7. Фінансова діяльність органів влади і створених ними організацій та установ

Вищі органи влади й органи місцевого самоврядування в Україні організовують свою владну, соціальну, економічну і фінансову діяльність через відповідні міністерства, комітети, департаменти чи відділи, організації та установи, які діють у структурі їх виконавчих органів.

Правомочність володіння, користування і розпорядження майном є важливою для здійснення владної, господарської та фінансової діяльності державних інституцій. Майно, яке використовується у діяльності таких суб’єктів, перебуває у різних формах власності: державній і комунальній.

Особливістю організації фінансово-господарської діяльності державних інституцій є застосування бюджетного методу фінансування. Для них характерним є поєднання форм фінансування, яке здійснюється як за рахунок коштів бюджетів усіх-господарської діяльності державних інституцій є застосування бюджетного методу фінансування. Для них характерним є поєднання форм фінансування, яке здійснюється як за рахунок коштів бюджетів усіх рівнів, так і за рахунок коштів, отриманих від надання управлінських послуг.

Фінансову діяльність вищих органів влади потрібно розглядати у кількох напрямках:

• бюджетно-правовому;

• фінансовому забезпеченні функціонування апарату органів влади як юридичних осіб;

• фінансової підтримки й регулювання економіки, та управління державним майном.

Бюджетно-правовий статус державних органів влади передбачає право на:

• власний бюджет;

• отримання бюджетних доходів і залучення їх до відповідного виду бюджету;

• формування і використання цільових або резервних фондів;

• використання бюджетних коштів на потреби держави за призначенням; розподіл бюджетних доходів;

Фінансова діяльність місцевих органів влади пов’язана з виконанням владних функцій, які мають бюджетно-правовий характер (сфера місцевих фінансів), функціонуванням органів як юридичних осіб і виконання функцій з управління державним і комунальним майном.

8. Фінансування спільної діяльності підприємств на основі договорів кооперації

Одним із перспективних напрямків розвитку підприємництва є формування різних форм коопераційних зв’язків його суб’єктів.

Цивільним кодексом України (ст.1130) зумовлено, що «за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов’язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові». Виходячи з даного визначення, спільна діяльність не передбачає створення нової юридичної особи, не має обмеження по видам діяльності. Крім того спільну діяльність можна розділити на:

• підприємницьку (тобто спрямовану на одержання прибутку);

• непідприємницьку (спрямовану на інші цілі, не пов’язані з отриманням прибутку, наприклад благодійну, наукову, освітню тощо).

Сумісна діяльність може бути організована для здійснення як короткострокових, так і довгострокових комерційних проектів.

Учасниками договору про спільну діяльність можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, у тому числі іноземні інвестори у відповідності зі ст. 23 Закону України ,,Про режим іноземного інвестування” від 19 березня 1996 р., що передбачає право іноземних інвесторів укладати договори (контракти) про спільну - інвестиційну діяльність (у галузі виробничої кооперації, у загальному виробництві тощо), не зв'язану зі створенням юридичної особи.

Кожний учасник зобов'язаний за спільною діяльністю виступати водночас як боржник і як кредитор. Але жодна із сторін не може вимагати виконання для себе особисто, так само як і не повинна виконувати зобов'язання безпосередньо іншій стороні. Взаємні права та обовязки учасників опосередковані необхідністю досягнення загальної мети.

Угода учасників про розміри і порядок внесення внесків у загальне майно є істотною умовою договору простого товариства.

Коопераційні зв’язки між малими та великими підприємствами виступають: по-перше, об’єктивною необхідністю, яка випливає із закономірностей суспільного поділу праці; по-друге, передумовою розвитку як малих, так і великих підприємств; по-третє, формою розв’язання основної суперечності малого підприємництва; по-четверте, формою не протиставлення, а взаємодії багатьох великих, середніх та малих підприємств.

У ринкових умовах господарювання основними формами кооперації великих, середніх та малих господарських структур є такі: субпідряд, франчайзинг, лізинг та венчурне фінансування. Змістом зазначених форм є інтеграція (переплетіння) функціональних сфер діяльності великих, середніх та малих підприємств.

Сутність субпідряду полягає у збільшенні обсягу робіт, що передаються великими компаніями за контрактами малим та середнім фірмам, а також у скороченні загальної кількості прямих постачальників комплектуючих. Ця система особливо розвинена в галузях масового складального виробництва. Наприклад, в автомобільній, електротехнічній, електронній промисловості, у деяких інших сферах машинобудування.

Франчайзинг – це спосіб доставки продукції та послуг споживачеві, форма організації та здійснення підприємницької діяльності на підставі кооперації матеріальних та фінансових ресурсів і зусиль різних підприємств.

Франчайзинг – це угода, за якої виробник або одноосібний розповсюджувач продукції або послуг, захищених товарним знаком, дає ексклюзивні права на розповсюдження на певній території своєї продукції або послуг незалежним підприємцям (роздрібним торговцям) в обмін на отримання від них платежів (роялті) за умови дотримання технологій виробничих та обслуговуючих операцій.

Лізинг –як зазначається в ст.1 Закону України „Про лізинг” – це „підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних та залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів”.

Венчурне (ризикове) фінансування в широкому значенні розуміється як вклад у ризикові, з точки зору фінансових результатів, проекти, перш за все в галузі високих технологій. У вузькому розумінні – це довго- або середньострокові інвестиції у вигляді кредитів або вкладень в акції, які здійснюються венчурними фондами з метою створення і розвитку малих швидкозростаючих компаній.

На практиці здебільшого використовують такий варіант управління спільною діяльністю, за якого одному з учасників доручається керівництво і ведення спільних справ.

У процесі дії договору про спільну діяльність кожний з її учасників без згоди інших сторін не має права розпоряджатись своєю часткою у спільній діяльності. З метою досягнення результатів такої діяльності право розпоряджатись спільним майном, у тому числі шляхом його відчуження, має особа, на яку покладено ведення спільної діяльності, за умови, що це передбачено договором і довіреністю.

Платник податку самостійно за загальновстановленим порядком визначає суму податку на прибуток, одержаний від спільної діяльності. При визначенні оподатковуваного прибутку до складу валового доходу не включаються суми грошових або майнових внесків, що надходять згідно з договорами про спільну діяльність без створення юридичної особи.

Прибуток, одержаний від спільної інвестиційної діяльності за договорами (контрактами), оподатковується відповідно до законодавства України. Якщо платник податку здійснює на користь нерезидента-учасника договору про спільну діяльність виплату з доходу, отриманого таким нерезидентом від здійснення спільної діяльності на території України ( у т.ч. на рахунки нерезидента, що ведуться в гривнях), то такий платник зобов’язаний утримувати під час виплати такого доходу та додатково сплачувати податок на репатріацію доходів у розмірі 15% суми такого доходу за рахунок такої виплати.