Розділ сьомий

“Украинский журнал”

Загальна характеристика журналу. Відбиття в ньому епохи Аракчеє­вщини. Релігійно-містичні матеріали. Природничі науки. Праці з есте­тики та літературна критика О. Склабовського. Художня література в часописі

Це видання сьогодні може бути кваліфіковане як літературно-мистецький, науковий і громадсько-політичний двотижневик. Це був єдиний такого роду часопис, що видавався Харківським університетом. На його титульному листі стояли такі слова: “Украинский журнал, издаваемый Харьковским универси­тетом”. Звичайно ж, університет мусив репрезентувати редактор видання. У першому ж числі журналу, що дістало цензурний дозвіл ще 23 листопада 1823 року, він і представлявся публіці.

“Попечитель Харківської навчальної округи, – писалося в статті “Від реда­ктора”, – вникнувши в усі частини ученості по цій окрузі з особливою ува­гою, помітив між іншим цю ваду (відсутність часопису. – І. М.) і виклопотав дозвіл у Його Сіятельства п. Міністра Духовних Справ і Народної Освіти на видання в Харкові “Украинского Журнала” (№ 1, с. 7). Умови його появи були такі: часопис має залежати від Харківського університету, а його упо­рядкування буде доручене одному з членів цього вищого навчального за­кладу. Цим членом і став ад’юнкт Олександр Васильович Склабовський, що викладав красне письменство на словесному факультеті.

“Головна мета “Украинского журнала” є, – провадив далі редактор, – з поширенням правильних і ясних понять про благочестя і християнські доброчинності разом сприяти й поширенню загального смаку до вітчизняного письменства, особливо в місцях, Харківській навчальній окрузі підпорядкованих, маючи при тому на увазі й інші частини наук і мистецтв, що освічують розум і безпосередньо впливають на мораль. Тому понад статті, які звичайно складають періодичні видання, в “Украинском журнале” особлива увага звернена буде на критичний розгляд кращих творів вітчизняної поезії під ке­рівництвом найсуворішої неупередженості” ( № 1, с. 8).

Редактор далі накреслив якнайширшу картину свого видання, обіцяючи вміщення в ньому статей моральних і тих, що стосуються наукової праці уні­верситету, історичних відомостей, землеробства, торгівлі, промисловості Півдня Росії. Такою була програма журналу.

Видавався він форматом 1/8 др. ар., мав обсяг – до 5 др. ар. кожне число. За два роки його існування – 1824 – 1825 – вийшло 48 книжок, тобто стільки, скільки вийшло чисел “Украинского вестника” за чотири роки. Тираж часо­пису досяг 600 примірників, що було високим показником його популярно­сті. У 1824 році списки передплатників друкувалися час від часу в окремих числах журналу, заохочуючи читаючу публіку виявляти до нього увагу, але в 1825 році таких списків уже не знаходимо – очевидно, відпала потреба в та­кий спосіб рекламувати себе.

Поділу на розділи часопис не мав. Кожний новий твір вміщувався в ньому під порядковим номером, позначеним римською цифрою. В одну рубрику, однак, збиралися матеріали, уміщені під заголовками “Вірші” і “Суміш”. Прикметним є те, що впродовж усіх 24-х чисел 1824 року часопис уміщував одну сторінку додатку: зведення метеорологічних спостережень із зазначен­ням температури, атмосферного тиску, напрямку вітру, стану атмосфери тощо. Але в 1825 році такий додаток зник – можливо, знову за розпоряджен­ням “вищого начальства”.

“Украинский журнал” був дитям свого часу і увібрав у себе усю складність переддекебристської доби, її духовні й політичні шукання. Відійшов у ми­нуле ренесансний період перших років правління Олександра Першого, роз­куту атмосферу якого ще можна бачити в “Харьковском Демокрите” й “Украинском вестнике”. Міністерство освіти передане під контроль духовен­ства й перетворене на Міністерство Духовних Справ і Народної Освіти. Се­верина Осиповича Потоцького, людину високоосвічену, з європейським ма­сштабом мислення, на посаді Попечителя Харківської навчальної округи в 1817 році замінив з волі імператора таємний радник Захар Якович Корнєєв, відомий як прихильник релігійної домінанти в народній освіті. У 1822 році на цю посаду призначено дійсного статського радника Єгора Васильовича Кор­нєєва, однофамільця попередника, який, однак, продовжував його політику.

Найкраще про звичаї того часу свідчить така деталь з історії “Украинского журнала”. У 18 числі 1824 року О. Склабовський опублікував повідомлення “Про видання “Украинского журнала” на 1825 рік”, де зазна­чив, що Імператорський Харківський університет знайшов утруднення за­йматися всім, що до видання часопису відноситься, а відтак доручив його ре­дакторові й саме видання журналу на наступний рік.

Наслідки, як то кажуть, не забарилися. У числі 23-24 О. Склабовському довелося спростувати попереднє повідомлення: вищому начальству бажано, писав він, аби видання тривало на попередніх умовах. Далі редактор інфор­мував публіку про те, що стаття про моди, як непристойна для тієї верстви, від імені якої видається “Украинский журнал”, виключається з тих, що були заявлені в попередньому оголошенні. Як бачимо, були в журналу дуже ува­жні, упереджені читачі, які визначали його характер і не допустили до зміни його статусу.

У багатьох джерелах можна знайти думку, нібито “Украинский журнал” був продовженням “Украинского вестника”. З одного боку, це не могло бути інакше, від припинення попереднього видання минуло лише 4 роки, традиції ще добре пам’яталися. Але епоха вже була іншою, і це невпізнанно змінило часопис.

“Украинский журнал” був задуманий О. В. Склабовським, що став його видавцем-редактором, як продовження “Украинского вестника”, – відзначав дослідник І. Я. Лосієвський. – Однак посилення реакції в кінці царювання Олександра І і релігійно-містичні захоплення самого Склабовського негати­вно позначилися на напрямі журналу”¹.

Важко звинувачувати в усьому О. Склабовського, адже він дотримувався традиційної для харківської журналістики орієнтації на університет. Отже, змінився університет, як і вся система освіти в Росії.

Деканом філологічного факультету став на той час Панас Григорович Мо­гилевський, професор і протоієрей Імператорського Харківського універси­тету. Він же очолював цензурний комітет, що давав дозвіл на вихід у світ “Украинского журнала”.

У числі 8 за 1824 рік у часописі опубліковано його твір “Про користь, що виникає від читання Святого письма”. Це була промова, виголошена автором на урочистих зборах Слобідсько-Українського відділення Російського Біб­лійного товариства 23 березня 1824 року. “Отже, – твердив професор, декан і протоієрей за сумісництвом, – немає істинної мудрості, окрім тієї, яка похо­дить від Бога, мудрості, що посилається з небес, і яка полягає в цій священній книзі, що має в собі глаголи життя вічного” (№ 8, с. 54). Такими міркуван­нями була наповнена вся стаття, вона є свідченням наукового рівня її автора.

А в попередньому сьомому числі журналу (1824) побачила світ промова в тому ж товаристві, виголошена на засіданні 2 березня студентом Василем Якимовичем. Вона називалася “Про відношення просвіти, моралі й політики до істин одкровення”. “Один Бог є істина, – світло, – досконалість, – і людина тоді тільки досягає високої мети свого призначення, – твердив студент, – коли дух її провадить Дух Божий, коли серце її освітлюється променями іс­тини предвічної” (№ 7, с. 3).

Зрештою, сьогодні, коли з добою атеїзму покінчено, не слід вбачати нічого дивного чи помилкового в наведених роздумах. Справа тут в іншому. Їм мі­сце в релігійному часописі, який за характером свого спрямування мусить розробляти подібну тематику. “Украинский журнал” замислювався як світ­ське видання, що здійснюється вищим навчальним закладом – університетом. Тому проголошення з його сторінок абеткових на той час істин не прикра­шало його.

У середині 1824 року релігійно-містична тенденція, здавалося, була подо­лана, але утримати новий напрям не вдалося. У другій половині 1825 року в журналі знову публікуються статті, які продовжують думки й ідеї тих, що були щойно процитовані.

У статті кн. Ан. Кейкуатова “У чому полягає справжня мудрість людини” стверджувалося, що “початок премудрості точно є страх Божий”. “Справжня мудрість може бути розглянута, – писав автор, – як за своїми власними первнями – у відношенні пізнання істинного Бога, пізнання самого себе; і у відношенні любові нашої до ближнього, – так само й у багатьох її різновидах, між якими найголовніші: правосуддя, мужність і поміркованість” (1825, № 16, с. 203).

Можливо, це знову промова на засіданні Біблійного товариства? На цей раз ні. Це промова на урочистих зборах Харківського університету, присвя­чених завершенню публічних іспитів студентів 30 червня 1825 року. На цих зборах демонстрували завжди найвищі наукові досягнення університету. Очевидно, такими вони й були. Їх рівень і відобразила наукова (чи “наукова”) праця кн. Ан. Кейкуатова.

Нарешті, в числі 23-24 1825 року опублікована промова перед студентами Віленського університету його тодішнього ректора, астронома, заслуженого професора Яна Снядецького, виголошена ще в день коронації вже в Бозі опо­чилого імператора Олександра Першого. “Укореніть у розумі й серцях ваших великий урок, виправданий віками й долями народів, – навчав ректор студен­тів, – що непохитною основою особистого добробуту, суспільного щастя є могутня твердиня непорочної моралі, є сама чиста Релігія” (1825, № 23-24, с. 259).

Знову ж таки важко щось заперечити. А тим більше спростувати в цих су­дженнях. Мова може йти лише про їхню доцільність. Їм місце в церковній проповіді, в релігійно-теологічному часописі. Те, що такі твори з’явилися в світському, університетському журналі, свідчить про загальний рівень суспі­льної свідомості того часу.

З огляду на значну кількість релігійно-містичних, теологічно-проповідни­цьких матеріалів важко твердити, що “Украинский журнал” був реальним продовженням “Украинского вестника”. Але вплив університету був і пози­тивним. “Украинский журнал” друкував статті з природничих наук, які ми­рно сусідили на його сторінках з релігійно-проповідницькими матеріалами.

Двома подачами, наприклад, була опублікована праця П. А. Затеплинського “Про астрономію” (1824, № 19-20; 21). У примітці редактора розповідалося: автор закінчив Харківський університет у 1816 році і відтоді вчителював у Новгород-Сіверській гімназії. У 1821 році був відкли­каний звідти керівництвом університету і відряджений за кордон для вдоско­налення в галузі астрономії. У Парижі здобув прихильність провідних науко­вців того часу: Лапласа, Біота, Поассона, Гумбольдта; витримав іспит і здо­був звання доктора філософії. Стажувався далі в Англії, через Німеччину, С.-Петербурґ і Москву повернувся до Харкова в липні 1824 року. У вересні роз­почав читати в університеті курс астрономії. Його першу лекцію й пропону­вав журнал увазі читачів. Її предмет – історія науки, історія вивчення люди­ною Всесвіту, яка, як відомо, проходила в безперервній боротьбі з релігійною концепцією світобудови. Однак університетський статус журналу дозволив і такій статті з’явитися в ньому поруч з теологічно-проповідницькою прозою.

Зрозуміло, що П. А. Затеплинський сприймався харків’янами як наукове світило, за яким стояв авторитет європейської ученості. Очевидно під його безпосереднім впливом в числі 23-24 (1824) була опублікована ще одна праця з астрономії: “Про місяць”, уривок з підручника Г. Гірзеля “Астрономія”, пе­реклад якого здійснив студент Василь Каразін, молодий нащадок знамени­того роду.

Професор математики Матвій Байков опублікував у журналу працю “Про лічильні системи” (1824, №№ 17 – 18), що постала з промови на урочистих зборах університету 30 серпня 1824 року.

Цей же автор подав у 1825 році статтю “Досліди над соломою, щодо про­пускання нею електрики і про спосіб виготовляти з неї громові й градові від­води” (№ 23-24). Тут назва вичерпує предмет викладу. Додамо хіба що думку про велику практичну значимість даного матеріалу й вислов­лених науковцем порад.

У № 17-18 (1825) була опублікована стаття професора економіки Івана Дьячкова “Про вигоди торгівельного балансу”, що теж постала з промови на урочистих зборах університету 30 серпня 1825 року. Ця праця також мала ве­лике практичне значення і викладала основні положення формування держа­вного бюджету.

Університетський рівень все ж відчувався в “Украинском журнале”. Тут були опубліковані важливі для свого часу наукові праці, які становили ін­терес як для широкого читача, так і для вузького кола науковців. Журнал від­бирав для друкування не абстрактно-теоретичні праці, а такі, що становили практичний інтерес, матеріали яких могли бути використані в господарчому житті.

Дуже слабко була представлена історія як наука. Лише в двох книжках журналу під заголовком “Малоросійська старовина” (1824, № 19-20; № 21) були опубліковані деякі архівні документи з епохи І. Мазепи, І. Скоропадського. Але того могутнього плину історичних дослі­джень про Україну і Слобожанщину, що давав “Украинский вестник”, тепер не спостерігається.

Щодо етнографії, то тут також можемо вказати лише на дві праці са­мого редактора “Троїцин День, або Русалчин тиждень” (1824, № 11) та “Іван-Купало” (1824, № 12). Написані вони принагідно, складаються з випадкових (а не систематизованих) спостережень, що й ви­значає їх наукову вартість.

Проте найвагоміше місце в науковому відділі “Украинского журнала” по­сідали праці, пов’язані з естетикою, маючи на увазі, що й літературна кри­тика кваліфікувалася тоді як рухома естетика.

Усіма дослідниками історії української журналістики тут відзначена праця Івана Кулжинського “Деякі зауваження щодо історії і характеру малоросійської поезії” (1825, № 1 – 3). Автор працював на той час учителем гімназії в Чернігові, що не завадило йому на­писати свою статтю саме для харківського “Украинского журнала”. Його праця була першою, що звертала увагу на багатство українського фольклору і на професійну літературу українською мовою, яка саме зароджувалася тоді.

Іван Григорович Кулжинський (1803 – 1884) загалом добре відомий в істо­рії своїми антиукраїнськими поглядами, які виразно сформулював у 1860-х роках. Тим прикметнішою є ця стаття, яка, хоч і наповнена суперечливими, а подекуди й просто антинауковими твердженнями, все ж дихає доброзичливі­стю й любов’ю щодо української мови, народної творчості й літератури.

До суперечливих тверджень І. Кулжинського слід віднести його бачення українського національного типу як такого, у якому домінують “м’якість ха­рактеру й добродушні лінощі” (с. 48). З цього погляду автор намагається по­яснити особливості історичного шляху українців.

До відвертих помилок слід віднести просто незнання явища міжмовних омонімів, критику української мови за те, що гарна дівчина в ній називається “вродливою”, бо в цьому слові авторові вчувається семантика потворності (наслідок сприйняття його через російську контамінацію з словом “уродство”).

До відвертих історичних фальсифікацій слід віднести витлумачення І. Кулжинським визволення українських земель Великим королівством Литовським від татаро-монгольської навали в 1320-х роках як нового уярмлення. Цього ніколи не було. Навіть радянська історіографія визнавала дружнє ставлення Литовської держави до українського населення й шляхти, прийняття україн­ської мови за державну для всього королівства.

Але поруч з цим висловлені й переконливі думки, що витримали іспит ча­сом і виявили свою історичну перспективність. І. Кулжинський виразно ба­чив зв’язок географії з історією. Окремі племена слов’ян, на його думку, ви­никли під впливом часу від місцевих (тобто географічних) відмінностей. Різ­ниця імен слов’янських колін стала наслідком відмінності в звичаях і харак­тері спільноти, що зафіксувалося в мові. Всупереч твердженням попередніх істориків (він так і пише: “Хоча це й буде не по-історичному”, с. 44), І. Кул­жинський змушений визнати: “З достатньою достовірністю можна зробити висновок, що мова малоросійська є давнє особливе наріччя мови слов’янської, приналежне Полянам, Сіверянам і, можливо, ще й іншим сусід­нім колінам” (с. 44).

За І. Кулжинським, наша мова перемогла татарські, литовські, польські впливи і зберегла самобутність. Вона ніжна й музична, її окрасою є нормати­вно вживані слова з пестливими й зменшувальними суфіксами. Автор демон­струє це на прикладах з пісень “Полюбила Петруся” та “Сонце низенько, ве­чір близенько”.

“Петрусь”, “личко”, “низенько”, “близенько”, “серденько” – яка мила ди­тяча ніжність! – захоплювався він. – Потрібно чути, як вимовляє ці слова прекрасна малоросіянка; тоді ми не захочемо їхати в Париж, аби, загубив­шись у колі милих вітрогонок, упиватися чарівною музикою людського слова” (с. 95).

На думку І. Кулжинського, українська мова має переваги перед іншими. Він співставляє старогрецьку, латинську, німецьку й французьку мови в назві “сердечного друга” і висловлює переконання, що вислів “мій милий кохане!” (sic!) являє собою найвищий рівень виразу відповідних почуттів. Причому ситуативно це висловлювання вияскравлено через епізод з “Наталки Пол­тавки” І. Котляревського, звідки – не можна не помітити – беруться й при­клади віршів. Відома І. Кулжинському й “Енеїда”, яка теж дістає високу оцінку як класичне надбання українського духу.

Попри всі вади, стаття І. Кулжинського справді має непроминуще значення як перша постановка питання про українське письменство.

Але головним автором літературознавчих матеріалів в “Украинском жур­нале” був сам редактор О. Склабовський. Його статті, що тут друкувалися, виникли в процесі викладацької праці автора, мали виразну навчальну мету. Найприкметніші з них – це твори “Розгляд оди, вибраної Ломоносовим з Іова” (1824, № 1 – 3), “Про насліду­вання” (1824, № 6), “Про користь і мету поезії” (1824, №№ 16 – 17). До останньої статті навіть додано примітку: “З лекцій, читаних студентам в Імператорському Харківському університеті”.

У 1825 році ще опубліковано праці О. Склабовського “Кілька зауважень стосовно словесності російської” (№ 5 – 6) та “Кілька слів про літературу російську” (№ 9). Але перша з цих праць є викладом структури навчального курсу російської словесності, а друга перекладом статті з часопису “Rozmajitosti Warszawski”, що в свою чергу була перекладена з “Westminster Revieu”, і править за приклад курйоз­них, часом до невпізнання, перекручень російських прізвищ і назв – свого роду неминучого наслідку при кількаразовому перекладі без знання першо­джерел.

Таким чином, головний доробок О. Склабовського в журналі припадає на перший рік його видання, надалі часопис набув розголосу й популярності й потреба в авторських матеріалах редактора відпала, він міг зосередитися на своїх безпосередніх функціях.

“Розгляд оди, вибраної Ломоносовим з Іова” написаний ще 1821 року, як свідчить у примітці сам автор. Його предмет – детальний порядковий аналіз твору Ломоносова, докладне співставлення біблійної книги Іова в старо­слов’янському перекладі та її обробки російським поетом. Ця стаття відзна­чалася сміливим підходом критика до літературного матеріалу. Він бачить у класика не лише прекрасні, вдалі місця, але й недоопрацювання, прорахунки, вади. Очевидно, сама ідея – піддати критичному розглядові твори Ломоно­сова – заслуговувала на схвалення за тодішньої відсутності в російському су­спільстві критики як такої та смаку до критичних суджень.

Завершуючи розгляд, О. Склабовський підкреслює: Ломоносов “перший відкрив невідому до нього таємницю вживати слова й вирази відповідно до предмета” (с. 120), у чому не можна не вбачати приклад застосування до пра­ктичного аналізу вітчизняної літератури відкритої Р. Ґонорським теорії на­слідувальної гармонії слова. Але велич Ломоносова, твердив О. Склабовсь­кий, не убезпечує його від окремих помилок. “Освічені народи, – аргументу­вав свою думку критик, – завжди насмілювалися знаходити недосконалості навіть у зразкових творах золотого віку письменства, отже, вони допускали в них можливість погрішностей” (с. 121 – 122).

І далі наведені судження цілком у дусі романтичного культу особистості. Адже читачі, висловлював сподівання критик, хотіли знати його власну ду­мку, а відтак, він ні з ким не мав радитись чи посилатись на авторитети. Тому він і поклався на власні почуття. Він теж міг помилятися, але ще більше по­миляється той, хто користується чужими думками й дивиться на світ чужими очима. “Ганебна слабкість, – посилається О. Склабовський на Августина Бла-женного, – коли для утвердження істини шукають людського авторитету. […] Розум і істина кращі й сильніші за всяку людину” (с. 122 – 123). По тому, з якою старанністю О. Склабовський доводить своє право на вла­сну думку, можна зрозуміти, якими важкими шляхами утверджувалася сама ідея вільного мислення, критичного розгляду в тодішній суспільній свідомо­сті.

Стаття “Про наслідування” присвячена теоретичному розглядові централь­ного поняття класичної поетики, відомого ще з “Поетики” Арістотеля під терміном “мімесіс”. Навіть геній не здатний дати дійсне буття речам. “Усі його твори є тільки самі копії, зняті з одного великого, невичерпного в багат­стві й розмаїтті предметів оригіналу – природи” (с. 261).

Природа, однак, розуміється не вузько матеріалістично. О. Склабовський поділяє природу на чотири світи: 1) світ справжній – моральний, фізичний, політичний; 2) світ історичний, де живуть великі тіні минулих діячів та їхні славні вчинки; 3) світ мітологічний або баснословний, населений богами й стародавніми героями; 4) світ ідеальний або можливий, уявою поета створе­ний з усього, що тільки є в справжньому світі (с. 262 – 263). Зрозуміло, що наслідування природі, сприйнятої в такому широкому розумінні, дає величе­зні можливості для художньої творчості.

О. Склабовський розкриває й ще один важливий аспект наслідування. Воно є шляхом для поетичного навчання, творчого вдосконалення. Верґілій наслідував Гомера й Теокріта, Ґорацій – Піндара й Анакреона і т. д. “словом, усі великі мужі, в усіх родах наук і мистецтв, спочатку наслідували одні ін­ших; вивчали їх безперервно, просочувалися їхнім духом, – і самі потім ста­вали для нас взірцями” (с. 280 – 281).

Таким чином, наслідування розглядалося як універсальний закон і самої творчості, і літературного навчання.

О. Склабовський будував свій курс словесності в Харківському універси­теті, спираючись на традиції викладання піїтики в класичних українських навчальних закладах: Києво-Могилянській академії та Харківському колеґі­умі, що мали на меті не тільки дати студентам ґрунтовні знання з теорії та іс­торії літератури, але поруч з цим навчити тих, хто має до того природні здіб­ності, писати художні твори, переважно вірші. Це видно з його праці “Про користь і мету поезії”. Під поезією тут за традиціями того часу розуміється література в цілому. Автор підкреслює, що це цікавий для всіх класів грома­дян предмет, знання якого є обов’язковим для кожного, хто хоче бути добре вихованим.

Шлях до оволодіння мистецтвом поезії, навчає О. Склабовський, мусить лежати через вивчення вітчизняної словесності, вона повинна торувати до­рогу до розуміння барв поезії іноземної.

Слід сміливо братися за творчість! – проголошує автор. “Наші твори суть, можна сказати, найправильніший масштаб нашого розуму” (№ 16, с. 178). Звичайно, не всі зможуть стати поетами, але спробувати свої сили мусять усі: а раптом природа саме у вас приховала відмінні таланти. “Не лякайтесь пе­решкод, котрі можуть постати перед вами на першому кроці: розміри віршів, підбір розмірів і рим […] – це механізм, якому чи не легше навчитися можна, аніж як ви навчились креслити пером літери на папері” (с. 179).

Для вияснення питання про значимість поезії О. Склабовський порівнює її з філософією та історією. Зрештою, ця традиція теж іде від Арістотеля. Пое­зія універсальна, стверджує автор. Траґедія, наприклад, – це філософія, уосо­блена на сцені. Але до важливості й сили ідей і повчань вона додає солод­кість віршів, приємність вимислу, тому й швидше досягає мети освіти розуму й серця, покращання морального буття людства.

Епічна поезія вища за історію. Історія втомлює суворою точністю, однома­нітністю описів. Поет розширює межі людської діяльності зображенням ви­гаданих випадків і подій, що мають усі ознаки істини, виводить душу з низь­кої сфери обмеженості, дає їй відчути її божественне походження.

Навіть у коротких ліричних віршах О. Склабовський вбачає великі досто­їнства: вони поліпшують мову, демонструють її красу й досконалість, дають вірне зображення морального буття народу, його нахилів і пристрастей.

Лише після цього О. Склабовський повертається до головного предмета своєї праці. Мета поезії є, під виглядом задоволення, давати нам повчання, вдосконалювати наше моральне буття. Поет повинен бути надійним знаряд­дям добродійності й істини, подаючи їх у вигляді привабливому, гідними того, щоб ми їх любили.

Звичайно, О. Склабовського можна звинувачувати в прагматизмі, в пропо­відуванні певної ужитковості в розумінні поезії, але скільки б ми не захи­щали гасло “мистецтва для мистецтва”, вона ніколи не позбудеться своєї ве­личної функції впливу на читача. Виховна функція, яка завжди притаманна художній творчості, була спримітивізована й цілковито скомпрометована в радянській соціалістичній естетиці, де література розглядалася як наймичка для обслуговування правлячої партії та обґрунтування непомильності її ідео­логічної концепції. Сутність же полягає в тому, що “літературний твір може виконувати виховну функцію, якщо автор того бажає, але аж ніяк не му­сить”¹. Отже, питання про користь і мету літератури не придумане в радян­ські часи, а завжди належало до центральних в естетиці. Проблема полягає лише в тому, де покласти критерії оцінки поезії. О. Склабовський розташовує їх найвище, в межах загальнолюдських цінностей – добродійності й істини. А це свідчить про перспективність його підходу до питання про мету й призна­чення літератури.

О. Склабовський мав сам засвідчити слушність своєї концепції: поєднати працю теоретика-критика й практика-поета. І він це зробив. На сторінках “Украинского журнала” опубліковано багато його поетичних творів. Прозу він в ієрархії художніх цінностей ставив нижче поезії, тому писати її навіть не пробував. Але як поет він володів доволі посереднім обдаруванням. До­сить сказати, що в історії російської літератури йому місця не дісталося.

Продемонструймо рівень його таланту на прикладі вірша “Послання до Є. М. Ф.”. Тим паче, що адресат послання нам добре відомий з історії українсь­кої журналістики – це Євграф Матвійович Філомафітський.

Зміст послання такий. Зайнятий поетичною працею, герой заснув над ру­кописами й побачив уві сні Ангела Охоронителя, який виголосив перед ним цілу програмову промову:

Но поздно! Ты зашел далеко;

К возврату и надежды нет!

Прими ж последний мой совет:

Не слишком устремляй высоко

Полет неверный к небу свой;

Не ползай также под травой.

На высоте большой страшися

Палящих Фебовых лучей,

А здесь – шипяших, скрытых змей!

Надежной средины держися.

Тебе смеяться захотят –

Сноси насмешки равнодушно;

Лишь сам других не оскорбляй.

В сужденьях будь не скор, но верен;

Дурное смело осуждай;

Добро хвали, но будь умерен;

Излишество во всем порок,

Все крайности равно опасны:

Вот маленький тебе урок (1824, № 3, с. 128 – 129).

Тут і однозначна правильність усього сказаного, і такий неестетичний об­раз, як заклик не повзати під травою (?), і невластивий російській мові вислів, як “тебе смеяться захотят” у значенні “над тобой”. Таким був О. Склабов­ський-поет, на такому рівні він і вів у цілому поетичний відділ.

Історики констатують участь у журналі декабриста Володимира Раєвсь­кого (1795 – 1872), який ще з 1822 року перебував під арештом за револю­ційну аґітацію у військах, що ускладнювало публікацію його творів. Очеви­дно, О. Склабовський не міг не розуміти, на яку небезпеку наражається, дру­куючи твори політичного злочинця. Тим не менше в “Украинском журнале” були опубліковані чотири вірші В. Раєвського: “Наслідування Горацію” (1824, № 13), “Безплідна любов” і “Пісня невільника” (1824, № 19-20), “Картина бурі” (1825, № 4). Під невинними назвами хо­валася пристрасна публіцистична поезія, заґрунтована на автобіографічних мотивах. Автор висловлював оскарження дійсності, змальовував своє стано­вище політичного в’язня. “Твори В. Раєвського, – стверджує П. Я. Лещенко, – були найкращими віршами відділу поезії “Украинского журнала”¹. У такій оцінці є частка правди, але більше орієнтації на класові цінності: оскільки декабрист, то й поезія його мусить бути найкращою. Гадаємо, що сьогодні не потрібно доводити, що література твориться не декабристами чи революцій­ними демократами, не марксистами чи прихильниками якихось інших полі­тичних течій, а просто талановитими митцями. З цього погляду кілька віршів В. Раєвського розчинилися серед поезії журналу й істотно вплинути на її рі­вень не могли.

У розгляді “Украинского журнала” прийнято звертати увагу на анонімну статтю “Погляд на поему під назвою: “Войнаровський” (1825, № 19-20). Присвячена вона однойменній поемі К. Рилєєва, що тоді була літературною новинкою. До аналізу поеми, однак, справа не дійшла, автор статті у першій її частині докладно переказав поему, рясно цитуючи найбільш вдалі її місця. Продовження мало з’явитися згодом, як і підпис автора в кінці тексту. Але закінчена рецензія не була. Чому її кінцівка не надрукована в спареному 21-22 числі не зовсім ясно, але в 23-24 числі вже не могла пройти ніяка пози­тивна інформація про декабриста К. Рилєєва, а публікація початку рецензії в жовтневій книжці журналу могла послужити після 14 грудня 1825 року ваго­мою причиною його заборони. Імовірно припустити, що автором статті є ре­дактор О. Склабовський, хоча П. Я. Лещенко, спираючись на хисткі арґу­менти, твердить про її приналежність О. Сомову¹, що тоді жив у С.-Петербу­рзі і чиї зв’язки з журналістським Харковом істотно послабились.

Художня проза в журналі була представлена дуже слабко. Тут опубліко­вано кілька перекладних творів другорядних зарубіжних авторів, а з оригі­нальних письменників – усе той же Іван Вернет. Його стиль і поетика лиши­лися такі самі, як і в творах, опублікованих в “Украинском вестнике”. Сенти­менталізм, орієнтація на “Сентиментальну подорож” Лоренса Стерна, подо­рожні замальовки в дусі теорії “мальовничої прози” Р. Ґонорського, роздуми з приводу побаченого чи почутого, асоціативно прив’язані до нього, перена­сиченість творів цитатами з античних та новітніх класиків для забезпечення авторитетності власних ідей і поглядів – усе це залишається визначальним для есеїстики І. Вернета в “Украинском журнале”. На відміну від ренесансної розкутості попередньої доби, прийшла й до нього релігійна дидактика, міс­тика, поетизація смерті, як найвищого блага, що може спіткати людину в світі цьому. Проте, так критично поціновуючи прозу “Украинского журнала”, слід пам’ятати, що вона в цілому відповідала загальноросійському рівню й мало чим різнилася від творчості прозаїків столичних “Вестника Европы” чи “Сына Отечества”.

Підсумовуючи, відзначимо, що “Украинский журнал”

1) став демонстрацією великих творчих потужностей (причому як худож­ніх, так і наукових) університетського Харкова;

2) розбудив провінцію, про що свідчить поява в ньому творів з Чугуєва, Охтирки, Ізюма;

3) був дитям свого часу, відобразив загальний духовний стан суспільства в Росії, нахил у ньому до сакралізації духовного життя;

4) найбільш відчутний слід залишив у галузі естетики, теоретичного літе­ратурознавства, особливого відзначення тут заслуговують праці редактора О. Склабовського;

5) виявляв обережність у своїх українських симпатіях, жодного українського тексту не опублікував, не друкував праць з історії України і в цілому мало цікавився українством як таким, у цьому слід вба­чати спробу редактора догодити офіційному С.-Петербурґу і найближчим урядовцям, що представляли в Харкові вищу владу;

6) але об’єктивно він сприяв духовному пробудженню краю, а відтак і по­яві в ньому талановитих, активних діячів, готових прикласти сили до розви­тку української науки й літератури.

Частина третя

Українська альманахова журналістика 1830 – 1840-х років

Розділ восьмий

Харківська школа романтиків і початки її видавничої діяль­ності

Формування Харківської школи романтиків. Ізмаїл Срезневський та його гурток. Естетична програма харківських романтиків. “Украинский альманах” як утілення цієї програми: засади, автори, твори.

На рубежі 1825 і 1826 року в Росії розпочалася нова епоха, зміст якої ви­значався страхом царського уряду перед можливими новими повстаннями. Було зроблено все, аби придушити в країні вільну думку, творчу свободу, які негайно породжували в свідомості людини заперечення соціального дов­кілля.

Прийнятий у 1826 році новий “Цензурний устав” наклав важкі кайдани на будь-яку розумову діяльність. Людина, яка б наважилася створювати періо­дичне видання, повинна була пройти спеціальну перевірку цензурного комі­тету з поданням до нього програми видання, своїх попередніх творів, а також (навіть!) послужного списку та інших документів, що засвідчували ревне вико­нання особою її посадових обов’язків. У різних параграфах уставу забо­ронялися твори, де прямо або опосередковано засуджувався монархічний спосіб правління; твори, у яких послаблювалося або піддавалося сумнівам святе учення; твори, у яких містилися роздуми про державне управління без згоди того міністерства, що до його предмета діяльності торкалися роздуми. Забо­ронялася вся логічна й філософська література, окрім навчальних книг для юнацтва, як така, що “наповнена безплідними й пагубними мудруваннями но­вітніх часів”¹. Недарма цей устав дістав назву “чавунного”.

Кількість охочих видавати періодичні видання в Росії різко скоротилася, а в провінції вони зовсім зникли. Та знищити цілком духовне життя ще нікому не вдавалося, бо воно є об’єктивною функцією суспільства. По­треба людини думати, висловлювати свої уявлення, пізнавати світ за допомо­гою художніх образів і логічних категорій призвела до пошуку нового типу друкованих видань. Так в Україні народжується альманахова журналістика. Місцем її зародження став усе той же університетський Харків, де тради­ційно концентрувалася талановита молодь з усього півдня Росії.

У тому ж сумно відомому 1826 році на етико-політичне відділення Харків­ського університету вступають разом з Ізмаїлом Срезневським чотири його давні товариші, знайомі ще з приватного пансіону Г. М. Коваленка: І. В. Роз­ковшенко, О. Г. Шпигоцький та брати О. С. та Ф. С. Євецькі. Усі вони вияви­лися людьми обдарованими, енергійними, мали потяг до літературної й нау­кової праці і склали те середовище, той літературно-науковий осередок, у якому заклалися паростки літературного руху, що був пізніше кваліфікова­ний як Харківська школа романтиків.

На час вступу до університету І. Срезневському було лише 14 років. В іс­торії цього вищого навчального закладу він так і залишився явищем унікаль­ним – наймолодшим студентом, що вчився в ньому за весь час його існу­вання. Однокурсники І. Срезневського були, очевидно, старшими за нього. І. Розковшенко народився в 1809 році, роки народження братів Євецьких та О. Шпигоцького й досі лишаються невідомими. Та цілком очевидно, що на те­рени культури в Харкові виходить нове покоління, відмінне від діячів 1790 – 1793 років народження, яке ініціювало харківську журналістику 1810 – 1820-х років. За мірою обдарованості, внутрішньої культури, підкріпленими ро­динними традиціями, лідерство серед однодумців захопив І. Срезневський. Тому в історію української культури це товариство увійшло як гурток І. Срезневського. До гуртка примикав і І. О. Джунковський – людина широкої ерудиції, але позбавлена літературного хисту. Про його участь у зібраннях пізніше згаду­вав І. Срезневський, відгукуючись про свого товариша з незмінною повагою й прихильністю.

Під час навчання в університеті (1826 – 1829) гурток лишається “річчю в собі”, ніяких зовнішніх ознак його діяльності не помітно, зібрання проходять як дружні зустрічі без офіційних протоколів чи якихось інших нотаток. Оче­видно, всі сили учасники витрачають на навчання і в мінімальний термін (він тоді складав три роки) закінчують університет. Двоє з них – О. Шпигоць­кий та О. Євецький виїздять з Харкова в пошуках місця праці. З цього часу між друзями зав’язується листування. Воно й стає важливим джерелом відо­мостей для їх характеристики.

“Приглядаючись до листування між собою друзів Срезневського, – писав глибокий знавець Харківської школи романтиків Агапій Шамрай, – можемо напевне сказати, що це в значній мірі типовий провінціальний гурток, що не творить нової літературної теорії, не вносить нових свіжих ідей безпосеред­ньо, а популяризує впливи, навіяні, так би мовити, в “отображенном” читаць­кому сприйнятті, ділиться враженнями від прочитаного, переживає з великою емоціональністю новини літератури і т. д.”¹.

Цей суворий присуд є вочевидь справедливим і опосередковано підтвер­джується відсутністю зовнішніх ознак діяльності гуртка – юнакам ще просто ні з чим виходити на люди. Та при цьому слід мати на увазі, що вчорашні студенти не припиняли ін­тенсивної праці над собою, продовжували самоосвіту, внаслідок чого стрімко еволюціонували і згодом здобули можливість продукування свіжих наукових ідей і написання оригінальних літературних творів.

Гурток І. Срезневського міцніє внутрішнім духовних зростанням його ста­рих учасників і притоком нових свіжих сил. У 1830-х роках на довший чи ко­ротший час до гуртка примикають А. Хиждеу, М. І. Костомаров, А. Л. Мет­линський, В. В. Пассек, І. М. Петров, О. О. Корсун, І. Є. Бецький. Цілком справедливо говорити, що гурток об’єднав усіх, хто хотів виявити себе на те­рені літератури й науки, прагнув прислужитися своєю працею духовному розвитку рідного краю.

Красномовні свідчення про місце І. Срезневського в Харкові 1830-х років залишив М. Костомаров в “Автобіографії”, створеній на схилі віку (1875 – основний текст, 1876, 1877, 1881 – доповнення). Розповідаючи про харківсь­кий період свого життя, знаменитий історик згадує про саму особу І. Срез­невського з неодмінним захопленням, не викликає сумніву його авторитет і той вплив, який він (як колись і його батько) справляв на харківське освічене громадянство.

Через посередництво А. Л. Метлинського “я познайомився з видавцем “Запорожской Старины” Ізмаїлом Івановичем Срезневським, що тоді вже ді­став посаду ад’юнкт-професора зі статистики в університеті, – згадував М. Костомаров і далі відзначав: – Знайомство це справило надовго на мене силь­ний вплив. Ізмаїл Іванович, у той час хоча ще й дуже молода людина, був глибоко начитаним, прикметно розумним і мав великий жар і охоту до нау­кової праці. Я став часто відвідувати його, і дім його зробився для мене улю­бленим місцем відпочинку й обміну думками. […] Взагалі зближення моє з цією людиною сильно сприяло моєму прагненню до вивчення малоруської народності”².

І. Срезневський підтримав М. Костомарова в його намірах писати україн­ські художні твори і всіляко заохочував майбутнього науковця до праці на цьому шляху. М. Костомаров розповідає, що перші його вірші, пізніше зі­брані в збірку “Украинские баллады”, викликали несхвальні відгуки. “Коли я намагався читати мої твори знайомим малоросам, – згадував видатний істо­рик, – колишнім своїм товаришам, то зустрів дуже несхвальні відгуки; одні сміялися над моїм малознанням і вказували мені на похибки, інші піднімали на сміх саму ідею писати малоросійською мовою. […] Я не піддавався нічому і, навпаки, захоплення більше й більше оволодівало мною”¹. Через якийсь час була написана історична траґедія “Сава Чалий”. На захист молодого україн­ського письменника Ієремії Галки (саме такий псевдонім узяв собі М. Косто­маров) піднявся його старший товариш. “Коли я прочитав свого “Саву Ча­лого” І. І. Срезневському в присутності кількох знайомих малоросів, – свід­чить “Автобіографія”, – він дуже похвалив мій твір, а інші знаходили в ньому різні помилки”².

Зі спогадів М. Костомарова видно, яку вагому роль відігравав І. Срезнев­ський у культурних колах Харкова. Для автора мемуарного твору й через сорок років лишаються очевидними і вплив на нього І. Срезневського, і за­охочення з його боку вивчати український народ, і моральна підтримка пра­ктичних кроків на шляху української художньої творчості. І. Срезневський і справді опинився в Харкові на чолі наукового і літературного руху. Слід гадати, що окрім відомих діячів, котрі залишили свій слід в історії, існувала ще певна кількість осіб, пасивних щодо творчої чи видавничої діяльності, а це робило вплив Харківської школи романтиків ширшим і універсальнішим.

У всякому разі закордонна подорож І. Срезневського (19. 09. 1839 – 23. 09. 1842) не спинила культурного життя Харкова. Лідерство в Харківській школі романтиків переймають інші особи: той же М. Костомаров, А. Мет­линський, О. Корсун. Виходять не лише альманахи, але й авторські книжки: “Сава Чалий” (1838), “Украинские баллады” (1839), “Ветка” (1840) Ієремії Галки (М. Костомарова), “Думки і пісні та ще дещо” (1839) Амвросія Могили (А. Метлинського), “Украинские поверья” (1840) О. Кор­суна. Рух, зініційований І. Срезневським, тривав і за його відсутності, вий­шов назовні і з герметичного спочатку гуртка перетворився на значне літе­ратурне явище – Харківську школу романтиків.

Вона не лишила по собі якихось літературних маніфестів – документально засвідчувати свої погляди стало прийнято значно пізніше. Але естетична програма школи поза всяким сумнівом існувала і була виявлена в непооди­ноких літературно-критичних виступах її провідних представників, у листах, у самій практичній діяльності.

Головна ідея, утверджувана харківськими романтиками, полягала в захи­сті літературного статусу української мови, у доведенні того, що вона не є наріччям росій­ської чи польської мов, а володіє повноцінною самостійністю. Першу оду українській мові поспівав саме І. Срезневський у статті “Погляд на пам’ятки української народної словесності. Лист до професора І. М. Снєґірьова”, що вперше була опублікована в “Ученых записках Императорского Московс­кого университета” (1834, № 6).

“У теперішній час, – писав автор “Запорожской старины”, – здається, ні для кого й ні для чого доводити, що мова українська (або, як хочеться нази­вати іншим, малоросійська) є мова, а не наріччя – російської чи польської, як доводили деякі; і багато хто переконаний, що ця мова є однією з найбагатших мов слов’янських; що вона навряд чи поступиться, наприклад, богемській у численності слів і виразів, польській у мальовничості, сербській у приємно­сті, що ця мова, яка будучи ще необробленою, може вже рівнятися з мовами обробленими, за гнучкістю й багатством синтаксичним – мова поетична, му­зична, мальовнича”¹.

Подібні думки з афористичною точністю сформульовані І. Срез­невським, висловлювали й інші харківські романтики: А. Метлинсь­кий у передмові до книжки “Думки і пісні та ще дещо”, М. Костомаров у статті “Огляд творів, написаних українською мовою”. Він навіть писав про питання повноцінності української мови як про вичерпане й закрите наукою. “Але навряд чи докази на все це потрібні в наш час, – висловлювався він, – коли поняття про слов’янську філологію достатньо ясні, щоб захистити чи­тачів від нудьги слухати підтвердження відомих істин, у яких жодна осві­чена людина сумніватися не буде”². На жаль, М. Костомаров помилився, і суперечки про українську мову, спричинені політичними умовами історич­ного буття українського народу, тривали ще дуже довго.

І тут ми переходимо до розгляду другої важливої ідеї з естетичної про­грами школи. Нова українська література налічувала так мало імен і творів (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка та виступи самих романтиків), що, спираючись лише на цю базу, говорити про великий внут­рішній потенціал української мови було б явним перебільшенням. Тому не “Енеїда” чи “Наталка Полтавка”, не “Пан та Собака” чи “Маруся” були го­ловними арґументами в доказах прихильників творення української літера­тури, а велич фольклорних надбань українського народу, усна народна сло­весність розглядалися як найважливіші докази досконалості й великих поте­нційних можливостей нашої мови.

У творах народної поезії було явлене світові таке розмаїття думок і почут­тів, така естетична краса й довершеність, що вони привертали навіть мимо­вільно увагу й поважних дослідників і легковажних читачів і шанувальників красного слова. У цьому відношенні показовий приклад того ж таки М. Кос­томарова. Захопившись ідеєю народності, – розповідає “Автобіографія”, – він вирішив почати “з вивчення свого руського народу; а оскільки я жив тоді в Малоросії, то й почати з його малоруської гілки. Вперше в житті дістав я малоруські пісні видання Максимовича 1827 року, великоруські пісні Саха­рова і взявся читати їх. Мене вразила й захопила непідробна краса малору­ської народної поезії; я ніяк не передбачав, щоб така витонченість, така гли­бина й свіжість почуття були в творах народу, такого близького мені і про який я, як побачив, нічого не знав. Малоруські пісні до того охопили всі мої почуття і уяву, що за який-небудь місяць я вже знав напам’ять збірник Мак­симовича, потім узявся за другий збірник його ж, познайомився з історич­ними думами і ще більше приохотився до поезії цього народу”¹.

Звертає та себе той факт, що в свідомості й сприйнятті М. Костомарова, який до того за його ж свідченням навіть не знав української мови, Макси­мович переміг Сахарова; українські пісні хвилювали й причаровували, і юнак вивчив їх напам’ять, російський же збірник пісень не зали­шив такого сліду. Позиція М. Костомарова, зафіксована в красномовних свідченнях “Автобіографії”, може розглядатися як типова для всієї Харків­ської школи романтиків. Не випадково з неї вийшли принаймні три видатні українські фольклористи: І. Срезневський, М. Костомаров, А. Метлинський, – а збирати народні твори їм допомагали й інші учасники гуртка. Про велич української народнопоетичної творчості пишуть І. Срезневський у передмові до “Запорожской старины”, А. Метлинський у вступному слові до збірника “Народные южнорусские песни” (К., 1854). У статті “Огляд творів, написа­них українською мовою” М. Костомаров вказував: українська мова майже не має “писемних пам’яток, як і всяке народне слово до появи ідеї народності, – але далі наголосив: – Але зате ця мова таємно ховала в собі багаті скарби по­езії – народні пісні й казки. […] Тисячі дорогоцінних пам’яток народної пое­зії ще не видані і зовсім невідомі”².

Фолькльор, таким чином, розглядався харківськими романтиками як своє­рідна скриня Пандори, у котрій зосереджуються, консервуються й зберігаю­ться від зіпсуття скарби народної мови. Тому серед них такі наполегливі клопоти, аби той фолкльор зібрати й видати. З цим пов’язуються грандіозні завдання: продемонструвати світові красу української людини, велич і ба­гатства її душі, глибину почуттів і висоту думок; навести гідні наслідування високохудожні зразки, що стануть поштовхом до авторської літературної творчості; використати народну словесність для вивчення зовнішньої і внут­рішньої історії народу; продемонструвати невичерпні можливості українсь­кої мови, її здатність бути мовою науки, освіти, забезпечувати спілкування не лише низів, але й вищих суспільних верств.

Процес розширення меж функціонування української мови романтики ба­чили опосередкованим розвитком професійної літератури. Народна мова по­требує обробки й шліфування, аби стати мовою науки, освіти, вищих верств. Але ці процеси вона може пройти лише в літературі. Так постає третя істо­тна ідея естетичної програми школи – думка про можливість створення пов­ноцінної літератури українською мовою (української літератури) і здійс­нення ними самими важливих кроків на шляху її творення.

У статті “Погляд на пам’ятки української народної словесності” І. Срез­невський з оптимізмом писав про перспективи української літератури: “І чому ж глибокодумний Сковорода, простодушний Котляревський, багатий на фантазію Артемовський, завжди грайливий, завжди захоплюючий Ос­нов’яненко і ще кілька інших, що привабили обіцянками і сподіваннями до­чекатися від них чого-небудь гідного України, – чому повинні вони залиши­тися самі в досі дикій пустелі української літератури? – відповідав автор на це запитання енергійним імперативом: – Мова Хмельницького, Пушкаря, Дорошенка, Палія, Кочубея, Апостола, мусить, щонайменше, передати на­щадкам славу цих великих людей України”¹.

Створенню першої історико-літературної концепції була присвячена стаття М. Костомарова “Огляд творів, написаних українською мовою”. Вона прикметна тим, що автор не торкається в ній питання: бути чи не бути українській літературі? Він вже пише її історію і тим самим спонукає сприймати її як доконаний факт. Отже, у межах Харківської школи роман­тиків не лише творилася українська література, але й виникла українська лі­тературна критика.

На цьому можна було б і скінчити короткий нарис естетичної програми харківських романтиків, але їхня концепція виглядала б неповною, якщо не торкнутися ще однієї ідеї, хоч вона почасти може розглядатися як позаесте­тична, як така, що порушувала політичний аспект становлення української літератури в Росії. Харківські романтики ніде не писали, що зростання й поширення української літератури призведе до підняття національної само­свідомості, зміцнення національної гордості українців і в кінцевому рахунку спричинить виникнення ідеї політичного сепаратизму. Але, очевидно, інтуї­тивно зв’язок літератури й політики вони відчували. Слід гадати, що саме цим пояснюються неодноразові спроби довести нешкідливість для російсь­кого самодержавства розвитку в імперії української літератури.

І. Срезневський навіть проводить думку, що покровительство українсь­кому літературному рухові мусить засвідчити велич і могутність Російської держави. “Під щитом і обороною мудрого уряду, під наглядом монархів, оборонців вітчизняної освіти, він (український народ. – І. М.) може мати цю надію (на створення своєї літератури. – І. М.).Уявляю собі той щасливим час, коли Росія, сильна душею, сильна волею, сильна розумом, буде сильна в світі й словом; незамінна вітчизна своїх громадян стане вітчизною усіх ін­ших народів, усіх наук, усіх мистецтв, усіх літератур”¹.

Доволі несподівано й М. Костомаров у своєму знаменитому “Огляді” рап­том починає ув’язувати становлення української літератури з політичними аспектами самодержавства. На його думку, українська література породжена об’єктивними процесами, спільними для всієї імперії. Ці процеси вже при­звели до пожвавлення російської літератури. Сутність їх – в інтересі до ідеї народності, з якої й виростає потяг до творення національної літератури. Але гарантом одночасної дії цих духовних процесів у величезній державі, за М. Костомаровим, виступає якраз самодержавство. “Завдяки самодержавс­тву і одновладдю у нас не можуть різні протилежні ідеї керувати громадсь­кими думками, якими б вони не були розмаїтими, – проголошував критик, – у нас необхідно мусить бути одне прагнення: якщо яка-небудь ідея у відомому відділі нашої цивілізації кинута в одному кутку держави, неможливо, щоб вона не проникла в найвіддаленіші”². Чи не парадокс? М. Костомаров дово­див, що завдяки самодержавству певні ідеї стають всеімперським надбан­ням, а відтак ідея народності, здобувши поширення в усій країні, породила й українську літературу. Якщо І. Срезневський закликав уряд прихильно ста­витися до української літератури і тим продемонструвати велич Росії, то М. Костомаров твердив, що ця література вже виникла завдяки самодержавству, яке забезпечує єдність духовного життя держави.

Самодержавство, однак, мало зважало на ці наукові докази і вал за валом обрушувало на діячів української культури репресивні заходи. У цьому не в останню чергу полягають причини відходу І. Срезневського, М. Костома­рова, О. Корсуна, І. Бецького з теренів творення української словесності. Політичні діячі, типу П. О. Валуєва, все ж відчули, що безневинні українські віршики загрожують цілості імперії. Спроби чільних діячів харківських ро­мантиків довести леґітимність їхньої праці були залишені “без наслідків”. Але ці спроби відіграли не лише полі­тичну, але й внутрішньо-психологічну роль: мали на меті довести самим творцям нової літератури леґітимність їхньої діяльності, переконати в тому, що їхня праця не містить у собі нічого недозволеного, негідного, ганебного. А відтак і цей четвертий аспект органічно вписується в естетичну програму харківських романтиків, виглядає в ній зрозумілим і доречним.

На ґрунті цієї концепції чи разом з її формуванням у І. Срезневського та його гуртка й виникла ідея видання альманаху, у якому могли бути оприлю­днені їхні творчі спроби. Так, уже в лютому 1830 року в середовищі харків­ських друзів виникла думка створити збірник літературних та наукових праць під назвою “Украинский альманах”. Він мав стати першим (але не останнім) творчим звітом українських авторів, своєрідним оглядом літерату­рних сил півдня Росії. Організаторами видання стали І. Срезневський у Хар­кові й І. Розковшенко, що на той час знайшов собі службу в Москві. В аль­манасі взяли участь практично всі друзі І. Срезневського, як ті, що жили в Харкові, так і ті, що виїхали з нього. Окрім них були запрошені й інші ав­тори, які так чи інакше потрапили в поле зору упорядників.

Весна і осінь (з перервою на літо) пішли на збирання матеріалу, у жовтні відправлено прохання до цензурного комітету, а в листопаді отримано до­звіл. Однак через брак коштів альманах вийшов у світ у Харкові з універси­тетської друкарні лише у вересні наступного 1831 року. Була це невеличка книжечка на 136 сторінок, якій, однак, судилося стати первістком українсь­кої альманахової журналістики.

Упорядниками альманаху висувалася істотна вимога до авторів – пода­вати твори або українською мовою, або пов’язані з українською тематикою, але послідовно дотриматися її не вдалося, що надало книжці еклектичного характеру. Разом з тим все ж можна говорити про український вектор аль­манаху.

Окрасою книжки став вірш Левка Боровиковського “Козак”, що дав блис­куче втілення на українському ґрунті концепції романтичного типу героя, могутнього у своїх людських пристрастях, але самотнього, чужого довкіллю:

Неси мене, коню, – заграй під сідлом,

За мною ніхто не жаліє.

Ніхто не заплаче, ніхто з козаком

Туги по степу не розсіє.

Чужий мені край свій, чужий мені світ,

За мною сім’я не заниє –

Хіба тільки пес мій, оставшись в воріт,

Голодний, як рідний, завиє!

За море, за море – вітри спережай,

Неси мене, коню, за синій Дунай! (с. 63).

Микола Зеров у праці “Українське письменство ХІХ ст.” (1928) саме цей твір розглядав як етапний у становленні українського романтизму. Здійсни­вши широкі співставлення, він твердить: “В образі Боровиковського перш за все впадають в око риси байронівського Чайлд Гарольда: виїжджаючи проти турка, козак повною мірою відчуває свою самотність, свою одірваність від краю та одноземців”¹. Окрім того, цей твір стає для М. Зерова свідченням відходу української літератури від бурлескно-травестійних традицій, озна­кою пошуку в ній нового напрямку, нового естетичного рівня художньої творчості, ототожнюваного з романтизмом.

Нові якості, принесені “Козаком”, активно сприймалися вже сучасниками. “Боровиковський у “Козаці” незрівнянний, – писав Є. Гребінка до Харкова І. Кулжинському в листі від 11 лютого 1832 року, – він ушляхетнив мову українську, представлену на суд публіки п. Котляревським у трактирно-бур­лацьких формах”².

На сторінках “Украинского альманаха” дебютував і сам Є. Гребінка, на­друкувавши романтичний вірш російською мовою “Рогдаев пир”. Це був твір на історичну тематику, що мав складну побудову. Опис бенкету слугу­вав підставою вивести образ Бояна, що співав пісню про похід князя Олега на Царград. За ще невправною мовою і стилістикою ховалося прагнення по­ета-початківця розробляти українську тематику, заглядати в минуле свого народу.

Крім названих авторів, в альманасі взяли участь А. Яковлев, П. Морачев­ський, П. Іноземцев, О. Афанасьєв-Чужбинський. Вагомою була участь най­ближчого оточення І. Срезневського – тут опубліковано твори І. Розков­шенка та О. Шпигоцького. І якщо перший надрукував маловиразні росій­ські вірші, другий помістив у книзі українські твори, які привертають увагу до нього дослідників української літератури.

Перший з них – “Марія” – являв собою переклад початкових рядків поеми О. Пушкіна “Полтава”. О. Шпигоцький сміливо відтворив оригінал, мобілі­зувавши лексичні й синтаксичні можливості української мови. Другий вірш “Малоросійська балада” розробляв традиційну для баладного жанру тема­тику: козак іде у військо, молода дружина тужить по ньому й чекає його по­вернення; козак гине на війні, а жінка в’яне з туги, поки не помирає в буряну ніч у лісі, де вона шукає, збожеволівши з відчаю, свого коханого. Вірш О. Шпигоцького був не без вад, але все ж гнучкішим і вправнішим, ніж, ска­жімо, потім у М. Костомарова. Поет так описував страждання героїні:

Сном понурим сумна чутка йде в хату Радькову;

Туга томе молодицю, нуде чорноброву…

З хмари місяць виступає; сидить вона, бідна,

Смутна, дикая, страшная, як мертвячка, блідна (с. 72).

Особиста траґедія розгорталася, однак, на новому для української балад­ної творчості тлі: не проти турка воює козак, а проти француза у війську, що веде “єнерал Суворий” (Суворов. – І. М.), і гине він у Швейцарських Аль­пах, а не в українських степах.

На думку П. М. Федченка, О. Шпигоцькому належить і прозовий твір “Гаркуша”, опублікований анонімно¹. У тексті були зібрані кілька розпові­дей про народного героя й розбійника знаменитого у ХУІІІ столітті. Він описувався з авторською симпатією, його діяльність спрямована проти панс­тва на захист простолюду. Розмови персонажів передані українською мовою, що демонструвало її виражальні можливості.

Дебют О. Шпигоцького як українського автора в “Украинском альманахе” був вдалим і багатообіцяючим. Шкода, що він поповнив доволі великий ряд письменників-невдах початкового періоду української літератури, які з огляду на несприятливі для її розвитку політичні умови змушені були покинути творчість і загуби­лися в безкінечній юрбі дрібних урядовців.

Сам І. Срезневський всебічно представив себе на сторінках книги: тут були опубліковані під різними псевдонімами і криптонімами (“А. Погорель­цев”, “И”, “ХХХ”) п’ять його оригінальних російських віршів, уривки з нау­кової прози, фольклорні записи.

З віршів І. Срезневського варто відзначити диптих “Молдавські пісні”, оскільки вони швидше нагадують вправні переклади (або принаймні пере­співи) справжніх молдавських народних пісень, аніж оригінальну творчість. Дане припущення тим більш вірогідне, що в Харкові тоді жила людина, зда­тна познайомити майбутнього академіка з молдавським фольклором. Це був Александру Хиждеу – молдавський письменник і науковець, у майбутньому почесний член Румунської АН. У 1829 – 1832 роках він вчився в Харківсь­кому університеті, пробував свої сили в літературі, відвідував гурток І. Сре­зневського. З огляду на бідність власного літературного доробку упорядника альманаху припущення, що диптих “Молдавські пісні” є перекладом спра­вжніх фольклорних зразків, зроблених за посередництвом А. Хиждеу, ціл­ком вірогідне.

У невеликому уривку з наукової прози “Думки і зауваження” І. Срезнев­ський висловився про велике значення мови в історії людства, її зв’язок з мисленням певного народу, реаліями його життя. Приваблювала запропонована науковцем періодизація історії будь-якої мови, де перший період – час по­треб, обмеження мови матеріальним колом понять; другий період – час по­езії і наук; третій період – час вдосконалення. Якщо взяти до уваги україн­ську проекцію книжки, то не важко було домислити підтекст статті І. Срез­невського: українська мова, як і будь-яка інша подолає шлях до вершин роз­витку, це залежить від зусиль інтеліґенції, спрямованих на її обробку.

У другому творі наукової прози “Кілька зауважень про критику” І. Срез­невський виступав проти суб’єктивності в критиці, яка має бути заснована на наукових засадах, а не на свавільних смаках і думках окремих індивідів. “Критика є найулюбленіша дочка філософії і найщиріша подруга логіки” (с. 104), – твердив він. Її завдання не лише відшукувати вади, але й захоплюва­тися гарними сторонами творів. У цьому відношенні науковець був близь­кий до розуміння критики як інтерпретації художньої творчості.

І. Срезневський відчинив свою “українську скриню” (так він називав своє зібрання української народної творчості) і опублікував в альманасі дев’ять ліричних пісень та дві думи: “Про Олексія Поповича і бурю на Чорному морі” і “Про втечу трьох братів з Азова, з турецької неволі”. Думи друкува­лися без заголовків під загальною назвою “Малоросійські думи”. І хоч вони були вже відомі раніше із збірника М. Цертелєва, І. Срезневський подав нові варіанти, які збагатили українську фольклористику.

“Украинский альманах”, незважаючи на свою зовнішню скромність і не­претензійність, започаткував цілу низку подібного роду видань в Укра­їні. Передусім слід відзначити, що він постав у руслі традицій харківської періодики, зокрема “Украинского вестника” та “Украинского журнала”, що декларували свій зв’язок з Україною, спиралися на місцеву автуру, охоче надавали свої сторінки для творів українською мовою, широко висвітлювали місцеву тематику. Другим джерелом традицій, що їх увібрав у себе “Украинский альманах”, були засади декабристської альманахової літератури, передусім “Полярной звезды” О. Бестужева і К. Рилєєва та “Мнемозины” В. Кюхельбекера і В. Одоєвського, зорієнтованих на універсальність, енциклопедичність як принципи організації книжок.

Основні засади добору матеріалу, виявлені в “Украинском альманахе”, такі, як поєднання прозових і поетичних творів, наукових, історико-літера­турних праць і красного письменства, фольклорних записів і літературних писань, перекладів і оригінальних творів, вміщення поруч російських і українських текстів, – усе це було продуктивно сприйняте творцями майбут­ньої альманахової журналістики. Таку засаду упорядкування альманаху й слід називати журнальною. За взірцем І. Срезневського й І. Розковшенка упорядковуються наступні українські альманахи, про які далі піде мова. В умовах заборони української журналістики в Росії вони стали тим природ­ним річищем, у якому протікало українське культурне життя. Альманахова традиція протрималася в Росії до 1900-х років і була захитана лише тоді, коли з’явилася можливість легального видання української періодики.

“Украинский альманах” мав успіх, сколихнув читаючу публіку, з симпа­тією налаштовану до України. У згаданому листі до І. Кулжинського високу оцінку книзі дав Є. Гребінка. “Украинский альманах” мені подобається, – писав він, – як рідна квітка, як перший звук відживлюваної народної поезії, як доказ, що українці починають (у добру годину) відчувати самобутність своєї літератури. Як… подобається все гарне”¹.

Натхненні успіхом, І. Срезневський та його друзі виношують ідею ство­рення альманаху “Радуга”, який планувався в 1831 – 1832 роках, а згодом у 1833 році – альманаху “Отрывки”. Про поважність намірів гуртка свідчить те, що саме для “Радуги” І. Срезневський підготував статтю про Г. Сково­роду, а за порадою О. Шпигоцького місцевий художник І. І. Альгенштедт ви­готовив літографію “Краєвид Харкова”, яка повинна була б відкривати аль­манах, та літографічний портрет Г. Сковороди. Але з різних причин, пере­важно через нестачу коштів, ці задуми не були реалізовані.