Методичні матеріали з дисципліни "Вища освіта і Болонський процес"

Практичне заняття 1. Болонський процес як засіб інтеграції та демократизації вищої освіти країн Європи.

Болонський процес – процес реформування національних систем освіти європейських країн з метою створення року єдиного освітянського та наукового простору.

Болонська декларація не виникла раптово. Вона – результат узагальнення, цілеспрямованого колективного осмислення об’єктивних соціально-економічних і політичних процесів і їх взаємодії з освітніми системами. Нині Болонський процес – це 47 країн-учасниць, тисячі вищих навчальних закладів.

Країни, що увійшли до Болонської співдружності

Рік підписання	Назва країни
Болонська деклара-ція (1999, м.Болонья)	Австрія, Бельгія, Болгарія, Великобританія, Греція, Данія, Естонія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Ісландія, Іспанія, Ірландія, Італія, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Румунія, Словацька Республіка, Словенія, Угорщина, Чеська Республіка, Швеція, Швейцарія (29 країн-учасниць).
Празький саміт (2001)	Хорватія, Кіпр, Ліхтенштейн, Туреччина (33 країни).
Берлінський саміт (2003)	Албанія, Андорра, Боснія та Герцеговина, Ватикан, Македонія, Російська Федерація, Сербія та Чорногорія (40 країн).
Бергенський саміт (2005)	Азербайджан, Вірменія, Грузія, Молдова, Україна (45 країн).
Люндонське комюніке (2007)	Республіка Чорногорія (46 країн).
Декларація Лувен-ла-Ньов (2009)	-
Будапештсько-Віденська декларація (2010)	Казахстан (47 країн).

На зустрічі міністрів освіти 11-12 березня 2010 у Будапешті та Відні було офіційно проголошено створення Європейського простору вищої освіти.

Ключові положення Болонського процесу:

1. введення двоциклового навчання – "бакалавр" (3-4 р/навчання) та "магістр" (1-2 роки навчання). Ступінь "бакалавр" часто називають початковим (додипломним) ступенем. Програми цього ступеня мають відповідати індивідуальним та академічним потребам і вимогам ринку праці. Магістерські програми також називають післядипломними. В Європі існують великі розбіжності між профілями магістерських програм ("академічна" або "професійна" орієнтація). Точно визначені, сумісні європейські ступені сприятимуть якості та прозорості вищої освіти.

2. контроль якості освіти - передбачає створення акредитаційних агентств, незалежних від національних урядів і міжнародних організацій. Оцінка визначатиметься не тривалістю або змістом навчання, а тими знаннями, уміннями, навичками, що отримали випускники. Відповідно будуть встановлені стандарти транснаціональної освіти.

3. створення Європейської кредитно-трансферної акумулюючої системи ECTS. Вона – систематичний спосіб описання освітньої програми шляхом призначення кредитів її компонентам. Кредит – залікова одиниця трудомісткості. За національною системою 1 кредит – 54 академічні години (аудиторні та СРС). Система визначає навчальне навантаження студентів, необхідне для виконання завдань навчальної програми, створення на основі визначення погоджених результатів навчання та необхідного рівня знань. Таким чином ECTS – система накопичення, що здатна працювати в рамках концепції "навчання протягом всього життя".

4. забезпечення привабливості європейської системи освіти. Одним із пріоритетів у рамках Болонського процесу має бути залучення в Європу якнайбільшої кількості студентів з інших регіонів світу.

5. розширення мобільності викладачів та студентів для взаємного збагачення європейським досвідом.

6. забезпечення працевлаштування випускників. ВНЗ мають орієнтуватися на кінцевий результат: знання й уміння випускників мають знаходити як теоретичне, так і практичне застосування задля користі усієї Європи. Уніфікації визнання кваліфікацій сприятиме використання Додатка до диплома.

7. забезпечення тісніших зв’язків між вищою освітою та дослідними системами.

8. "навчання протягом всього життя" (lifelong learning) Існуючі системи освіти непридатні для сучасності та майбутнього. Технічний та економічний розвиток набуває прискореного характеру. Види занять і професії постійно змінюються, і лише в окремих випадках людина працює на одному й тому ж робочому місці все життя. Багатьом конче необхідно постійно перенавчатись в абсолютно нових галузях і освітні установи просто не встигають за змінами. Більшість працівників потребує вищої кваліфікації. Світова економіка схильна до коливань і зміни часто є абсолютно непередбачуваними.

Практичне заняття 2. Система вищої освіти України.

Історичні витоки вищої освіти в Україні.

Майже до кінця XVI ст. Україна не мала власних середніх і вищих навчальних закладів. Починаючи з XІІІ ст. українські юнаки ставали студентами, а інколи і професорами європейських університетів. Спочатку це була західноукраїнська молодь, а згодом і вихідці з Наддніпрянщини. У цей період у списках Болонського, Падуанського, Празького, Краківського університетів і вищих шкіл Швейцарії, Німеччини та Франції зустрічаються імена студентів із позначкою "Rossicum", "Rhutenus", "Roxolanus", "Le Russia".

Для боротьби проти іноземного гноблення, національних і релігійних утисків міське населення у XVI- XVIІ ст. організовувалися в братства, які зробили вагомий внесок у розвиток української освіти. Першу братську школу було засновано у 1585 році у Львові при Успенському братстві, потім братські школи виникли у Києві (1615), Луцьку (1620), Вінниці, Кам'янці-Подільському, Кременці. Викладання у цих закладах проводилося рідною мовою. Значна увага приділялася вивченню грецької, а пізніше латинської і польської мов. Крім того вивчалися поетика, риторика, філософія, арифметика, астрономія, музика та богослов’я. Загалом наприкінці XVI – поч. XVIІ ст. в Україні діяло близько 30 братських шкіл. Поширенню освіти сприяло виникнення в Україні у ІІ пол. XVI ст. друкарства .

У 1576 р. у м.Острог було засновано культурно-освітній центр нового типу. (http://uosa.uar.net/ua/etc/video/vivat1/)

До нього належали колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека та друкарня, яку протягом 1577-1582 рр. очолював першодрукар Іван Федоров. Це була перша школа європейського зразка на українських землях, яка згодом отримала назву академії. Навчання здійснювалося за поширеною в Європі системою "семи вільних мистецтв". Вивчалися богослов'я та філософія, математика й астрономія, діалектика та логіка, старослов’янська, польська, грецька та латинська мови. особливістю було те, що в Острозі фактично було вперше подолано монополію церкви в Українській освіті. Острозька академія існувала з 1576 по 1636, за цей час її закінчило не менше 500 осіб, які ставали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками, секретарями в державних і приватних установах. Деякі з них були впливовими релігійними діячами.

У 1631р. Петро Симонович Могила заснував Лаврську школу як вищий заклад європейського типу ( з 1701р. – Києво-Могилянська академія). http://www.ukma.kiev.ua/ua/kino/glas_tv/

В академії навчалися вихідці з Лівобережжя, Запорожжя, Західної України. Щорічно освіту здобували від 500 до 2 000 студентів. Вікових обмежень не було. Для бідних учнів при академії існувала бурса. Вихованцями академії були Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Брюховецький, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Данило Апостол, Іван Скоропадський та ін. Навчання в академії носило переважно загальноосвітній характер. Курс тривав 12 років і поділявся на 8 років. Усього кількість предметів сягала понад 30. У 1817 р. академію було закрито.

У 1661р. з'явився Львівський університет, у 1805р. Харківський університет, http://www.univer.kharkov.ua/ua/general/our_university/history

http://www.univer.kharkov.ua/ua/general/videos

у 1834р. Київський університет ім.Св.Володимира, у 1865р. Новоросійський (Одеський) університет, http://www.onu.edu.ua/uk/geninfo/history

у 1875 Чернівецький університет.

http://www.chnu.cv.ua/index.php?page=ua/geninf

Сучасний стан вищої освіти. Закон України "Про вищу освіту".

http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2984-14

Система вищої освіти в Україні має складну багаторівневу структуру європейського типу і включає базову та повну вищу освіту, післядипломну освіту, аспірантуру, докторантуру. Наявність такої багатоступеневої за рівнями структури має принципове значення, оскільки гарантує людині вільний вибір і дає можливість здобуття освіти відповідно до розумових і професійних здібностей.

У системі вищої освіти України історично склалося об'єднання академічної освіти та професійної підготовки, тобто одночасне одержання громадянами академічної і професійної кваліфікацій.

Особливістю систем вищої освіти більшості країн світу є просторове і часове відокремлення одержання кваліфікації вищої освіти, тобто академічної кваліфікації, від кваліфікації професійної. У таких системах вищі навчальні заклади реалізують певні академічно орієнтовані програми вищої освіти. Після їх закінчення випускники одержують диплом – документ про освоєння програми визначеного рівня (академічна кваліфікація), що дає їм право або на продовження освіти за академічно орієнтованою програмою більш високого рівня, або на підготовку за професійно орієнтованою програмою до виконання визначеної роботи (професійна кваліфікація) у системі післядипломної професійної освіти. За звичаєм професійну кваліфікацію потрібно підтвердити у відповідних спеціалізованих (професійних) організаціях шляхом тестування й перевірки професійної майстерності, після чого за встановленою процедурою можливе одержання сертифіката або (та) ліцензії на здійснення певної професійної діяльності.

Для системи вищої освіти України, а також більшості країн, що виникли на пострадянському просторі, характерним є об'єднання в просторі й часі одержання академічних і професійних кваліфікацій – професійна вища освіта.

Відповідно до Закону України "Про вищу освіту", вища освіта - це рівень освіти, який здобувається особою в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту освіти та навчання, який ґрунтується на повній загальній середній освіті і завершується за підсумками державної атестації (розділ 1, стаття 1).

Метою вищої освіти є забезпечення гуманітарної, фундаментальної наукової та професійної підготовки студентів, набуття відповідно до освітньо-кваліфікаційного рівня, напряму та спеціальності, системи знань, умінь та навичок , що забезпечать в майбутньому успішність професійної діяльності, підготовку майбутнього фахівця, його перепідготовку та підвищення кваліфікації.

У сфері праці України розрізняють такі рівні професійної діяльності:

- стереотипний рівень (рівень використання) – уміння використовувати налагоджену систему (об’єкт діяльності) під час виконання конкретних задач діяльності та знання призначення об’єкта і його основних (характерних) властивостей;

- операторський рівень – уміння готувати (налагоджувати) систему і керувати нею під час виконання конкретних задач діяльності та знання принципу (основних особливостей) побудови й принципу дії системи на структурно-функціональному рівні;

- експлуатаційний рівень – уміння під час виконання конкретних задач діяльності тестувати та аналізувати роботу системи з метою виявлення та усунення пошкоджень і знання методів аналізу функціонування системи та методів аналізу, пошуку та усунення пошкоджень;

- технологічний рівень – уміння під час виконання конкретних задач діяльності здійснювати розробку систем, що відповідають заданим характеристикам (властивостям), і знання методів синтезу та технологій розробки систем та способів їх моделювання;

- дослідницький рівень – уміння проводити дослідження систем із метою перевірки їх відповідності заданим властивостям, уміння вибирати із сукупності систему, що дає змогу найбільш ефективно вирішувати задачі діяльності, знання методики дослідження систем та методів оцінювання ефективності їх застосування під час вирішення конкретних задач діяльності.

Рівень використання відповідає освітньо-кваліфікаційному рівню кваліфікованого робітника, і, відповідно, освітньому рівню базової або повної загальної середньої освіти. Операторський рівень відповідає освітньо-кваліфікаційному рівню молодшого спеціаліста і, відповідно, освітньому рівню неповної вищої освіти. Експлуатаційний рівень відповідає освітньо-кваліфікаційному рівню бакалавра і, відповідно, освітньому рівню базової вищої освіти. Технологічний рівень відповідає освітньо-кваліфікаційному рівню спеціаліста і, відповідно, освітньому рівню повної вищої освіти. Дослідницький рівень відповідає освітньо-кваліфікаційному рівню магістра і, відповідно, освітньому рівню повної вищої освіти.

Освітньо-кваліфікаційні рівні.

При виконанні виробничих функцій молодші спеціалісти здатні переносити свою діяльність з одного предмета праці на інший. Задачі діяльності, що вирішують молодші спеціалісти, припускають вибір готових рішень із набору стандартних загальноприйнятих рішень, що мають алгоритмізований характер.

Виробничі функції, що здійснюють бакалаври, пов’язані з обмеженою кількістю етапів циклу існування об’єктів їх діяльності. Задачі діяльності, які вони вирішують, припускають діяльність відповідно до заданого алгоритму, що містить процедуру часткового конструювання відповідних операцій.

Виробничі функції, що здійснюють спеціалісти, пов’язані з усіма етапами циклу існування об’єктів їх діяльності. Задачі діяльності, які вони вирішують, припускають діяльність за складним алгоритмом, що містить процедуру конструювання рішень.

Виробничі функції, що здійснюють магістри, пов’язані з усіма етапами циклу існування об’єктів їх діяльності. Задачі діяльності, які вони вирішують, припускають діяльність за складним алгоритмом, що містить процедуру конструювання рішень. Освітньо-кваліфікаційний рівень магістрів передбачає, за умови виконання вимог стандарту вищої освіти щодо підготовки педагогічних працівників, спроможність до виконання педагогічних функцій, що пов’язані з узагальненими об’єктами їх діяльності.

Ліцензування та акредитація ВНЗ.

Заявник за власною ініціативою звертається до Міністерства освіти і науки України з відповідною заявою щодо ліцензування чи акредитації певного виду освітньої діяльності з обов’язковим наданням відповідних матеріалів самоаналізу, що підтверджують його спроможність якісно надавати заявлену освітню послугу, в тому числі це стосується матеріально-технічного, інформаційного та кадрового забезпечення. МОН за пропозицією громадських рад, які складаються з найкращих фахівців певних освітніх напрямів, формує і направляє до навчального закладу експертну комісію. Експерти безпосередньо на місці здійснюють перевірку навчального закладу за всіма складовими і готують мотивовані висновки. Далі ці висновки колегіально обговорюються на засіданні експертної ради, яка і вносить свої рекомендації до Державної акредитаційної комісії. Рішення Державної акредитаційної комісії України набуває чинності після його затвердження Міністерством освіти і науки України.

Ліцензування освітньої діяльності ВНЗ здійснюється перед початком підготовки фахівців за напрямом, спеціальністю МОН України шляхом проведення ліцензійної експертизи. Акредитація напрямів або спеціальностей здійснюється МОН України шляхом проведення акредитаційної експертизи після (або в період) завершення терміну навчання майбутніх фахівців у ВНЗ. У процесі проведення акредитаційної експертизи комісія здійснює оцінювання залишкових знань студентів, а також перевіряє інші складові діяльності навчального закладу відповідно до програми акредитаційної експертизи.

У сертифікаті про акредитацію напряму або спеціальності зазначаються назва напряму або спеціальності, освітньо-кваліфікаційний рівень та обсяги підготовки, а також юридична адреса ВНЗ. Термін дії сертифіката не може перевищувати 10 років.

Вищий навчальний заклад може бути акредитованим за певним рівнем акредитації, якщо не менше двох третин спеціальностей, за якими він проводить освітню діяльність, є акредитованими за цим рівнем.

ВНЗ І рівня акредитації (технікум, училище) здійснюють підготовку фахівців за спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста.

ВНЗ ІІ рівня акредитації (коледж) здійснюють підготовку фахівців за спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста, а за умови входження до структури ВНЗ ІІІ-ІV рівня акредитації – за напрямом підготовки освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра.

ВНЗ ІІІ рівня акредитації (інститут, консерваторія) мають право готувати фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра та спеціаліста, а також за окремими спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня магістра.

ВНЗ ІV рівня акредитації (інститут, консерваторія, університет, академія) здійснюють підготовку за всіма введеними у державі освітньо-кваліфікаційними рівнями – бакалавр, спеціаліст, магістр.