Тема № 6 : Філософія Нового часу (XVII-XIX ст.)

Філософія Нового часу являє собою принципово новий рівень у роз­витку європейської філософії: вона розвивається у діалозі з експеримен­тальною наукою, що виникає саме в цей час. У зв 'язку з цим філософія досягає нового рівня деталізації власної проблематики, стає більш ^\ диференційованою і розгалуженою, а тому — більш систематизова-^' нішою. Виникають національні філософії, формуються нові напрями філософського знання, такі, як гносеологія, антропологія, методологія, історія філософії

План

1. Соціальні і духовні процеси в Європі Нового часу та особливості новочасної філософії.

2. Методологічні пошуки Ф. Бекона та Р. Декарта

3. Теорія пізнання Т. Гоббса, Дж. Локка, Дж. Берклі та Д. Юма.

4. Ідеї Б. Спінози і Г. Лейбніца.

5. Філософія Просвітництва про роль і місце людини в світі.

1. Новим часом називають епоху, яка розпочалася буржуазними революціями у Західній Європі В XVII ст. і науковою революцією XII-XIX ст.

З розвитком машинного виробництва виник новий суспільний клас – буржуазія (з франц. – мешканець міста), гаслом якого стає «Діяти, діяти і ще раз діяти».

Світ стали розглядати як об’єкт людської діяльності, а людину – як суб’єкт такої діяльності. Щоб успішно діяти, необхідно пізнавати світ, природу. Це викликає потребу в науках, особливо природничих. Один з засновників новочасної філософії Френсіс Бекон говорив «Принаймні в нашу епоху земна куля якимось дивним чином стала відкритою і доступною для вивчення».

Наука стає провідним чинником життя. З’являється завершена наукова теорія – механіка Ньютона, яка здійснила колосальний вплив на всі сфери життя і філософію зокрема. Виник так званий «механістичний світогляд». Світ розглядається як надскладний механізм на кшталт годинника. Природу розділяють на живу і неживу, а людина повинна пізнати її і опанувати. Спираючись на свій розум, людина повинна перетворити середовище з метою оптимізації свого життя. Ф. Бекон казав: «Знання – це сила». Людина розглядається як активний індивід, наділений розумом і знаннями, який є вільним і здатним вибудовувати своє життя.

Виникає новий погляд на розвиток суспільства, його історію. Це проявилося в ідеології Просвітництва XVIII ст.

2. Основні напрямки у філософії Нового часу

У філософії Нового часу намітилось декілька протилежних течій, головними з яких були емпіризм і раціоналізм. Вони сформувались у гносеології (теорії пізнання) при намаганнях з’ясувати яким методом краще пізнавати світ – через чуттєвість чи розум.

Емпіризм, засновником якого був Ф. Бекон, основою пізнання вважає чуттєвий досвід (емпірію).

Раціоналізм, засновником якого був Р. Декарт, визнає головну роль розуму (ratio – розум), мислення.

Ф. Бекон (1561-1626) говорив про велику роль науки у пізнанні природи і оволодінні її силами. Але він доводив, що для успіху природознавства спочатку потрібно «очистити розум» від схоластичної середньовічної філософії («привидів», «ідолів»). Саме тому він звертався до чуттєвого, експериментально-дослідного методу пізнання. Бекон казав: «Найкращим з доведень є досвід, якщо він коріниться в експерименті».

Він пропонує новий метод пізнання – індукцію (- «наведення»), коли від спостереження одиничних явищ переходять до загальних ідей та законів.

Виступаючи як емпірик, що передбачає живе споглядання, аналіз результатів експерименту, Бекон підкреслював і роль розуму, який «повинен органічно поєднувати емпіричні та раціональні підходи в поясненні світу, вони повинні бути з’єднанні і пов’язані одне з одним».

Протилежну позицію займав франц. мислитель Рене Декарт (1596-1650), який доводив, що чуттєвий досвід має мінливий, нестійкий характер, а тому слід покладатись на розум. Він казав: «Пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки» (Декарт вважав, що розум усіх людей за своєю природою однаковий, а чуття – різні).

Він також пропонує свій метод пізнання дійсності – дедукцію (- «виведення») перехід від загального до окремого. Він закликає не приймати ніяку річ за істину, все піддавати сумніву – поділяти кожне з питань на стільки частин, скільки необхідно для їх розв’язання, - потім йти від простого, очевидного до складного, неочевидного. Тобто шукати складне через просте.

Декарт проголошував всемогутність розуму, а науку найвищою формою знання. Його знаменитий вислів: «Cogito ergo sum» - «Мислю, отже існую».

3. У XVIII ст. дискусія емпіристів і раціоналістів продовжувалась. Томас Гоббс, Джон Локк, Дж. Берклі, Д. Юм були представниками емпіризму.

Т. Гоббс спробував синтезувати емпіризм і раціоналізм; він підкреслює великі знання теоретичних знань, але доводить, що вони повинні ґрунтуватись на досвіді. Його послідовник Дж. Локк створив досить розвинуту теорію пізнання. Він вважав, що існує 2 джерела знань: відчуття, які дають нам прості ідеї (біле, овальне, солодке) і рефлексія – діяльність розуму які співставляє і узагальнює прості ідеї і на їх основі утворює складні ідеї. Дж. Локк починає аналізувати сам розум. Він заперечував існування «вроджених ідей» і доводив, що від народження мозок людини – це «Tabula rasa» - тобто «чиста дошка», на якій чуттєвий досвід залишає свої сліди.

Дж. Локк став засновником сенсуалізму – (sensus – буття) напряму. Які визнає відчуття єдиним джерелом знань. Цей напрям розвинули Дж. Берклі і Д. Юм.

Берклі стверджував, що тільки чуття можуть незаперечно засвідчувати, що щось існує. Він казав: «Бути – це значить бути сприйнятим» (esse est percipi).

Справді, про існування речей можна судити на підставі їх сприйняття. Навіть якщо теоретично вирахують якусь зірку, то її потрібно експериментально зафіксувати. Але чи зводиться існування до сприймання, чи є відчуття єдиною реальністю? Чи справді тіла – це фантомами людської свідомості? Берклі створює парадоксальну систему: всім очевидно, що світ існує, але потрібно довести, що це насправді так.

Ця ситуація подібна до апорій Зенона про рух. Крім того не все так просто зі сприйняттям світу: колись революціонер Морозов, який відсидів 25 років в невеличкий коморі, вийшовши на волю бачив всі речі в одній площині на відстані 4 м., і тільки пізніше відчуттям «рознеслись » далі це свідчить, що акт сприймання речей насправді є актом «формування» речей відчуттями людини, свідомість якої автоматично з відчуттів конструює речі. Берклі був першим, хто звернув на це увагу.

Д. Юм був ще послідовнішим ніж Берклі. Він заперечує не тільки матеріально, а і духовну субстанції. Юм вважав, що людина має справу не з зовнішнім світом, а з потоком своїх відчуттів та уявлень, тому все, що ми можемо знати – це зміст наших відчуттів. В силу цього світ для людини залишається непізнаним. Таким чином Юм є скептиком, агностиком – тобто вважає, що світ неможливо пізнати.

Раціоналістичний підхід Р. Декарта продовжували Б.Спіноза, Ч . Лейбніц.

Відповідаючи сенсуалістам, які казали «Немає нічого в розумінні, чого раніше не було б у відчуттях», Лейбніц додав: «Крім самого розуму».

Б. Спіноза створив оригінальне вчення про світ і людину, що мають єдину основу – субстанцію, яка включає все, і матеріальне, і ідеальне, духовне. Людина, на його думку, це найбільш яскраве поєднання модусу-тіла та модусу-душі. Спіноза зазначав, що ніщо не відбувається без причини. Але в людині воля перевершує розум, а тому пристрасті та бажання збивають з шляху істини; якщо людина бажає свободи, то повинна здолати бажання і пристрасті.

В пізнанні Спіноза виділяв 3 ступеня: 1 – чуттєве, 2 – судження розуму, найвищим він вважав 3 ступінь – інтуїцію.