрах, зрештою, у всіх без винятку "трудових колективах" – урочисті збори із доповіддю місцевого партійного керівника, з вру ченням нагород, премій та ін., з концертами місцевих артистів чи принаймні "художньої самодіяльності", з виставками місцевих "досягнень", врешті, з "неофіційною частиною" – тобто святковим застіллям.

Власне день жовтневих роковин (7 листопада) включав урочисту частину (військовий парад, що символізував військову міць країни, фізкультурний парад, або демонстрація "вічної молодості" соціалізму, потім – святкова "демонстрація трудящих", що символізувала радість населення з приводу чергових досягнень соціалістичного будівництва); та напівурочисту частину (вечірнє масове гуляння із військовим салютом та виступами майстрів мистецтв на майданах міст та в парках). Другий день свята (а в брежнєвські часи всі великі державні свята тривали принаймні два дні) загалом перетворювався на звичайний вихідний, але забезпечувався відповідним аудіовізуальним пропагандистським супроводом та демонстрацією тематичних художніх фільмів по телебаченню.

Пропагандистський стрижень був присутній у всіх без винятку державних святах. Навіть на Новий рік, перш ніж з екранів телевізора вдарять Кремлівські куранти на всю країну, глядачі, сидячи за святковими столами, слухали поздоровчу промову чинного генсека ЦК КПРС або когось із перших осіб СРСР (в останні роки правління немічного Л.Брежнєва, а також за його пристаркуватих наступників, – просто дикторський текст від імені Радянського керівництва).

У процесі формування нової сакральності, що врешті усталилася в двоєдиному образі радянської Держави – Компартії, як вищого об’єкта поклоніння, сформувався й специфічно радянський тип "свято-служителя".

Якщо на святах державно-політичних "керував" представник місцевої партноменклатури, то на святах неполітичних, особливо сімейних, на перший план виходить постать так званого масовика-витівника (або "культармійця") – спеціально навченого фахівця з радянських обрядів, свят, загалом – "благонадійних" розваг, перевіреного знавця "правильних" народних традицій. Чимала інструктивна література, випущена в СРСР (в т.ч. в Україні) для масовиків-витівників, передбачала їх "окультурююче" втручання мало не в усі моменти святкової дії чи дозвіллєвого заходу. Скажімо: "колоритная фигура на

492

свадьбе – сваха. Как правило, эту роль берет на себя культработник. Она встречает свиту жениха шутками да прибаутками... Подготовка свадьбы, так же, как и других послеобрядовых торжеств, – дело сложное, его ведущие должны быть и сценаристами, и режиссерами, и актерами. ...Необходимо продумать развлекательную программу. Работники ОНМЦ приезжают к хозяевам, выясняют привязанности и увлечения гостей и, уже исходя из этих сведений, корректируют сценарий" [Сотворение праздника, с. 72].

Враховуючи те, що за радянського часу будь-який мистецький матеріал, що демонструвався зібранню кількістю понад 30 осіб, підлягав затвердженню цензурними інстанціями, запрошення масовика-витівника на весілля (де чисельність гостей здебільшого перевищувала цю норму) було для хазяїв своє рідною гарантією проти небажаних адміністративних наслідків.

Така політика агресивного "внесення святковості в побут" чималою мірою спричинила розмивання уявлень про свята, навіть його девальвацію. Це й не дивно, якщо згадати, що за "загальнонародні свята" видавалися чергові партійні з’їзди та пленуми, вибори до рад і народних судів (із виступами на виборчих дільницях духових оркестрів та буфетами з "дефіцитним" крамом); "святом праці" був проголошений Всесоюзний комуністичний суботник ("національно свідомі" комуністи навіть прозивали його "червоною толокою") та ін.

Одначе навіть у найтяжчі часи тоталітаризму традиційні релігійні свята (Різдво, старий Новий рік, Трійця, Маковія тощо) продовжували відзначатися частиною населення попри їх офіційну "небажаність".

Боротьба влади з цими святами то затихала, то знову посилювалася. Скажімо, під час Великодня з боку влади регулярно чинилися всілякі перешкоди. Серед тих, хто в цей день відвідує церкву, "виловлювали" комуністів та комсомольців з наступними "проробками" їх на партзборах; біля церков виставлялися міліцейські кордони, щоб зменшити масовість їх відвідин, а великодні телевечори заповнювалися привабливими, навіть не до кінця "ідеологічно витриманими" розважальними програмами, аби відвернути увагу радянського обивателя від церковного свята.

Втім, у "м’якші" часи з боку значної частини населення в ці дні спостерігався масовий "непослух": усі пекли "паски", варили "крашанки", хоча й далеко не всі "проривалися" до церков задля їх освячення. Можна навіть припустити, що рівень масо-

493

вості святкування Великодня був свого роду індикатором неповаги громадян до режиму.

Значно меншим за масштабом, але для України не менш показовим за своїм антиофіційним характером стало (з середини 1960-х pp.) відзначення 22 травня роковин перепоховання Т.Шевченка в Україні. Для влади цей день став днем майже ритуального "полювання на націоналістів". За легку політичну фронду правило також відроджене на початку 60-х pp. доти заборонене різдвяне колядування.

Поряд із репресивними заходами влада вдавалася й до своєрідних "контрсвят": у дні великих календарно-релігійних свят (особливо на селі, де "пережитки" були найсильнішими) влаштовувалися свята з аналогічної нагоди, але... очищені від релігійного "дурману" (22). Цікаві щодо цього своєрідні "червоні колядки":

Рік Новий надходить,

Зірка в небі сходить, сходить,

Наливайте келих золота-вина!

За Вкраїну-матір,

За сім’ю радянську,

За зорю жовтневу

Вип’ємо до дна!

(Р.Братунь, А.Кос-Анатольський,"Сійся-родися" )

У дні Великодня або осінніх "обжинків" мали відзначатися т.зв. "трудові свята" на зразок Першої та Останньої борозни, де замість "Велесової бороди" монтується "Дошка пошани", а віковічне "Котиться віночок по полю" мали витіснити гасла "Бережіть хліб! Хліб усьому голова!" або ж "Механизатор! Судьба урожая в твоих руках".

Щодо свят неформальних – сімейних, товариських, де втручання влади було обмежене хіба що присутністю секретної агентури, то тут існувало поле для справді вільного "нового обрядотворення". Наймасовішими святами такого типу були туристсько-бардівські заміські збори (як от Збір водників що-червня поблизу гирла Десни).

До постійного "меню" таких свят входили: конкурс туристської пісні, бардівський гала-концерт і, безперечно, ціло-нічні посиденьки біля вогнищ з піснями під гітару. Втім, натомлене заорганізованістю і ритуальною переобтяженістю офіційних свят населення під час неформальних зборів надавало перевагу не колективним дійствам, а більш "камерному" спілкуванню.

494

Поки що ми обмежувалися переважно аналізом офіційної сторони радянських свят та обрядів. Однак надзвичайно цікавою є й інший бік медалі: як насправді святкували радянські громадяни і в державні, і в релігійні, і в неофіційні – родинні й товариські, – "дати". Варто тут розрізнити два рівні: перший – інтелектуальна рефлексія на офіційні або релігійні свята й ритуали; другий – суто побутовий, себто власне спосіб, у який насправді відзначалися свята пересічними українцями.

Для першого рівня характерною рисою, з часом дедалі сильнішою і поширенішою в усіх шарах суспільства, були скепсис та іронія з приводу свята та пов’язаних з ним офіційних міфів і догм, що породило навіть своєрідний святково-ювілейний фольклор, матеріалом для якого ставали, скажімо, згадувані "Заклики ЦК КПРС": лозунг для лісорубів – "Врежем дуба раньше срока", лозунг для сталеварів – "Наша сила – в наших плавках" та ін.

Пишно відзначувані ленінські ювілеї збагатили цей фольклор назвами для "ювілейного" асортименту товарів (цукерки "Ілліч у шоколаді", триспальне ліжко "Ленін з нами" або мило "По ленінських місцях"), а на чергову "олімпійську" святково-пропагандову кампанію народ прореагував за випробуваною схемою, вигадавши "м’ясний фарш "Мишка олимпийский".

Горбачовська антиалкогольна кампанія породила в керівних умах ідею безалкогольних свят ("особенно большой популярностью пользуются праздники и обряды, которые проводятся на безалкогольной основе" [27]), що викликали до життя саркастичний девіз: "Від безалькогольного весілля – до непорочного зачаття".

До улюблених святкових занять радянських громадян з кінця 70-х pp. належали коментування поведінки підстаркуватих "вождів" на трибуні Мавзолею, переповідання легенд про розкішний святковий стіл та розваги вищої номенклатури, гадання про кремлівські "розклади сил" на підставі того, хто на якій відстані від Генсека стоїть на трибуні тощо.

Другий, побутовий рівень – використання офіційного свята як дозвілля. Тут неодмінно бачимо і святкове застілля з евентуальними піснями (однак не "революційними", а здебільшого народними), прогулянки містом із спогляданням святкових видовищ та участю в них, нарешті, вечір перед телевізором.

Узагалі причетність пересічних громадян до державних свят дедалі більше ставала суто "телевізійною": трансльовані урочистості перетворювалися на "шумове тло" святкового застілля або ж на пересічне розважальне видовище, позбавлене тієї сакральності, яку влада в нього вкладала. Але були й

495

святкові телепрограми, які тішилися великою популярністю: концерт до Дня міліції 10 листопада (міністр внутрішніх справ СРСР брежнєвських часів М.Щолоков вважався великим меценатом, тож до участі в цих концертах стягувалися найвідоміші мистецькі сили). Особливо ж – новорічні програми ("Голубий вогник" та прем’єри святочних телефільмів, переважно комедій режисерів М.Захарова або Е.Рязанова).

Варто зауважити, що в 70-80-ті pp. поволі утворився набір особливо улюблених – як радянським народом, так і вищим начальством, – кінофільмів, які регулярно, з акуратністю святкового ритуалу, демонструвалися Центральним телебаченням до певних свят: "Ленин в Октябре" – до Жовтневих роковин, "Ирония судьбы" – до Нового року, "Белорусский вокзал" – до Дня Перемоги. Показ їх в інші дні викликав би, мабуть, великий подив глядачів. Цікаво, що згодом до них додалися дві інші стійкі телеасоціації в масовій свідомості: камерної музики – із смертю чергового генсека, а балету "Лебедине озеро" – із спробою насильницької зміни влади в Кремлі.

В процесі загнивання радянського режиму спостерігається десакралізація більшості свят, коли, скажімо, День Радянської Армії 23 лютого у свідомості пересічного громадянина утвердився як "чоловічий день" ("симетричний" до "жіночого дня" 8 березня), коли жінки мали так само вітати чоловіків, як чоловіки вітають жінок 8 березня:

Восьме березня у нас – свято, ой, велике!

Його радо зустрічають усі чоловіки!

(М.Бахтпинський)

У часи горбачовської перебудови розпочався процес обвальної та неприховуваної десакралізації радянських політичних свят, коли їх офіційна частина остаточно перетворилася на рутинне дійство, а ідеологічна основа – атакувалася в "демократичній" пресі. Пізніше вони стали навіть ареною політичного протистояння різних суспільних сил, які вкладали в них часто цілком протилежний зміст. Найвідчутніше це далося взнаки під час останніх власне "радянських" роковин Жовтневої революції 1990 року, коли поруч з традиційним антуражем цього свята з’явилися немислимі раніше атрибути – антирадянські та антикомуністичні лозунги, образливі вигуки на адресу вищих керівників на трибуні Мавзолею. У Києві в цей день антикомуністичні сили закликали "лягати під танки", аби не пропустити "окупаційні війська" на Хрещатик. За кожною із сторін, що зійшлися в "святковому" протистоянні, були свої версії сенсу відзначуваної події, своя символіка, зрештою, за

496

обома тлумаченнями стояли різні "святощі", хоча власне обрядовий бік обох дійств був дуже подібний, адже всі вийшли з того самого культурного простору.

Втім, уже в часи перебудови народжуються й нові ритуали та "дати", з потенціалом майбутніх свят якщо не всього народу, то певних суспільних сил. Це, наприклад, альтернативні державним "незалежні" свята, на кшталт досить гучного свята газети "Вечірній Київ", які мали продемонструвати владі, що повноцінне свято можна організувати й без участі партійних органів.

Далі, це "реабілітовані" релігійні свята, що в сучасному суспільстві неминуче набрали музейно-етнографічного характеру, (їх ініціатори – переважно місцеві інтеліґенти-українофіли, священики і працівники місцевих будинків культури).

Окрім того, деякі радянські свята "другого плану" хутко позбавлялися звичного "ідейного" аранжементу, а натомість насичувалися першою-ліпшою "народною" атрибутикою (скажімо, свято врожаю "На дерево дивись, як родить, на людину – як робить!", де комбайни зображуються як старовинні кораблі, а жнива оспівуються цитатами із "Слова о полку Ігоревім" [Скоропляс, с. 21]).

Нарешті, виникають прообрази національних свят майбутньої самостійної України: відзначення раніше заборонених національних "дат" (переломним стало 22 травня 1989 p., коли не тільки вперше не було репресій на публічне використання синьо-жовтих прапорів, а й представники влади виступили співорганізаторами урочистостей поряд із опозиційними націонал-демократичними організаціями).

Далі було відзначення акту Злуки в січні 1990 р. "живим ланцюгом" між Києвом та Львовом, а також урочисте перепоховання в Києві В.Стуса та його побратимів, які загинули у радянських концтаборах.

У цих акціях формувалася нова, ще додержавна сакральна пара: незалежна Україна – її герої-мученики. З’явилися альтернативні сакральні символи, що мали репрезентувати якщо ще не нову державу, то народ: – синьо-жовтий прапор та тризуб; з’явилося навіть щось на кшталт ритуального вбрання націо-нал-патріотів – смушкові шапки, вишиванки, потім – уніформа УПА; зазвучали відповідні "обрядові" мелодії – "Червона калина" та "Ще не вмерла Україна" (тоді ще не державний гімн), а також ритуальні вигуки "Слава!" та "Ганьба!" ("Слава славі і ганьбі!" – відгукнувся тоді на поклик часу поет Володимир Цибулько).

497

Цікаво, що у свідомості політизованої частини русифікованих городян Центральної та Східної України почав спрацьовувати своєрідний мовний рефлекс: під час "антикомуністичного" заходу слід переходити на українську мову.

Перші риси державної незалежності України можна окреслити як часи пострадянської святково-ритуальної еклектики. Компромісна природа державної незалежності разом із тяжінням багатолітньої культурної спадщини радянського періоду неминуче спричинялись до того, що згадана ритуально-святкова (як, зрештою, й світоглядна, ціннісна) еклектика проймає всі щаблі суспільного буття – від державних до суто приватних, сімейних і товариських свят і ритуалів.

Характерною рисою сучасних державних свят є їх структурна неповнота. З цього погляду можна вирізнити кілька типів свят. До першого віднесемо свята із сакральною недоформованістю. Це передусім головне державне свято України – День незалежності: тут бачимо поки що лише один компонент святкової сакральної пари – ідею української державності. Місце ж другого компонента цієї пари – персоніфікованого символу державності – досі лишається вакантним: різні авторитети та суспільні кола вважають гідними цієї вакансії Т.Шевченка, Б.Хмельницького, І.Мазепу, М.Грушевського, С.Петлюру та ін., але до визначення оптимальної постаті ще неблизько. При цьому майже повністю збережена схема організації колишніх радянських політичних свят (хіба змінено державно-політичну символіку та атрибутику, акустичний супровід, місця покладання квітів; зникли "демонстрації трудящих" – можливо, через невеликі шанси масової участі).

Подібну ж недоформовану сакральність простежуємо й в інших, раніше заборонених, а тепер офіційних державних святах і церемоніях (наприклад, у Шевченківських днях 22 травня, в "датах", пов’язаних з УНР).

До другого типу належать свята із "скоригованою" сакральністю. Так, 1 Травня стало "святом весни", а 8 Березня – "весни та любові". Ідеологічний наголос Дня Перемоги 9 травня зміщений (мовляв, нацистів переміг не сталінський режим, а народи СРСР, серед них – і український – що, зрештою, правда). Втім, уся обрядовість та атрибутика цього свята залишаються цілком радянськими – з огляду на, мовляв, консервативні смаки головних його "винуватців" – стареньких ветеранів війни.

Нарешті, до третього типу належать свята з деформованою сакральністю. Це насамперед невідмінені роковини Жовтневої революції. Тепер воно відрізняється, з одного боку, принци-

498

повим невтручанням держави у його зміст (окрім збереження формальних моментів, як от вихідних днів та посиленої охорони громадського порядку), з іншого – "новою неофіційністю", адже політично опозиційні "ліві сили" тепер відзначають його значно щиріше й пристрасніше, аніж у радянські часи, із зворушливими саморобними плакатами та портретами Леніна.

Натомість у свідомості пересічних громадян воно нині посідає місце, подібне до колишнього місця традиційних релігійних свят у свідомості нерелігійних радянських людей: "не нами заведено" та "звичаї предків треба шанувати". Показовою є висловлена ще 1991 р. точка зору тодішнього Голови Верховної Ради України Л.Кравчука: "Нехай це свято кожен святкує так, як йому підказує його совість!"

До цього ж типу "нових традиційно-культурних свят" можна віднести також релігійні свята, "небажані" в СРСР, але удержавлені в незалежній Україні: Різдво, Великдень і Трійця. Поза Західною Україною більшість українських громадян святкує їх не з релігійних переконань, а з поваги до культурної традиції. Ці свята вже увійшли до масової свідомості теле – та радіотрансляціями літургій основних конфесій України (УПЦ-МП, УПЦ КП, УГКЦ, – і саме в такій, а не іншій послідовності) та телезверненнями їхніх зверхників до населення держави.

Пошуки нової сакральності у святах неполітичних (але не приватних) неодмінно включають заміну радянських обрядів та атрибутів новими – національними, релігійними або ж "загальнолюдськими". Тут докладають зусиль не лише служителі церков, а й "культармійці". Показовими є настанови, викладені в одному із сучасних сценаріїв шкільного випускного вечора: замість звично-радянського напуття-цитати М.Островського "Жизнь дается человеку один раз, и прожить ее надо так, чтобы не было мучительно стыдно..." etc. пропонується прикрасити залу гаслом "Живи так, щоб знайомим твоїм було сумно, коли ти помреш". Щодо ритуального наповнення вечора, там-таки зазначено: "Необхідно подумати і про те, щоб на урочистостях був присутній священик, який дасть Господнє благословення у далеку дорогу, але це має бути НЕ ДАНИНА МОДІ, а внутрішня духовна потреба..." [Постнова, с. 73-76].

Урізноманітнітнення буття сучасної України не могло не призвести й до зміщення, певної дифузії уявлень про сакральне і рекреаційне у святковій дії, переважно в напрямку недовіри чи апатії щодо будь-якого sacrum. Можна зауважити певну епікуреїзацію громадського життя попри економічну кризу. Ритуальним компонентом свят стали не стільки офіційні урочистості, скільки тривалі фуршети, бенкети й "презентації".

499

Інша ознака загальної десакралізації – те, що значно більше місця в святковому дозвіллі пересічного городянина посідає дача, город або колись придбана хата на селі (ознакою державних свят, що припадають на "теплий" сезон, стали спорожнілі міста і справжній "пік" на автошляхах та в приміських електричках).

Утім, це можна вважати відрадним свідченням того, що в сучасному українському суспільстві "людські", приватні цінності переважають над "абстрактними", громадсько-політичними. Хіба ж не цього ми прагнули ще недавно?

Література

1. Леви-Стросс К. Структурная антропология. – М.: Наука, 1986.

2. Еліаде М. Святе і світське. // Сон і мисль. – Варшава: 1993. – С. 14-21.

3. Прислів’я та приказки. Взаємини між людьми. / У поряд., вст. ст., коментарі М.Пазяка. – К: Наукова думка, 1991. – С. 50.

4. Скуратівський В. Святвечір. / Нариси-дослідження про традиційні українські свята: У 2 кн. – К.: Перлина, 1994.

5. Воропай О. Звичаї нашого народу. / Етнографічний нарис. – К.: Оберіг, 1991. – Частина 1.

6. Культура і побут населення України. / Гол. ред. В.Головко. – К.: Либідь, 1993. – Вид. 2.

7. Матвеева Н., Голобородько А. Святі і свята в Україні. Календар церковних свят і народних традицій. / Словник-довідник. – К: Український Центр духовної культури, 1995. – С. 240.

8. Матеріали Пленуму Центрального Комітету КПРС. 14-15 червня 1983 року. – К.: Політвидав, 1983. – С. 69.

9. Щербицкий В. XXV съезд КПСС о совершенствовании социалистического образа жизни и формировании нового человека. – М.: Политиздат, 1977.

10. Келембетова В. Суспільно-побутові функції радянської обрядовості. – К.: Наукова думка, 1984.

11. Попович М. Міфологізація історії неминуча. – День, 18 жовтня 1996. – С. 8.

12. Сотворение праздника. / Статьи, интервью, беседы за "круглым столом". – Донецк: Донбас, 1988. – С. 72.

500

13. Лоткин И. И в праздник, и в будни. / Сценарий областного праздника гармонистов. – Днепропетровск: ОЦНТ, 1989. – С. 12.

14. Сценарій обласного свята хорового мистецтва "Пісенні візерунки". – Дніпропетровськ: ОЦНТ, 1989. – С. 28.

15. Горять святкові вогні. / Збірник сценаріїв нових свят і обрядів. – К: Мистецтво, 1972. – С. 100.

16. До радянських свят і нових обрядів: Пісенник. // Упоряд. І. Пільчевська. – К: Музична Україна, 1981. – С. 368.

17. Гладыш И., Дрыга Д. Методические рекомендации в помощь клубным работникам. – Од.: ОЦНТ, 1985. – С. 19.

18. Советская обрядность и трезвый образ жизни. / Методические рекомендации организаторам и пропагандистам новых праздников и обрядов. – Одесса: ОЦНТ, 1985. – С. 3.

19. Скоропляс В. Як ми збирали щедрий урожай! Або: На дерево дивись, як родить, на людину – як робить! / Сценарій для сільських агітаційно-художніх бригад. – К.: 1990. – С. 31.

20. Постнова І. На крилах прощального вальсу. / Методичні поради і сценарій випускного вечора. Відродження. – 1996. – Ч. 4. – С. 73-76.

21. Красуцька І. Кохання як вищий духовний злет (у листах, віршах, історичних долях). / Сценарій літературно-філософського вечора до 8 Березня. – Відродження, 1996, Ч. 1. – С. 77-79.

22. "...Вже Миколай у хату йде". / Сценарій релігійного свята. – Тернопіль: ЦНТ, 1992. – С. 16.

23. Байбурин А.К. Ритуал в традиционной культуре: структурно-семанти ческий анализ восточнославянских обрядов. – СПб.: Наука, 1993.

24. Толстая С.М. Ритуальные бесчинства молодежи. // Славянский и балканский фольклор: Духовная культура Полесья на общеславянском фоне. – М., 1986.

25. Ивлева Л.М. Обряд. Игра. Театр (к проблеме типологии игровых явлений). // Народный театр. – Ленинград, 1974.

501

Валентин Солодовник

Федька-купецъ при аршине все лжеть.

Г.Сковорода

Посткомуністична трансформація українського суспільства, пов’язана з утвердженням ринкових відносин та певною переоцінкою духовно-культурних цінностей, обумовила частіше вживання та зростання популярності слів і понять "підприємець", "підприємництво" тощо.

Конституція України (1996) стверджує, що "кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом" (с. 42). У "Словарі української мови" Б.Грінченка (К.: 1909) нема слова "підприємець", натомість багато слів для позначення підприємницьких професій, зокрема "хвабрикант", "перекупень" (дрібний торговець), "купець", "хвактор" (комісіонер) та ін.

В одинадцятитомному Словнику української мови (К.:Наукова думка, 1975) подані два значення слова "підприємець":

1) "той, хто володіє підприємством, торговельним та іншим закладом";

2) "організатор вигідних справ, прибуткових операцій" [т.6, с. 487].

Згаданий, поки що найповніший, словник української мови дає також визначення слова "бізнесмен" (часто вживаного ни-ніяк синонім до слова "підприємець"). Отже, "бізнесмен –

503

ділок, комерсант, капіталіст, взагалі людина, що робить бізнес" [т. 1, с. 115].

У численних довідниках з питань підприємництва, виданих в Україні останніми роками ("Ринкова термінологія ділової людини", 1992; "Довідник підприємця", 1992; "Бізнес: Слов-ник-довідник", 1995 тощо), частіше дається визначення слова "бізнесмен", ніж "підприємець". За одним з цих визначень, "бізнесмен – людина, яка займається будь-яким видом економічної діяльності, що приносить прибуток або іншу вигоду" [Бойко В.М., Вашків П.Г.Бізнес, 1995, с. 22].

Оскільки узагальнене поняття й термін "підприємець" увійшли в українську мову досить пізно (либонь лише в XX столітті), хибно шукати ознак ставлення українців до "підприємців узагалі". Стосовно минулих століть правомірніше говорити про етичну, а певною мірою й естетичну, оцінку конкретних професій, які ретроспективно можна віднести до підприємницьких; про "простонародне", але також і аристократичне, ставлення до того чи того роду занять.

Слід зауважити що "етична ієрархія" професій може не збігатися з "ієрархією престижності".

З одного боку, українська народна традиція етично найпочесніше місце відводить хліборобській справі. Не випадково саме ця професія в народних прислів’ях виступає альтернативою "нечесному" збагаченню: "Не жне, не косить, а жупан носить". [Народ скаже, як зав’яже, 1971, с. 37.]

Цікаво, що і наприкінці XX століття нерідко від старших селян можна почути про "дармоїдство" міста і праведність та жертовність хліборобської праці.

З іншого боку, далеко не кожний хлібороб (навіть і в минулі століття) мріяв, щоб і його діти теж стали хліборобами. Згадуючи про несхвальне ставлення українських селян (наприкінці XIX століття) до інтеліґентських закликів боротися за введення української мови в початкових школах, Є.Чикаленко приводить у спогадах їхні аргументи:

– Це щоб наші діти зостались навіки мужиками?

– Не треба !

– Тепер хоч дехто з наших дітей виучується на вчителів, попів, лікарів, а то вже годі буде ! [Чикаленко, 1955, с. 349]

Отже, хоч у "мужицьких мріях" не було жодної підприємницької професії, проте й свою справу вони не вважали за престижну. Дещо іншим, ніж у "гречкосіїв", було розуміння етичності окремих занять серед звиклого до походів запорозького козацтва, яке воєнне "добичництво" ставило етично чи не вище від чесного хліборобства. Навіть своїх співбратів-козаків,

504

які одружувались і вели власне господарство на хуторах-зимівниках, запорожці називали "гніздюками".

Щоправда, можна відзначити традиційно шанобливе ставлення українського селянства і до деяких інших професій, необхідних у традиційному побуті. Насамперед – до професії коваля. Не випадково саме ковалі часто ставали позитивними героями оповідань, повістей і п’єс із народного життя. Та особливий ореол шанобливості навколо ковальства, напевне, пояснюється не лише очевидною потрібністю ремесла, яке до того ж потребує чималої фізичної сили та вміння: "Коли не коваль, то й кліщів не погань" [Народ скаже..., с. 94].

Коваль – наче жрець Вогню, здатний навіть залізо зробити м’яким. М.Еліаде, наприклад, зазначав, що в традиційних суспільствах ковальську справу вважали таємничою, "магічною"; саме з-поміж ковалів виходили перші маги-жерці [Eliade, 1955].

Стосовно професій, які можна назвати підприємницькими, особливої поваги не спостерігалося. Це добре видно і з фольклору, і, наприклад, з відомої поезії народного філософа Григорія Сковороди "Всякому городу нрав и права...":

Петр для чинов углы панскіи трет,

Федька-купец при аршині все лжет (...)

Тот непрестанно стягает грунта,

Сей иностранны заводит скота...

[Сковорода, 1983, с. 40-41]

Отже, іманентно нечистий на руку пересічний "Федька-купець" етично співмірний кар’єристові-підлабузнику Петру. Інший персонаж охоплений нездоровою пристрастю скуповування землі. Той, хто "иностранны заводит скота", напевне, як дбайливий господар, хоче підвищити продуктивність тваринництва у власному господарстві. Та це теж не викликає схвалення в автора концепції "сроднаго діла".

"Что горестніе, как плавать в изобиліи и смертно мучитись без сроднаго діла ? Нет мучительніе, как боліть мыслями, а болят мысли, лишаясь сроднаго діла. И ніт радостніе, как жить по натурі..."[Сковорода, 1983, с. 106]. Мандрівний філософ і поет, котрий ніколи не мав ні власного дому, ні родини, розглядає життя в "изобиліи" як альтернативу заняття справою за покликанням ("по натурі"), відкидаючи саму можливість гармонійного поєднання матеріальних і духовних благ.

Слід зазначити, що і серед аристократії "підприємницькі" професії не були в особливій пошані. Престижнішими заняттями вважалися військова й цивільна служба, особливо коли

505

йшлося про високі чини, а також служба при Дворі, наукові й літературні заняття. Веденням господарства в маєтках магнатів великою мірою займались управителі, "економи" та орендарі.

Щодо дрібної шляхти й небагатого дворянства, то вони звичайно не були такими перебірливими, як вища знать, щодо видів занять.

Самі ж купці, орендарі, заможні підприємливі селяни, шинкарі, навіть прихильно ставлячись до свого роду занять, далеко не завжди сповідували етику "чесного бізнесу". Тим більше, що суспільство, схоже, цього від них і не чекало. Либонь, в українському суспільстві етика підприємництва не сформувалась такою мірою, як, скажімо, в німецькому, англійському чи арабському.

Попри загальні тенденції ставлення до підприємництва, кожна епоха мала свої особливості, а кожна конкретна "підприємницька" професія – специфічну етичну оцінку.

Напевне, кожний українець знає, що давньоруська столиця стояла на "шляху з варягів у греки", що, звичайно, служило стимулом для розвитку тодішнього підприємництва – купецтва, ремесел.

Історична віддаленість княжої доби сприяла певній ідеалізації постатей і поділ тих часів. Утім, не руські купці чи якісь інші представники "підприємницьких" професій здебільшого виступають героями "билин". Мало про них говориться і в літописах.

За твердженням М.Грушевського, "купці були воєнні люде, що продавали зібрану здобич, а при кожній нагоді самі були готові пуститися на здобич, ударити і пограбити, наловити невільника на продаж, або иньшого добра добути..." [Грушевський, с. 46].

Проте "Повість врем’яних літ" свідчить про спроби на рівні міждержавних угод "цивілізувати" торговельні відносини: "А коли трапиться украсти що-небудь русину у грека чи грекові у русина, то належить повернути не тільки вкрадене, а й ціну його. А коли вкрадене виявиться проданим, то нехай поверне його подвійну ціну і буде покараний...

І скільки б полонених... не привела русь, буде то юнак чи красна дівиця, хай платять греки десять золотників і забирають їх; а коли середнього віку, хай платять вісім золотників – і забирають їх; а коли буде старий чи дитина – нехай дають за них п’ять золотників..." (Повість врем’яних літ, 1990, с. 72).

За всієї несхожості давньоруських підприємців із сучасними українськими, вони теж мали справу з грошовою одиницею гривнею, а також монетами з "тризубом", чи, як указано в

506

ст. 20 чинної Конституції України, "Знаком Княжої Держави Володимира Великого".

Відомо, що занепад Києва протягом століть був обумовлений не лише політичними причинами, а й згасанням підприємництва через втрату колишнього значення "шляху з варягів у греки" внаслідок розвитку морського судноплавства, великих географічних відкриттів, переміщення всесвітніх "торговельних перехресть" із Середземного моря на океанські простори.

Самобутнім видом підприємництва в Україні було чумацтво – торговельно-візницький промисел, що існував з XV ст. до 80-х років XIX ст. Чумаки привозили з берегів Чорного та Азовського морів (зокрема з Криму) сіль та рибу, а в зворотному напрямку везли хліб, інші сільськогосподарські продукти. По сіль їздили також у Галичину. Промисел припинився через розвиток залізниць і річкового пароплавного транспорту. Вираз "поїхав у Крим по сіль" увійшов у народні прислів’я.

Довгий, важкий шлях, небезпека ворожих та грабіжницьких нападів, відірваність від родин – все це було частиною чумацького побуту. Та були в чумакуванні й свої принади, оспівані в чумацьких піснях:

Ой тим же я чумакую,

Що так мені лучче жити:

На панщину не ходити,

Подушного не платити...

[Закувала зозуленька. Антологія української народної творчості, 1989, с. 322].

З чумакуванням пов’язувалися сподівання на суттєве поліпшення матеріального становища:

Запрягайте воли, воли рогатії

Поїдем шукати долі багатої.

[Українські народні пісні.., 1971, с. 119]

Загалом позитивне, навіть співчутливе ставлення до чумаків, естетизація чумацтва, можливо, пояснюється тим, що гендлярський компонент у цій професії був не домінуючим. Нашу Галактику, що постає у вигляді світлої туманної смуги в нічному небі і налічує, як відомо, понад 100 млрд. зірок, в Україні називають Чумацьким Шляхом.

Із розвитком внутрішнього й зовнішнього ринків, зростанням попиту на продукцію сільського господарства (особливо збіжжя) в Західній Європі на українських землях інтенсивно розвивалася фільваркова система, орієнтована на товарне ви-

507

робництво у своєрідних комплексах сільськогосподарських угідь із використанням праці кріпаків. Перші фільварки виникли в XVI ст. в Галичині, на Волині та Поділлі [Україна і світ.Історія господарства, с. 114].

Як зазначає О.Субтельний, "магнати часто здавали свої володіння в оренду, згідно з якою орендар отримував собі у прибуток усе, що здатен був витиснути з селян понад встановлену кількість. Орендарями часто ставали євреї, які не мали права володіти землею, а лише могли орендувати її. Наприклад, у величезних володіннях роду Острозьких сиділо 4 тис. орендарів-євреїв, а в 1616 р. більше половини українських земель, що належали Короні, орендувалися єврейськими підприємцями...

Іншою формою оренди стало надання тимчасової монополії на виробництво і продаж горілки та тютюну орендареві, який потім вимагав від селян яку завгодно плату за ці високо ціновані продукти. Немає потреби доводити, що все це не додавало євреям-орендарям популярності серед українського населення..." [Субтельний, 1992, с. 116].

Така ситуація знайшла відбиток у народному прислів’ї: "Бог – високо, пан – далеко, а підпанки дадуть дранки" [Народ скаже – як зав’яже, 1971, с. 37].

Система кріпацтва, взагалі несприятлива для розвитку підприємництва, мала на родючих українських землях тяжчі наслідки, ніж в нечорноземних російських губерніях. "На відміну від російських селян, яких поміщики заохочували до пошуків додаткової роботи й прибутків у місті, українських селян і далі змушували працювати на землі, щоб максимально використати її родючість..." [Субтельний, 1992, с. 243]. Звичайно такі обставини суттєво зменшували кількість українського населення, яке мало можливість займатися вільним підприємництвом або принаймні йти в місто освоювати якісь нові, неземлеробські професії. Енергійні пришельці, вправні в комерції та ремеслах, заповнювали відповідну соціально-економічну нішу. "Та усе народ проворний: ні доїсть, ні доспить, усе об тім тільки й дума, щоб заробить копійку. Така вже їх московська поведенція!" – писав, Г.Квітка-Основ’яненко про заїжджих комерсантів, не надто симпатичних йому, а чи його літературному герою з "Солдацького патрету" [Квітка-Основ’яненко, 1956, с. 26].

"Українська ментальність" у зазначеному творі виглядає дещо іншою: "...Знаєте, прийшло врем’я подушне зносить, так усякому гроші треба. Наш браччик не бабак; він жде пори. Слава тобі господи! Він, нехай Бог боронить, не москаль, щоб йому, покинувши жінку, діточок і худобоньку, та за тією

508

бідною копійчиною шлятись по усім усюдам і швандяти аж на край світу... Коли вродив Бог хлібця та дав його зібрати, то й дожидай, доки прийде нужда, що як десяцькі у волость потягнуть за подушне і за общественне, а тут жінка забажа льону, щоб на сорочки прясти, та нового очіпка, та дочкам плахіт або свит, та й усяка напасть постигне, що притьмом грошей треба; тогді вже нігде дітись: вези хоч верстов за двадцять, та чи стала ціна чи не стала, а ти первого торгу не кидайся; за що продав, аби б довго не стояти, та й уривай додому, та й рощитуй собі, щоб і сюди, і туди стало. А як удоволив усіх, от тогді вже справжній козак ! Лежи собі на печі, у просі до нової нужди: тогді ж будемо й думати, де що узяти" [там само, с. 28].

Хоч автор демонструє певну обізнаність із ринковими реаліями й оповідь не позбавлена іронії, та правда таки полягала в тому, що навіть у 1897 р. українці, складаючи 73% всього населення українських земель, становили тільки 30% міського населення. А в чотирьох найбільших містах України (Одесі, Києві, Харкові і Катеринославі), де підприємництво розвивалося найінтенсивніше, українців було лише 17% [Кравченко, 1997, с. 27-28].

Як доводить Б.Кравченко, в часи Гетьманщини, "до поразки мазепинців", коли ще не було повсюдного кріпацтва, а міста Лівобережної України залишалися незалежними, вони "зберігали свою українську більшість". Економічний бум у Європі кінця XVII ст. сприяв розвитку підприємництва. Всі ці історичні обставини "заклали підмурок для повноцінного українського торговельного капіталізму, досить сильного, щоб конкурувати з грецькими чи російськими купцями, і здатного стимулювати подальший економічний розвиток..." [там само, с. 32]. Утім, подальший перебіг історичних подій був несприятливим для національного підприємництва і, за переписом 1897 р., "ніде українці не були так слабо представлені, як у професіях, пов’язаних з торгівлею і комерцією: тут їх налічувалось лише 13%" [там само, с. 56].

Друга половина XIX ст. позначена бурхливим розвитком промисловості й підприємництва на українських землях, обумовленим реформами 60-х років, вигідним географічним положенням України, відкриттям великих покладів вугілля та залізної руди.

Либонь, хронологічно першим став "цукровий бум". У 20-х роках XIX ст. в Україні виникли перші цукроварні, а в 1848-1849 роках їх налічувалось уже 208. Вони виробляли 81% цукру Російської імперії.

509

Молоді підприємці – колишні кріпаки Яхненки, Симиренки, козаки Терещенки – стають конкурентами титулованих цукрозаводчиків – графів Бобринських, Потоцьких [Україна і світ. Історія господарства.., с. 247].

Остання третина XIX ст. ознаменувалася бурхливим зростанням видобутку кам’яного вугілля Донбасу, залізної руди Криворіжжя та розвитком металургії.

Питома вага Донбасу в загальноімперському видобутку вугілля (без Царства Польського) сягнула в 1898 р. 92%. Наприкінці 90-х років Україна вже виплавляла понад 50% загальноімперського чавуну [там само, с. 245-246].

Цікаво, що після невдалих спроб розвивати металургійне виробництво на базі південних казенних мануфактур, царський уряд зробив ставку на заохочення приватного підприємництва в цій галузі. Безплатно надавалися землі під заводи й шахти, пропонувалися пільгові довгострокові кредити, закуповувалась державою за високими цінами готова продукція. Ці заходи викликали великий приплив капіталу, зокрема іноземного (бельгійського, французького, англійського, американського).

Потужним каталізатором загальноекономічного розвитку стало швидке формування транспортної інфраструктури. В 1896-1899 pp. на південні морські порти Російської імперії припадало 57,3% вартості вивезених і 27,5% – ввезених товарів. Починаючи з 1866 року, швидкими темпами розпочалось будівництво залізниць. До 1902 року їх на українських землях було прокладено понад 20 тис.км. [там само, с. 246-247]. Особливою підприємницькою епопеєю стало освоєння протягом XIX ст. родючих степів Причорномор’я, які внаслідок мілітарної загрози та особливостей клімату протягом століть залишалися цілиною. "В ті часи в степах багато енергійних і ділових людей поробились великими багатирями за короткий час", – писав Є.Чикаленко [Чикаленко, 1955, с. 28].

Знаний російський поет О.Блок оспівав у своїй поезії "Новая Америка" бурхливий розвиток індустрії на "Юге", де "над степью пустой загорелась ... Америки новой звезда". Своє рідний гімн, якщо не підприємцям, то принаймні енергії підприємництва.

В українській літературній класиці важко знайти позитивні образи підприємців. Найчастіше вони зображаються як жадібні, малокультурні і схильні до шахрайства визискувачі трудового народу. Особливо непривабливими постають деякі типи підприємців, як от шинкарів. У поезіях Т.Шевченка вони часом стають символом ворожої зловісної сили:

510

Царів, кровавих шинкарів,

У пута кутії окуй,

В склепу глибокім замуруй.

[Молитва. Шевченко, т. 2, с. 340]

Не викликають симпатії персонажі-підприємці з п’єс І.Карпенка-Карого "Сто тисяч", "Хазяїн", М.Кропивницького "Глитай, або ж Павук", повістей Івана Франка "Борислав сміється" та "Boa Constrictor".

Звісно, життя давало чимало матеріалу для створення літературних персонажів на кшталт Терентія Пузиря. До того ж відчувався вплив на українську інтеліґенцію народницької, а згодом марксистської ідеологій.

За радянських часів слова "підприємець", "підприємництво", "бізнесмен" якщо і вживалися, то в негативному контексті, до того ж переважно стосовно "капіталістичного світу". Більше пощастило спорідненому слову "підприємливість". Але й воно в позитивному значенні вживалося лише в парі з прикметником "соціалістична". За поширеним, особливо вже в роки "перебудови" визначенням "підприємливість соціалістична – форма прояву господарськими кадрами і трудовими колективами тру. дової і управлінської активності та ініціативи щодо виявлення і приведення в дію резервів найповнішого використання виробничого потенціалу та економічних стимулів підвищення ефективності і якості роботи. Соціалістична підприємливість конкретно проявляється в новаторському почині, господарській ініціативі, зустрічному плануванні, переведенні на самоокупність та самофінансування, розумному виробничо-економічному ризику, економічному експерименті, прогресивних формах організації і стимулювання праці, дбайливому використанні матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, діловитості, трудовому суперництві і змагальності при вирішенні економічних і соціальних завдань " [Экономический словарь агропромышленного комплекса, 1986, с. 168].

У літературі й мистецтві радянських часів створено чимало загалом позитивних образів людей, яких умовно можна назвати "соціалістичними підприємцями". Виникла ціла галерея образів "червоних директорів", "командирів виробництва", героїв романів та кінофільмів "на виробничу тематику", начальників "ударних будов", керівників заводів-гігантів – "флагманів п’ятирічки", видатних учених – "організаторів науки", голів "кол-госпів-мільйонерів".

Слід відзначити, що такі "люди справи", відсторонені від ідеологічної тріскотні, не політики, а фахівці, викликали зде-

511

більшого симпатію в народі. Адже це під їхнім безпосереднім керівництвом будувалися нові міста, заводи й гідроелектростанції, створювалися космічні кораблі і чудо-машини, врешті, цілком конкретні матеріальні блага.

Керівники – Герої Соціалістичної Праці і справді нерідко були людьми, наділеними підприємницьким талантом. Часом їхня діяльність не поміщалась у прокрустовому ложі соціалістичної законності. Та високе звання, пов’язане з ним депутатство і членство в керівних партійних органах, покровительство партійних лідерів, яким потрібні були "маяки", служили надійним прикриттям. З іншого боку, для "зразкових" підприємств, які потім показували по телебаченню та демонстрували зарубіжним делегаціям, створювалися "тепличні умови" у вигляді пріоритетного доступу до державних ресурсів.

Серед художніх творів, присвячених "соціалістичним підприємцям", чималу популярність здобули фільми "Директор", "Приборкання вогню", "Москва сльозам не вірить". У романі Павла Загребельного "Розгін" створений привабливий образ академіка Карналя – не лише видатного вченого, а й авторитетного керівника великої науково-дослідної установи.

Зауважу, що в зазначених творах персонажі-керівники не були позбавлені негативних рис. Згадаймо, що головний герой фільму "Приборкання вогню" був надто запальний, а жінка-директор з фільму "Москва сльозам не вірить" інколи намагалась перенести керівний стиль і в родинні стосунки. Проте недоліки керівників були ніби продовженням позитивних рис і робили їх "живими людьми", а не "ходячими монументами".

Українська література радянського періоду особливо багата на позитивні, негативні й "неоднозначні" образи голів колгоспів (чи директорів радгоспів ). Є вони в романах О.Гончара і М.Стельмаха, п’єсах О.Корнійчука, О.Коломійця, М.Зарудного. Голова колгоспу "Тихе життя", кумедний Галушка, якому "і при соціалізмі добре", та його візаві – невтомний борець за торжество комунізму, правильний і "партєйний" голова колгоспу "Смерть капіталізму" Часник із нині призабутої п’єси О.Корнійчука "В степах України" увійшли в прислів’я.

В окремих творах літератури й мистецтва головними героями виведені не "командири виробництва", а масштабно мислячі радянські (партійні) діячі, наділені здатністю комплексно вирішувати не лише виробничі, а й соціальні та екологічні проблеми. В цих творах керівникам підприємств відведена роль духовно обмежених борців за план і "вал", які далі прохідної

512

заводу нічого не бачать, живуть сьогоднішнім днем, байдужі до людських доль.

У багатьох художніх творах знайшли відображення конфлікти між недалекоглядними, зацикленими на виконанні плану за будь-яку ціну, директорами великих промислових підприємств чи головами колгоспів, які є фактичними господарями становища у селах, робітничих селищах чи навіть деяких містах, та прогресивними представниками місцевої "радянської влади", які розуміють, що не людина існує для виробництва, а виробництво – для людини. За законами жанру, останні перемагали в нелегкій боротьбі. Прогресивному голові сільської ради (або й тероризованому недолугим директором новатору виробництва), коли боротьба особливо загострювалася, доводилось апелювати до не менш прогресивного секретаря райкому (обкому) партії. На такому рівні борець за правду й прогрес звичайно знаходив розуміння й підтримку. Виявлялося, що він правильно розуміє лінію партії.

Крім "підприємливості соціалістичної", в Країні Рад побутувала ще й підприємливість тіньова, за яку кримінальним кодексом передбачалися найсуворіші покарання. Великий простір для її вияву був у сфері торгівлі. Магічне поняття "дефіцит" відкривало широкі можливості для торгівлі "з-під прилавку", "з-під поли", "з чорного ходу" і взагалі "з рук". "Сидіння на дефіциті" давало працівникам торгівлі особливі переваги чи навіть владу. Куплений за низькими державними цінами дефіцитний товар можна було продати значно дорожче на "чорному ринку", обміняти на інший дефіцитний товар. Можна було, звичайно, й "уступити" його знайомим за держціною на умовах "ти – мені, я – тобі".

Не всі, однак, задовольнялися дрібною спекуляцією дефіцитом. Траплялись і "підпільні мільйонери", які реалізовували через систему державної торгівлі продукцію "підпільних цехів". Часом це були справді якісні вироби, але частіше – фальсифіковані алкогольні напої. Звичайно за таку підприємницьку діяльність давали великі терміни ув’язнення, як казали – "на всю катушку".

"Прості радянські люди", тобто ті, хто не мав доступу до дефіциту, як правило, не любили "торгашів", не прощаючи їм численних принижень у ситуаціях, коли не покупець, а продавець завжди правий, і, звичайно, – "лівих" доходів. А от для авторів детективних чи "міліцейських" романів та фільмів сфера торгівлі була просто золотим дном.

Що ж до гумористів, то вони спеціалізувалися на самогонщиках. Самогоноваріння на продаж теж було досить поши-

513

реним видом тіньового підприємництва в СРСР. Для українського села з сировиною для виготовлення самогону ніколи не було проблем. Не кожний виходив зі своїм товаром на ринок, проте бучні весілля з неймовірною кількістю запрошених забезпечувати лише "казьонкою" було дуже накладно. Доводилося налаштовувати прихований від міліції апарат (див.: Кухня).

Хоча Країна Рад завжди була "впереди планеты всей", але мода чомусь усе одно йшла з Заходу. Спроби заборонити "нові віяння" або висміяти доморощених "стиляг" чи "хіпі" бажаного ефекту не давали.

Реалізацією модних речей, одержаних якимись каналами з-за кордону (або їхніх підробок), займалися "фарцовщики". Здебільшого це були молоді люди – старшокласники, студенти, торговельні моряки. В середовищі "фарци" існував навіть свій сленг. Речі, вироблені, наприклад, у ФРН, називалися "бундесовими", у Японії – "джіпановими", у США – "стейтсовими". Цікаво, що слово "стейтсовий" трансформувалось у "стецовий" і в такому звучанні вживалося досить широко в молодіжному середовищі як синонім дуже модного, "класного", "кльового".

Знаменно, що громадська думка пострадянського українського суспільства сприймає новоявлених бізнесменів – всіх отих "хлопчиків із мобільними телефонами", які їздять на "маздах" чи "мерседесах", а відпочивають де-небудь на Канарських островах чи в Італії, – як спадкоємців радянських "торгашів", котрі, звичайно ж, нічого не виробляють, зате роскошують, тимчасом як "народ" по кілька місяців живе без зарплати. Врешті-решт кожний, хто хоч трохи вивчав політекономію соціалізму, добре пам’ятає, що блага створюються у сфері матеріального виробництва, а не в якійсь там торгівлі чи, взагалі, "невиробничій сфері". Тож, сьогоднішні "Герої Капіталістичної Праці", які до того ж не зацікавлені в афішуванні своєї діяльності через великі апетити податкової інспекції та рекету, навряд чи можуть розраховувати на любов незаможного "електорату".

Не слід, однак, думати, що кожна бабуся, котра живучи на мізерну пенсію, осудливо поглядає на молодих власників престижних "іномарок", так само рішуче наставлена й проти подібного "процвітання" свого улюбленого сина чи внука.

Поширеним видом підприємництва "перехідного періоду" став так званий "човниковий бізнес". Чумаки минулих століть їхали лише до моря, а сучасні "човники" аж за море – до Туреччини. Інші тим часом мандрують до Польщі, Росії і, навіть, Китаю. Чумаки мали свій транспорт, а "човники" зде-

514

більшого вдаються до транспорту загального користування, тягнучи "на горбу" чималий вантаж. Мало приємного таким дрібним підприємцям обіцяє розмова з митниками, ще менше – з грабіжниками, які трапляються на "великій дорозі". До "човникового" підприємництва залучена така велика кількість громадян України, що його можна назвати "народним бізнесом". Хоч пік у цьому різновиді діяльності вже, здається, лишився позаду позаду (див.: Базар).

Цілком природно, що людям, які не хочуть повертатися в епоху "розвиненого соціалізму", хотілось би віднайти десь у нашій історії, а ще ліпше – в сучасності, позитивні образи підприємців. Таке прагнення відповідає й інтересам сучасної української еліти. Отже, мас-медіа, пропонуючи такі образи, либонь, виконують соціальне замовлення.

Найкраще сприймаються громадською думкою оповіді про підприємців, відомих благодійництвом, меценатством, високою культурою. До таких зараховують, наприклад, українських підприємців-цукрозаводчиків Терещенків, які на початку XX ст. були власниками 150 тис. десятин землі, 11 цукрових заводів, а також значної кількості ґуралень і млинів у шести губерніях Російської імперії [УРЕС, т. 3, с. 469].

Із родом Терещенків пов’язані чотири, либонь найпопулярніші, музеї столиці України. Музей Тараса Шевченка розміщений у будинку, що належав Терещенкам. Музеї російського та західного і східного мистецтва створені на базі колекцій Терещенків та їхніх родичів Ханенків. Музей українського образотворчого мистецтва розташований у будинку колишнього Міського музею старожитностей, побудованого за участю Терещенків. ІЦе в 1900 році на честь Терещенків була названа вулиця в центрі Києва.

В недавній публікації з характерною назвою "Магнати краси і добра", присвяченій Терещенкам, наводяться дані, що Терещенки загалом пожертвували на потреби Києва близько двох мільйонів карбованців. Гроші пішли на будівництво Воло-димирського собору, Політехнічного інституту, лікарень, гімназій, музеїв. У статті наголошується, що перший крок до слави й багатства зробив лохвицький козак Артемій Терещенко, який у місті Глухові на Чернігівщині "почав свій скромний "бізнес", торгуючи з візка". А син Артемія – Микола, примноживши багатства батька і вже проживаючи в Києві, "мав добрий смак і цінував красу", створював добрі умови для роботи, відпочинку і лікування робітників, сам працював з п’ятої-шостої години ранку [Анжеліка Хижня. Магнати краси і добра // Панорама. – 1997. – Вересень/жовтень, с. 35-36.].

515

У радянські часи діяльність Терещенків замовчувалася. Показово, що в енциклопедичному довіднику "Київ", що вийшов із нагоди святкування 1500-ліття міста, Терещенки не удостоїлися навіть коротенької статті. Проте це прізвище не було під забороною. Згадати про Терещенків при нагоді, коли йшлося про історію цукрового виробництва в Україні, вважалось цілком доречним. Значно гіршим було ставлення до імені Євгена Чикаленка – теж мецената, але на ниві переслідуваної української культури. Він був одним із нечисленних багатих людей, причетних до українського руху в Російській імперії.

Перефразовуючи вислів самого Євгена Чикаленка, про нього пишуть, що він любив Україну не лише до глибини душі, а й до глибини своєї кишені. В передмові В.Дорошенка до "Спогадів" Є.Чикаленка, виданих у Нью-Йорку 1955 року, говориться (с. 8), що "він узяв на свої плечі тягар української щоденної газети "Громадська Думка" (1906), а по її припиненню – "Ради" (1906-1914) та місячника "Нова Громада" (1906), він допомагав розвитку українського письменства, складаючи фонд на нагороду за написання найкращої історії України... В 1904 р. він дав кошти на організацію Українських наукових курсів у Львові, призначених насамперед для молоді з України з-під царської Росії, яка там ніде не могла ознайомитися з сучасним і минулим свого краю. Згодом він дав 25 тисяч карбованців на так званий Академічний дім у Львові..."

Крім Євгена Чикаленка, згадують і про інших українських промисловців і меценатів минулого – Федора Степановича і Василя Федоровича Симиренків, які теж прислужились українській справі.

Є вже кілька відомих благодійників та меценатів і серед сучасних підприємців України. Серед них – президент Українського промислово-фінансового концерну "Славутич" і, одночасно, президент AT "Футбольний клуб "Динамо" (Київ)" Григорій Суркіс. Можна також згадати Миколу Баграєва – президента фестивалю "Таврійські ігри" та однойменної музичної фірми, а також "Таврійського клубу". Відома постать Петра Яцика – успішного канадського підприємця українського походження, що підтримує деякі мистецькі проекти в Україні.

Інший меценат сучасності – Володимир Матвієнко виступає навіть в кількох іпостасях, що добре видно з присвячено йому публікації в найтиражнішій газеті України "Сільські вісті" (6 січня 1998) з промовистою назвою "Банкір, мислитель і поет". Отже, Володимир Павлович Матвієнко: "За посадою – голова Промінвестбанку України, найбільшого і наймогутнішого ко-

516

мерцїйного банку держави. За складом інтелекту – мислитель. За складом душі – лірик. Ну ще професор, доктор економічних наук, лауреат міжнародних премій "Дружба" і "Слов’яни". Меценат. І просто хороша, добра, щира людина...

Авторитетний він і в поезії. Поки що має одну збірочку, але вже чи не вся вона покладена на музику, його пісні співають Ніна Матвієнко і Валентина Степова – золоті наші голоси...

Кошти Промінвестбанку інвестуються і в кораблі, і в українські авіалайнери, і в харківські танки, і в розвиток села, і на потреби українського мистецтва..."

З публікації "Микола Кравець: підприємець, меценат, добродійник" можна дізнатись про іншого підприємця сучасної України з благодійницьким іміджем. Він – президент ВАТ "Київгума" і, крім виробничої діяльності, опікується проблемами освіти, зокрема допомагає Києво-Могилянській Академії. Микола Кравець обраний першим почесним доктором цього престижного вузу [Українська культура. – 1977. – № 8-9].

Крім підприємців-меценатів, позитивний імідж мають деякі економісти й банкіри, причетні до процесів фінансово-господарської діяльності на загальнодержавному рівні, але при цьому відсторонені від політичної полеміки та міжпартійних сутичок. Можливо, найхарактернішим представником такої категорії діячів є Віктор Ющенко – голова правління Національного банку України ще з січня 1993 року. Який це величезний строк – можна зрозуміти, лише згадавши скільки прем’єр-міністрів і урядів змінилося в Україні за ці п’ять років. Завдяки телебаченню та газетним фото, Віктора Андрійовича може впізнати кожний. Акуратно вдягнутий, ще молодий чоловік з розумним зосередженим і втомленим поглядом.

Введення у вересні 1996 року грошової одиниці гривні та її стабільність протягом тривалого часу великою мірою пов’язується з іменем Віктора Ющенка. Сам він при нагоді процитував німецьке прислів’я: "Мало німців вірить уряду, більшість німців вірить у Бога, але всі німці вірять Бундес-банку" [Віктор Ющенко: Україна приречена на успіх. Наше завдання їй допомогти. – Універсум. – 1997. – № 3-4, с. 19-21].

Іноді можна почути або прочитати, що Віктор Андрійович серйозно цікавиться і навіть займається живописом. Нерідко про нього говорять як про перспективного кандидата на майбутніх президентських виборах. У рейтингових таблицях головний банкір України займає високі місця, визнаний "Банкіром року-1997" [Україна молода, 10 березня 1998].

Цікаво, що постать Віктора Ющенка не викликає особливих заперечень і з боку тих, хто не в захваті ні від еконо-

517

мічних реформ, ні від сучасної державної та підприємницької еліти. Причина, можливо, в тому, що імідж В.Ющенка, за всієї його сучасності, в чомусь близький до іміджу радянських трудяг-господарників, які "багато не базікали, а робили діло".

Останнім часом здобувають популярність і увагу з боку мас-медіа деякі підприємці "нової хвилі", відомість і позитивний імідж до яких приходить не через меценатство як таке і не через державотворчу діяльність. У присвячених їм публікаціях наголошується не на їхній благодійницькій щедрості, а на інших рисах характеру та діяннях.

Ідеться насамперед про те, що вони дають людям стабільну роботу і хорошу зарплату, платять акціонерам пристойні дивіденди, а державі – податки, виробляють товари, конкурентоздатні як на вітчизняному, так і на світовому ринках, врешті-решт, не чекають, доки все само собою налагодиться, а успішно працюють у далеко не ідеальних умовах сучасної України. Умовно цих бізнесменів можна віднести до третього виду популярних українських підприємців: хороших роботодавців, успішних бізнесменів, людей, що піднімають престиж української марки.

Характерною постаттю з цього ряду є Микола Славов – президент акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот". Цікаво, що М.Славов є чи не першим підприємцем, обраним депутатом Верховної Ради України від одного з виборчих округів Києва. В одному зі своїх інтерв’ю він наголошує на тому, що через брак замовлень на внутрішні перевезення компанія мусила оперативно перейти на транспортування зовнішньоторговельних вантажів, використовуючи судна типу "ріка-море" і маючи від цієї роботи 96% доходів. Зросли виплати працівникам і акціонерам компанії, розмір дивідендів за 1997 рік склав понад два номінали, курсова вартість акцій компанії вже зросла в п’ять разів. "Та найголовнішим досягненням компанії, – продовжує Микола Славов – ми вважаємо залучення інвестицій для будівництва нового флоту" [Николай Славов: "Я могу честно смотреть в глаза людям". – Киевские ведомости, 27 декабря 1997].

Серед відомих українських підприємців – і Олександр Слободян. У публікації "Олександр Слободян – "Пивний король України" читаємо: "На Заході так багато галузевих королів: автомобільні, комп’ютерні, взуттєві... Принаймні перший такий король – пивний, в особі Олександра Слободяна, генерального директора та голови правління ЗАТ "Оболонь" – з’явився і в Україні. Очолюване ним підприємство тільки за 11 місяців 1997 року на 26% збільшило обсяги випуску продукції

518

(якої – зайве нагадувати через потужну рекламну кампанію). Продукція вся продається з коліс, і тут не треба переконувати людей "купувати українське", бо при споживанні пива патріотичні почуття громадян цілком узгоджуються з їхніми гастрономічними уподобаннями" [Галицькі контракти.– 1998. – № 1-2, с. 30-34.]. Пиво, безалкогольні напої та мінеральна вода акціонерного товариства реалізуються не лише в Україні, а й в Росії, ряді країн Заходу. Реклама фірми "Оболонь" розміщена в 200 вагонах московського метро, багатьох тролейбусах російської столиці. Пенсіонери, яких "мало не примусили купити акції фірми, тепер отримують за ними понад 1500 гривень за квартал" [там само]. О.Слободян визнаний "Національним виробником року-1997".

Цікаво, що публікації про підприємців типу Славова чи Слободяна, тобто тих, у діяльності яких благодійництво чи художня творчість не головне, окремими рисами схожі на нариси часів "розвинутого соціалізму" про директорів – Героїв Соціалістичної Праці. Акценти робляться на їхньому патерналізмі щодо своїх робітників, новаторстві в організації та технології виробництва.

Особливим підвидом третьої групи популярних українських підприємців є бізнесмени, причетні до мас-медіа (особливо електронних) та музичного шоу-бізнесу. Помітною постаттю є Олександр Роднянський – генеральний продюсер найпопулярнішої телекомпанії України – "Студії "1+1". За кількістю телесюжетів про нього та публікацій у пресі з О.Роднянським мало хто може зрівнятись. Одна з численних публікацій називається "Генеральний продюсер "1+1" Олександр Роднянський: "Жити треба людськими радощами і цінностями. А не ідеологічними цілями і завданнями". "Для більшості глядачів нашої країни, – говориться в публікації, – Олександр Роднянський відомий як найбільший український телепродюсер. Тим часом розпочинав він у кіно, і саме йому мав намір присвятити життя, і саме там до нього прийшов перший успіх: ряд гучних перемог на найпрестижніших світових фестивалях документального кіно його фільмів "Стомлені міста", "Прощавай, СРСР", "Остання місія Рауля Валленберга". За словами О.Роднянсь-кого, "функція продюсера: вчасно зрозуміти, відчути й ніби сформулювати ті настрої аудиторії, які у найближчому майбутньому визначатимуть взаємовідносини фільму з глядачем..." [День, 17 січня 1997].

Інший підприємець – Олександр Бригинець – відомий як президент мистецької агенції "Територія "А". За підсумками 1997 року йому присуджена премія в галузі популярної музики

519

і шоу-бізнесу "Успіх" як найкращому продюсеру ( див. також: Естрада). Власне популярні виконавці, такі як Олександр Пономарьов, Ірина Білик, Таїсія Повалій, Юрко Юрченко, автори пісень (котрі нерідко є й виконавцями), працюють як підприємці у сфері шоу-бізнесу. При чому за рівнем популярності і позитивністю іміджу підприємцям з інших сфер діяльності важко змагатись з шоу-бізнесменами. Цікавою є та обставина, що українські підприємці, не причетні до шоу-бізнесу, в інтерв’ю нерідко підкреслюють скромність свого побуту: мовляв, нема в нас ні розкішних вілл, ні суперліму-зинів. Натомість шоу-бізнесмени охоче демонструють, що вони чогось-таки досягли і в матеріальному плані, а значить – процвітають.

Важко говорити про якісь загальні риси підприємницької субкультури в Україні. Можливо, її віссю є ділові видання, орієнтовані на запити і смаки своїх основних читачів: "Бизнес", "Галицькі контракти", "Деловая неделя", "Капитал", "Діло". Започатковані клуби підприємців, виробляється чи запозичується офісний стиль, естетика побуту. Можливо, ознакою підприємницької субкультури стало будівництво помпезних 2-3 поверхових заміських вілл. В Україні поки що нема податку на нерухомість.

Такою на сьогодні бачиться багатолика постать підприємця в контексті української популярної культури. Загальною тенденцією слід вважати зростання популярності цієї постаті в добу ринкових перетворень. Поряд із підприємцями, які мають позитивний імідж переважно завдяки своєму благодійництву, державотворчій діяльності чи близькості за типом поведінки до здавна шанованих і оспіваних скромних радянських господарників, є вже бізнесмени, що сприймаються насамперед як надійні і щедрі роботодавці, як виробники якісних вітчизняних товарів, що чутливо реагують на кон’юнктуру ринку (навіть якщо йдеться про телевізійну і музичну продукцію). Практично нема популярних підприємців зі сфери торгівлі. Можливо, це, великою мірою, наслідок переважно негативного іміджу самій галузі, який склався в роки комуністичного правління. Важливо й те, що торгівля пропонує здебільшого товари закордонного виробництва, тимчасом як гасло підтримки вітчизняного виробника стає щоразу популярнішим – його використовують усі політичні партії для підняття власного рейтингу.

520

Література

1. Бойко В.М., Вашків П.Г. Бізнес: словник-довідник. – К.: Україна, 1955. – С. 157.

2. Гоголь Н. Собрание сочинений в семи томах. – Москва: Художественная литература, 1966.

3. Довідник підприємця. / (Укладачі: М.Ф.Черенок, Т.Ф.Зайченко). – К.: Журналіст України – Слово, 1992. – С. 114.

4. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Київ-Львів, 1913. – С. 525. (Репринтне відтворення)

5. Закувала зозуленька. / Антологія української народної творчості: Пісні, прислів’я, загадки, скоромовки. – К.: Веселка, 1989. – С. 606.

6. Квітка-Основ’яненко Г. Твори. – К.: Молодь, 1956. – С. 468.

7. Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX ст. / Пер. з англ. – К.: Основи, 1997. – 423 с.

8. Народ скаже – як зав’яже: Українські народні прислів’я, приказки, загадки. – К.: Веселка, 1971. – С. 230.

9. Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком. /Пер. з давньоруської, післяслово, комент. Яременка В.В. – Радянський, письменник, 1990. – С. 558.

10. Ринкова термінологія ділової людини: словник-довідник. / В.М.Лінніков, В.В. Борковський, В.В.Рогоча та ін. – К.: Абрис, 1992. – С. 96.

11. Сковорода Г. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи. – К.: Наукова думка, 1983. – 544 с.

12. Словарь української мови: Зібрала редакція журналу "Кіевская старина". / Упорядкував, з додатком власного матеріалу, Борис Грінченко. – К.: 1907-1900. – TT.I-IV (Репринтне перевидання).

13. Словник української мови. – К.:Наукова думка, 1970. – 1980. – ТТ.І-ХІ.

14. Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1992. – С. 510.

15. Україна і світ. Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до становлення індустріального

521

суспільства. / За ред. проф. Б.Д. Лановика. – К.: Генеза, 1994. – С. 368.

16. Український Радянський Енциклопедичний Словник. – К.: Головна редакція УРЕ, 1966-1968. – ТТ. 1-3.

17. Українські народні пісні про кохання. – К.: Мистецтво, 1971. – С. 212.

18. Чикаленко Є. Спогади. – Нью-Йорк: Українська вільна академія наук у США, 1955. – С. 504.

19. Шевченко Т. Твори в п’яти томах. – К.: Дніпро, 1970-1971.

20. Экономический словарь агропромышленного комплекса. /Под ред. Сторожука А.А. – К.: Урожай, 1986. – С. 336.

21. Eliade М. Forgerons et Alchemists. – Paris: Gallimard, 1956.

522

Олександр Різник

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине!

Т.Шевченко, редакція П.Куліша

"До Основ’яненка"

Наша пісня гарна й нова,

починаймо її знову!

З народної пісні

Пісня як феномен популярної культури вкорінилася чи не на всіх рівнях українського буття – від традиційно-селянського до модерно-урбаністичного, від середовища міських "низів" до вищих урядовців та інтелектуалів. Стереотипний образ українців як "співучої нації", помітна роль піснеспіву в повсякденному бутті підкріплюється великою кількістю народних приказок і прислів’їв про пісню та спів: "Як заспівають, мов тебе на крила підіймають", "Казка – брехня, а пісня – правда", "Яка така пісенька лучча, як сварка", "Се ж тільки піп і дурень такі дурні, що до світа співають" [Номис, с. 545-546]. "Легше тобі на душі стане, як пісня до твого серця загляне", "Пісня гуртова, a зa тютюн вибачай", "Хоч нові птахи, та старі пісні" [Пазяк, с. 48].

Як чудодійна сила постають пісня і спів в українських казках, де за їхньою допомогою людина здійснює зв’язок із

523

довколишньою природою, олюднює її та самовтілюється в ній. Зустрічаємо й сюжети, де пісня рятує людське життя або береже пам’ять про померлих: казка про Івасика-Телесика, про жінку-зозулю, про сопілку, що співає голосом забитого брата, та ін.

Пісня в українському бутті почала утверджуватися віддавна – ще як компонент язичницької обрядовості, народивши пласт календарно-обрядових пісень. Зрозуміло, що пісня в контексті культового ритуалу постає насамперед як складник магічного дійства. Явищем популярної культури вона стає (і набуває самостійної естетичної цінності) лише в разі відокремлення від магічної місії. Однак зародок естетико-розважальної функції пісень спостерігається вже всередині обряду – згадаймо обрядові магічні ігри (маланкові, масляничні, купальські, весняні хороводи тощо), весільні дійства. Недаремно ряд пісень, народжених у системі календарно-обрядового циклу, перетворився на твори загально-побутового, дозвіллєвого вжитку: вітальні, застільні, а пізніше – й концертні ("Добрий вечір тобі, пане господарю", "Нова радість стала" тощо). Показово, що подальший процес "десакралізації" обрядових пісень, набуття давніми площинами піснетворення свого "другого дихання" в нових мистецьких формах викликає категоричне неприйняття деяких "пуристично" налаштованих науковців. Скажімо, поет і етнограф Микола Ткач обурюється: "під час фестивалів, масових заходів линуть у січні – купальські пісні, в червні – колядки і щедрівки. І тоді падає сніг на білий цвіт, і гримить грім різдвяної ночі" [Лозко Г., с. 142].

Важливу роль у становленні пісні як явища популярної культури відіграли такі суспільно-культурні інституції, як козацтво і православні братства. Пам’ять про музично-співацькі змагання запорожців закарбувалася в назві Музичної балки на Хортиці. Пізніше й сам візуальний образ запорожця в народній творчості неодмінно включав бандуру поряд із шароварами, люлькою та оселедцем (напр., у народних картинах "Козак Мамай", у персонажі вертепу тощо).

Із козацтвом тісно було переплетене й середовище народно-професійних співців – кобзарів та лірників, яким протягом кількох століть належала чимала роль у творенні та поширенні українського піснярства. Покликання кобзарів у козацькому середовищі було набагато ширшим, аніж співання дум і патріотичних пісень – вони були носіями та навчителями народних традицій і козацьких звичаїв, похідними лікарями, нарешті, "звеселяли козаків у поході" [Яворницький Д.І., с. 143]. Отже,

524

кобзарів вже за тієї доби можна розглядати як творців популярної культури.

Специфічна професійна співацька група утворилася і в середовищі православних братств – це т.зв. мандровані дяки, які поєднували служіння церкві зі співацьким заробітчанством. Основу репертуару мандрованих дяків складав кант, що мав широкий тематичний діапазон – від власне релігійних та преславних (віватних) до ліричних і жартівливих кантів (т.зв. "студні канти"). Нарешті, мандровані дяки також популяризували повчально-моралістичну поезію.

Мандрівний філософ Г.Сковорода "замикав" собою в українському суспільстві добу мандрованих дяків і відкривав добу вільних митців. Він є автором численних посткантів, серед яких – "Всякому городу нрав і права", "Стоїть явір над водою", "Ой ти, птичко-жолтобоко", що варіації на їхні теми згодом фіксувалися як "народні пісні" збирачами фольклору в репертуарі більшості кобзарів та лірників.

Традиційними ж осередками "простолюдної" пісенної культури в Україні протягом багатьох століть були: ярмарок, вечорниці, досвітки, народні свята і весілля. А своєрідним інтегратором ярмарково-святкових пісенних струменів у XVI-XVIII ст. став народний вертеп, що увібрав у себе всіх "героїв" тодішнього українського життя із притаманним для кожного пісенним репертуаром. Так, культова сфера характеризується релігійно-моралістичними кантами:

Слава буди вишніх Богу,

дающему радость премногу,

рожденну, явленну,

і во яслех безсловесних положенну.

[Шреєр-Ткаченко, с. 53]

Навпаки, сцена із селянського побуту "маркована" жартівливим кантом:

Ой під вишнею, під черешнею

стоїть старий з молодою, як із ягідкою.

[Там само, с. 56]

Нарешті, обов’язковий персонаж Запорожець співає історико-героїчну пісню під бандуру:

Та не буде лучче, та не буде краще,

як у нас на Україні, що немає турка,

що немає ляха та не буде ізміни.

[Там само, с. 59]

525

Із XVII ст. набувають розвитку записи українських пісень як фольклорного, так і авторського походження. Найдавніший запис тексту української народної пісні ("Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?") був вміщений чеським філологом Яном Благое лавом у рукописній граматиці 1571 р. З кінця XVII ст. в Західній Україні здобули поширення рукописні текстові співаники, які переважно містили канти: співаники Кондрацького (1693), Д.Рудницького (поч. XVIII ст.), Д.Левицького (1739), І.Пашковського (1742), Вагановського (1750), Шелестинського (1760) та ін.

На підросійській території у 70-і pp. XVIII ст. поширення українських пісень у друкований спосіб починається в Санкт-Петербурзі, куди йшов інтенсивний відплив музичних кадрів з України. Завдяки цьому серед культурного калейдоскопа імперської столиці посіла помітне місце й українська пісня (переважно ліричного й танцювально-жартівливого характеру), яка часом звучала і в аристократичних салонах. Цим можна пояснити й початок випуску нотнотекстових збірок (адже їх читачами могла бути лише освічена публіка), де пісня подавалася у вигляді мелодії із нескладним клавірним супроводом. Першою збіркою, до якої увійшло чимало українських пісень, стало "Собрание русских песен с нотами" в 4-х випусках, протягом 1776-1795 видане придворним камер-гуслистом, українцем з походження Василем Трутовським.

Значною музично-видавничою подією за межами Петербурга став випуск в 1790 р. в Почаєві т.зв. "Богогласника" – збірки кантів і псальм як церковного, так і концертно-побутового призначення, куди увійшли, зокрема, пісні Г.Сковороди, Д.Туптала та ін. авторів.

Із другої половини XVIII ст. українська пісня починає інтенсивно просякати в оперну та професійну музично-інструментальну творчість різних культур. Українські мелодії звучать в опері "Старовинні святки" чеха Ф.Бліми, численних симфонічних дивертисментах С.Давидова. Мелодію ж пісні С.Климовського "їхав козак за Дунай" використали у своїх творах Л.Бетховен, К.Вебер, Г.Венявський. За свідченням дослідника єврейської музики М.Береговського, ця мелодія була однією з найпоширеніших в репертуарі клезмерських капел, яких в Україні налічувалося понад 300 [Береговський М., с. 12].

У XIX ст. відбуваються зміни як у самій українській пісні, так і в її побутуванні, а головне – в осмисленні її ролі як феномена національної культури. Насамперед слід відзначити трансформацію ролі кобзарів та лірників. Ця культурна група

526

не лише не зникла разом із козацтвом, а навпаки, розвинулася, виробивши засади самоорганізації (кобзарські цехи, школи, суди, ритуали, навіть власна таємна, т.зв. лебійська мова), чому вельми сприяла сформована серед селянства традиція віддавати в науку до кобзарів сліпих хлопців, що переслідувало зовсім не патріотичні, а буденні цілі – заробіток співом. Жорсткий "цеховий" розподіл територій, злиденне життя кобзарів та лірників свідчили про мізерний рівень заробітку. Цікаво зіставити опис міфологічного кобзарства-лірництва у Т.Шевченка та кобзарства історичного – у Д.Яворницького. Т.Шевченко:

А хто грає, того знають

І дякують люде:

Він їм тугу розганяє,

Хоч сам світом нудить...

Заспіває про Чалого,

На Горлицю зверне;

З дівчатами на вигоні

– Гриця та веснянку,

А у шинку з парубками

– Сербина, Шинкарку;

...На базарі – про Лазаря,

Або, щоб те знали,

Тяжко-важко заспіває,

Як Січ руйнували.

("Перебендя")

Д.Яворницький: "Роль теперішніх кобзарів і лірників зовсім інакша: вештаючись по ярмарках, вони просять милостиню і тим годують себе і свої родини. Мало хто з-поміж них уміє заграти і заспівати козацьку пісню або думу, – такі кобзарі тепер дуже велика рідкість. Сучасні кобзарі та лірники, коли й грають та співають щось, то про страшний суд, про святого Миколая, про лиху долю збанкрутілого багатія, часом виведуть "сальму" Сковородину "Всякому городу нрав і права", а здебільшого потішають людей чечіткою або попаденькою, шкварять метелицю або триндика" [Яворницький, с. 143].

Отже, кобзарство-лірництво, посівши на соціальній драбині проміжне місце між жебрацтвом і дрібним бізнесом та маючи широкий фольклорний репертуар, було потужним каналом поширення національної популярної культури.

Поряд із патріархальним українським селом та культурною строкатістю більшості міст, в Україні протягом XIX ст. фор-

527

муються і такі потужні "іншомовні", але водночас унікальні за своєю культурною аурою міські центри, як Львів і Одеса: самобутнім пісенним жанром львівської вулиці стала т.зв. батярська пісня, створювана польською розмовною мовою, але з українським лексичним субстратом (напр., "Файдулі, фай"). В Одесі склався специфічний жанр т.зв. "куплетів", що виконувалися переважно в ресторанчиках та вар’єте на т.зв. одеському жаргоні-діалекті з домішкою українізмів та слів на їдиш (серед найвідоміших авторів – Аркадій Ядов, якому належать, зокрема, куплети "Купите бублички"). Ці "куплети" швидко ширилися по всій Російській імперії, а в пореволюційні роки Одеса стала пожиттєвим пісенним натхненником Л.Утьосова – класика "радянської естради" [див.: Естрада].

Українська пісенна творчість стає дедалі більш авторською й розвивається в одному річищі з національною літературою, перетворюючись на потужний фактор формування національної літературної мови. XIX ст. знаменувало не лише якісний, а й кількісний ривок у творенні пісень, що часто ставали народними. Головними каналами поширення національної пісні у цей час стають: український театр, який від часу свого виникнення мав музично-драматичний характер; музичні видання (в т.ч. друк пісенних текстів і нот у часописах), аматорський хоровий рух. Український театр був репрезентований переважно пересувними трупами, що сприяло популяризації його репертуару (в т.ч. численних пісень, які звучали з його сцени) в "дорадіофікаційний період". В підросійській Україні це – трупи Кропивницького, Деркача, Гайдамаки, М.Садовського та ін., в Галичині – численні театри товариства "Руська бесіда" тощо. Значну роль у поширенні національної пісні відіграли постановки перших національних опер – "Наталка Полтавка" та "Запорожець за Дунаєм". Декілька пісенних номерів останньої швидко фольклоризувалися ("Місяцю ясний", "Ой казала мені мати"). Важливу роль відіграла діяльність актора, режисера, драматурга й антрепренера М. Кропивницького, який був автором слів і музики пісень "Удовицю я любив", "На вулиці скрипка грає", "Ой у саду на вишеньці". Завдяки оперетам В.Александрова "За Немань іду", "Не ходи, Грицю, на вечорниці" здобули поширення пісні "Дивлюсь я на небо" (слова М.Петренка), "Повій, вітре, на Вкраїну" (слова С.Руданського), музика яких належить Любові Александровій.

Підвищення "освітнього цензу" піснетворення призвело до європеїзації його музичної мови, утвердження в ній романсового і, зокрема, вальсового начал ("Ой, дівчино, шумить гай", "Віють вітри", "Ніч яка місячна", "Дивлюсь я на небо" тощо).

528

Деякі пісні створювалися шляхом українського підтекстовування відомих іншонаціональних мелодій – так, "Я бачив, як вітер березу зломив" (слова В.Александрова) створена на мелодію вальсу А.Рубінштейна "Берізка", а "Як засядем, браття, коло чари" (слова Ю.Федьковича), за однією з версій – на мелодію німецької пісні "Sind wir nicht zur Herrlichkeit geboren?" [Ященко, с. 670]. Чимало нових українських поезій швидко ставали популярними піснями. Першість у цьому плані посідає Т.Шевченко, понад 50 віршів якого стали народними піснями.

Поширення народницького світогляду серед інтеліґенції України породило справжній культ народної пісні. Пісенний фольклор трактувався як "сукупний образ" українського буття й мислення, як консолідатор різних верств суспільства в націю. Серед проявів згаданого культу варто зазначити:

1) Інтерпретацію кобзарства-лірництва як провідного суб’єкта піснетворення, а самої пісні – як зброї в ідеологічних змаганнях. Більше того, спостерігається міфологізація кобзарства як втілення українського духу та як його основного страдника-оборонця. По загибелі козаччини великим Кобзарем став Т.Шевченко, який, власне, започаткував творення галереї кобзарських образів в українському мистецтві ("Перебендя", кобзар Волох з поеми "Гайдамаки" та ін.). Наприкінці XIX ст. влаштовувалися концерти та етнографічні імпрези за участю кобзарів, як от публічні виступи Остапа Вересая на 3-у Археологічному з’їзді в Києві (1874) та перед інтеліґенцією Санкт-Петербурга (1875).

2) Збирання пісенного фольклору, що перетворилося мало не на інтеліґентську моду. Первістками стали "тоненькі" збірки хатньоужиткового типу – "Спроба зібрання старовинних малоруських пісень" М.Цертелєва (1819), "Голоси українських пісень" М.Максимовича – О.Аляб’єва (1834), та вже наприкінці XIX століття з’являються фундаментальні зібрання-фоліанти: "Історичні пісні малоруського народу" В.Антоновича – М.Драгоманова у трьох томах (1874-75), "Пісні кубанських і терських козаків" Я.Бігдая у 14 книжках, п’яти з яких присвячені українській пісні (1896-98), "Русько-народні галицькі мелодії" П.Бажанського в десяти випусках (1905-1912) та ін.

3) Масовий хоровий рух. Його розвиток в XIX – на поч. XX ст. пов’язаний із виникненням мережі "Просвіт", які вважали пісенно-хорову справу чи не головною підоймою національної свідомості (хор складав обов’язкову ланку будь-якої "Просвіти"; власне, організація її осередка зазвичай починалася з аматорського хору); мандрівних хорів, що також створювалися

529

з національно-просвітницькою метою (провідну роль серед них відіграв хор М.Лисенка), спортивно-патріотичних товариств "Сокіл", "Січ" і "Пласт", де національна пісня відігравала не лише дозвіллєву, а й ритуально-мобілізаційну роль.

Зрозуміло, українська національна пісня цікавила не лише національно-патріотичну інтеліґенцію та патріархальний простолюд. Показником цього є, приміром, історія її проникнення в грамзапис. Перші записи українських пісень здійснені в Берліні фірмою "Еміль Берлінерз граммофон" (1899). Згодом щороку, принаймні до 1909р., ця фірма продукує по 5-12 записів українських пісень, а в 1902 р. створює спеціальний Малоросійський відділ. З 1903-го розпочинається запис українських пісень у Санкт-Петербурзі, 1904-го – у Львові [Железный А.И., с. 50-53; див.: Естрада]. На жаль, тиражі цих видань не були масовими (здебільшого не перевищували 1 тис. прим.), їх споживачі – не так освічена, як "забезпечена" публіка, яка володіла відповідною звуковідтворюючою апаратурою.

* * *

У сповненому катаклізмів XX ст. спостерігається глибинний розлам у національному пісенному мисленні: між стереотипом української "іманентної співучості" й ліризму та прагненням "подолати тягар" цих традиційних якостей, що їх дехто – наприклад М.Шлемкевич – навіть оголошує гальмом національного поступу: "Мусимо признатися: те наше найбільше щастя і ті наші скарби – це наше благословенство і наше прокляття одночасно" [Шлемкевич, с. 104-105]. Пропонується навіть панацея від цього "тягаря" – слід, мовляв, "патосові степу протиставити співмірний патос інтелекту" [Шлемкевич, с. 111].

Справді, якщо проаналізувати експліцитні характеристики українських пісень з погляду Шлемкевича, то його висновки нібито підтверджуються. Навіть у героїко-патріотичних піснях, де буяє романтична стихія, а герої вдаються до титанічних зусиль у здоланні перешкод, наш слух неодмінно натикається на якусь "зменшеність", пасторальну приземленість. Згадаймо потяг до зменшених форм іменників, що ніби "одитинюють" та "оказковлюють" оповідь: "Згинуть наші воріжЕНЬКИ", "Запануєм і ми, браття, у своїй сторОНЦІ", "О рідна ненько, тобі вірнЕНЬКО ми присягнем" тощо. Музичний склад таких творів, особливо пісень січових стрільців (М.Гайворонський, Р.Купчинський, Л.Лепкий), що становили один з найрясніших військово-пісенних "ужинків" українства, тяжіє до плинного,

530

типово лірично-пісенного мелоритмічного руху, дещо притамованого порівняно із романсом, але, втім, наближеного до гіпнотичної "ламінарності" національного церковного роспіву (ці риси прикметні й для гімну "Ще не вмерла Україна").

Міфологізована свідомість тогочасної української інтеліґенції намагалася навіть сумні результати своєї політичної діяльності виправдати "демобілізуючим впливом" української любові до журливих пісень. Наприклад, М.Грушевський писав у 1918 році: "Коли я, вернувшись до Києва з нашого ісходу, слухав на Шевченківськім спектаклі чудові співи наших хорів, я плакав – але плакав не з радості! Ми не тільки гарно співаємо – ми ЗАНАДТО ГАРНО СПІВАЄМО в порівнянні з тим, що ми вміємо й можемо в інших справах" [Грушевський М., с. 25].

"Антиліричні" модерністи в українській культурі опинилися переважно в "лівому таборі" суспільного життя, ентузіас-тично підтримавши побудову комунізму та утворення УРСР. Модерновий антиліризм зазвичай поєднувався з вульгарним соціологізмом, а звідси – пісенна творчість, перетворена на потужний засіб втовкмачення в масову свідомість соціалістичної міфоідеології. А через державну узалежність України ініціатива у справі маніпулювання масовою свідомістю була на понад півстоліття "делегована" іншій – російсько-радянській – культурі. Рядки багатьох радянських масових пісень ставали формулами соціалістичних міфологем: "Мы рождены, чтоб сказку сделать былью", "Красная Армия всех сильней", "Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек" тощо). Творчість радянських композиторів України 20-30-х pp. теж була вражена запаморочливим маршотворенням із "мужніми", "сталевими" образами та пружною "крокоходовою" ритмікою, парадно-плакатними мелодичними формулами ("Уперед, хто не хоче конати!" Л.Ревуцького, "Наша спілка молода" П.Козицького, "Кроком крицевим" Ф.Попадича). Але подібний "маршопсихоз" українських пісенників-комуністів став у підсумку пасткою як для них самих, так і для української пісні в цілому: з одного боку, вакуум ліричної та жартівливої пісні, традиційно розрахованої на побут, заповнювався або традиційним фольклорним репертуаром, або новою російсько-радянською лірикою, яка широким потоком линула з кіноекранів; з іншого боку, навіть українська маршова та "колгоспно-селянська" композиторська пісня набули відверто васального, вторинного характеру щодо насаджуваних "центральною" владою соцреалістичних культур-еталонів (недаремне К.Богуславський став "українським Дунаєвським", а Г.Верьовка – "українським Захаровим"). Фактично на долю

531

професійної української піснетворчості перепало лише слугувати ретранслятором загальнорадянських міфів, ідейною "тінню" пісні московсько-радянської:

Через те ти, земле,

молодіти стала,

що рука трудящих

тебе уквітчала!

(Г.Верьовка. Ой чого ти, земле..)

Характерний приклад подібної "тіні" становить пісня воєнних років "Клятва" (музика Г.Верьовки, слова М.Бажана), що фактично є "зменшеним" варіантом пісні "Вставай, страна огромная" О.Александрова; до того ж пафос боротьби з завойовником, відвертий в російському прототипі, тут девальвований ідеологічними кніксенами:

До бою звелась богатирська дружина РАДЯНСЬКИХ НАРОДІВ-БРАТІВ... Іде по шляху перемог Батьківщина ПІД ПРАПОРОМ БІЛЬШОВИКІВ.

Перші подуви "відлиги" 50-х pp. викликали в українському композиторському середовищі зворотний, компенсаторний ефект – прагнення до загального "оліричнення", внаслідок чого жанровий маятник пісенності хитнувся від маршів до вальсів та романсів, "крицеві кроки" змінилися "очима волошковими", гуркіт трактора – шелестом похилих трав.

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,

В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю

– І дитинство, й розлука, і вірна любов.

("Пісня про рушник", сл. А.Малишка)

А від середини 60-х pp. "композиторська" пісня почала інтенсивно насичуватися шансоново-джазовою ритмікою та гармонією, освоюючи сферу поп-музичної виразності західного типу. Хронологічні межі цього "пісенного ренесансу" можна означити роками появи найпопулярніших пісень: "Рушничок" П.Майбороди (1958) та "Червона рута" В.Івасюка (1969), між якими – широко знані "Черемшина", "Марічка", "Очі волошкові", "Два кольори", "На долині туман", "Кохана", "Київські вальси" тощо.

Цей період (1958-1969) знаменував нечувану за радянської доби еволюцію української професійної пісні від "придатку академізму", що на концертній естраді виконувалася виключно оперними співаками, до самостійного явища популярної естрадної пісні, коли "безголосі" (за академічними критеріями) юнаки

532

та дівчата із щирою інтонацією та приємною усмішкою здатні були запалити вітчизняну публіку не гірш, як співаки із "поставленим" голосом. Проте діапазон цієї пісенної трансформації ще обмежувався сферою ліризму, "позитивних" почуттів. Розвиваючись, знов-таки, в межах офіційної пісенної естетики, професійна українська пісня цього періоду вперше заявила про свою конкурентоспроможність (хоча б потенційну) з російською, виходячи на естради всього колишнього СРСР.

Інерційний розвиток "пісенного ренесансу" 60-х продовжувався за брежнєвської доби, коли українське національне мистецтво знову опинилося під політичним тиском – адже йшлося про витворення "єдиної спільності – радянського народу", а отже, про русифікацію України. Та саме за цієї доби спостерігається зародження культурного руху "за чистоту джерел" фольклору, за відродження пісенних зразків, "не зіпсованих обробками". На ділі це обернулося виникненням явищ естрадної фольклоризації, які часом набували високого професійного рівня (Н.Матвієнко, тріо Мареничів). Проте навіть співакам такого політично безневинного напрямку нерідко навішувалося тавро "націоналізму". Наприклад, Мареничам навіть "присвятили" карикатуру "Тріо Гориничів" (журнал "Перець", 1980).

А як виглядало побутування пісень у суспільному загалі? Яким постає сукупний образ пісні в свідомості пересічного радянського українця? Тут слід вирізнити два аспекти. Масова пісня в радянський період спіралеподібно змінювала суспільні ролі: спочатку емоційного "тонізатора" життя (у 20-30-х, згодом на початку 60-х та наприкінці 80-х pp., тобто в періоди масових суспільних піднесень), іншим разом – свого роду емоційної віддушини в періоди особливо сильного "закручування гайок" (у 40-х та 70-х pp.). Наведу зразок однієї цілком позаофіціозної студентської пісні 30-х pp., аби показати, що "антисентиментальний" запал був не чужий не лише офіційній ідеології, а й масовій свідомості:

Надоело говорить и спорить

и ЛЮБИТЬ УСТАЛЫЕ ГЛАЗА.

("Бригантина", слова П.Когана, музика Г.Лепського)

Подібне спостерігається і в радянській (і не лише "офіційній") пісні 50-х pp. з її новою хвилею мрійницької бадьорості та "далеких мандрів", але вже цілковито вкладених у реальне річище – скажімо, освоєння цілини ("Едем мы, друзья, в дальние края"). До речі, саме тоді, на початку 60-х, знову набула популярності згадана "Бригантина".

533

Натомість у 40-і pp. бачимо цілком інші пісенні емоційні пріоритети. В ліриці, замість неприродної бадьорості, панували трагічні ноти:

До тебя мне дойти нелегко,

А до смерти – четыре шага.

("В землянке", музика К.Лістова)

Стомлені й емоційно спустошені війною та злиднями, люди прагнули звичайної лірики, наснаженої теплим людським почуттям, що його намагалася викорінити доба "великих будов". Звідси – масове слухання навіть "забороненої" емігрантської лірики (П.Лещенко), неймовірна популярність сумнівного для режиму О.Вертинського, що ставила його попереду всіх "офіційних" пісенних виконавців, разом узятих. Та й влада, відчувши подібну масову потребу, на деякий час (воєнні та перші повоєнні роки) трохи послабила гайки, давши волю "пісенному джазу" (Л.Утьосов, К.Шульженко з їхніми інсценізованими, "кабаретовими" піснями) та "міщанському" співу (І.Юр’єва з піснями Б.Фоміна). Цей струмінь задушевності виявився настільки потужним та внутрішньо органічним, що його вже не в змозі була здолати реставрація пісенного монументалізму (на штиб "С песнями, борясь и побеждая, наш народ за Сталиным идет") і навіть переслідування джазу наприкінці 40-х pp.

Інша роль популярної пісні – у формуванні чи збереженні національної свідомості – виявилася в особливостях трактування української (як і будь-якої неросійської) пісні: сфера "чистого дозвілля", особливо молодіжного, що в масовій свідомості асоціювалася з "модністю", "сучасністю", наповнювалася переважно російськомовними піснями, натомість неодмінним атрибутом колективного співу (у святковому застіллі тощо) – навіть у середовищі, де українська мова вийшла з побутового вжитку, завжди, навіть в умовах посиленої русифікації, була УКРАЇНСЬКА ПІСНЯ. В Україні можна було спостерігати цікаву картину: скажімо, веселий підпилий гурт (на весіллі, на вулиці, біля вогнища, в електричці) горлає українських пісень, але коли хтось бере до рук гітару, щоб "показати себе", його репертуар виявляється російськомовним.

У цілому ж пісенні смаки й потреби мас дуже рідко демонстрували "єдність партії та народу". Аматорський музичний загал відреагував як на хрущовську "відлигу", так і на горбачовську перебудову значно жвавіше за "офіційних" пісенних професіоналів. Дозвіллєва субкультура інтеліґенції народила у 50-60-і pp. явище гітарної авторської пісні, що спиралася на традиції вітчизняного міського та салонного співу, а юнацькі

534

тусовки (з 60-х pp.) – вітчизняний варіант рок-музики та подібних до неї стильових напрямків (див.: Тусовка). Рух авторської пісні мав всесоюзне поширення, але охоплював переважно великі міста. Його безперечні кумири – Б.Окуджава, В.Висоцький, О.Галич, Ю.Візбор, Ю.Кукін. "Кредо" бардівської пісенної та життєвої філософії (більш чи менш притаманної ширшому загалові радянської інтеліґенції) стали рядки Б.Окуджави:

Пусть вожделенно жаждет век

Нащупать брешь у нас в цепочке,

Возьмемся за руки друзья,

Чтоб не пропасть поодиночке.

Формуючи новий життєвий ідеал єднання на ґрунті не "класових", а загальнолюдських цінностей, авторська пісня опинилася, хай і мимоволі, в повній ідейно-ціннісній опозиції до режиму. Особливістю текстів бардівських пісень є насичена метафорика, алюзивність та езопівська мова, що їх офіційні органи схильні були тлумачити як "шифрування антирадянського змісту". Однак популярність цієї пісні була настільки велика, що влада, не вдаючись до прямої заборони, намагалася використати бардівське середовище з метою пропаганди режиму (запроваджувалися навіть штатні посади інструкторів в райкомах та міськкомах комсомолу для "керівництва", а вірніше, для нагляду за цим масовим явищем).

Бардівський рух до середини 80-х pp. був майже всуціль російськомовним та індиферентним до "місцевої" української культури (співців-гітаристів, які зверталися до української мови та ритмо-мелодики, – були лічені одиниці – А.Горчинський, о.Авагян, В.Сірий). Натомість напівпідпільне рок-середо-вище, позначене прагненням молоді хоча б зовнішньо, на рівні поп-культурної практики, ототожнити себе із "світовим (тобто західним) культурним простором, явило спроби пошуків на ниві української мови. Вважаючи себе "гіпісівською альтернативою" [Семенченко О., с. 207-25], молодь запропонувала навально-гротескове пересміхування офіційних норм і цінностей, що їх втовкмачувала у свідомість офіційна пропаганда:

Ми покажем дяді Сему

й західнонімецькому Бундесверу

Всім дулі-дулі,

Хапай дулі-дулі, гей!..

Нашу невмирущу ліру

535

Віддамо до Фонду миру, А всім – дулі-дулі...

(записано в 1983 р. автором від гурту студентів КПІ)

Рисами українського "музичного андерграунду" стали бурлескні підтекстування англомовних "хітів" на кшталт "Yesterday" – "їсти дай", "Yellow Submarine" – "їли "Поморин", суржикові тексти, спів сипло-хрипкими (підкреслено "неакадемічними") голосами.

Зіставляючи авторську пісню та "гіпісівську альтернативу", неважко дійти висновку, що українська пісенна антиліричність, на відміну від маршової пісні 20-40-х pp., розвинулася поза російським впливом, цілком, за М.Хвильовим, орієнтуючись на "психологічний Захід". А якщо врахувати, що в туристських та молодіжних середовищах співіснували, на описаних вище засадах мовної диференціації, обидві площини неформальної творчості (російськомовний солоспів з україномовні пісенні острівці), то бачимо, як формувався той культурний симбіоз, що готував пісенну "поп-революцію" періоду горбачовської перебудови (див. нариси: Музика, Естрада).

Стереотип "пісенності української душі" зробив українську пісню одним із головних героїв національного відродження кінця 80-х pp. Спрацювало те, що дотогочасна влада ("московсько-тоталітарна") разом з усім українським переслідувала й пісню, а отже, й українська пісня стала УОСОБЛЕННЯМ ГНАНОСТІ (звідси – і об’єктом особливої, культової любові, як до всього гнаного ненависним режимом; тим більше, що й репресій деякі громадяни зазнавали саме "за спів націоналістичних пісень"). Характерною й своєрідною культурною практикою кінця 80-х pp. стали масові політичні мітинги. А який же український політичний мітинг – без української пісні?!

Одним із наслідків національного відродження 80-х pp. став процес відновлення ПОВНОСТРУКТУРНОГО ПОБУТУВАННЯ української пісні: на пісенну авансцену врешті вийшли український бард-соліст (попервах як аналог мітингового трибуна) і сучасна українська поп – та рок-музика. Значним успіхом цього процесу був перший фестиваль української молодіжної пісні "Червона Рута" (Чернівці, 1989). Активізуються "пошуки жанру", народжуючи фольк-панк-рокові симбіози на кшталт рок-коломийок ("Сестричка Віка", "Брати Гадюкіни"), рок-гопака (гурт "Еней" з Дубна) тощо. Незаперечним фактом став стрімкий розвиток акустично-гітарної пісні українською мовою, або "співаної поезії" (А.Панчишин, Е.Драч, О.Бого-

536

молець, Тризубий Стас), що виявилася зовсім не "українізованою" копією російськомовної авторської пісні, а набула власних оригінальних рис завдяки розвинутішому фактурно-мелодичному компоненту, апеляції до національної характерності в мелодиці та виконавській традиції.

У середині 90-х pp. розгорнувся перехід масової української пісні на автономні, власне маскультурні рейки розвитку. На жаль, нова українська поп – і рок-пісня ще істотно поступається зарубіжним зразкам за рівнем масового попиту. Проте тенденції останнього часу [див.: Естрада] народжують надію, що пісня України повертає собі роль консолідатора українського суспільства.

Література

1. Береговский М. Еврейская народная инструментальная музыка. – Москва: Советский композитор, 1987.

2. Грушевський М. На порозі нової доби. – К.: 1991.

3. Железный А.И. Наш друг – грампластинка. – К.: Музична Україна, 1989.

4. Лозко Г. Українське народознавство. – К.: Зодіак-ЕКО, 1995.

5. Номис М. (упоряд.). Українські приказки, прислів’я і таке інше. – К.: Либідь, 1993.

6. Пазяк М.М. (упоряд.). Прислів’я та приказки (взаємини між людьми). – К.: Наукова думка, 1991.

7. Семенченко О. Альтернатива в Києві. – Зустрічі, 1994. – Ч. 8. – С. 207-25.

8. Шлемкевич М. Душа і пісня. / У зб.: Українська душа. – К.: МП Фенікс, 1992. – С. 97-112.

9. Шреєр-Ткаченко О.Я. (упоряд.). Хрестоматія української дожовтневої музики. – К.: Музична Україна, 1974. – Ч. 1.

10. Яворницький Д.І. З української старовини. – К.: Мистецтво, 1991.

11. Ященко Л. (упоряд.). Буковинські народні пісні. – К.: Вид-во АН УРСР, 1963.

537

Оксана Волошенюк

"Ми живемо заможно.

Наші стріхи у дротах.

Ми слухаємо по хатах радіо."

"Читанка" для 1 класу, 1933 рік

"Радіо" (походить від латинського radio – випромінювати) – "галузь науки, яка пов’язана з передаванням на віддаль електричної енергії у вигляді радіохвиль, або передача повідомлень на відстань за допомогою електронних хвиль (радіохвиль)" [УРЕ].

Винайдене російським ученим О.Поповим в кінці XIX століття, воно швидко зажило популярності та вжитковості, спочатку у вигляді "радіотелеграфу". Так, у листопаді 1917 року – радіотелеграф належав до трьох китів (вокзали, пошта, телеграф), на володінні якими ґрунтувався успіх більшовицького перевороту. Радіодепеші гуляли країною, вистукувані армією телеграфістів, яка служила швидкозмінним хвилям влад.

Сам же термін "радіо" став загальновживаним від часу Першої світової війни, коли стало відомо, що за допомогою радіохвиль можна транслювати і приймати усну людську мову. Природа радіоповідомлення така, що воно не створює фундаментальні стійкі образи-домінанти, а скоріше дає деталі – загальний, але мудрий ескіз, що дозволяє, як із часточок смальти, довільно скласти загальну яскраву картину.

539

В.І.Ленін не обійшов увагою радіо, зазначивши, що "радіогазета без паперу, незалежна від відстані, буде великою справою. Радіо водночас – пропагандист, оповідач і музикант – швидко стане неодмінною частиною кожного партосередку" [Ленин о радио, с. 41].

Радянський нарком освіти А.Луначарський більш емоційно відчував природу радіо: "Довкола кожної людини в повітрі й ближчих шарах простору, який прилягає до поверхні нашої планети, ширяють безмежні психічні цінності, які передають інформацію, вісті, енергію в людські маси; які перерозповюджують людські цінності й людські почуття. І вона, ця німотна атмосфера, починає мовити, тільки-но ви піднесете до вуха маленький апарат – радіо. І тут ви потрапляєте в стихію звуків, зчитуючи з них звичайну людську мову".

Використання радіо недовго мало екзотичний характер. Радіоекспериментами захоплювалися ті, кому краще було почуватися молодими щенятами, аніж старою райською птахою. Разом із плакатом та куплетом радіо доповнювало агітки "Вікон РОСТА" та іншого високого припарканного мистецтва. Більшовики досить швидко зрозуміли, що народ, навіть якщо і стане письменним та грамотним, нескоро "Бєлінського і Гоголя з базару понесе", тому радіомовлення, яке потребує тільки пасивно відкритих вух, з експериментального швидко перетворюється на один із масових способів поширення інформації.

Здатність радіо бути "колективним пропагандистом та агітатором" призводить до того, що радіозв’язок для радянської держави починає відігравати дедалі важливішу роль. Спочатку вітчизняна радіомовна система просто йде в ногу із світовим розвитком. У 1920-ті роки з’являється перша станція в Пітсбургу (США), 1922 – вже в Європі – "Радіо Прі" (Франція, компанія Марконі). 1921 р. в Москві – перший гучномовець з рупором, а 1922 – перший радіовузол. Далі статистика по СРСР виглядає наступним чином: 1925 – 10 станцій, 24 000 радіоприймачів; 1928 – 65 станцій, 70 000 радіоприймачів, 11 742 радіотрансляційні точки; 1940 – 90 станцій, 1,2 млн. приймачів, 5,9 млн. радіоточок; 1980 – 10,7 млн. радіоприймачів та 17,6 млн. радіоточок (довідник "Радянська Україна". – Київ: Політвидав, 1980).

Із 1924 року починається суцільна радіофікація СРСР. На створення дротової повсюдної радіотрансляційної мережі на той час не зважувалась жодна країна. Але більшовики пішли на це, оскільки вважали цей крок ідеологічно виправданим. Слухач позбавлявся можливості вибору радіостанцій ("ворожих" тим паче) і прив’язувався до одного каналу, до одного джерела

540

інформації. Дротове мовлення стало радянським винаходом, який був повторений виключно в країнах з тоталітарним режимом – фашистській Німеччині, Іспанії та Північній Кореї. Навіть у країнах "соціалістичного табору" дротове мовлення не знайшло підтримки й не було впроваджене.

Тоді, на світанку радіомовлення, приватні радіоорганізації проіснували років зо два. Вже з 1927 року партійна влада бере радіо під свою "опіку": 1928 р. засновується союзний Наркомат пошт і телеграфів, з якого 1933 р. виділяється в окреме відомство Всесоюзний комітет радіофікації та радіомовлення.

Інформаційне радіомовлення бере початок від радіогазет, які, за задумами їхніх творців, мали "інформувати, пропагувати і організовувати слухачів". В кінці 1926 року перший випуск всеукраїнської робітничої радіогазети "Пролетар" був переданий у Харкові і в скорому часі "радіогазети" стають основною формою політичного мовлення в Україні.

Перші радіогазети вігдідали як кілька аркушів паперу з наклеєними вирізками з газети "Пролетар", що їх читали два диктори впереміш із музично-ліричними номерами. При цьому рекомендувалось уникати заскладної музики, бо до слухачів краще доходять проста народна пісня або легенький марш у виконанні на гармошці чи балалайці. Якщо ж це не дотримувалося, то деякі слухачі скаржилися, що замість оперативного зведення з фронту промфінплану або засівкомпанії чуєш галоп або вальс. Вже 1931 р. "Робітнича радіогазета" стає органом ЦК КП(б)У, провідною ланкою системи українського радіомовлення. Для розвитку цієї системи не рахувалися з витратами (запровадження трансляції радіогазет через дротове мовлення було надзвичайно дорогим).

Радіогазети найчастіше будувалися за зразком друкованої преси і з величезними труднощами "усно вимовлялися". Що, втім, притаманне всій культурі радянського тоталітарного суспільства, де всі мистецтва щонайперше мусили бути тлумачами ідеологічних конструкцій.

Однак час захоплення радіогазетами минув, маси швидко звикли до "технічного дива". Репродуктори вимикалися на словах" (тобто коли починав говорити диктор), і слухач чекав музики.

Десь 1932 р. радіогазети тихо вмерли, залишивши жити канон звербалізованого радіо. Їм на зміну прийшли радіоновини, радіопереклички, радіосуди. Вся країна була фактично зігнана під репродуктори для колективного прослуховування під час перших виборів до Верховної Ради, і можливо, саме завдяки цьому вдалося вбити глибоко в голови "простих ра-

541

дянських людей" переконання, що не може бути нічого іншого, як єдиний висунутий партією кандидат-депутат. Радіо прийшло на кожний майдан і в кожний дім. Від цих часів слід розрізняти радіо користування індивідуального (радіоприймач) та колективного користування (гучномовець). В 30-і роки гучномовців стає дедалі більше. Особливо багато їх було на різноманітних будовах: радіорейди, радіолетючки коментували змагання між бригадами, наповнювали простір маршовими звуками в нічні зміни, підводили підсумки змагань. Згодом їх назвуть "матюгальниками" – за безперервність і психологічну агресивність мовлення.

Перші побутові радіоприймачі мали вигляд чорних ребристих тарілок, їх кріпили на найпочеснішому місці в домі, "на покуті". Радіоприймач був предметом сакральним, він заступив божницю – всевидяче та всезнаюче око, воно ж вухо влади. Тоді вірилось, що приймач не тільки промовляє, а й може чути, бачити, доповісти в разі чого (Big Brother is watching you!).

Наприкінці 30-х праця на радіо стала небезпечною. Одного разу після трансляції з Москви вироку троцькістам-зінов’євцям в українському ефірі залунала "траурна музика". Причина крилася зовсім не в "ворожих підступах", а в тому, що заради трансляції з Москви була перервана місцева освітня програма "Що таке сюїта?". Отже, після закінчення трансляції з Москви залунала скорботна мелодія Гріга "Смерть Озе". Закінчився цей казус розгоном радіокомітету, засланими та покараними на смерть редакторами.

Окрім агітаційних функцій, на радянське радіо покладались культуртрегерсько-нормативні. Гучномовець став основним "червоним просвітянином". Мова, яка звучала з радіоприймача (і російська з Москви, й українська з Харкова, потім – з Києва), була новотвором – дистильованим культурним стандартом. Саме радіо, а не лінгвісти, впроваджувало тепер мовні стандарти. Це не було виключно вітчизняним явищем, – згадаймо, що сучасна нормативна англійська мова в Британії зветься BBC English, в США – Network English.

Основною постаттю на радіо стає диктор, вірніше, його мовлення. Мова дикторів – не просто високоеталонна мова, вона уособлювала дискурс влади – механічний, потойбічно-досконалий, зразковий, відсторонений.

Першими дикторами були відомі театральні актори. Однак на радіодиктора покладалося завдання врівноважувати емоції до певної прийнятої емоційної норми, тому театральні актори не завжди виявлялися кращими дикторами, вони "грали" дик-

542

тора. Справжні ж диктори мусили були ніким, нічим, об’єктивізувати мовлення.

Диктором номер один в СРСР надовго став Юрій Левітан, чий голос став "голосом Москви". З природним талантом, витримав конкурс із 900 чоловік на дикторське місце, поневірявся на горищах, вчився мовленню кожну хвилину.

Диктори стають культовими постаттями на радіостудіях. Здавалося, на них трималось усе. Тогочасний керівник радіокомітету Керженцев якось захотів змусити дикторів "зняти фрак", "зарозмовляти" в ефірі. Це не вдалось. Еталонна мова не допускала мовних барв і вольностей.

У радіокультурі саме в середині тридцятих років формується система жанрів, яка дійшла майже непорушною до наших днів – це переповідання, інтонаційне озвучування літератури та театру, який доходив до мас в дистильованому вигляді. Радіоспектаклі були повсюдно й безмежно популярні. Відомі акторські голоси, які майже ніколи не збігалися із сценічними Гамлетами, прославили, але не візуалізували цілу когорту акторів. Свої твори багато письменників писали саме для радіочитання. Згадаймо кадри кінохроніки, де Маяковський у радіостудії задоволено киває, коли дізнається, що його зараз почує вся країна.

Так формувався радіотворимий спільний мовленевий простір завбільшки з Радянський Союз. Серця багатьох людей наповнювалися конкретним відчуттям "уявленої спільноти" [B.Anderson], здруженої великої землі, коли з радіоприймача чулось: "На Камчатке – полночь. В Москве... в Киеве... в Магадане..."

В емоційній пам’яті старших поколінь Велика Вітчизняна війна розпочалась не з бомбардувань чи вторгнень, а з промови Й.Сталіна, переданої по радіо через кілька днів після початку війни, коли німці захопили вже всю Білорусію. Подія все – вождевим голосом – санкцію на існування.

Під час Великої Вітчизняної війни на перше місце виходить інформаційне мовлення – "Сводки Совинформбюро". Це, власне, та сама радіогазета, яка в геніальному виконанні Ю.Левітана об’єднувала життя країни єдиною тривогою. Коли голос Левітана звучав у вбогому пристрої потоком лункого металу, він творив віртуальну реальність, в якій народ усвідомлював себе єдиною силою.

Незважаючи на повоєнні труднощі в 1948 році проходить радіофікація колгоспів. Цим і завершується суцільна радіофікація країни. Збулася мрія Ілліча – в будь-яку хвилину можна було почути новини, а отже, жити "піднесеним полі-

543

тичним життям, знаючи щодня, що здійснює уряд, що відбувається найголовнішого, утворюючи громадську думку з найголовніших питань" [В.И. Ленин о радио, с. 94].

Побутові приймачі починають "класово розшаровуватись". У кожному домі і в кожній установі існує "радіоточка" – приймач, під’єднаний до дротового радіо. Крім того, масово поширюються приймачі, через які можна слухати ефірне радіо, та ще й на різних частотах. Якщо в радіоточці три канали, заповнені "рідним" радіо, то з радіоприймачем ситуація ускладнюється – там дуже багато різних частот, на яких можна знайти навіть "Голос Америки", де зовсім інша версія життя радянської держави.

Помалу відбувається десакралізація "радіоточки" – з місця всезнаючого божого ока вона переміщується на кухню і в народі починає зватися "брехунцем". Невідомо, чия то була архітектурна примха, але й розетки для радіо влаштовують в основному на кухнях. Змінюється відповідно і його функція: тепер воно – звуковий супровід під час приготування обіду, заповнення порожнечі, своєрідна звукоманія. Можливо, тут воно зіслужило найбільшу службу ідеології: радіоточка на кухні – це те, що ніколи не вимикається, це постійний шум, який притуплює свідомість, а притуплена свідомість легше налаштовується на пропоновану ззовні систему образів і понять.

Окрім радіоприймачів, з’являються транзистори, з якими взагалі можна вільно пересуватись у просторі, що сприймалось як напівсанкціонована свобода. Власники радіотранзисторів засуджувались як "розсадники" нерадянського способу життя. В сатиричних журналах неодмінним атрибутом карикатурного "стиляги" й "дармоїда" був транзистор, з домальованими нотами, які, вириваючись із приймача, глушили пташиний спів.

У той же час потужні військові "глушилки" боролися із закордонними радіостанціями, особливо з "Голосом Америки". Ці радіостанції отримали загальну назву "ворожих голосів" і стали важливим каналом інакомислення, за який постраждати можна було найменше.

На початку 60-х років з’являється цілий цикл постанов ЦК КПРС, спрямованих на "помітне поліпшення передачі політичної інформації", на "потребу будувати політичну агітацію на основі широко і систематично поставленого інформування населення про політичне, економічне та культурне життя країни". Та збільшення обсягів інформаційного мовлення не дало від-

544

чутних результатів в ідеологічній боротьбі. Випуски новин перетворювались на заштамповані потоки слів та цифр.

Для виправлення ситуації з квітня 1965 р. в Україні з’являється нова радіопрограма "Промінь", побудована за принципом всесоюзного "Маяка" – випуски новин чергувалися з музичними концертами. Публіка, яка "шарила" по приймачах у пошуках "ворожих голосів", отримувала "розважалку" рідною мовою. Цей контрпропагандистський канал дуже швидко стає цілодобовим. Утім, радіо продовжує виконувати "організаторську функцію" – постійні "рейди", "контрольні пости", виявлення недоліків у місцевій хімчистці, – загалом – ілюзія могутньої всезнаючої ревізійної служби. В областях, містечках, селах існують свої радіоредакції, які "включаються" в загальнодержавний ефір на певний час і мовлять на "свою територію". Це радіо можна назвати "громадським", воно створювало ілюзію малих спільнот. Дружини писали на чоловіків скарги в партком, місцевком та "на радіо".

Свіжим вітром змін на радіо повіяло в 1988 p., коли з’явились інформаційні ранкові програми, пожвавлені включеннями журналістів, живим ефіром. Десь у цей час починаються також радіотрансляції перебудовних битв, засідань, з’їздів. І це, напевне, другий після воєнного часу пік єдності радіо й народу. В метро їздили з міні-транзисторами, на робочих місцях біля "матюгальників" збиралися юрби – слухати трансляції якого-небудь з’їзду народних депутатів. З’являються також "прямі лінії" – ток-шоу в живому ефірі з офіційними особами, нецензуроване мовлення.

Із 1991 р. Українське радіо починає переходити на власну сітку інформаційних програм і до 1992-го закінчує цей перехід. А радіо живе в кожнім домі. Воно "грає" увесь час, під нього прокидаються (перша програма починається, коли встають ті, кому до корови та до верстата, а завершується тоді, коли ті, хто встав з його першими позивними, вже давно сплять).

І кожен ранок можна пережити момент національного патосу, прослухавши гімн. Державне українське радіо працює вивіреними програмними блоками, де досить мало живого ефіру, існує чіткий розклад на сьогодні, на завтра, на тиждень, – дозовані культурні цінності. Це система, яка продовжує працювати в режимі невтомного агітатора, пропагандиста інформатора. Довіра до радійного слова в широких верствах населення залишається, хоча й стала розпливчастою – звиклий селянин, оглядаючи, як червоно сідає солнце, зауважує: "ти ба, правду говорили по радіо, що мороз буде". Наймасовіша передача українського народу – концерт на замовлення, слухач

545

навіть готовий платити гроші, щоб вкотре сказати те, що думає: людині потрібне міцне здоров’я, родина, дружина і успіхи в роботі. Ця передача – єдиний стабільний фрагмент "картинки світу" в сучасному бурхливому житті.

Проте останнім часом з’явилась нова радіокультура. Її формують близько 50 недержавних радіостанцій, які працюють в ефірі України. За п’ять років існування недержавного радіо тут прижився, власне, один формат з багатьох відомих у світі – music/talk radio. Старі функції радіо – навчальна, менторська, недосяжного зразка – тут зникають. Комерційне радіо – провідник споживацької грамотності. Воно балансує між міражами культури й потребами споживача, виступає буфером між нами й побутовим середовищем, позаяк замість крику продавщиці в гастрономі зітхає голосом Валерія Меладзе – "хочу любить, хочу любить", – а замість повідомлення про невисокі врожаї на полях Слобожанщини ми дізнаємося, що по дорозі до Нивок – відкритий каналізаційний люк. Головна постать цього радіо – DJ, диск-жокей. Він мусить свідомо різнитися від диктора технікою мовлення, яка наближена до побутової говірки. Його завдання – не перенести в сповнений культурної високості світ, а занурити в потік музики й при цьому допомогти в дрібних турботах – куди подіти вільний час і зайві гроші. Якщо диктор повинен володіти технікою мовлення – диханням, постановкою голосу, основами логічного читання, то DJ – спонтанна асоціативність, підкреслена ненормованість. Так, один із най-популярніших київських ді-джеїв – DJ Толя – спілкується в ефірі суржиком.

Сьогодні українському суспільству доводиться давати собі раду на двох непаралельних напрямках – суспільна модернізація (вестернізація) та пошуки коріння, відродження (чи новобудова під маркою відродження) національної традиції. Воно поставлене перед необхідністю приєднатися до світу, не втрачаючи національної ідентифікації, збудувати власний, історично обумовлений образ. Часом це виглядає гротескно.

Сьогодні радіо, як недержавне, так і державне, спричинило зміни у взаєминах між "культурою" та "контркультурою". Коли починали діяти недержавні радіостанції, здавалось, це буде місце, де вільно і в повен голос зазвучить вітчизняний музичний андерграунд. Та минуло зовсім небагато часу, й виявилось, що структура музичного потоку наших FM-станцій мало різниться від світової – домінує англомовна "попса". Так диктує рекламодавець, змушений слідувати за смаками платоспроможного слухача – свого потенційного клієнта.

546

Нове радіо напрочуд активне. Вслухайтесь в "слогани" різних FM-станцій: "Ми вас дістанемо!", "З нами ваші прибутки ростимуть швидше, ніж ваші діти!", "Ми – континент відроджених надій в океані життя!". Не дивно, що з кожним днем все більше людей залишається на цих радіохвилях, які протягом останніх років перетворилися з наївної радіо-дискотеки на сучасні підприємства – вони продюсують і спонсорують, займаються інформаційною підтримкою і звукозаписом, їхні "товарні марки" ми бачимо на рок-концертах, спортивних змаганнях, на автобусних зупинках. FM-студіям вдається задію-вати підсвідомі механізми, часом не підвладні телебаченню чи друкованим медіа.

Тут, на відміну від державного телебачення, ніхто не перегороджує власним тілом шляху професіоналізму, а значить – і капіталу та новим ідеям. Можливо, тому, що логіка ідей, які несуть ці музичні радіохвилі, має неполітичний, а наближений до культового характер. Звичайно, поділ сучасної музики на стилі – велика умовність. Цим займаються професійні люди, а всі інші можуть лише сказати – "в кайф" чи "не в кайф". Та, що найцікавіше, матимуть рацію. Суто соціологічно можна провести кордони між "розважальною" музикою і "претензійною" – в будь-якому сенсі, політичному, релігійному чи естетичному. Але спроби мистецтва бути "ще чимось" набридли більшості суспільства, і от сучасне FM-радіо – це місце, куди не сягає влада традиційних священних інститутів суспільства – політики, державності, "високого" мистецтва.

Але наше суспільство не менш ніж патріархальні спільноти, підпадає "інстинктові священного", про який писав Мірча Еліаде. Сучасне суспільство не менш "спіритуальне", ніж середньовічне, просто тут діють інші механізми. Вони більш провокаційні, більш екзотичні. Звучить музика – і мільйони фанів, увімкнені в енергетичний потік радіохвиль, відчувають себе пов’язаними особливим чином із "чимось більшим". Радіо-спільнота – звичайно, ще одна з крихких "уявних спільнот". На сьогодні йдеться поки що про множину тих, які надалі регулярно слухають радіо.

547

Олександр Гриценко

"Реклама (від лат. reclamo – вигукую) система оголошень або оповіщень з метою популяризації товарів, видовищ, послуг, що їх надають підприємства, культурні, побутові та інші заклади. Для Р. використовуються преса, радіо, телебачення, кіно, виставки, світлові та інші об’яви, каталоги, плакати, афіші тощо. Розвиток Р. в кап. країнах викликаний конкуренцією й підпорядкований цілям наживи (...) В соціалістичних країнах Р. допомагає вихованню естетично правильних смаків і потреб людей, формуванню попиту..." [УРЕ, 1 вид., т. 12, с. 194]

Тут ми бачимо, що рамки поняття фактично звужуються до реклами торговельної, хоча нескладно зауважити, що дуже подібною до торговельної є реклама, так би мовити, політико-ідеологічна (часто звана пропагандою), яка існує "з метою популяризації" певних соціополітичних концепцій, ідей, окремих акцій чи й усієї діяльності певного політичного угруповання чи, скажімо, правлячого режиму та його політики. Справді, сучасні передвиборчі агітаційні кампанії на Заході надто нагадують рекламні кампанії потужних комерційних фірм, а радянські плакати початку 60-х "Їхньому поколінню жити при комунізмі", що зображували групу радісних, молодих, красивих юнаків та дівчат, цілком би вписалися в недавню рекламу "пепсі", котра, як відомо, є "вибором нового покоління".

549

І це – подібність не лише зовнішня. Більшість західних науковців, які вивчали характер творення й побутування реклами в сучасних вільноринкових суспільствах, підкреслюють тісний зв’язок рекламних повідомлень та образів із сакральними поняттями, з цінностями даної спільноти. Американський дослідник Джеймс Танкард вважає, що "вплив реклами на мову полягає в профануванні сакральних понять" [Tankard, p. 327].

Танкард стверджує: "Використання священних слів, понять та символів з метою продати товар стало узвичаєною річчю в американській культурі. Слова й символи, що експлуатуються в такий спосіб, нерідко стосуються найосновніших, найважливіших елементів у життєвому досвіді людини. Як зауважував Хаякава, "Однією з причин непопулярності сучасних поетів може бути той факт, що всім знайома символіка й образність кохання, домівки, материнства, природи, любові до батьківщини настільки інтенсивно використовувалася в комерційних цілях, що видається геть неприйнятною для "неспон-сорованого поета". Метою реклами, за Хаякавою, є "поетизація" товару, надання йому "чарівності" шляхом збагачення його емоційно привабливими конотаціями, пов’язаними із здоров’ям, багатством, успіхом у протилежної статі, видатною роллю в суспільстві, родинним щастям, врешті, з модністю та елегантністю" [там само].

Натомість політична пропаганда, особливо в авторитарних та тоталітарних режимах (але не тільки), є, як відомо, похідною і складником панівної суспільної ідеології (міфології) й так само немислима без використання сакральних понять, офіційних та неофіційних цінностей спільноти. Скажімо, вже згаданий радянський плакат "їхньому поколінню жити при комунізмі" ілюструє й пропагує офіційний комуністичний есхатологічний міф – про неминуче (і то швидке, приблизно в 1980 році, як твердила так звана "Третя Програма Партії") настання щасливого комуністичного майбутнього, але водночас – експлуатує при цьому, як і рекламні плакати пепсі-коли, "загальнолюдські цінності" – молодість, здоров’я, фізичну красу, батьківські почуття й сподівання тих, кому, на жаль, не вдасться дожити до щасливого комуністичного "завтра", але ж можна вже сьогодні порадіти за дітей та онуків, яким цього щастя не минути!

Ще одна очевидна аналогія між комерційною та політичною рекламою – у способі дії. Як зауважує відомий знавець цієї справи Маршал Маклюген, "виглядає на те, що реклама працює за мудрим принципом, згідно з яким будь-яка річ, ідея чи фраза

550

поступово, але неминуче утвердить себе шляхом галасливого, безупинного, надмірного повторювання. Реклама експлуатує принцип галасу, доки не досягне свого. Цим вона дуже нагадує процедури "промивання мізків" [іншими словами, ідеологічну обробку масової аудиторії. – О.Гр.] – саме завдяки глибинній засаді тиску на підсвідомість. (...) Багато років тому Віл Роджерс відкрив, що читання газети вголос із театральної сцени викликає регіт. Те ж саме правильне сьогодні й для реклами. Будь-яка реклама, поміщена в інший контекст, стає смішною. Іншими словами, будь-яка реклама стає комічною, якщо її сприймати свідомо. Однак реклама не призначена для свідомого сприйняття. Рекламу задумано як пігулки для підсвідомості, які повинні викликати гіпнотичний ефект..." [McLuhan, p. 227-228].

Це теж річ нам давно й добре знайома, але не завдяки комерційній рекламі, а через багатолітній досвід перебування під впливом радянської політичної реклами – від передовиць газет та телерепортажів про нові успіхи у всіх сферах радянського життя до так званої "наочної агітації" – всюдисущих закликів "Слава КПРС" та "Пятилетке качества – рабочую гарантию". Що все це могло означати при свідомому сприйнятті, дуже важко тепер сказати. Адже "Слава КПРС!" призначалося для свідомого сприйняття не більше, ніж "Завжди Кока-кола!" Очікуваний ефект – у тому, щоб кока-колу купувати й пити не задумуючись, а КПРС – славити й слухатися не задумуючись.

Американський культуролог Хаякава вважає чи не головним культурним впливом реклами те, що вона посилює "інтенціональну орієнтацію", себто "звичку керуватися в житті самими лише словами, а не фактами, до яких ці слова відносяться" [Tankard, p. 327].

У нашій вітчизняній пострадянській думці така орієнтація масової та індивідуальної свідомості також відома, – вона отримала назву "утопійного способу мислення".

Подібність між комерційною та політичною рекламою спостерігаємо й у їхньому культурному впливі. Скажімо, Дж.Танкард зауважує, що "одним із наслідків "привласнення" рекламою символів та лозунгів, пов’язаних із суспільними цінностями, є ерозія самої мови. Адже що трапляється із словами, які завжди мали особливе значення, як от "кохання", якщо їх регулярно вживають в контексті купівлі-продажу? Ясна річ, наслідком може бути лише "здешевіння" такого слова, а ще – зменшення довіри у взаєминах між людьми,

551

оскільки найсвященніші з наших слів хтось вживає для того, аби щось від нас отримати" [Tankard, p. 332].

Це явище ми також добре знаємо – найяскравішим його проявом у недавні часи були, мабуть, "любов радянського народу до Комуністичної партії", а також знамените "чувство глубокого удовлетворения".

Нарешті, ще одна спільна риса сучасної комерційної реклами на Заході та радянської політичної пропаганди – це те, що і перша, й друга поступово перетворилися на цілі потужні індустрії, з багатьма тисячами працівників, з чималими витратами (а на Заході – й немалими прибутками), з "науковим" забезпеченням. Утім, у застосуванні до велетів цієї індустрії з Медісон-авеню слово "науковий" зовсім не варто брати в лапки. На думку Маршала Маклюгена, "жоден колектив соціологів не може суперничати з рекламними фірмами у справі збирання й осмислення відповідної соціологічної інформації. Рекламні фірми мають можливість витрачати мільярди доларів щороку на дослідження реакцій публіки, тож їхня кінцева продукція дивовижно акумулює в собі зібраний ними матеріал щодо колективного досвіду й почуттів усього суспільства" [McLuhan, p. 228].

Про цей самий ефект говорить і Енн Ніцке: "Я почала уважно слухати рекламу "пепсі", потім – рекламу "кока-коли", і в результаті, як це завжди буває, коли аналізується реклама, я дізналася значно більше про публіку, на яку розрахована ця реклама, аніж про самі продукти" [Nietzke, p. 338].

Той-таки Маклюген підкреслює, що суто утилітарне, "баришницьке" призначення комерційної реклами зовсім не обов’язково означає її низький художній рівень, часто якраз навпаки: "Рекламні матеріали є явно кращою частиною будь-якого американського журналу. У створення реклами вкладається більше болісного пошуку й інтелектуальних зусиль, більше дотепності й майстерності, аніж у будь-який прозовий текст цього журналу" [McLuhan, p. 210].

Роблячи спробу описати, хоча б у найзагальніших рисах, історію реклами в Україні, неминуче стикаємося з проблемою періодизації. Оскільки торговельна реклама тісно пов’язана з економічним устроєм, а політична – із суспільно-політичним ладом, то цілком природним виглядає хронологічний поділ на періоди докапіталістичної, "патріархальної" реклами (десь так до середини XIX ст.); період домінування капіталістичної реклами, тобто породженої масовим виробництвом та орієнтованої на масовий ринок (з другої половини XIX ст. до 1920-х pp.); період радянської планової економіки (коли ринкові відносини

552

всіляко обмежувалися, конкуренції практично не існувало, зате буйно розквітла офіційна політична реклама); врешті, пострадянський період – з початку 1990-х років, коли почали відроджуватися ринкові відносини, до того ж радикально змінилася ситуація у сфері політичної реклами – вона, як і торговельна, стала дедалі більше нагадувати західну.

Однак можлива й інша періодизація, – принаймні як доповнення першої, – за ознакою домінуючого в даній культурі рекламного медіума (як це зробила Сьюзен Друкер стосовно концепції героя й героїзму в американській культурі [Drucker & Cathart], прокласифікувавши їх на героїв усної "фольклорної" доби, героїв "друкованих" та "електронних").

За цією ознакою в українській культурі можемо говорити про добу домінування усно-фольклорної реклами (аж по часи бурхливого розвитку промисловості й преси наприкінці XIX ст.); добу друкованої, масової реклами – передусім преси та плаката (кінець XIX – середина XX ст.); врешті, епоху електронної реклами, яка зародилася в часи масової радіофікації (1930-і роки) й остаточно утвердилася наприкінці 1960-х, коли в більшості домівок з’явилися телевізори.

Однак доводиться констатувати, що про якесь особливе, оригінальне обличчя української реклами можна говорити лише стосовно першого, усно-фольклорного, та найостаннішого, пострадянського електронного періодів її розвитку. Натомість з середини XIX століття аж до кінця 1980-х років форма й зміст реклами в Україні практично повністю визначалися її перебуванням у складі спершу Російської імперії (і відповідно – функціонуванням її економіки в складі "всеросійської"), а потім – у складі тоталітарної радянської держави та її адміністративно-командної економіки.

Отже, почнімо з усно-фольклорного періоду. Вже етимологія слова "реклама" свідчить, що народилася вона задовго до капіталістичної доби, ще в ту епоху, коли головною формою культурної комунікації була усна – отже, першою формою реклами, що й дала їй назву, був усний вигук-заклик.

Чимало зразків такої "фольклорної" реклами знаходимо в класичних творах української літератури XIX й навіть початку XX століть – від Квітчиного "Салдацького патрета" до "Ярмарку" О.Вишні (1925) або "Ярмарку в Полтаві" (1930) ще одного Губенка – Василя Чечвянського.

Порівняння "української народної реклами" в двох останніх творах – доволі показове. У Вишні – це ще традиційний, майже квітківський, короткий немудрящий вигук-заклик, нерідко призначений дотепним, але теж коротким (і, мабуть,

553

традиційним, відшліфованим довгим і масовим ужитком – отже, неавторським, фольклорним) вихвалянням свого товару: " – Ось яйця! Сюди яйця! Отут яйця! – Дранки! Дранки! Баби, дранки!

– Неси курку! Сюди курку!

– Квасу! Ось квас! Только в Москві та в нас!

– Руб поставиш, два возьмьош! [Вочевидь, це вигуки тодішніх "на персточників" чи майстрів інших "неаристократичних" азартних ігор.]

– Добирайте тараню! Тараню добирайте!"

Лише коли назрівала реальна купівля, реклама ставала винахідливішою, дотепнішою, але знову-таки залишалася в річищі фольклорної, не надто індивідуалізованої образності:

" – Та ти подивись на воли! Карасі, а не воли! У яремці як діти! Канафетики! Бери за що хочеш, лізь під їх – як сестра рідна! Дитини не займе, а ти – "двісті"!?" [О.Вишня, т. 2, с. 182, 185].

Дещо інший бік "народної" реклами останніх непівських деньків бачимо в гуморесці Василя Чечвянського:

" – Кварц-наждачний брусок, лебединая пісня Едісона. Винайшов і не вмер! Точить ножі, сокири, коси, поднімаїть різні хазяйственні вопроси! От вам коса – безпросвітно тупая. На ваших уважающих глазах я беру косу і вдаряю по своїй руці – без послєдствій! Которая коса, як бачите, тупая! Потім я беру кварц-наждачний брусок і, не говоря худого слова, проводжу по косі декілька разів способом, відомим науці під назвою "мантачка", і прошу: навіть бомага ріжеться, як воздух! Не подумайте, граждани, що це якась маніпуляція з руками чи отвєдєніє глаз! Все це секрет винахідника, що за допомогою метала кварца і мінерала наждака з додатком ґрунту Арканзаса і трьох частин власної секреції винайшов кварц-наждак! Брусок за 30 коп.!" [Чечвянський, с. 99].

Якщо абстрагуватися від віртуозної авторської роботи з "життєвим матеріалом", зокрема – із східноукраїнським "суржиком", що перетворюється тут на джерело комічних ефектів ("на ваших уважающих глазах", "частини власної секреції" тощо), бачимо явний рух від традиційного фольклору до фольклоризації тодішньої газетної реклами з її наукоподібною аргументацією, (навіть "мантачка" перетворюється на "наукову методику"), а також ледь замасковану іронічну деформацію офіційного радянського дискурсу того часу (посилання на "різні хазяйственні вопроси"). Крім того, варто зауважити, що в гуморесці Чечвянського ярмарок – вже не сільський, як у Вишні, а

554

міський, полтавський, і рекламовані товари – також переважно міського походження.

Загалом можна зробити висновок, що перш ніж зникнути майже цілковито з культури "підрадянських" українців, вільний ринок та пов’язана з ним реклама поволі втратили свій усно-фольклорний характер і стали переважно друкованими, а якщо й зберігали частково усну форму, то це було "озвучення" (хоча й з "фольклоризацією", як бачимо) друкованої реклами.

З іншого боку, історія писемної реклами в Україні починається задовго до кінця XIX століття – особливо якщо йдеться про рекламу некомерційну. Ще в XVI-XVII століттях в освічених українських верствах розвинувся жанр панегіричного вірша та оди, що прославляли всіляких ясновельможних князів, зацних (і щедрих до одописця) лицарів, благочестивих і славних всіма цнотами отців церкви тощо. Грішили цією справою не тільки напівголодні спудеї та мандровані дяки, а й світочі української культури, як от Феофан Прокопович (прославитель спершу славного гетьмана Мазепи, а потім – непереможного самодержця Петра Великого) та Іван Котляревський ("Ода князеві Куракину на Новий рік").

З розвитком друку, десь на рубежі XVIII-XIX століть, з’явилася в українських землях і власне друкована реклама – у вигляді афіш та газетних оголошень. Оскільки ж друк та преса були російськомовними, такою ж стала від початку й друкована реклама. Чим вона була, ми можемо уявити хоча б за творами нашого безсмертного земляка Миколи Гоголя: "Впрочем, замечательного немного было в афишке: давалась драма г.Коцебу, в которой Ролла играл г.Поплевин, Кору – девица Зяблова, прочие лица были и того менее замечательны; однако же [Чичиков] прочел их всех, добрался даже и до цены партера и узнал, что. афиша была напечатана в типографии губернского правления [мабуть, приватні типографы в провінції були тоді явищем рідкісним, коли навіть таку дрібноту, як театральні афіші, друкували в казенних друкарнях. – О.Гр.], потом переворотил на другую сторону, узнать, нет ли и там чего-нибудь, но, не нашедши ничего, протер глаза, свернул опрятно и положил в свой ларчик..." ["Мертвые души", т. 1, гл. 1].

Там-таки, в першому розділі "Мертвих душ", знаходимо й чудовий опис візуальної реклами 1830-х років – як фрагмент опису губернського міста NN, яке, за словами автора, "нітрохи не поступалося іншим губернським містам". Отож на його вулицях Чичикову "попадались почти смытые дождем вывески с кренделями и сапогами, кое-где с нарисованными синими брюками и подписью какого-то Аршавского портного; где мага-

555

зин с картузами, фуражками и надписью "Иностранец Василий Федоров", где нарисован был бильярд с двумя игроками во фраках, в какие одеваются у нас на театрах гости, входящие в последнем акте на сцену. Игроки были изображены с прицелившимися киями, несколько вывороченными назад руками и косыми ногами, только что сделавшими на воздухе антраша. Под всем этим было написано: "И вот заведение" [там само].

Наприкінці XIX століття газетна реклама також не відрізнялася особливою винахідливістю та оригінальністю – в ту епоху культу науки та точного знання натиск робився на "наукові факти", наслідки випробувань та всілякі відзнаки й винагороди (як от "Высшая награда – Государственный Герб на Нижегородской выставке" або "Поставщик Двора Его Императорского Величества"), які буцімто доводили високі спроживчі якості рекламованого товару та бездоганну репутацію фірми.

Наприклад, "Всеобщій Русскій Календарь" на 1897 рік (а також, гадаю, сотні інших видань) вміщував таку рекламу гумових виробів знаної ризької фірми "Проводник": "Настоящий испытанный с 1862 г. по патенту Вальтон линолеум "Проводник’! Превосходит изяществом, необыкновенной прочностью, гигиеничностью, удобством и выгодностью всякую иную половую настилку. Линолеум применим всюду и везде; заменяет деревянный паркет, мозаику, окраску полов, разные ковры, дорожки, клеенку и т.п. Линолеум предохраняет от сырости и холодных полов, не пылит, легко чистится, непромокаем, не портится от кислот, заглушает шум и т.п.

Остерегаться подделок! Обращать внимание на фабричное клеймо с надписью фирмы. Розничная продажа везде".

Маршал Маклюген твердить, що справжній розквіт торговельної реклами почався в другій половині XIX століття, внаслідок розвитку технології фотогравіювання для газет та журналів – це дозволило поєднати текстовий та візуальний аспекти реклами, що буцімто дало вибуховий ефект. Хтозна... Принаймні в газетній рекламі тодішньої Російської імперії візуальний аспект зводився майже виключно до гравійованих зображень пропонованих товарів, лише часом з’являвся якийсь вусатий пан, що буцімто вживав фіксатуар для надання невідпорної форми своїм вусам, або мрійлива панночка за фортепіано від фірми "Генріх Юлій Ціммерман".

Початок радянського періоду в рекламі був водночас початком серйозного, "концептуального" ставлення до неї – як політичної, так і товарної. 1918 року більшовицький режим розпочав здійснення так званого "ленінського плану монумен-

556

тальної пропаганди", а "лучший, талантливейший" радянський поет В.Маяковський став здійснювати свою теорію "соціального замовлення" на художній твір, яким міг бути і агітаційний плакат ("Работать надо. Винтовка – рядом!"), і реклама гумових калош ("Резинотрест – защитник в дождь и слякоть. Без галош – Европе сидеть и плакать!"). Маяковський разом із нашим земляком – художником Олександром Родченком намагалися перетворити агітпроп та товарну рекламу на самостійні, повноцінні мистецькі жанри, які б органічно поєднували вербальний та візуальний аспекти, "авангардову" мистецьку форму із високоідейним змістом, взятим із "авангардної" політичної ідеології (в цьому вони, до речі, виявилися своєрідними предтечами культурних концепцій Теодора Адорно), а утилітарне призначення товарної реклами – з утвердженням нового, "найпрогресивнішого" світогляду:

"Нам остаются от старого мира

Только папиросы "Ира"!"

Втім, як в агітпропі, так і в торговельній рекламі дотепні, часом явно штукарські віршики Маяковського та всілякі "динамічні" клини, квадрати та інші геометричні фігури Родченка й Ель-Лисицького досить швидко стали поступатися місцем значно простішим лозунгам на кшталт "Кто куда, а я – в сберкасу!" та мускулястим юнакам і строгим струнким юнкам у стилі Олександра Дейнеки – і не дивно: замовники радянської реклами хоча й не читали всіляких там маклюгенів, але мали багатий досвід "роботи з масами", тож розуміли принаймні інтуїтивно, які форми агітпропу та реклами дають в наших умовах найбільший ефект.

Явища, подібні до експериментів Маяковського-Родченка, були й у підрадянській Україні: агітплакати малювали Петрицький та Хвостенко-Хвостов, послідовник Нарбута О.Маренков – у книзі "Українське радянське мистецтво періоду громадянської війни" вміщено кілька його цікавих плакатів, як-от "Товариші селяни! Здавайте хлібний податок!" та "Орися ж ти, моя ниво..." – до 80-х роковин смерті Шевченка [Бєлічко, с. 154-155].

Загалом україномовні радянські плакати часів громадянської війни та перших років по ній майже неодмінно стосуються селянської тематики й зображають стереотипних трудящих-українців з вусами, у вишиваних сорочках, а то й у широких штанях – видко по них, що українськими були не стільки ідеї чи виконавці, скільки адресат – target group, як каже сучасна теорія реклами. Це й не дивно – адже український радянський

557

агітпроп був від початку й до самого кінця лише "коліщатком і гвинтиком" агітпропу московського.

Натомість товарна реклама в радянській Україні являла ще жалюгіднішу картину – адже коли в політиці, освіті, мистецтві допускалося й навіть заохочувалося певний час "національне офарблення" – скажімо, у формі недовгої "українізації", – то в економіці нічого подібного не було (що переконливо довів ще Мих.Волобуєв 1928 року): все, в тому числі й реклама, з кожним роком дедалі більш централізувалося й русифікувалося.

Єдиною "україномовною зоною" залишалася реклама, орієнтована на українське село – з цілком утилітарних міркувань дохідливості, а не через турботу про "мову – душу народу": цією мовою селян переконували вчасно платити податки, здавати телячі й свинячі шкури ("Не іжте чобіт, – закликає Сидір дід" – говорилося в одному віршованому плакатику), згодом – гуртом вступати до колгоспу, боротися із шкідниками тощо.

Втім, до початку 1930-х років, тобто до повного придушення НЕПу, радянська пресова реклама нерідко виглядала химерним поєднанням антибуржуазної ідеології та цілком ринкових засобів впливу на читача.

Погляньмо, наприклад, на масовий (450-тисячний тираж у напівписьменній країні) журнал "Огонек" за грудень 1929 p.: на всю обкладинку – портрет "борца за дело рабочего класса, соратника Ленина, верного ленинца тов. И.В.Сталина" з нагоди його 50-річчя, а на звороті – ціла сторінка комерційної реклами (загалом у цьому числі обсягом 20 стор. товарній рекламі відведено 6 стор., тобто 30%), зокрема – "Спермин-фармакон, препарат из семенных желез" (чомусь не сказано, що ж він лікує), а поруч – "Каждый партиец, каждый комсомолец должен знать историю жизни Карла Маркса в изложении Ф.Меринга. 442 стр. с худож. портретом. Цена 1 р., с пересылкой и упаковкой 1 р. 50 коп.".

Не виглядає дивною гіпертрофованість кількісна та якісна, притаманна радянському агітпропові сталінських, скажімо, часів – те саме бачимо в усіх тоталітарних суспільствах, де влада безперервно й невтомно намагається доповнити гегемонію суто силову всіма доступними їй формами утвердження гегемонії моральної, як сказав би Луї Альтюссер. Механізм тут, як ми вже зазначали, той самий, що й у масової товарної реклами – регулярне, наполегливе, нав’язливе вторгнення в підсвідомість споживача рекламних чи агітпропівських послань з

558

метою закріплення в масовій свідомості певних концепцій та уявлень, потрібних владі.

Інша річ, що використання сакральних понять, речей, якостей у випадку політичного агітпропу дещо інше – останній ставить за мету створення у масовій свідомості нового sacrum, використовуючи елементи вже існуючого (як ми це бачили на прикладі плакатів "їм жити при комунізмі" чи, скажімо, першотравневого лозунга – скільки відомого, стільки ж і логічно безглуздого: МИР – ТРУД – МАЙ – РАВЕНСТВО – БРАТСТВО – СЧАСТЬЕ!

Неважко зауважити, як позитивні й прийнятні для будь-якої нормальної людини конотації весняного пробудження, мирної праці та щастя (у супроводі відповідного світлого, оптимістичного, "весняного" відеоряду) сплітаються з традиційними лівими закликами до всіляких "фратерніте-егаліте" в таку собі еклектичну кашку, що нею, одначе, було вигодовано кілька поколінь "радянських людей", мільйони українців у тому числі.

Може видатися дивним, що в радянському планово-монополістичному господарстві так ніколи повністю не зникла товарна, комерційна реклама. Це здавалося абсурдним навіть самим радянським громадянам – згадаймо жарти про найпоширенішу рекламу "Летайте самолетами Аэрофлота". Так, ніби в СРСР були якісь інші літаки, крім "Аэрофлота". Втім, цей випадок ще можна пояснити логічно – адже "Аэрофлот" діяв і за кордоном, рекламував там себе, тож розклеїти трохи своїх яскравих плакатів із красивими стюардесами на тлі синього неба та кремлівських башт ще й всередині країни було неважко, та й окові приємно... Це поліпшувало загальний сірий пейзаж радянських міст та спрацьовувало як елемент того-таки радянського агітпропу.

Решта ж радянської торговельної реклами стосувалася, як правило, якихось нових, незнайомих публіці товарів ("Всем попробовать пора бы, как вкусны и нежны крабы", – переконували неосвічених "совків" ще в 50-х роках, але згодом у цьому не було вже потреби, як не було й крабів у продажу), або ж таких товарів, що не знаходили збуту навіть в умовах вічних Дефіцитів – які-небудь маргарини, супові концентрати абощо. Тож не дивно, що пересічний радянський споживач вважав: якщо у нас щось рекламують, значить, купувати не варто.

Радикальні зміни прийшли в 1990-х роках, разом з приватизацією та демократією, хоча головний вітер змін у рекламній сфері подув, ясна річ, із Заходу – адже саме товарний імпорт створив ринкову конкуренцію (а значить, і заклав фундамент

559

під швидкий розвиток реклами) задовго до того, як стали помітними ринкові зміни в українській економіці й такий популярний останнім часом "виробник вітчизняний звичайний" теж став активно замовляти рекламу.

Втім, ще на початку 1990-х років, коли серед мас-медіа в Україні за популярністю явно домінували московські телеканали та "центральні" газети, а процеси роздержавлення, тим більше – формування конкуренційного середовища (без якого реклама має небагато сенсу) в нашій економіці ледь починалися, про якесь власне обличчя української реклами говорити було важко: домінувала реклама російська, і то не стільки товарна, скільки, так би мовити, корпоративна – всіляких новоспечених фінансово-інвестиційних структур: банків, бірж, концернів, включно із знаменитим телерекламним серіалом концерну МММ про такого собі скромного героя Льоню Голубкова, який, вклавши гроші в ніби-акції МММ, став купувати дружині шуби та відпочивати на Канарах.

За якісь два-три роки на теренах колишнього СРСР з’явився західний рекламодавець, який уже рекламував цілком конкретні товари, але використовував майже виключно власну, західну рекламну продукцію, лише перекладаючи її російською чи й українською мовою (що часом зроджувало казуси на кшталт мінеральної води "Блювота", тобто Blue Water, та якоїсь "нестримної сили лісових горіхів").

Рекламна продукція, вироблена в Україні, довгий час посідала доволі скромне місце на нашому ж таки рекламному ринку, обмежуючись головно пресою та радіо (особливо музичними FM-студіями, які й існують передусім завдяки доходам від реклами), де створювалися шедеври на зразок:

"Чудове масло, що не замерзає,

холестерини дуже мало має,

це смак Фінляндії – "Фінеа-мікс".

Чи не першим, справді цікавим явищем у вітчизняній рекламній продукції стала телерекламна кампанія дніпропетровського "Приват-банку" з кількома кліпами за участю майбутньої всенародної улюблениці – суржикомовної провідниці Вєрки Сердючки (Андрій Данилко), яка (який?), почавши від немудрящого жарту "Дивиденди "Приват-банка" нам приятнее, ніж п’янка", на кінець 1997 р. виросла до розмірів чи не найпомітнішої української телезірки, із власним, дуже популярним комічним "СВ-шоу".

На 1995 рік, за даними київської служби маркетингу "Формула", в Україні існувало майже 500 рекламних агентств, в

560

тому числі близько 200 – у Києві (втім, реально активну рекламну діяльність провадило менше половини з-поміж них). Обсяги рекламного часу на ТБ та радіо швидко зростали протягом 1993-1996 років, ще швидше зростали тарифи на рекламу (в середньому в 3,5 раза за 1993-95 pp.). Ціна рекламної хвилини на державних телеканалах, наприклад, складала від $350 до $1200, в залежності від часу показу [The Ukr. Media Bulletin].

Загальна місткість рекламного ринку мас-медіа України на 1995 рік оцінювалася в $200 млн. на рік, нині ж, після "відлучення" російського ТБ та преси від нашого рекламного ринку, вона ще більша. Останнім часом відбулося значне перетікання рекламних грошей із преси в телебачення та вуличну рекламу (bigboards, реклама на зупинках міського транспорту) – за оцінками "Формули", скорочення доходів від пресової реклами в 1993-95 склало до 40%. Це пояснюється низькою поліграфічною якістю нашої преси при досить високих розцінках (що особливо дратує західних рекламодавців), помітним зниженням передплати, а також тим, що видавці газет та журналів частенько просто дурять читачів та рекламодавців, вказуючи значно завищені (часом у багато разів) цифри своїх тиражів. У таких умовах яскравий плакат на автобусній зупинці чи у вагоні метро і дешевший, і ефективніший за рекламу в газеті.

Загалом український ринок реклами в мас-медіа, за оцінками експертів "Формули", поділений таким чином: 53% – телебачення; 33% – радіо, 14% – преса, причому йде гостра конкуренція між національними та регіональними медіа.

Якщо говорити про професійний рівень української рекламної продукції, то йому ще дуже далеко до Медісон-авеню. Як уже зазначалося, наші рекламні агентства майже не проводять соціологічних та маркетингових досліджень (в кращому випадку вони використовують соціологічні дані "загального", так би мовити, характеру, одержані іншими науковими установами), а часом навіть фальсифікують дані, аби приманити клієнтів. Найякіснішою й найпомітнішою в сучасній Україні залишається реклама західна (або ж зроблена в Москві на замовлення західних фірм для пострадянського ринку).

Втім, наші творці реклами, користуючись власним культурним досвідом та інтуїцією, часом створюють цікаві зразки, які справді знаходять відгук в душах сучасних українців саме завдяки більш-менш вдалій експлуатації нашої системи цінностей, наших смаків та стереотипів.

Скажімо, чимало зразків візуальної реклами використовують конотації із "славним історичним минулим" України –

561

передусім із князівською добою та козаччиною, особливо коли йдеться про рекламу товарів, головними споживачами яких традиційно є чоловіки, як от спиртні напої та цигарки. Показовими щодо цього є рекламні кампанії київських горілок "Гетьман" та "Княжий келих" (в останній обігрується ще й хрестоматійна фраза Святого Володимира "На Русі єсть веселіє пити"), прилуцьких цигарок "Козак" та "Отаман".

Основна причина популярності "козацьких" іміджів у такій рекламі – в тому, що "добрий козак" є позитивним авто-стереотипом українського "справжнього мужчини".

Інша група позитивних конотацій, яку люблять експлуатувати українські рекламотворці, пов’язана із фольклорними та класично-літературними автостереотипами українців як флегматичних (хоча й працьовитих), добродушно-опецькуватих вусатих селян та тілистих селянок, які люблять сало та вареники в сметані чи маслі, – напр., на рекламних плакатах "Як кіт у маслі" київського молокозаводу "Галактон".

Ще одна популярна тема – міфологізований образ Заходу як свого роду "землі обіцяної" , де все найвищої якості, де всі живуть заможно й безупинно веселяться, надприродно широко й білозубо усміхаючись. Власне, цей імідж створено саме західною рекламою, але окремі його ідеологеми, як от "справжня європейська якість при українських цінах", нерідко використовують і наші продуценти реклами. Часом цей "окциденталізм" проявляється як щось цілком підсвідоме, лише в псевдозакордонних назвах фірм, закладів чи товарів.

Еже йшлося про те, що західні дослідники відзначають орієнтацію реклами на підсвідоме сприйняття, бо на свідомому рівні вона, як правило, виглядає смішно чи й абсурдно. Однак навряд чи хтось зможе цілком убезпечити рекламу від свідомого, іронічного сприйняття (до певної міри нейтралізація іронічного відторгнення реклами досягається закладеною в ній самоіронією).

Є чимало свідчень того, що товарна реклама, як явище в українській культурі досить нове й малозвичне, сприймається широкою публікою досить-таки свідомо і, ясна річ, іронічно. Бурлескне пародіювання поширених зразків західної реклами посіло помітне місце в сучасному українському фольклорі (й не лише українському, як свідчить досвід інших колишніх "соціалістичних" країн Східної Европи). В анекдотах про "Марси" та "Снікерси", прокладки "Олвейз" та свинку Досю (символ однойменних чистячих засобів) пародійовані рекламні кліше химерно переплітаються з пародійованими етнічними стерео-

562

типами, як от у жарті "Український "Снікерс" – сало в шоколаді".

Література

1. Белічко Ю. Українське радянське мистецтво періоду громадянської війни. – К.: Мистецтво, 1980.

2. Вишня О. Твори в 5 тт. – К.: Дніпро, 1974. – Т. 2.

3. Чечвянський В. Вибрані гуморески. – К.: Рад. письм., 1959.

4. McLuhan М. Understanding Media: The Extensions of Man. – McGraw-Hill, 1965.

5. Nietzke A. "The American Obsession with Fun". // Mass Media Issues (Leonard L.Sellers, W. L.Rivers, editors). – Prentice-Hall: New Jersey, 1977.

6. Tankard J. The effects of advertising on language: making the sacred profane. // Mass Media Issues (Leonard L.Sellers, W. L.Rivers, editors). – Prentice-Hall: New Jersey, 1977.

7. The Ukrainian Media Bulletin (Quarterly Digest). – № 2. – June 1995.

563

Ігор Кравченко

Специфіка садівництва як галузі народного господарства й водночас як унікального мистецтва співтворчості з живою природою, – зумовлює, відповідно, й структуру цього нарису: по-перше, розгляд садівництва як господарчої галузі; по-друге, характеристику садівничого мистецтва в Україні.

Поділ, звичайно, умовний, оскільки різні напрямки садівництва існують у взаємодії, перетіканні змістів і форм і становлять культурну цілість. У другому розділі автор обґрунтовує свій погляд на садівництво як практично ключовий, а водночас – концептуально периферійний вид національної культури.