6. Проблема смерті та безсмертя у філософському окресленні.

Проблема смерті і безсмертя була і залишається предметом філософської, релігійної думки, наукових досліджень. Вона пов’язується з питанням про цінність і сенс життя.

У стародавньому світі смерть не сприймалася як трагедія, вона розцінювалася як завершення земного чи одного з тілесних циклів. Смерть і життя вважались рівноцінним, як 2 види буття в різних, але взаємопов’язаних світах. Іноді зустрічається навіть прагнення до смерті як вищого рівня буття.

Це можна пояснити тим, що індивідуальне буття не виділялось з колективного (родоплемінного), а рід продовжував існувати. У окремих людей ще не була розвинена індивідуальна самосвідомість власного „Я”.

Цілком інакше смерть оцінюється у тих культура, де індивід відокремлюється з роду, набуває певної автономії і починає усвідомлювати свою унікальність і самоцінність.

В таких умовах відчуття смертності людського індивідума набуває трагічного забарвлення. Як прагнення подолати страх смерті виникають релігійні та філософські вчення про безсмертя душі, воскресіння людини. Особливо це характерно іудаїзму та християнству.

У монастирі епохи Нових часів виразив Б. Спіноза, який казав: ; Людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в роздумах не про смерть а про життя”.

Але з другої половини ХIХ – ХХ ст.. в Некласичній філософії проблема смерті виходить на перший план. Наприклад А.Шопенгауер і Ф. Ніцше романтизують її і говорять, що очікування смерті, підготовка до неї – головна мета людини, що завдяки волі людина готова зректися життя, перемогти його.

Фрейд та його послідовники розглядаючи життя людини як боротьбу між двома основними інстинктами – (життя і смерті; Ероса і Танатоса), трактують смерть як „один з найсильніших стимулів життя”, „каталізатор, без якого радість та ентузіазм життя втрачають інтенсивність і глибину”.

В сучасному осмисленні мислителі намагаються зрозуміти смерть не тільки в негативному плані.

- Конечність надає людському існуванню сенсу, оскільки робить його завершеним, визначеним. Тому що перед обличчям смерті ми зобов’язані максимально використати відведений нам час, не втратити можливостей.

- Біологічна смерть не є абсолютною протилежністю життю; в людському організмі весь час відбувається процес оновлення, тобто народження і відмирання. Біологічна смерть організму передбачає його певне безсмертя через перехід в інші органічні стани, життя його роду.

Генетично ми безсмертні. Частково ми безсмертні у своїх дітях.

Проте такого роду безсмертя тішить нас мало. Нас хвилює, чи залишимося ми після фізичної смерті. В людині завжди було прагнення безсмертя, яке розуміється як безсмертя душі.

В більшості релігій розрізняють душу та дух. Духом називають частку вищої божественної сутності, що нам дарована ще при створенні людини і що є безсмертною.

Душа – це така сутність, що з’єднує дух та тіло. А тому безсмертя душі це безсмертя індивідуальної сутності людини.

Такі філософські течії як матеріалізм, атеїзм не визнають душі і можливості її існування поза тілом. Релігії, навпаки, наполягають на безсмертні душі і її відплати за попереднє життя.

Сьогодні, коли генна інженерія дійшла до клонування ідея безсмертя набуває конкретики. А ще на початку ХХ ст. виникла теорія, що атоми, з яких складається тіло людини, не зникають і не втрачають „пам’яті”, тому відродження можливе. А сучасна інформатика може зберігати інформаційний еквівалент особистості, тому, можливо, згодом його вдається відновити.

ВИСНОВКИ.

Людське буття не постає явищем автоматично та стихійно набутим лю­диною: воно виявляється через цілу низку пов 'язаних між собою ієрархіч­них рівнів людських необхідних якостей, набуття яких вимагає певних людських зусиль: внаслідок того людське буття є незавершеним та про­блематичним, не співпадаючим із поняттями життя та існування. Людський спосіб утвердження у бутті базується на особливих характе­ристиках людської діяльності, через які проявляють себе екзистенціали та сутнісні сили людини.

Уся складність людини та різноманітність її можливих проявів розкри­вається через співвідношення понять "людина — індивід - особа - осо­бистість - індивідуальність ", послідовність яких конкретизує людські виявлення та властивості і дозволяє побачити, куди повинні спрямовува­тись прагнення людського самовдосконалення.

В людському прагненні до самовдосконалення, самоутвердження велику роль грають ціннісні орієнтації людини, серед яких на першому плані стоїть цінність самого життя та виключне право конкретної людини їм розпорядитися; через це серед провідних цінностей знаходиться і свобо­да, яка має різні тлумачення та виявлення.

Смертність людини безперечно її лякає, проте філософія намагається прояснити її різні прояви і показати, що з нею пов 'язані питання про сенс життя, що у взаємозв 'язку життя та смерті розкривається реальні перспективи людського безсмертя.

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

екзистенція – характеристика людини, поза якою немає людини, як людини; те, поза чим немає людини як людини; те, чого немає у світі без людини;

відкритість – здатність людини змінюватись, поставати незавершеною, відкритою різним вимірам історичного процесу;

індивідуація – унікальна людська властивість належати до людського роду і здатність людини бути персоною, особистістю;

самість – термін, яким позначають внутрішній центр людської особистості.