Частина друга Харківська журналістика 1810 – 1820-х років Розділ четвертий

“Харьковский Демокрит”

Василь Маслович як видавець сатиричного журналу. Програма жур­налу. Автори. Предмет висміювання. Журнал як фактор просвітитель­ської свідомості. Українська творчість на сторінках часопису

Цензурний дозвіл на перше число журналу датований 7 січня 1816 року. Видавцем його виступив Василь Маслович, студент Харківського універси­тету, що закінчував курс навчання. Особа В. Масловича по-своєму прикметна й семантична в тодішній культурній ситуації. На той час існувала (в цілому небезпідставна) думка, що справжню кар’єру можна зробити лише в столиці. Для цього редактор “Харьковского Демокрита”, видавши 6 чисел журналу, у червні 1816 року вирушив у С.-Петербурґ. Але не менш слушною була й друга думка: підґрунтя кар’єри можна й слід закласти ще в провінції. При­наймні трохи згодом саме таку позицію свідомо зайняв Ізмаїл Срезневський (він навіть виклав її в листах до матері), розпочавши в 1833 році видання збі­рника народнопоетичних і своїх власних творів під назвою “Запорожская Старина”. Видання на останньому курсі навчання журналу й скидається на реалізацію добре виваженого плану В. Масловича: заявити про себе “подвигами” на терені культури й просвітництва в провінції, аби потім ге­роєм з’явитися в столиці й мати перед собою відчиненими всі двері, легко пройти шляхом творення кар’єри.

Під час подорожі до Петербурга В. Маслович веде щоденник, який опублікував через два роки. Цей твір являв собою бліде наслідування “Сентиментальної подорожі” Л. Стерна і мав довгий заголовок: “Замечания и чувствования, или Путешествие, каких мало, или каких очень много, из Ха­рькова до Санкт-Петербурга (писанное наскоро карандашем, а иногда пером на станциях) Василием Масловичем, доктором изящных наук” (СПб.: В ти­пографии Н. Греча, 1818. – 82 с.).

У різних джерелах можна зустріти свідчення, що твори В. Масловича петербурзького періоду не опубліковані¹. Як бачимо, публікації в С.-Петербурзі були. Але саме вони й засвідчили слабкість літературного та­ланту В. Масловича. Уже сходила поетична зоря О. Пушкіна, активно вияв­ляли себе В. Жуковський, Д. Давидов, Є. Баратинський та ін. На цьому тлі, у порівнянні з ними В. Маслович був просто неконкурентноздатний. Очевидно, він відчув це і замовк у північній столиці. Таким чином, вихлюп творчості і останній харківський рік, власне, й залишився єдиним виявом його літерату­рної праці.

Те, що слава складала для видавця надзвичайну вагомість, свідчить вірш, опублікований у шостому числі “Харьковского Демокрита”, – “Стихи по получении Докторского достоинства”. Тоді, навчаючись в університеті, студенти могли здобути звання кандидата, а закінчити університет, здобувши докторський науковий ступінь. В. Маслович пише про цю подію один з най­кращих своїх віршів:

Филиппка, в два мига к портному мой мундир.

Да вышьет сребрены на рукавах петлицы!

Дабы узнал скорей подлунный, целый мир,

Что к докторской и я принадлежу станице.

Се из школярства вдруг на славы верх взнесен!

Забыв мучительны и тяжкие уроки,

В дипломе лестные теперь читаю строки –

Завидный жребий мой с чем может быть сравнен? –

Цари и Короли, Маркграфы и Герцоги,

Хотите ль чтоб сказал всю истину я вам?

За ваши скипетры, не только черной тоги

Кусочка моего диплома не отдам!!

Слабкість літературного таланту видавця позначилася й на журналі “Харьковский Демокрит”. Це була друга (після мрії про кар’єру в Петербурзі і від’їзду до столиці) причина короткого віку журналу. За третю причину мо­жна вважати нерозвиненість літературного життя в харківській глибинці, від­сутність широкої громадської, а головне – творчої підтримки журналу подіб­ного гумористичного напрямку.

З оригінальними творами (переважно віршами) в часописі виступали Г. Квітка, О. Сомов, Іван Срезневський, Д. Ярославський; широко друкувалися твори талановитого харківського автора, майстра жанру байки й сатирич­ного вірша, Якима Миколайовича Нахімова (на той час уже покійного, 1782 – 1814); серед перекладачів зустрічаємо ім’я Р. Ґонорського. Але головним ав­тором журналу був сам його видавець В. Маслович.

У першому числі часопису в замітці “Від видавця” він декларує свій намір спертись на місцеву автуру: “За обов’язок особливий уважаю згадати про те, що цей журнал буде наповнюватися творами нашого краю. Видавець дозво­ляє собі поміщати й надруковані п’єси, але тільки ті, автори яких належать нашому ж краю. По-перше, для того, щоб познайомити віддалених читачів цього журналу (видавець тішить себе сподіваннями, що такі знайдуться) з творами нашими; а по-друге, аби цілком дотриматися назви “Харківського Демокріта” (№ 1, с. 3. Підкреслення автора. – І. М.).

Як бачимо, наміри були благородні й поважні. У тому, що реалізувати їх у повному обсязі не вдалося, винні об’єктивні та суб’єктивні обставини, серед котрих за голо­вні слід вважати брак плідного суспільного й літературного середовища й слабкість хисту самого видавця. У всякому разі в журналі не було надруко­вано жодного такого твору, який би пережив свій час і увійшов в історію лі­тератури.

Назва журналу склалася під впливом тодішньої журналістики. У С.-Петербурзі в 1815 році А. Ф. Кропотов видавав сатиричний часопис під назвою “Демокрит”. Вдалося видати, однак, лише два числа. Використання імені старогрецького філософа, що відомий нам як творець атомарної теорії будови матеріального світу, Демокріта (460 – 371 до р. Хр.) здається сучас­никові дещо несподіваним. Але все стає зрозумілим, якщо врахувати, що за свідченнями біографів Демокріт був наділений глибоким сатиричним сприй­няттям дійсності й не міг без сміху дивитися на людські пристрасті й кло­поти. У другому числі свого журналу В. Маслович умістив епіграму “Комплімент “Харьковському Демокриту”, де співставив своє дітище з сто­личним взірцем:

Явился новый “Демокрит”,

Который старому ни в чем не уступает

И так же чудеса творит:

Тот сон производил, а этот сна лишает.

Журнал мав три відділи: “Поезія”, “Проза”, “Суміш”. Але величезну пере­вагу складали жанри поетичні. “Загалом літературний зміст журналу, – від­значає його дослідник О. І. Борзенко, – відображає важливі риси просвітни­цького світобачення: раціоналізм, філософський оптимізм, поєднання іроніч­ного та ідилічного поглядів”¹. Головна ідея, що поставала з творів, опубліко­ваних у часописі, полягала в утвердженні природності людської моралі, за­провадженні в читацьку свідомість просвітницького варіанту народності, са­моцінності простонародності, як незіпсутої цивілізацією, ідилічної основи суспільного та індивідуального буття. Утвердження цієї загальної філософсь­кої просвітницької концепції здійснювалося в розробці конкретних тем: у ви­критті хабарництва й продажності суду, галломанії, хвальковитості та духов­ної обмеженості дворян, підлабузництва, пристосуванства, кар’єризму. Гу­мористична спрямованість журналу, однак, рідко мала виразну суспільну ад­ресу, а найчастіше лишалася в межах загальної моральної проблематики.

“Харьковский Демокрит” прикметний як свідчення слобожанського патрі­отизму. Це позначилося не лише на заяві “Від видавця”, але й на численних матеріалах журналу. Уже перший номер його відкривався поемою “Заснування Харкова”, що мала таку посвяту: “Сердечно присвя­чується шановним громадянам Слобідсько-Української губернії”.

Слобожанський патріотизм виявився в прагненні реалізувати журнал си­лами харківських авторів, у вірі в їхні творчі можливості, талановитість, у прагненні розбудити за допомогою часопису внутрішній потенціал Слобожа­нщини. Цілком слушно гадати, що у В. Масловича була можливість залучити до участі в часописі авторів з інших міст, у тому числі й столичних, але він навіть не намагався скористатися нею.

З просвітницького ідеалу простонародності, потягу до ідеальної, не за­сміченої цивілізаційними нашаруваннями природи виростає й проукраїнська орієнтація часопису. Прикметним є те, що первістки української журналіс­тики, як і літератури, пов’язані з сатирико-гумористичною творчістю, що відповідало національній вдачі українців, особливостям їхнього світосприй­няття.

Майже фізично відчувається в журналі могутня українська стихія Харкова. Уже на сторінці шостій першого числа в ньому зазвучала українська мова. Герої поеми “Заснування Харкова” В. Масловича Яків (наймит) і Гапка (до­чка господаря), закохані одне в одного, журилися з приводу несприйняття батьком Харком їхніх стосунків.

Яків:

Гапко! Що мені робить?

Як без тебе різно жить?

Я убогий сиротинка

Полюбив тебе!

А Харко твій пан-отець

Не сплете наших сердець –

Як любов мою пронюха,

Лихо буде нам.

Гапка:

Яків любий, не жалкуй

Та Гапусю поцілуй.

Хто іміє добру душу,

Не богат хіба?

Розум має, хто здоров,

Має хто таку любов,

Як голубчик Яків має

Чи ще не богат?

Цей діалог демонструє шляхи вироблення української літературної мови. Є в ньому лексично невластиві українській мові слова (“іміє”), є неправильні граматичні форми, відкинуті пізніше як непритаманні українській мові (“не богат” “здоров”), є рядок, що примушує ставити невірні наголоси в словах (у шостому рядку слово “наших” відповідно до розміру мусить вимовлятися з наголосом на другому складі).

Проте, українська мова не була випадковим явищем в журналі. Вона вико­ристовувалася й у наступних числах, більше того далі нею були написані не окремі частини тексту, як наприклад, діалоги героїв у поемі “Заснування Хар­кова”, а цілі завершені твори, яким автор, попри їх українські тексти, дає ро­сійські назви: “Отъезд студента на учительство в Олешки ”(№ 5) та “Песня семейству” (№ 6), мові яких властиві, однак, такі самі вади, як і діалогам ге­роїв у поемі. В. Маслович відчував недосконалість запропонованих творів і до першого вірша зробив примітку: “Пісня ця не цілком малоросійською мо­вою написана, а змішаною, або, так би мовити, українською”. М.” (Підкрес­лення В. Масловича. – І. М.).

Під українською мовою В. Маслович розуміє її слобідський варіант, бо в ті часи на відміну від Малоросії, Україною вважалася Слобожанщина, що й було відбите в її назві – Слобідсько-Українська губернія. Лише з 1835 року вона була перейменована на Харківську.

Особливою довершеністю відзначався вірш “Від’їзд студента”. Була тут і ориґінальна думка, і образна винахідливість. Автор використав мотив народ­ної пісні “Ой почула моя доля”, що наштовхнуло його на пошуки цікавих фі­гур поетичного синтаксису, анафор, вербальних формул, викликаних до життя пісенним жанром.

Ліричний герой дорікає професорам за те, що шлють його “в уїзд поганий” учителювати. І далі порівнює майбутню працю з військовою службою, від­даючи перевагу останній:

Гей, товариші! Прощайте,

Жалость к бідному ви майте,

Він не їде воювати,

Їде хлопців научати,

Букви знали щоб складати,

Та щоб знали, як писати.

Лучше б мені при шаблиці,

Чим при гаспидській таблиці.

Лучше б в платьї був сребреном,

Чим стоять при дошці с мелом.

Лучше б мені в караулі,

В школі чим сидіть на стулі.

Лучше б мені буть при шпорах,

Чим ходити по конторах. І т. д . ( № 5, с. 60).

Військова кар’єра приваблює героя не тільки зовнішньою романтикою, але й можливістю швидкого просування по службових східцях. Учительська ж посада в повітовому містечку, на думку героя, назавжди залишить його в чині титулярного радника. З таким настроєм відчаю й безперспективності й від’їжджає він в Олешки.

Шкода, що цей вірш загубився серед доволі посередніх російськомовних творів В. Масловича. Він свідчить, що видавець “Харьковского Демокрита” з охотою звертався до творчості українською мовою і після певного навчання й тренувань міг би набути вправності. Тим паче, що самотнім у цих своїх праг­неннях у Харкові він не виглядав – поруч з ним трохи згодом в такому ж ас­пекті спробують свої сили й П. Гулак-Артемовський, і Г. Квітка, і М. Костомаров, і А. Метлинський та ін.

В. Маслович був по суті другим автором (після І. Котляревського), хто спробував писати художні твори живою народною українською мовою, а його журнал, як слушно зауважив П. Я. Левченко¹, був першим часописом, який надрукував українські літературні твори, започаткувавши тим самим традицію, підхоплену пізніше й “Украинским вестником” і “Вестником Ев­ропы” та ін. журналами. Він торував шлях наступним, щойно переліченим авторам. І в цьому його непроминуще значення в історії української духовно­сті.

Припинена від’їздом до Петербурґа журналістська праця В. Масловича мала все ж велике значення як перша (і на тривалий час єдина) спроба вида­вати в Україні сатирико-гумористичний журнал, згуртувати літературні сили, надати їм трибуну для систематичних виступів. Видавець “Харьковского Де­мокрита” сміливо заявив про поважні наміри до творення власного літерату­рного життя в провінції, засвідчив продуктивність місцевої естетичної окре­мішності та бодай прихованого пародіювання естетичних канонів імперсь­кого столичного центру.