Податки і обов’язкові платежі

Фактично можна ділити системи податків за ознакою бази оподаткування. Оподатковується виробництво – одна система оподаткування і результат один, оподатковується споживання – і картина зовсім інша. Деталі цих підходів залишмо спеціалістам. Нам, як політикам, важливо розібратися в суті питання і визначитись з принциповими підходами.

Теперішня українська податкова система на сьогодні, вичерпавши свої можливості, стала гальмом розвитку нації.

Податок на продаж (реалізацію) відрізняється тим, що сплачується за фактом отримання коштів від продажу продукції (послуг). Таким чином підприємство не душиться державою на стадії виробництва. Національним і державним інтересом є максимальний розвиток виробництва, збільшення надходжень до державної скарбниці і вирішення соціальних проблем. Надходження до державної скарбниці повинні складатись з відрахувань від споживання, а не від виробництва. Втручання держави у процес виробництва має бути мінімальним. Сплата податків відбувається при отриманні зарплати і витрачанні коштів на споживання. Держава стає зацікавленою у збільшенні доходів громадян, бо вона живе з цього. Приймаються закони про збільшення мінімальної погодинної оплати, запроваджуються жорсткі санкції до власників підприємств, котрі не виплачують зарплати.

Що стосується виробництва, то тут підганяти не треба, оскільки його організацією займаються найініціативніші члени суспільства. Громадяни країни, яка застосовує таку податкову систему, стають економічно незалежними і з великою повагою ставляться до своєї держави. Вони стають переконаними патріотами.

Система оподаткування повинна бути стимулюючою. Кожен вид податків повинен заохочувати до ділової активності. Податок повинен стимулювати ділову активність та споживання.

Розглянемо це на прикладах. Немає плати за землю – і вона стоїть пусткою у нерозпорядливого господаря (подивіться на наші зарослі бур’яном землі). І сам не гам, і другому не дам. Немає податку на нерухомість, і по всій країні з’являються будови, які ніким не використовуються. Держава не має основних надходжень зі споживання, і їй байдуже, який рівень добробуту громадян. Тобто на словах чиновники навперебій плачуться над важкою долею громадян, а насправді займаються злодійством, корупцією і забезпеченням майбутнього свого і своїх дітей.

Закон про податок на доходи громадян визначає перелік товарів і періодичність, з якою їх можна купувати, щоб знизити відрахування в бюджет. Стимулювання споживання призводить до росту виробництва.

Громадяни тримають свої заощадження в цінних паперах компаній і отримують дивіденди на них. Поки ці кошти не виплачені, вони не підлягають оподаткуванню і тримачі акцій нагромаджують капітал. Але коли вони захочуть отримати дивіденди, тоді необхідно сплатити податок.

Громадяни в розвинутих країнах із зарплати відкладають собі заощадження у різні соціальні фонди. Нагромадження коштів у цих фондах відбувається з врахуванням інфляції та нарахуванням прибутку у складних відсотках. Ці фонди там є поважним чинником економіки. Кошти цих фондів вкладаються у нерухомість і стають соціальною гарантією для мільйонів громадян. Ці кошти захищені від інфляції і є надзвичайно вигідним вкладенням капіталу. Нікому не спаде на думку виплатити зарплату “чорними” грішми, тобто поза касою підприємства.

Ця система логічна, проста для розуміння, відповідає інтересам загалу громадян і служить громадянам. У цій системі держава займає місце слуги народу.

Важливою рисою цієї системи є те, що сплата податків легко піддається комп’ютеризації. Це виключає з процесу людський фактор і забезпечує невідворотність сплати податків.

Система забезпечення соціальних виплат в Україні сьогодні зайшла в тупик. Це пов’язано з наступним: соціальні виплати прямо залежать від рівня зарплат. Рівень зарплат є низьким, відсоток працездатного населення падає, а отже і відрахування на соціальні потреби стають важким тягарем при виплаті зарплати. Це призводить до необлікованих виплат зарплатні.

Вищеописана податкова система дозволяє розірвати це замкнене коло. Зменшення навантаження на виплату зарплатні призводить до росту рівня споживання населення. Різко зростають збори податку на продаж, який стає джерелом надходження коштів у солідарні соціальні фонди. Ріст зарплати дозволяє громадянам збільшити заощадження у пенсійний та страхові фонди. Як уже було сказано вище, ці фонди стають суттєвим чинником інвестицій в економіку – не іноземних, а національних.

Практика показує, що найуспішнішими виробниками є ті, які контролюють не тільки процес виробництва, але і продаж продукції. Формуються дилерські мережі, засновуються торгові підприємства з метою формування вигідної для виробника ціни продажу. Але це можуть собі дозволити потужні виробники. Дрібні і середні підприємці намагаються опанувати цей ланцюжок якщо не до кінцевого, то хоча би до першого споживача своєї продукції.

Виробники сільськогосподарської продукції перебувають у надзвичайно складному становищі, бо на сьогодні вони мають обмежені можливості контролювати весь ланцюжок проходження продукції до споживача, чим користуються посередники, які намагаються закупити сировину за низькою ціною, а продати її чи продукт переробки якомога дорожче. В результаті безпосередні виробники сільськогосподарської продукції - селяни позбавлені можливості формувати вигідну для себе ціну. Звідси і всі проблеми села.

Вихід з даної ситуації був знайдений давно – виробнича і споживча кооперація. Згадаймо передвоєнні кооперативи: промкооперацію в окупованій Росією частині України та широку мережу кооперативів у західній Україні (Народна торгівля, Сільський господар, Маслосоюз і т.д.).

Промкооперація в СРСР періодично нищилась та остаточно була знищена у 30-х роках ХХ століття. В західній Україні кооперація була знищена у 1939 році з приходом російських окупантів, відроджена у період німецької окупації та остаточно знищена після повторної окупації Росією. Систему одержавленої кооперації в СРСР навряд чи можна назвати кооперацією, бо її основним завданням був визиск селян і обслуговування комуністичної верхівки.

Стимулювання розвитку кооперативного руху (звільнення селян від засилля різноманітних трейдерів) – надзвичайно важливе державне завдання. Створення постачальницьких кооперативів звільнить селян від засилля посередників, які наживаються на поставках селянам пально-мастильних матеріалів, техніки, комплектуючих і т.д. Переробні і збутові кооперативи дозволять контролювати сільськогосподарським виробникам переробку і збут продукції включно до кінцевого споживача.

Зберегти село у такому вигляді, яким воно є зараз, не вдасться. На це є об’єктивні причини – міжнародна кооперація і глобалізація. Необхідно враховувати світові тенденції розвитку.

Україна повинна стати країною одно-двоповерховою. Саме при такому способі життя громадян (в індивідуальних будинках) можна зберегти генотип нації, відновити традиції, забезпечити наближення стандартів життя сільського жителя до загальновизнаних у світі. Проживання людини на лоні природи відповідає ментальності українців і є найбільш раціональним з точки зору добробуту.

Держава повинна взяти на себе функцію розвитку інфраструктури на селі і в маленьких містечках (дороги, зв’язок і т.д.), забезпечити всі сім’ї, які бажають жити в особняках, доступними кредитами для придбання земельних ділянок і будівництва індивідуального житла. Це дозволить створити значну кількість робочих місць і поверне наших співвітчизників із заробітків з поза меж України.

Розвиток сучасних технологій призвів до того, що відсоток населення, яке займається сільськогосподарським виробництвом у розвинутих країнах, складає 2-5%. Отже ті люди, які проживають у сільській місцевості в Україні, змушені шукати роботу в містах. Чи означає це, що вони повинні переїхати на проживання у міста? При розвинутій мережі якісних доріг та доступності транспортних засобів це зовсім необов’язково. Розвиток сучасних засобів комунікації (стільниковий зв’язок, Інтернет) робить їх загальнодоступними. Немає проблем і з телебаченням – супутникові антени дозволяють забезпечити якісний прийом телепрограм з усього світу.

Отже, для забезпечення можливості проживання у сільській місцевості і доступу до всіх благ цивілізації необхідні дві умови:

• доступ до дешевих кредитів для придбання земельної ділянки і будівництва індивідуального житла;

• розвиток такої мережі доріг, коли якісна дорога буде прокладена до кожного будинку.

Ці проблеми вирішуються тільки на державному рівні. Для забезпечення дешевими кредитами необхідно створити державний іпотечний банк, головним і єдиним завданням якого буде кредитування придбання земельних ділянок і будівництва індивідуального житла.

Фінансування будівництва мережі якісних доріг можливе при введенні збору на розвиток автодоріг з продажу паливно-мастильних матеріалів, який використовуватиметься виключно на будівництво доріг. Абсурдною є ситуація, коли однаково платить збір з потужності і той, хто виїжджає на автомобілі раз в тиждень, і той, хто експлуатує автомобіль по 10 год. на добу. Будівництво мережі доріг також сприятиме розвитку виробництва на селі. Величезні обсяги робіт по будівництву мережі доріг потребуватимуть багато робочих рук. Мільйони українців, які сьогодні працюють за кордоном, зможуть працювати в Україні.

Важливим аспектом економічної безпеки є порядок формування надходжень та використання коштів, які поступають у державну скарбницю.

Сьогоднішня система формування бюджетних надходжень, коли кошти концентруються в центрі, а потім розподіляються, призводить до значних перекосів у розвитку держави. Київ динамічно розвивається, а решта держави є донором успішної столиці. Перевага столиці у господарці полягає у великій концентрації висококваліфікованих людських ресурсів та економічній інфраструктурі, яка історично склалася. Таких можливостей області не мають. Ця система стає суттєвим гальмом розвитку нації.

Можливо, варто згадати чи не єдину продуктивну господарську ідею часів СРСР – раднаргоспи. Тоді були фактично створені регіональні уряди в межах кількох областей одного регіону (Львівський раднаргосп і т.д.), які змогли в короткий час активізувати виробництво. Почала формуватись регіональна еліта з новим мисленням. Чи не тому так поспішно Москва ліквідувала ці формації і сконцентрувала все управління в центрі.

Для динамічного розвитку територій необхідно формувати бюджет „знизу вверх”, відрахування в державну скарбницю повинні складати пропорційну частку від зібраних податків на даній території. Державний бюджет шляхом субвенцій повинен компенсувати нерівномірний розвиток різних територій, який склався історично. Таким чином, влада на місцях буде зацікавлена у наповненні бюджету в цілому, а не тільки місцевого.

Також слід відзначити, що формування бюджету „знизу вверх” обмежить основу сепаратистських настроїв.

Сьогодні значні кошти з держбюджету скеровуються на різноманітні програми підтримки виробничої діяльності. Значні пільги з оподаткування надаються представникам великого капіталу, великими є зловживання в бюджетній сфері, низькою є бюджетна дисципліна. Централізована схема виконання бюджету негативно позначається на місцевому самоврядуванні. В той же час у розвинутих країнах пріоритетними є соціальні, гуманітарні програми, розвиток інфраструктури, захист національного виробника.

Бюджет розписується в абсолютних величинах. Але при збільшенні надходжень повинні пропорційно рости і статті витрат, в тому числі і кошти на утримання держапарату. При зменшенні надходження коштів у бюджет статтею, яку необхідно зменшити в першу чергу, повинна бути стаття на утримання держапарату (Міністерство фінансів, податкова інспекція тощо). Це різко збільшить зацікавлення влади у виконанні і перевиконанні бюджету.

Суттєвим аспектом економічної безпеки нації є застосування інвестиційних механізмів. Головним інвестором в Україні повинен стати український капітал при зменшенні іноземних інвестицій. При нестачі коштів необхідно використовувати кредитні запозичення з державними гарантіями.

Спостерігається наплив в Україну іноземного банківського капіталу. Зрозуміла річ, українські банки ще нездатні конкурувати з потужними іноземними. Виникає загроза повного переходу банківської системи в іноземні руки. На сьогодні виконавча влада продовжує бездумний розпродаж на аукціонах майна, створеного багатьма поколіннями українців, чужинцям, що призведе до ситуації, коли ми будемо жити „на нашій, не своїй землі”. Хто володіє майном і фінансами, той і є господарем країни. Зрештою, при вільному продажі землі, і земля перестане бути нашою.

Із зрозумілих причин нехтується такий спосіб приватизації державного майна, як оренда з викупом, при якому участь у приватизації приймають не спритні ділки, криміналітет та багаті іноземці, а прямі виробники. Яскравим прикладом такого способу приватизації є київське закрите акціонерне товариство „Оболонь”. Саме форма закритого акціонерного товариства дозволяє працівникам підприємства, а не сумнівним „інвесторам” (пінчукам, ахмєтовим, януковичам і т.п.), на свій розсуд, без втручання ззовні, ефективно розпорядитись своїм правом на приватизацію майна. Ці ж працівники зможуть самостійно формувати соціальні програми на підприємстві. Звичайно, такий спосіб приватизації не дасть можливості швидко залучити до бюджету великі кошти, але дозволить створити на перспективу потужні джерела надходжень у держбюджет, залучити до господарського життя власне український елемент і збільшити частку українського капіталу в українській господарці.

Частка іноземного капіталу в Україні не повинна складати більше 10-20%.