Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт

/. Основні причини зміни світоглядних орієнтирів при переході від античності до Середньовіччя.

2. Східна та західна патристика: порівняльна характеристика.

3. Сучасне значення провідних ідей християнської патристики.

4. Вплив ідей візантійської патристики на культуру Київської Русі.

5. Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософії:

тотожне та відмінне.

6. Провідні ідеї розвиненої схоластики та їх історичне значення.

7. Провідні ідеї розвиненої містики та їх роль у людському самоусвідомленні.

Завдання для самостійного опрацювання і закріплення матеріалу з теми

Завдання 1. Розкрийте і поясніть основні відмінності у світогляді античності і європейського Середньовіччя.

Завдання 2. Поясніть роль аполої 'етики і патристики у формуванні середньо­вічної духовної культури.

Завдання 3. Розкрийте основні особливості розвитку західної та східної пат­ристики.

Завдання 4. Охарактеризуйте ідейні здобутки Августина Блаженного.

Завдання 5. Зробіть порівняння вихідних ідей схоластики та містики.

Завдання 6. Окресліть історичний зміст концепції "подвійної істини".

Завдання 7. Розкрийте зміст і значення принципу "бритви Оккама".

Додаткова література з теми

1. Блиннчков Л. В. Всликис философьі: Учсбньїй словарь - справочник. 2-е изд. М., 1997.

2. Горбичев В. Г. История философии. Брянск, 2000.

3. История философии в кратком изложснии. М., 1991.

4. История философии: Запид Россия - Восток. В 3 т. М.,1996.

5. История филисофии Учсбнос гюсобис для вузов / А.Н. Волков, В.С. Горнсв й др. М., 1997.

6. Кондзьолка В. В Історія середньовічної філософії. Львів, 2001. 7 Коплстон Ф. Історія середньовічної філософії. К., 1997.

8. Петрушенко В.Л Формування вихідних засад середньовічного філософствування (лек­ція для аспірантів та здобувачів вченого ступеня). Львів, 2000.

9. Татаркевич Вч Історія філософії Т.1 Львів, 1997.

Тема № 5 : Філософія епохи Відродження (XIV – XVI ст. Н е)

Унаслідок нагромадження ічинь, розширення обріїв суспільного досвіду ти кризи середньовічного світобачення у XIV-XV сні. Європа _ вступне в нову історичну епоху —• епоху Відродження. В /(Збувається ^^ суттєва світоглядна переорієнтація: набувають цінності пізнання при­роди та і&мні вчинки людини, поступово формуються принципи класич­ної науки. Проте за змістом це була суперечлива епоха, яка не лише підносила та оспівувала людину, а й висвітлювала драматичні сторо­ни її буття. У європейській історії Відродження розглядають як епоху перехідну, що містить у собі елементи Середньовіччя і зародки процесів

епохи Нового часу.

План

1. Поняття Відродження і характерні риси духовного життя цієї доби.

2. Провідні напрями ренесансного філософствування: гуманізм, натурфілософія.

3. Філософські ідеї пізнього Відродження.

1. В XIV ст. – XV зростає значення і авторитет міст, які стали центрами торгівлі, виробництва, освіти, науки, духовних пошуків. Відбуваються великі географічні відкриття, розвивається природознавство та інші науки. Зароджується новий суспільний клас – буржуазія (з франц. - «мешканці міста»), якій вступає в конфлікт з старим феодальним ладом.

Всі ці процеси приводять до початку руйнації релігійного світогляду. Починається критика церкви, релігійна тематика відступає. Виникає таке явище як Відродження. Починається Відродження в Італії, а згодом поширюється на інші країни Європи.

Зовнішньою ознакою і приводом назви епохи стало масове захоплення античною культурою та літературою. Але це не було відновленням античних концепцій. Філософія Відродження мала свій власний, досить багатий зміст.

2. Центром уваги ренесансних мислителів стає людина – антропоцентризм. Бога відсувають на другий план; теоценризм витісняється антропоцентризмом.

Заслугою релігійної філософії було оспівування духовності людини, проте тілесність зневажалась, вважалась джерелом гріховності, а антична культура, навпаки, захоплювалась красою людського тіла. Мислителі Відродження стали трактувати людину як гармонійне поєднання душі і тіла (« в людині все прекрасне – і душа і тіло»). Виникає таке явище як гуманізм – розуміння людини як вищої цінності. Вони виходили з того, що людина – найвище створіння Бога. Нею завершується процес творіння, тому вона здатна осягти його і творити, наслідуючи Творця, здатна навіть змагатись з Богом у творчому генії, тобто людину підносять до рівня Бога.

Недарма фундаторами таких ідей були митці, поети, науковці, які самі були творцями: Данте Аліґ’єрі (1265-1321), Ф. Петрарка (1304-1374), Леонардо да Вінчі (1452-1519), Мікеланджело (1475-1564), Еразм Ротердамський (1466-1536) та багато ін. мислителів.

Помітне місце в філософії Відродження належить натурфілософії – вченню про природу. Натурфілософи Ренесансу змінили також середньовічне ставлення до природи, яка вважалась нижчим щабелем буття. Тепер доводили, що світ і природа - це єдине і до того ж розумне творіння Бога, в якому він втілив себе. Тому пізнання світу, природи дає можливість наблизитись до Божественної сутності.

Видатним натурфілософом раннього відродження був Микола Кузанський (1401-1464). Він став засновником пантеїзму – вчення про присутність Бога у природі, ототожнення Бога і природи. М. Кузанський доводив, що Бог – це «абсолютний максимум», який включає в себе все – природу, людину, речі – все це відбиток Бога – «У Бозі все і все є Бог ». М. Кузанський розглядав світ, природу як розгорнуту сутність Бога; природа – це Божественна книга і вивчаючи природу, можна читати цю книгу і здобувати знання про Божественне виявлення. Але сутність Бога можна осягнути лише через віру. Він робить цікавий висновок: сутність Бога невичерпна, а тому й творення світу відбувається вічно, з чого випливає, що Земля не може бути центром світобудови.

Ідеї пантеїзму продовжували натурфілософи пізнього Відродження: Леонардо да Вінчі, М. Коперник, Еразм Ротердамський, Дж. Бруно, Галілео Галілей.

Об’єктом їх осмислення стає природа, але не як свідоцтво Божественної могутності (як у пантеїстів), а як премет дослідження і пізнання. Леонардо да Вінчі (1452-1519) один із перших відкинув поділ світу на «земний» і «небесний», він вважав що всесвіт є однорідним і заявив, що завдання людини полягає у пізнанні природи засобами науки – експериментом і математикою.

Але справжній переворот упоглядах на світобудову зробив Микола Коперник (1473-1543), який створив геліоцентричну систему (геліос – сонце), що суперечила християнський геоцентричний системі (гео – земля): Земля не є нерухомим центром Всесвіту, а обертається навколо своєї осі, а також навколо Сонця, яке і є центром.

Джордано Бруно (1548-1600) доводив, що Бог творить світ вічно, а тому він є безмежний і безкінечний, існує безліч світів, які можливо заселені розумними істотами. Бруно також вважав , що Сонце і планети не є вічними.

Галілео Галілей (1564-1642) започатковує деїстичне розуміння світу: на його думку світ створив Бог, наділив її певним порядком і законами, але після цього він не втручається в неї, вона живе і розвивається самостійно. Природа для Галілея вже не наповнена таємничими силами, це сукупність законів, які можна пізнавати за допомогою експериментів і математики.

Ці теорії зруйнували християнське світобачення нібито світ створений Богом для людини. Бог в них все більше мислився як Всесвітній розум, а природа як незалежна від людини.

У філософії Відродження були певні доробки у поглядах на суспільство. Робилися спроби обґрунтувати ідею громадянського суспільства, яке б не було залежне від релігії і церкви.

Ніккола Макіавеллі (1469-1527) обґрунтував необхідність сильної монархічної влади, яка не повинна рахуватися з ні з мораллю, ні з релігією заради створення міцної держави. Томас Мор (1478-1535) і Томмазо Компанелла (1568-1639) стали авторами «соціалістичних утопій», пропагуючи ідею створення суспільства соціальної справедливості через знищення приватної власності, яка спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу.

ВИСНОВКИ

Епоха Відродження, зберігаючи вихідні положення християнського світо­бачення, під впливом розвитку наук, збагачення людських знань та жит­тєвих обріїв, зробила в цьому світобаченні такі нові наголоси, які відпо­відали бажанню того часу повернути людині (відродити) всю можливу повноту її життєвих проявів: при тому взірцем такої повноти постава­ла античність.

@ Епоха Відродження набула виразно суперечливих рис, оскільки поєднувала в собі елементи попередньої історичної доби та зародки нової; надаючи людині провідне місце в творчому розвитку процесів природи, ця епоха підносила на небувалу висоту як її позитивні, так і негативні прояви, тому постала водночас в окресленнях гуманістичного титанізму та фаустівсь-кого духу.

® Філософія Відродження історично розвивалася від гуманізму - через ре­несансний неоплатонізм - до натурфілософії; філософія пізнього Відрод­ження дещо відійшла від гуманістичного оптимізму; в неї почали проявля­тися настрої скепсису, невіри у позитивні творчі можливості людини;

у тон же час ренесансна натурфілософія впритул наблизилася до провідних принципів експериментальної науки.