3. Висока класика (V-IV ст. До н. Е.).

Розвиток античної філософії логічно дійшов до антропологічної, людської проблематики.

Першими від пізнання природи, космосу, до пізнання людини здійснили софісти, платні вчителі мудрості. Софіст Протагор (481-411рр до н е) заявив «Людина є мірою всіх речей».Софісти заперечували, що є якась абсолютна єдина давня для всіх істина і цінності. Протагор доводив, що у кожної людини свою істина і взагалі «Все відносне».

Учень софістів Сократ (469-399рр до н е) виступив проти цього, він заявив, що абсолютна істина існує і людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а не на мінливих уявленнях нашої душі.

За Сократом справжні знання слід шукати в собі («Пізнай сам себе!»), бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло «космічних перевтілень», потенційно знає усе. Потрібно тільки примусити її згадати забуте під час вмирань та нових народжень. Для цього Сократ пропонував особливий метод – майєвтику- поставити людину в ситуацію суперечки із самою з собою, коли вона в момент внутрішньої напруги пригадає забуті знання. Сократ закликав сумніватися в усьому, щоб віднайти надійні знання.

Саме це і призвело до того, що його звинуватили в розбещенні молоді і засудили до страти. Сократ міг зріктися своїх принципів і врятуватись, але він жив так, як філософствував і філософствував так, як жив. Смерть він прийняв мужньо і спокійно.

Платон (427-347 рр. до н е) був кращим учнем Сократа. Платон розробив цілісну філософську систему, де дав свої відповіді на основні філософські проблеми про світ, людину та взаємини людини та світу.

На його думку світ – це всезагальний Космос, який є завершений, цілісний, гармонійний; в ньому є місце і кожній людський істоті і суспільству в цілому; всі основні структури світу (Космос, людина, держава) подібні.

Головне місце в філософії Платона займає вчення про ідеї (як загальне поняття). Розмірковуючи, чому речі течуть і змінюються, але світ не зникає, він дійшов висновку, що існує два світи – особливий, незмінний, досконалий, вічний світ ідей, де існують нематеріальні зразки, прообрази всіх речей, а матеріальні речі – це бліді, спотворені копії, тіні ідей. Світ речей існує тільки тому, що існує світ їх ідеальних сутностей. Їх не можна побачити, але можна осягнути розумом ( Теорія об’єктивного ідеалізму).

Відповідно до теорії ідей Платон розглядав людину як єдність душі і тіла – «смертне тіло – в’язниця для безсмертної душі»; до втілення в людину душа жила в світі ідей і споглядала їх, а тому пізнання Платон зводить до пригадування.

Платон створює теорію «ідеальної держави». У трактаті «Держава» Платон прагне показати яким має бути досконале суспільство, яким має бути виховання людей в такому суспільстві. Аналізуючи суспільство він доходить висновку, що існування приватної власності є злом, яке негативно впливає на людей і є основною причиною занепаду держави.

В «ідеальній державі» Платона влада належатиме філософам, які здатні споглядати ідеї і тому будуть управляти справедливо; решта громадян має бути поділена відповідно їх здібностям – на воїнів, які повинні охороняти державу і робітників (землеробів і ремісників), які підтримують державу матеріально. За Платоном, людина існує заради величі держави, а не держава - для людей. Мета людей сприяти розквіту держави.

Філософія Платона мала величезний вплив на подальший розвиток філософської думки.

Рівнозначним Платону за обсягом проблем і впливом на подальшу філософію є його учень Аристотель (384-322 рр.до н. е).

Прийнявши в цілому філософію Платона Арістотель розкритикував його «теорію ідей». Відомий його вислів: «Платон мені друг, але істина дорожча».

Він доводить, що ідея і річ – тотожні і не можуть існувати окремо. Тільки річ існує у реальності, а ідея – у нашому пізнанні і означає загальне в різних речах. На його думку речі складаються з матерії і форми. Матерія є пасивним матеріалом, а форма – активна, саме вона перетворює матерію на річ (фактично арістотелєва «форма» близька до платонівської «ідеї»).

Арістотель вважає, що існує «Форма всіх форм», або «Світовий розум», який утворює всі можливі форми. Це також ідеалізм, тільки суб’єктивний, який фактично веде до визнання одного творця („Світовий розум”– божество).

Людину він також трактує як поєднання душі і тіла, але розрізняє 3 душі:

• рослину, яка відповідає за споживання, ріст, розмноження;

• тварину, - відчуття, жадання;

• розумну, яка властива тільки людині.

Розум є безсмертний, який після смерті зливається з Світовим розумом.

Аристотель трактує людину як суспільну істоту, щастя якої можливе тільки через державу. Але на відміну від Платона він вважає, що держава повинна створювати умови для доброчесного життя людини.

Історичною заслугою Аристотеля є розробка таких галузей філософії як логіка (вчення про закони мислення), етика, поетика, політія.

Філософія Аристотеля завершує період високої класики, але не завершує античної філософії, розвиток якої тривав ще до VI ст. н е.