Розділ десятий Альманах є. Гребінки “Ластівка”

Діяльність Г. Квітки в справі організації українського журналу та причини її невдачі. Альманах Є. Гребінки “Ластівка” – загальна характеристика. Вступне слово упорядника “Так собі до земляків”. Твори Т. Шевченка в альманасі. Л. Боровиковський в “Ластівці”. Поезія О. Чужбинського, В. Забіли, Є. Гребінки. Проза Г. Квітки: бурлескно-реалістичні оповідання “Пархомове снідання” та “На пущення як зав’язано”; сентиментально-реалістична повість “Сердешна Оксана” та її місце в “Ластівці”. Твір П. Куліша в аль­манасі. В. Бєлінський про “Ластівку”. Значення альманаху

Ознакою розвитку українського літературного процесу стала спроба українсь­кої творчої інтеліґенції видавати свій часопис. Напевно, навіть не варто говорити про те, яким революційним змістом був наповнений цей задум. Видання журналу стало б могутнім імпульсом активізації творення української літератури, згурту­вало б авторів, утворило б читача, сприяло б створенню позитивної опінії нав­коло українського письменства.

Ініціатива створення українського періодичного видання належала мудрому Г. Квітці. Робота розгорнулася в 1838 – 1839 роках. Ще восени 1838 року Г. Квітка порадив Є. Гребінці вступити в переговори з Андрієм Олександровичем Краєвським (1810 – 1889), відомим російським журналістом, видавцем і редактором популярного “грубого” журналу “Отечественные записки” (1839 – 1867), про видання при пла­нованому ним з нового року журналі літературного додатку українською мовою. Краєвський підтримав ініціативу українських письменників. Є. Гребінка оповіс­тив потенційних авторів і почав збирати матеріали.

У вересні 1839 року Михайло Олександрович Максимович (1804 – 1873), що був тоді деканом філософського факультету Київського університету (відкритого в 1834 році), звернувся до Г. Квітки з проханням дати для задуманого ним альма­наху “Киевлянин” якийсь твір. Г. Квітка в листі від 3 жовтня 1839 року відповів, що жодного завершеного твору для публікації не має – усе відправив у Петербурґ до приятеля для надрукування в українському часописі.

“Думка Ваша, – писав він далі, – аби видавати що-небудь по “наській мові”, здається, в наступному році повинна здійснитися. Вже подана доповідна записка (так в усякому разі сповіщають мене), щоб дозволено було при “Отечественных записках” на 1840 рік видавати 4, 6, 8 додатків українською мовою. Чекаємо на рішення. Матеріали є, редактор п. Гребінка, який Вам відомий, редакція не ма­тиме збитків, принаймні, на перший рік. Ми повинні присоромити і примусити замовкнути людей з дивовижним уявленням, гласно проповідуючих, що не слід тією мовою писати, якою 10 міліонів говорять, яка має свою силу, свою красу, невиразимі другою, свої звороти, гумор, іронію і все як нібито в порядної мови”¹.

Про створення періодичного видання стає широко відомо серед українських письменників – редакційний портфель Є. Гребінки все товщає. Але цим споді­ванням не судилося здійснитися. Саме на 1839 рік припадає переїзд з Москви до Петербурґа відомого російського критика Віссаріона Григоровича Бєлінського (1811 – 1848). В “Отечественных записках” він очолив літературно-критичний відділ, визначаючи одночасно ідейно-естетичну позицію журналу в цілому. По­гляд цього діяча на українське письменство сьогодні досить добре описаний у науковій літературі. Зводився він до розуміння української мови як наріччя ро­сійської й утвердження думки про цілковиту безперспективність, непотрібність і навіть шкідливість створення літератури на цьому обласному наріччі. В. Г. Бє­лінський, хоч і не вважався номінально редактором журналу, але був його фактичним лідером. Слово, дане А. О. Краєвським українським письменникам, було забране назад, справа видання українських додатків при журналі була провалена його но­вим лідером².

Обманутий Є. Гребінка залишився з цілим портфелем вже поданих до україн­ського часопису матеріалів, видавати який не було можливості після зміни пози­ції “Отечественных записок”. І він, трохи почекавши й повагавшись, видав знову альманах. Назвав його упорядник “Ластівка”, вийшов він 1841 року в Петербурзі як видання книгопродавця Василя Полякова.

Відкривався альманах вступним словом Є. Гребінки “Так собі до земляків”. У ньому автор створив колоритний образ українського поміщика-інтеліґента, який живе одним життям зі своїм народом. Перед читачами проходив солярний цикл хліборобського року, проведеного в праці й господарських клопотах. Аж ось на­стає зима, з довгими, нудними вечорами. Але й крізь завірюху пробивається до панського дому заїжджий з Московщини купець. Привозить товар, серед якого автора найбільше приваблюють “книги московския”. Купує він їх з півдесятка. Сідає читати, але ні до серця, ні до розуму вони не доходять. “Нічого робить, – пише Є. Гребінка, – положиш на полицю новенькі книжечки: хай полежать, поки порозумнішаю – та й станеш у сто десятий раз читати Котляревського “Енея” або повісті Грицька Основ’яненка – і читаєш, і смієшся, і плачеш…”³.

Про все це згадав автор у столиці, де нудьгувати ніколи, де саме життя крутить людину, що не знаєш гаразд, коли середа, коли п’ятниця. І вирішив він потурбу­ватися про земляків, що залишилися по хуторах і селах: зібрав, що було в нього по-нашому написане, і своє, і добрих людей, і одніс у друкарню. Так виникла ця книжка. Її й виносив на суд читачів Є. Гребінка. Передмова “Так собі до земля­ків” була датована 7 січня 1841 року.

“Ластівка” стала й справді новим щаблем розвитку української альманахової журналістики. Це був перший спеціалізований на представленні художньої літе­ратури альманах. У ньому були відсутні наукові статті та розвідки, літературно-критичні праці, етнографічні та фольклористичні дослідження, публікації істори­чних документів та джерел. Українська журналістика прощалася із засадою уні­версалізму й переходила до спеціалізації: читачам була запропонована книжка для читання, тобто цілком складена з художніх творів. Крім того, упорядник орієнтувався виключно на українського читача – у книзі були зовсім відсутні російські тексти.

Альманах “Ластівка” став унікальною книжкою в молодому українському пи­сьменстві, він був упорядкований з великим смаком, багато творів, опублікова­них у ньому, ввійшли в історію української літератури. Книжка засвідчила високі редакторські здібності Є. Гребінки, схильного до організаторської праці, до від­бору для публікації справді художньо довершених і вагомих творів.

Уперше після “Кобзаря” (1840) тут публікувалися нові твори Т. Шевченка. Їх було п’ять: “Вітре буйний”, “Причинна”, “На вічну пам’ять Котляревському”, “Тече вода в синє море” та уривок з поеми “Гайдамаки” (розділ “Галайда”, що починався словами “Яремо! Герш-ту! Хамів сину!”). Чотири перших твори від­носилися за часом написання до 1837 і 1838 років, останній ще не був заверше­ний на час публікації уривка з нього в альманасі.

Зі сторінок “Ластівки” вперше на весь світ пролунали нині широко відомі рядки “Реве та стогне Дніпр широкий”. Початковий розділ “Причинної” з роман­тичним описом бурі на Дніпрі і заспокоєнням розбурханої стихії став не просто народною піснею, а своєрідною візитною карткою, якою репрезентують і за якою пізнають мистецтво нашого народу. Це був перший, що дійшов до нас за часом, твір Т. Шевченка. Та вже в ньому відбилася його геніальність. Романтич­ний бунт автора проти світу людей і природи, проти Бога і законів буття сущого на землі, його пристрасний захист закоханих і гаряче співчуття їхній траґічній долі – визначали художні особливості балади. Без неї сьогодні ми не мислимо Т. Шевченка¹.

Вірш “На вічну пам’ять Котляревському” академік Ю. В. Шевельов назвав “Критикою поетичним словом”². За нерозвиненого стану власне літературної критики у віршах, присвячених своїм літературним попередникам і вчителям (Котляревському, Основ’яненкові), він не тільки дав їм оцінку, але й накреслив свій окремішний шлях художньої творчості. Т. Шевченко був одним з перших, хто побачив реальне значення доробку І. Котляревського, відчув історіософський пафос його “Енеїди”, зв’язок його поеми з козацькою славою, про що свідчать слова:

Нехай усміхнеться серце на чужині,

Хоть раз усміхнеться, дивлючись, як ти

Всю славу козацьку за словом єдиним

Переніс в убогу хату сироти (с. 312).

Вірш, присвячений І. Котляревському, в альманасі “Ластівка” розташовувався після першодруку двох уривків з водевілю “Москаль-чарівник” (с. 299 – 305), що посилювало як звучання твору знаменитого полтавця, так і Шевченкового від­гуку на його смерть. Широкої популярності набули слова:

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди;

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть! (с. 311),

які, власне, створили архетипну українську формулу безсмертя митця у твор­чості.

Два ліричні вірші Т. Шевченка, опубліковані вперше в “Ластівці”: “Вітре буй­ний” та “Тече вода в синє море”, в “Кобзарі” 1860 року дістали однакову назву “Думка”. Це сталося тому, що в обох творах втілений однотипний образ роман­тичного героя, самотнього, відірваного від соціуму, наділеного світовою скорбо­тою. У першому вірші героїнею виступала дівчина, що тужила за милим, у дру­гому – козак, що не міг знайти свою долю.

Але якщо в цих віршах образи ліричних героїв створювалися в рамках фольк­лорної парадигми, то в уривкові з поеми “Гайдамаки” виводився теж романтич­ний герой, та вже наділений виразною індивідуальною долею, характером, внут­рішнім мовленням. Ярема – “сирота багатий”, який до часу гнеться в наймах у еврейській корчмі і не знає, що вже ростуть в нього крила, “що неба достане, коли полетить” (с. 371).

Доробок Т. Шевченка, представлений на сторінках “Ластівки”, закріплював образ провідного поета України, Кобзаря, романтичного бунтівливого поета, а першодруки його знаменитих творів мали неперехідне значення й піднесли вагу альманаху.

Другим поетом, чий великий доробок друкувався в цій книзі, був Л. Борови­ковський. Його представляли твори двох жанрових напрямків: романтичні ба­лади та ліричні вірші і байки, що в українській літературі містили не лише повчання, але й комічний, гумористичний елемент.

За джерела баладної творчості Л. Боровиковському правив український пісенний фольклор. Поет відзначався вмінням адаптувати фольклорну образність у свою поетичну систему, прилаштувати її для виконання своїх завдань. У вірші “Чорноморець” він створив образ козака, “ясного сокола”, якого розшу­кує його товариш, “орел”, і розпитує про нього “сірих гусей” і “білих лебедів”. Лебеді й гуси розповідають орлові, що його побратим, Чорноморець, лежить коло моря, у степу, порубаний ворогами, крізь його реберця вже й трава пробива­ється; жодної живої душі немає біля його – тільки три ластівки, то душі його матері, сестри і дружини; це вони оплакують його загибель вдома; де ридає матір – там кривава ріка, де сестра – річка пройшла й просохла, а де жінка була – і росиці нема. Вірш будувався Л. Боровиковським на засадах народної поетики, втілював традиційну долю українського козака і водночас романтичний ідеал са­мотнього воїна – оборонця своєї батьківщини. Цей вірш був розташований в “Ластівці” на другій позиції, відразу після вступного слова Є. Гребінки “Так собі до земляків”.

Віддалений від “Чорноморця” лише одним Шевченковим віршем “Вітре буй­ний” друкувався далі в альманасі твір Л. Боровиковського “Вивідка”. В його основі – баладний український сюжет: дівчина закохана в козака, просить її по­сватати; козак висуває умову: мені заважає твій брат, отруї його; і розповідає, як це зробити; закохана дівчина виконала наказ коханого, але виявляється, що це була вивідка, козак відмовляється одружуватися з нею: струїш, мовляв, і мене, молодого. Подібний сюжет відомий у фольклорі багатьох народів, у тому числі й українського. Важко говорити про міру участі Л. Боровиковського в створенні цього тексту, тим паче, що в українській літературі від І. Котляревського встано­вилася традиція використання народних текстів у своїх творах у незначній пере­робці, як це зроблено в “Наталці Полтавці”. У даному випадку також мала місце така переробка. Твір Л. Боровиковського швидко набув популярності й пошири­вся в народі. Вже в першій половині ХІХ століття балада Л. Боровиковського була записана фольклористами як народна пісня. Цей твір теж відповідав естети­чній програмі романтиків: змальовував виключної сили почуття, незвичайну ситуацію, гостру колізію, траґічну розв’язку.

У двох наступних віршах “Палій” і “Волох” також втілювалися образи роман­тичних героїв. У першому – це був історичний Семен Палій, що зображався як оборонець України від ляхів, національний герой, наділений незвичайними якос­тями:

Хто в траві – врівні з травою;

Хто в воді – врівні з водою;

Хто у лісі – врівні з лісом,

Ніччю – перевертнем бісом?

Палій! (с. 247)

Стилістика народної пісні, заснована на яскравій образності, синтаксичному паралелізму, повторах тем і одночасному розвиткові ліричного сюжету – приваб­лювало в цьому вірші. Його енергійний початок:

Люлька в роті зашкварчала,

Шабля в ніжнах забряжчала;

Шабля різанину чує,

Люлька пожари віщує (с. 246)

увійшов в українську літературу як взірець поетичної точності, ощадливості, майстерної словесної формули.

Вірш “Волох” створював романтичний образ молдаванина, який “в степах з шатрами ходить” (с. 249), живе поза суспільством, найбільше цінує волю й неза­лежність, його майно вміщається на возі. Але він смачно їсть і міцно спить, він щасливий своєю долею.

У романтичному контексті сприймався й вірш “Зимній вечір”, переклад од­нойменного вірша О. Пушкіна, де створений образ самотнього поета, що в зимо­вий вечір, коли “буря з хмари небо криє, Сипле сніг, як з рукава” (с. 281), шукає розради в бесіді з домочадцями. Вірш наповнювався українським колоритом: пушкінська “избушка” перетворювалася на “хатку”, “моя старушка” – на “паніматку”, серед реалій побуту з’являлись “лава”, “стріха”, “днище”, “починок”. Адаптуючи в систему української образності, переклад все ж доносив до читача дух пушкінського вірша, відбивав головні його настрої, строфіку й ритміку:

Вип’єм, добра поніматко!

Ну, по одній наливай;

Вип’єм з горя! Де ж кухлятко?

З веретеном не дрімай (с. 282).

Наступну добірку Л. Боровиковського в “Ластівці” складав цикл з десяти ба­йок. Цей жанр у його творчості набув своєрідності у порівнянні з іншими україн­ськими авторами, він позбувся бурлескності, далеко відійшов від традиційної “котляревщини”, хоч і не втратив обов’язкової для байок дотепності й гуморис­тичності. Байка Л. Боровиковського відзначалася особливою стислістю, являла собою короткий виклад певного життєвого епізоду, аніж подієвий розвиток сю­жету. Майже всі твори будувалися на основі народних прислів’їв чи приказок або комічних бувальщин-анекдотів. За взірець жанру в творчості Л. Боровиковсь­кого може правити байка “Клим”, яка складається усього з шести рядків:

Спитали Клима раз, яка найлучча птиця:

Чи чиж, чи соловей, чичітка, чи синиця?

Голодний Клим озвавсь баса:

“Найлучча птиця – ковбаса!”

*

Голодній, бач, кумі –

Хліб на умі (с. 294 – 295).

Завершена сталість епізоду, колоритність образу героя, мінімально передана його внутрішня мова, але достатня окресленість і ситуації, і його характеру, екс­пресивна виразність мовлення, використання в невеличному тексті з трьох ре­чень двох народних приказок – ось риси цього твору.

Представив на сторінках “Ластівки” Л. Боровиковський і свої фольклорні за­писи, але це були не традиційні пісні, а народні приказки, а також загадки (з відгадками). 86 приказок, подані поетом і байкарем, поклали почин публікації цього фольклорного жанру. Причому на цей раз було опубліковано найбільш широко вживані приказки і прислів’я:

“Пани скубуться, – а в мужиків чуби болять!”

“Покірне телятко дві матки ссе; а злеє ні одної”.

“Сім рік маку не родило – та голоду не було”.

та інші (с. 318 – 331).

“Загадки”, опубліковані видатним поетом, також були першою публікацією цього фольклорного жанру, демонстрували народну дотепність, винахідливість. Якщо врахувати, що упорядник Є. Гребінка мав намір дати книжку для читання в зимові вечори, то ця її частина цілком відповідала поставленому завданню, давала читачам можливість розважитися, повправлятися у відгадуванні загадок.

Близько до завершення друкувався останній твір Л. Боровиковського в “Ластівці” – вірш “Розставання”. Він був написаний на мотив знаменитої народ­ної пісні “Їхав козак за Дунай”, але, використовуючи його поетику, значно роз­ширяв і головний мотив, і ситуацію, утворював цілу драматичну сценку з розмо­вою двох героїв: Козака й Дівчини. Традиційний для української народної твор­чості мотив прощання белетризувався, набував під пером поета опуклості, сте­реоскопічності.

Л. Боровиковський надрукував у “Ластівці” твори, що писалися в різний час від 1834 року. Його добірка – друга за обсягом після Т. Шевченка – являла собою достойне надбання альманаху, всебічно представляла поета: і як автора стилізо­ваних під народні твори романтичних балад і ліричних віршів, і як дотепного й своєрідного байкаря, і як оригінального фольклориста, що розширяє сам предмет фольклористики і пропонує читачам не традиційні пісенні, а оригінальні жанри, котрі дають новий матеріал для характеристики народного світогляду.

Упорядник “Ластівки” запросив до участі в альманахові й свого шкільного то­вариша, Олександра Степановича Афанасьєва, з яким разом навчався в Ніжинсь­кій гімназії вищих наук і навіть мешкав з ним на одній квартирі в професора природничих наук М. Ф. Соловйова. Під псевдонімом А. Чужбинський він опуб­лікував тут два вірші: “Є. П. Гребінці” і “Прощання”. Обидва вони вкладалися в романтичну концепцію “Ластівки”.

Перший вірш-звертання розвивав тему пошуку щастя героєм-сиротою. Другий описував прощання автора з Україною, яка стала для нього скарбницею таких цінностей, яких він “не знав у своїй стороні” (с. 314) – О. С. Афанасьєв за націо­нальністю росіянин. Ліричний герой – солдат, відірваний від дому й родини (тоді автор служив у полку, дислокованому в Чугуєві), він сумує, але й пишається своєю самотою, сприймає її як ознаку обраності, вищості над юрбою. Залишаючи Україну, він відчуває, що цей край увійшов у його серце.

Дебютував на сторінках “Ластівки” знаменитий український поет-романтик Віктор Забіла. Він опублікував тут три вірші: “Голуб”, “Пісня” та “Повіяли вітри буйні”, у яких постав як глибокий автор теми гіркого, нерозділеного кохання. В основі першого вірша покладено макроприйом паралелізму: голуб скаржиться козакові на зраду коханої дружини-голубки, після чого й козак вирішує залиши­тися на все життя самотнім. Другий вірш виконаний у пісенній стилістиці: двічі козак проїздить повз двір коханої дівчини, прагнучи побачити її, але вона не вийшла; відтак він замислюється, чи вона ж кохає його? Якщо так, то вони бу­дуть жити щасливо цілий вік, “як риба з водою” (с. 222). У відповідності із зако­нами пісенної стислості далі ця тема не розвивається. Третій вірш має автобіог­рафічний характер, хоча й підносить тему в одязі народно-поетичної символіки. “Вітри буйні” стають тут знаком “лютого горя”. Яке прийшло в життя поета через зраду коханої. Вона спокусилася на земні багатства (“за худобу промі­няла”), відкинувши величне кохання ліричного героя як нічого не варте. Відтоді він не тільки морально пригнічений її зрадою, але й траґічно розчарований в людях у цілому; крім того, його мучить думка про власну приреченість на весь вік страждати:

А такий вже уродився,

Мабуть, я на світі;

Безталанний і безщасний,

Щоб вік свій тужити (с.245).

Сам упорядник опублікував у “Ластівці” три поетичні твори: дві байки і один ліричний вірш. Байки “Дядько на дзвониці” та “Хлопці” виразно дисгармонію­вали із загальним тоном книжки. Це не була взірцева “котляревщина”, але Гре­бінчина прозорість і виразність відзначала почасти хіба що першу байку. Зате лі­ричний вірш “Українська мелодія” відзначався такою поетичною довершеністю, що йому судилося стати народною піснею. Традиційна тема – мати умовляє до­чку-одиначку вийти заміж за багатого нелюба, тоді, мовляв, її доля буде влашто­вана, і матір зможе спокійно померти – розвивалася тут у формі динамічного драматичного діалогу, вираженого в точних вербальних формулах:

“Ні, мамо, не можна нелюба любить!

Нещасная доля із нелюбом жить.

Ох, тяжко, ох, важко з ним річ розмовляти,

Хай лучче я буду весь вік дівовати!” (с. 353)

Дівчина скоряється материній волі, виходить заміж за багатого нелюба. Остання строфа “Української мелодії” описує могилу дівчини, на якій квилить самотня матір:

“Ой Боже мій милий! Що я наробила!

Дочку, як схотіла, із світу згубила!” (с. 354).

Цей вірш став окрасою збірника, вписувався в загальний образ українського світу, створюваний у ньому, романтичний, з гострими конфліктами, незвичними ситуаціями, пристрасними героями.

Крім поетів, чиї добірки в “Ластівці” ми розглянули окремо, у книжці були на­друковані окремі вірші П. Писаревського, Стецька Шерепері (Ст. Писаревсь­кого). П. Кореницького, Н. Мартовицького, кілька записів українських народних пісень. У Є. Гребінки в руках були більші добірки віршів цих авторів, але, пі­дійшовши до них як вимогливий редактор, він відхилив значну частину худож­ньо слабких творів і лишив тільки найкращі. Готуючи їх до друку, він просив до­помоги в Т. Шевченка; відомо, що той власноручно відредагував для альманаху байку Петра Писаревського “Собака та злодій”. Загалом твори названих авторів не порушували загального ладу книжки, але істотного значення в ній не мали.

Проза була представлена творами Г. Квітки-Основ’яненка та П. Куліша. Лідер­ство тут, безумовно, належало Г. Квітці, твори якого лише за обсягом складали більш ніж половину альманаху. Два невеликих за обсягом оповідання “Пархомове снідання” та “На пущення як зав’язано” належали до дрібних творів бурлескно-реалістичної прози, тобто до того напрямку, якому протистояла “Ластівка”. Але ці твори мали виразний розважальний характер, містили повчаль­ний зміст, були розгорнутими ілюстраціями до народних приказок чи анекдотів. У “Пархомовому сніданні” розповідалося, як дотепна Настя, що була попереду наймичкою в місті, одружила на собі дурного парубка Пархома, прибрала до рук його майно, господарство, а його тримала в домі за наймита. Пархім випросив у неї три шаги, аби купити ласощів, але цих грошей вистачило лише на купку корі­нців хріну. “Бачили, чортові очі, що купували, їжте ж!” – примовляв Пархім, запихаючи корінці до рота. Глузування над дурнем було традиційно для Г. Кві­тки подано на тлі розкішно описаних картин українського хатнього побуту, ро­динного життя, ярмаркової метушні. Була в цьому оповіданні і глибша ідея – неспроможне багатство зробити людину щасливою чи розумною.

Твір “На пущення як зав’язано” являв собою взагалі мініатюру, у якій висмію­валась людська жадібність. Ненажера Хома з’їв протягом дня на пущення тижне­вий раціон, але все одно шкодував, що не подужав доїсти ще кілька вареників.

Зате повість “Сердешна Оксана” представляла сентиментально-реалістичний напрямок в творчості першого прозаїка нової української літератури, розвивала традицію “Марусі” і стала, як і ця, попередня, повість, програмовою для Г. Кві­тки.

У повісті “Маруся” зображувався патріархальний, герметично замкнутий світ українського села. У повісті “Сердешна Оксана” – зруйнування цього міцного одвічного світу силоміць привнесеним у нього російським елементом. Шістнад­цятирічна донька заможної удови Векли Ведмедихи, Оксана, мріяла вирватися з селянського світу і завдяки своїй красі знайти собі пару серед паничів або хоча б купців чи поповичів. У цьому, за логікою автора, полягає той її внутрішній гріх, який і тягне за собою тяжку спокуту. Недарма навіть матір розуміє неприйнят­ність її думок і мрій. “Се тобі смущеніє від нечистого, Господи нас борони від нього! – говорила вона дочці. – Гляди тільки, щоб тебе сі думки не завели в поги­бель (…)” Оксана відмовляє усім парубкам, що сватають її, бо вони, бачте, му­жики, а вона з своєю красою хоче в пані вискочити. Під тиском матері вона пого­дилась вийти заміж за Петра, заможного парубка, але попросила відстрочки до осені.

Тоді якраз розмістили в селі полк солдатів. На красуню Оксану накинув оком їхній старшина – капітан. Оксана закохалася в нього. Для української дівчини, що увібрала в себе моральний світ свого народу, кохання невіддільне від одру­ження. Оксана, довірлива й щира, навіть не припускає, що росіянин-москаль, присягаючись їй у коханні, може скривдити її. А капітан чинить саме так: викра­дає Оксану, обіцяючи нібито повезти її до вінця, відвозить в інше село, куди переміщається полк, підпоює і п’яну гвалтує, перетворює Оксану на наложницю. Вже й хлопчик народився в Оксани, набридла вона капітанові, підслухала якось вона його нахваляння: або звінчати її з своїм денщиком, або програти комусь з офіцерів у карти; і вирішила тікати. Їй допомагає годувальниця Дмитра, її хлоп­чика, перевдягтися та інсценізувати своє самогубство. Втеча вдалася, Оксана приходить у своє село.

Ще на околиці вона зустріла того парубка Петра, що й досі не одружився. Він і розповів їй про материну долю: вона знищена цілком доччиною втечею, занепала морально, перестала займатися господарством, тяжко захворіла, живе вона зараз у сусідах, навіть своєї хати не має. Великий душею Петро відразу запропонував Оксані вийти за нього заміж, щоб покрити її гріх і не пустити її на посміх одно­сельцям. Але Оксана відмовилася прийняти таку жертву. Матір пробачила її, примирив її з дочкою онук. В епізоді примирення знову виникає мотив спокути за гордощі: “А якби ти не гордилася та не думала, щоб бути за паном, а вийшла б за мужика, от хоч і за Петра, що дуже мені у пригоді став без тебе, то було б усе не те…”

Петро й далі залишається вірним своєму першому коханню, пропонує Оксані одружитися. Вона не дає згоди, а пропонує звернутися за судом до своєї матері. Стара Векла стала на бік доньки: як не хотілося бачити їй славу дочки покритою, але людський поговір може спричинитися до того, що він зненавидить жінку; тому вона пропонує: будь Оксані за брата. І Петро приймає мудрий суд старої матері, оголошує Дмитрика своїм сином, усіляко допомагає матеріально коханій. Купили вони двір і хату, “і жили собі, хвалячи Бога милосердного”.

Епілог повісті “Сердешна Оксана” подібний до заключного епізоду Шевченко­вої “Катерини”. Через село проїздить капітан, зустрічає свого сина. Петро, що був тут, розповідає йому про Оксанину долю. “О, да плут будет мальчик, – тільки й сказав капітан. – Увесь у меня”. Дав йому гривеника на горішки та й поїхав собі. Оксана відібрала в сина монетку та й викинула її через вікно на вулицю.

Два видатних твори української літератури про експансію російського еле­менту в український світ були написані незалежно один від одного, хоча не виключена й вірогідність того, що Т. Шевченко міг читати “Сердешну Оксану” серед Гребінчиних паперів у С.-Петербурзі. У 1940 році Т. Шевченко надіслав щойно видрукуваний “Кобзар” до Харкова з якимсь товаришем, що несумлінно поставився до свого доручення; Шевченків лист взагалі загубив, а книжку передав, істотно загаявшись. Г. Квітка розповів Т. Шевченкові про це в листі від 23 жовтня 1840 року: “От така-то кумедія лучилась з Вашими письмами! А книжку як розгорнув, дивлюсь – “Кобзар”, та вже дуже вичитаний”¹. Розглядаючи Шевченкові твори, Г. Квітка спиняється на поемі про жіночу долю. “А що “Катерина, так так що Ка­терина! Гарно, батечку, гарно! Більш не вмію сказати. От тако-то москалики-воєнні обдурюють наших дівчаток! Списав і я “Сердешну Оксану”, от точнісі­нько як і Ваша “Катерина”. Будете читати, як пан Гребінка видрюкує. Як то ми одно думали про бідних дівчаток та про бузовірових москалів…”²

Повість Г. Квітки в системі творів альманаху “Ластівка” виглядала програмо­вою. Вона була суголосною з тією програмою протиставлення російської і укра­їнської книг (а ширше – й культур), що була заявлена в Гребінчиному вступі. Це був один з провідних творів Г. Квітки. На відміну від Т. Шевченка він не дово­дить до траґічної розв’язки конфлікт української дівчини й російського офіцера, але утверджує міцність моральних засад українського життя, показує можливість в ньому за умов доброї волі й бажання повернення до патріархального, перевіре­ного віками, а відтак і вічного ідеалу, що може бути окреслений поняттями: Бог, господарство, родина. Це був, безумовно, головний твір “Ластівки”. Не виключено, що задум Шевченкової “Наймички” (1845) виник невдовзі під впливом Квітчиної “Сердешної Оксани”; адже в поемі йшлося про повернення матір’ю своєї позашлюбної дитини до первісних цінностей українського світу, тобто ще далі продовжений сюжет, який під впливом життєвих обставин спільно розвивали Г. Квітка у прозі, а Т. Шевченко в поезії.

Надрукований наприкінці альманаху “уривок з казки” “Циган” був літератур­ним дебютом П. Куліша як українського письменника. Його твір мало чим різни­вся від фольклорних записів і може бути віднесений принаймні до етнографічної прози. У його основі – народний анекдот про п’яного цигана, якого непритомного пан наказує забрати в горниці, нарядити паном, виконувати всі його накази, а потім знову ж непритомного від пиятики повертає на старе місце. Прокинувшись, циган намагається по-старому віддавати накази й вимагати по­слуху, звикнувши за один день бути паном. Демонстрація дотепності героїв, народної вигадки й спостережливості, гарна українська мова відзначають це оповідання, у якому марно шукати глибшого змісту.

Завершувала книжку альманаху післямова упорядника Є. Гребінки. У ній утримувався мотив російсько-українського протистояння, започаткований у пе­редмові. Хотів пустити до читачів книжку зимою, розповідав упорядник, але як стали москалі в друкарні її складати, то загаяли до весни. “Чи ви повірите, що над одним листиком та б’ються тиждень або й більше”. Вже на Україну й ластівки вертаються, несучи на крилах весну. Тому й упорядник назвав свій альманах “Ластівкою” – “нехай летить до вас, нехай собі щебече по хуторам” (с. 379). У символічній формі автор висловлював надію на наступне піднесення й розквіт української літератури: незабаром прилетять солов’ї, тоді хто стане слухати лас­тівку.

З бурлескної стилістики, просторічного базікання упорядника з читачем у пе­редмові й післямові виростав усе ж образ українського патріота, свідомого своєї гідності, окремішності від російського світу. Він усвідомлював потребу розвитку української літератури як обов’язкової функції духовного життя великого й тала­новитого народу.

Є. Гребінка в альманасі “Ластівка” виконав поставлені перед собою завдання: дати книжку для читання, яка б всебічно задовольнила смаки українського осві­ченого читача, дала йому і прозу, і поезію, і фольклорні записи. Багато творів “Ластівки” увійшли в історію української літератури, склали її золотий фонд. Книжка продемонструвала великі можливості українського слова, його здатність обслуговувати духовне життя великого народу. Альманах став невеликою компенсацією за провалену В. Бєлінським справу видання українського часо­пису.

Побачивши, якою художньою силою володіє “Ластівка” і якої популярності набуває українська книга, видана в Петербурзі, російський критик відгукнувся в “Отечественных записках” (1841, № 6) рецензією, яку, ні слова не сказавши по суті аналізу зібраних у “Ластівці” творів, перетворив на маніфестацію своєї нена­висті до української літератури.

На його думку, вона просто не має права на існування. Не існує самостійної мови, якою може створюватися повноцінна література. “Ми маємо повне право сказати, що тепер уже немає малоросійської мови, а є обласне малоросійське наріччя, як є білоруське, сибірське та інші, подібні до них обласні наріччя”¹. Друга теза, що для В. Бєлінського обґрунтовує неможливість існування українсь­кої літератури, полягає у відсутності для такої літератури читача. Письменники пишуть для публіки, публіка – це освічений клас суспільства, немає української освіти – значить немає й української публіки. Писати українському письменни­кові ні для кого. Третій арґумент В. Бєлінського полягав у тому, що для українсь­кої літератури відсутній повноцінний предмет художнього відображення. Адже це селянський світ, а “мужицьке життя саме по собі мало цікаве для освіченої людини”². Навівши два уривки з “Ластівки” – з повісті “Сердешна Оксана” та пе­редмови “Так собі до земляків” – В. Бєлінський, не зрозумівши ні задуму кни­жки, ні змісту цитованих текстів, принизився до брутальної лайки: “Гарна літера­тура, яка тільки й дихає, що простакуватістю селянської мови та дубоватістю селянського розуму”³. Рецензія В. Бєлінського на “Ластівку” остаточно розвіяла всі сподівання українських діячів на співробітництво з передовими демократич­ними російськими силами в справі розвитку української журналістики.

Значення ж альманаху “Ластівка” виходило далеко за межі просто появи чер­гової української книжки. Альманах являв собою антологію тодішньої українсь­кої літератури, до нього було відібране все найкраще, художньо вартісніше з того, що існувало тоді в українському письменстві. “Ластівка” засвідчила про­щання з котляревщиною, яка ще не була остаточно подолана, але вже витіснялася могутнім потоком романтичних та сентиментальних творів. Тут рішуче була заявлена ідея української самобутності. Самотній до часу голос Г. Квітки, з його гаслом непідлеглості української творчості суду російських критичних авторите­тів, необхідності в українському слові реалізації духовного життя українського народу, був гідно підхоплений і виголошений зі столиці держави Є. Гребінкою. “Ластівка” мала значно вищий художній рівень, ніж попередні (а почасти й на­ступні) українські альманахи, набула широкого поширення, авторитет серед читачів, а відтак на боротьбу з українським словом піднялася російська критика. Це був перший український альманах, виданий у столиці імперії, що сприяло його популярності, поширенню й авторитету. Діяльність в справі його збирання й упорядкування можна вважати журналістським подвигом Є. Гребінки.