4.Суспільна свідомість.

Крім індивідуальної людської свідомості існує також суспільна свідомість,яка є сукупністю ідей,теорій,поглядів,уявлень,почуттів,вірувань,емоцій,настроїв людей. Ідеалісти доводять,що самі вони керують людськими діями,а тому вирішальною є свідомість(Гегель і послідовники). Матеріалісти,навпаки,вважають,що суспільна свідомість формується під впливом матеріального буття людей,а тому є похідною від нього(Марксизм). Суспільна свідомість не функціонує поза свідомістю конкретних людей,але і не є тотожною. Індивідуальна свідомість відображує не всю реальність,а тільки окремі її сторони,важливі для конкретної людини. Суспільна свідомість є колективною всеосяжною пам’яттю,різнобічним духовним досвідом суспільства. Вона є узагальнюючою картиною людського світобачення. Безумовно,вона формується з найважливіших досягнень індивідуальних свідомостей. У свою чергу,індивідуальна свідомість формується через освоєння духовної культури суспільства,тому що кожна людина стає особистістю в процесі соціалізації,засвоюючи те,що людство нагромадило за попередню історію. Проте,суспільна свідомість не є просто сукупністю індивідуальних свідомостей,вона набуває об’єктивної,незалежної від індивідів форми існування. Суспільна свідомість втілюється в різноманітні форми духовної культури людства,такі як: політика,право,мораль,мистецтво,релігія. Всі ці елементи існують незалежно від індивідуальної свідомості,мають власні особливості розвитку і передаються від покоління до покоління;вони постійно розвиваються,екзаменуються часом і людьми.

5. Пізнання

Філософів завжди хвилювала проблема пізнання;щось і зокрема:Що таке знання?Що може знати людина про світ,в якому вона живе і як вона може впливати на нього?Зрештою,життя людини ґрунтується на знаннях.

Гносеологія-це єдина дисципліна,яка займається вивченням особливостей процесу пізнання.

Теорія пізнання (гносеологія) – один з основних розділів філософії. Вона досліджує природу людського пізнання, намагається виявити можливість людини пізнати світ, проникнути у його сутність, охопити його своєю свідомістю.

Гносеологія прагне одержати відповідь на запитання „ який світ є чи збігається він з думкою про нього”? (тобто чи істинні наші знання).

У спробах відповісти на питання про принципову можливість пізнання світу існує з основної лінії: оптимізм, скептицизм і агностицизм.

Оптимісти визнають можливість пізнання світу.

Скептики, хоча і не заперечують можливості пізнання світу, виражають сумнів у достовірності наших знань.

Агностики – відверто заперечують можливість пізнання світу. Вони доводять, що людина не може знати, які насправді є речі, оскільки інформація, яку вона отримує про них, заломлюється її свідомістю і має суб’єктивний зміст. Тобто ми маємо справу не з самими речами, а з нашими відчуттями. Так Д.Юм вважав, що людина не тільки не знає яким є світ насправді, а й того, чи існує він взагалі поза нашими відчуттями.

І.Кант визнавав об’єктивне буття речей, але заперечував можливість пізнання їх сутності („речей в собі”)агностиків розкритикував Гегель і марксисти.

Сутність і природа пізнання.

Сутність і природу пізнання не можна осмислити ізольовано від людини і її діяльності. Саме тому процес пізнання розділяють на такі елементи:

Суб’єкт (людина) і Об’єкт (предмет, явище, на яке направлене пізнання) і як результат їх взаємодії – знання.

Сучасна гносеологія вважає, що пізнання це:

• процес здобування знань;

• прагнення за їх допомогою оволодіти реальністю;

• бажання досягти стану досконалості.

За допомогою пізнання ми хочемо розв’язати основні проблеми нашого життя. Пізнання – це один з основних елементів людської життєдіяльності, один із засобів утвердження людини в світі, а тому воно є фундаментальною людською потребою (хоча і не вітальною, тобто життєво необхідною для збереження життя, як їсти, пити...).

Види, форми та рівні пізнання

Види: життєво досвідне, мистецьке, наукове, релігійно- містичне, екстрасенсорне.

Рівні: 1.чуттєвий

2.раціональний

3.синтезувальний

Форми: 1. відчуття, сприйняття, уявлення

2.поняття, судження.

3.експерімент, досвід, практика.

Отже, пізнання розвивається від чуття до абстрактного мислення та до їх синтезу.