2. Проблематика історії філософії.

Найперша проблема, яка завжди цікавила мислителів така: чи має історія свою власну якісну особливість, чи відрізняється вона від природи.

Сформувалось три підходи до цієї проблеми:

1. Історія – це частина загального природно-космічного процесу ( Септична, Середньовічна, частково Відродження)

2. Історія має свою якісну специфіку і відрізняється від природних процесів ( Нові часи, Німецька класична філософія)

3. Історія – це сфера виявлення людських якостей, людської природи (частково – Відродження, Нових часів і Некласична філософія)

3. Проблема спрямованості та єдності історії.

Другою за значенням стала проблема спрямованості історії: Звідки і куди йде людство? До кращого майбутнього чи до загибелі? І чи існує взагалі єдина людська історія, окремих народів?

Античні мислителі розуміли весь світ як гармонійний, упорядкований Космос, де панує універсальний закон кругообігу. Усе існуюче, у тому числі люди з їх історією підкоряються дії космічних циклів занепаду і відновлення. Історія рахується по колу, все повторюється, нічого радикально нового не має бути – « Все повертається на кола свої».

Християнські мислителі Середньовіччя внесли динамізм в історію, ідею не повторюваності історичних подій. Вони відкинули ідею кругообігу і тлумачили історію як лінійний рух, який (IV ст.) казав, що історія починається з гріхопадіння перших людей і є спрямованим Богом процесом спасіння людства, закінчується другою появою Христа і Страшним судом, після чого відбувається перехід у вічність – царство Божиє.

В нові часи, в епоху Просвітництва утверджується раціональне, а не релігійне тлумачення історії. В історіософії утверджуються і поперемінно домінують два підходи щодо спрямованості та єдності людської історії – лінійна і циклічна. Обидві мають серйозне наукове обґрунтування і, відповідно, право на існування.

До XX ст. у класичний період домінували лінійні концепції розвитку. Вони розуміють історію людства як єдиний, хоч і розмаїтий, процес розвитку всіх народів світу.

Світова історія уявляється як висхідний розвиток, хоча і з відхиленнями та зупинками; Всі народи проходять, хоч і в різний час, певні стадії розвитку.

Так Г.Гегель розглядав історію, як в першу чергу розвиток духовної культури, як поступальний рух до «царства свободи» , торжества розуму. Гегель вважав що історія людства – це єдиний процес, що він є закономірним, але суспільні закони відрізняються від законів природи, бо вони реалізуються тільки через свідому діяльність людей.

Великий внесок зробили К.Маркс і Ф.Енгельс, які розвивали ідеї Гегеля, але основу історії бачили не в розвитку світового розуму, а розвитку матеріально-економічних умов існування людей. Метою історії людства вони вважали комуністичне суспільство. К.Маркс виділив основні ступені історичного розвитку – формації ( первісна, рабовласницька, феодальна, буржуазна, комуністична)

Лінійну концепцію розвитку відстоювали не тільки філософи XІX ст. (Г.Лейбніц, І.Кант, Ж.Кондорсе, Г.Гердер, О.Конт ), але й мислителі XX ст. Сучасні технократичні теорії постіндустріального суспільства (Р.Арон, О.Тоффлер, Д.Белл) є різновидами такого підходу.

Особливу популярність наприкінці XX ст. набула теорія модернізації, яка виділяє західний тип суспільства – постіндустріальний як найбільш розвинений, який нібито повторюють всі менш розвинені країни, модернізуючи себе.

Західні цінності і стандарти суспільного розвитку, на їх думку, є взірцем, універсальною нормою для країн всього світу. Тобто світ поступово еволюціонує до західної цивілізації. Причому процес модернізації включає не тільки засвоєння науково-технічних досягнень заходу, а й цінностей лібералізму, пов’язаних з приорітетом прав і свобод особистості.

Американський філософ Ф.Фукуяма завершенням історії проголошує торжество ліберальної демократії, яка на його думку, встановлюється в світі після краху комуністичної ідеології.

Історію Фукуяма розглядає як зміну різних ідеологій, лібералізм він вважає вершиною.

Проте в сучасній філософії більше прихильників мають теорії циклічного розвитку історії.

Ідею циклічності історії запропонував ще у XVII ст. італійський мислитель Дж.Віко, розвивав у XІX ст. М.Данилевський, у XX ст. її основними захисниками були німецький філософ О.Шпенглер і американський А.Тойнбі.

Циклічний підхід або концепція локальних цивілізацій заперечує існування єдиної світової історії. Історичний процес тут розглядається як складна конфігурація співіснуючих або постійно змінюючи одна одну цивілізації і культур. Кожна з них живе власним життям, має власну неповторну історію. Кожна проходить такі етапи, як зародження, зрілість, старіння, занепад і нове відродження локальних цивілізацій.

Так А.Тойнбі вважав, що теорія єдиної світової історії хибна, оскільки невиправдано проголошує західне суспільство зразком для всіх народів і ігнорує культури інших народів. Він виділяв 21 цивілізацію ( американську, західноєвропейську, російську, китайську, індійську, ісламську та ін.) Усі цивілізації неповторні і унікальні, тому що світ не може бути уніфікованим.

Проте в сучасному світі все більше необхідними є пошуки шляхів єднання людства, пошуки відповідей на питання « як жити разом»? Тому сучасні філософи намагаються поєднати лінійно-прогресивний і циклічний підхід розвитку історії.