4. Пізня класика (IV ст. До н. Е. – vі ст. Н. Е.)

В період пізньої класики вже не створювалось принципово нових ідей, а філософія спрямовує свої зусилля на захист окремого індивіда. Основна увага приділяється долі людини, проблемам сенсу життя, щастя. Філософи намагаються дати людині орієнтири для життя, позбавити її страху смерті.

В цей період (IV ст. до н е – VI ст. н е) існувало декілька філософських шкіл: епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм, неоплатонізм.

Епікурейську школу заснував Епікур(342-371 рр. до н е), а продовжив римський філософ Тіт Лукрецій Карр (195-55 рр.

до н е).

Епікур намагався захистити людину від страхів життя, він допускав, що смерті не існує, тому що в основі світу лежать невмирущі атоми, а тому людина повинна звільнитися від страхів та неприємних відчуттів, зберігати душевну рівновагу і незворушність; а основною метою вважав отримання насолоди, задоволення від життя.

Скептицизм заснував Пірон (360-270 рр. до н е), який вважав, що істинної філософії, яка б дала відповіді на «вічні питання», не існує. Він пояснював це тим, що різні філософи висували різні ідеї і запевняли в їх істинності. Тому треба утримуватись від будь-яких суджень про речі, і зберігати стан самовладності – автаркії.

Стоїцизм заснував Зенон (340-265 рр. до н е), а розвивали римські мислителі Сенека (4 р. до н е - 65 р. до н е) та Марк Аврелій (121-180 рр. н.е) також закликали людину до життєвої мудрості та самовладності, але з інших причин. Вони вважали що в світі панує закон і доля. А доля незворотня і невблаганна, змінити її неможливо, тому людині не варто впадати у відчай. Треба зберігати спокій, незворушність, внутрішню автономію.

Неоплатонізм заснував Плотін (205-270 рр. н е) та Прокл (412-485 рр. н е), які вважали, що світ є послідовним «витіканням» божественного Єдиного (Розум, Світовий дух); і все має повернутись до Єдиного, в тому числі і людина. А тому вона повинна шляхом духовного самовдосконалення наближатись до Бога. Це вчення перекладає місток до наступної епохи – епохи Середньовічної християнської філософії, яка зосередиться на духовному.

ВИСНОВКИ

Антична філософія - початок європейської філософії; в Стародавній Греції вона вперше відокремилась від інших напрямів людської життєдіяльності;

•завдяки збігу сприятливих умов вона набула тут унікальних властивостей:

постала відкритою та доступною, толерантною, пластичною та дина­мічною в своєму розвитку, а тому вперше накреслила майже всі основні напрями розвитку філософсько-світоглядної проблематики.

® Класичність античної філософії зокрема проявилася в тому, що вона роз­будовувала свої теорії та ідеї від "початку "—від намагання збагнути при­роду, космос, але в їх цілісності, тобто через деяке перше буття ^"архе ");

на цьому шляху були створені теорії світових стихій, рухливого та пов я-заного єдиним законом космосу, космосу, пронизаного математичною гар­монією, теорії атомізму, еволюціонізму, світового розуму; при цьому ан­тична філософія продемонструвала неперервний розвиток думки у напрямі її деталізацій та поглиблення.

@ В період високої класики в поле зору філософії поступово входять всі ос­новні сфери людської життєдіяльності; філософія стає деталізованою, систематизованою, розгалуженою; основна увага тут переноситься на вироблення виправданих, надійних способів осмислення дійсності: Платон і Арістотель - ці неперевершені корифеї античної думки - створюють дві провідні парадигми європейського мислення і пізнання: парадигму екзис­тенціально-містичну та раціонально-логічну.

® Пізня антична філософія -за умов руйнування античного полісу спрямовує свої зусилля на захист окремого індивіда, а тому стає суб'єктивно спря­мованою, еклектичною; на цьому шляху вона робить грандіозне відкрит­тя - відкриття автономії людського розуму щодо обставин життя.

© Своїм історичним розвитком антична філософія постає школою людсь­кого мислення, оскільки проходить певний завершений цикл: від осмислен-

. ня космосу - через акцентування питань пошуку способів пізнання дійсності в усіх її аспектах - до входження в засади людської суб 'єктивності.