2. Сутність людини. Єдність біологічного і соціального в людині.

Найактуальнішим в філософії питанням завжди була проблема сутності, природи людини. „Хто така людина? „ – запитували себе мислителі з найдавніших часів.

Давньоіндійська філософія мислила людину, як частину світової душі – Брахмана.

Давньогрецька філософія спочатку трактувала її як мікрокосм, частину Космосу, який розуміли, як живий організм.

Платон розглядав людину дуалістично, як єдність безсмертної душі (як виявлення світу вічного ідеального) і тіла (виявлення тимчасового та суєтного).

Аристотель вважав її істотою соціальною, державною, політичною («Людина – це політична тварина»). Він звертав увагу ще на дві відмітні ознаки людини – розум і мову.

Середньовічна філософія спираючись на християнську традицію бачила людину єдністю божественної і людської природи. Фома Аквінський трактував її як проміжну істоту між тваринами і ангелами. Християнство відкрило внутрішній, духовний світ людини. Найважливішим є спасіння, яке розуміється як сходження від недосконалої особи до найдосконалішої - Бога

Філософія Нового часу хоч і звільнилась повністю від релігійного впливу, розглядає людину в реальних земних умовах. Підкреслювали соціальну сутність людини її суспільну природу. Особливого значення надавали розуму, як специфічно людській якості. До її визначальних ознак було віднесено те, що вона силою свого розуму створює знаряддя праці.

Набуває поширення також механістичний погляд на людину як своєрідну машину на зразок годинника.

Для Німецької класичної філософії визначальним є уявлення про людину як суб’єкта духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального, ідеального начала (духу, розуму). І.Кант вважав питання „ що таке людина?” головним у філософії. Він казав, що людина, з одного боку, належить до природної необхідності, а з другого – моральній, духовній свободі. Відмінною рисою людини він вважав самосвідомість.

І. Фіхте наголошував на ролі діяльності в житті людини.

Г.Гегель вважав людину перш за все носієм духовності; розуму. Л. Фейєрбах розглядав людину, як природну істоту вищий щабель природного саморозвитку. Марксизм трактує людину як похідну від суспільства, як продукт і суб’єкт суспільної діяльності. Сутністю людини К. Маркс вважав сукупність всіх суспільних відносин і обґрунтовував ідею незавершеності людини, її відкритість світові, не запрограмованість раз і назавжди її сутності. Людина само створює і само розвиває себе в процесі історичного і культурного життя

Сучасна філософська думка нарешті наблизилась до окремої живої людини. Було відкрито її глибинний ірраціональний внутрішній світ. З.Фрейд показав, що розум піддається впливу пристрастей і тільки їх розуміння може звільнити розум. Він розкрив глибокий взаємозв’язок соціального і біологічного в людині, розкрив силу біологічних бажань.

Двоїстість людини синтезується в її внутрішньому душевному житті і в поєднанні з діяльностю формує людину. Так долається тваринна природа людини, зростає її свідомість і формується духовність.

Духовність – це міра людяності. У сучасній філософії відкрито ще одну важливу ознаку людяності – здатність до трансценденції, тобто тільки людина спроможна піднятися над собою, відмовитись від своєї емпіричної природи, аналізувати, оцінювати себе.

Таким чином, філософи на різних етапах розвитку філософії прагнули розгадати природу людини, віднайти те, завдяки чому людина є людиною. Можна виділити такі ознаки людського, як:

• наявність розуму; (від Аристотеля до Канта, від Гегеля до Попера).

• соціальність, цілеспрямована діяльність

• здатність творити символи, насамперед мову.

• духовність.

Отже, людина – це складна діяльна цілісність, що поєднує ці складові.

Єдність біологічного і соціального в людині. Сутність людини не дається їй від народження. Вона набувається нею у процесі життя.

Філософія, започаткована С.К’єркегором і Марксом розглядає людину як таку, що творить себе сама, тобто набуває людської сутності. Вона не є розумною істотою, а стає нею.

Але її властивості не виникають на порожньому місці, навіть якщо впливає суспільство. Вони мусять мати основу, якою є людське тіло, як частина природного світу.

Природний організм людини є активним чинником формування людських властивостей.

Біологічні особливості людини – це пряма хода на двох ногах, розмаїття функцій рук, бінокулярний (стереоскопічний) зір, великий мозок з глибокими звивинами. Біологічні особливості передаються з покоління в покоління, записані в генетичній програмі.

Ставши істотою соціальною, людини не позбулася біологічної індивідуальності. Більше того, вроджені анатомо – фізіологічні особливості зумовлюють її здатність до мовлення, трудової діяльності, творчості і ін.

Але біологічне не головне в людині. Це лише основа становлення людини. Визначальним в ній є соціальне. Людина і суспільство нерозривні. Саме суспільство формує індивіда як людину. І навпаки, людина в суспільстві реалізується як людина.

Мислення і свідомість виникають лише в суспільстві; в ньому виникають і реалізуються матеріальні та духовні потреби, які визначають сутність людини.

У філософії осмислення сутності людини інколи перебільшується роль того чи іншого фактора:

біологізаторська концепція абсолютизує роль природних, біологічних начал в людині.

соціологізаторська принижує біологічне в людині, нехтує її індивідуальність і перебільшує вплив суспільства, доводячи, що те, якою буде людина цілком залежить від суспільства.

Людина є результатом поєднання 3 факторів:

• біологічного (задатки);

• соціального (суспільне середовище виховання);

• психічного (внутрішнє „я”, воля).