2. Вплив середовища на розвиток і формування особистості
середовище спадковість біологічна особистість
Середовище — комплекс зовнішніх явищ, які стихійно діють на людину і значною мірою впливають на її розвиток.
Середовище, що оточує людську особистість, можна умовно поділити на природне (географічне), соціальне і домашнє, кожне з яких відіграє певну роль у розвитку людини. Природне середовище, у тому числі клімат, різноманітні природні умови та ресурси, безсумнівно, впливає на спосіб життя людини і характер її трудової діяльності. Соціальне середовище як сукупність суспільних і психологічних умов, у яких людина живе і з якими постійно стикається, позначається на її розвитку найбільшою мірою. Тому потенційні можливості навколишнього середовища слід уміло використовувати в процесі виховання.
«Головна справа виховання якраз у тому й полягає, — вважав відомий психолог С. Рубінштейн, — щоб тисячами ниток зв'язати людину з життям — так, щоб з усіх боків перед нею поставали завдання, для неї значущі, для неї привабливі, які вона вважає своїми, до вирішення яких вона залучається. Це важливо тому, що головне джерело всіх моральних негараздів, усіх відхилень у поведінці — це та душевна порожнеча, яка утворюється в людей, коли вони стають байдужими до життя, що їх оточує, відходять убік, відчувають себе в ньому сторонніми спостерігачами, готовими на все махнути рукою, — тоді все їм стає ні до чого».
Рубінштейн Сергій Леонідович (1889—1960) — видатний російський психолог і філософ. Основні праці присвячено проблемам психології, дослідженням пам'яті, сприймання, мовлення, мислення. Головна праця «Основи загальної психологи».
У середовищі людина соціалізується. Соціалізація — процес двобічний: з одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспільству й соціальним групам, до яких він належить, а з іншого — активно залучається до системи соціальних зв'язків і набуває соціального досвіду. Мета соціалізації — допомогти вихованцеві вижити в суспільному потоці криз і революцій: екологічній, енергетичній, інформаційній, комп'ютерній тощо, оволодіти досвідом старших, зрозуміти своє покликання, самостійно знайти шляхи найефективнішого самовизначення в суспільстві. При цьому людина прагне до самопізнання, самоосмислення, самовдосконалення2.
Соціалізація залежить від багатьох чинників, які можна звести до трьох груп: 1) макрочинники (суспільство, держава, планета, світ і космос); 2) мезочинники (етнокультурні умови і тип поселення, в яких живе і розвивається людина); 3) мікрочинники (сім'я, дитячий садок, школа, позашкільні виховні установи, релігійні організації, товариства однолітків, засоби масової комунікації та інші інститути виховання). Вони різною мірою безпосередньо впливають на кожну конкретну людину, динамічно змінюються в умовах науково-технічної революції самі, змінюється і їх питома вага в соціалізації підростаючих поколінь.
Цілком очевидна сила виховного впливу домашнього середовища, а також оточення дитини поза школою (вплив двору, вулиці). Особливим є вплив сусідів на виховання дітей у родині, адже від них найшвидше можна отримати і допомогу, і розумну пораду («Хороший сусід — найближча родина»). Підтримуючи добрі стосунки з сусідами, батьки вводять дітей у громадське життя, навчають їх жити з людьми і для людей, любити свою націю та поважати інші народи.
Родинна педагогіка вчить батьків не тільки того, як використовувати сусідські стосунки у вихованні дітей, а й як учити їх будувати розумні взаємини з однолітками у дворі. Адже тут дитина шліфує свій характер, позбувається недоліків. Цього вона не досягла б, перебуваючи тільки в оточенні дорослих. Щоправда, на вулиці збираються не лише ідеальні діти. Тому «у цій справі треба виявляти обережність, але й не бути боягузом. У запалі веселих дитячих ігор і забав, що гартують тіло, відточують розум і радують душу, навряд чи так легко дитина може зіпсуватися.
Спеціальної виховної роботи щодо їх профілактики потребують такі патологічні явища суспільного життя, як пияцтво, наркоманія, паління, хабарництво, злодійство, рекет, проституція. Про методику виховної роботи з формування у школярів несприйнятливості до цих негативних явищ йтиметься далі.
Певний позитивний виховний вплив на розвиток особистості мають і засоби масової інформації — телебачення, радіо, преса — як один з компонентів соціального оточення. Повідомляючи про соціальне значущі факти, явища, події, процеси, вони виховують у підростаючого, покоління певне ставлення до цієї інформації, сприяють його Духовному збагаченню, соціальному зростанню, виробленню в нього правильного ставлення до життя, активної життєвої позиції. Зрештою, все це позначається на позитивному ставленні до навчальної праці як основного виду Діяльності учня.
Використовуючи засоби масової інформації у виховному процесі, педагогам і батькам слід мати на увазі, що окремі телепередачі або статті у газетах негативно впливають на розвиток неповнолітніх. Найчастіше школяр обирає сам, який телефільм дивитися, проте йому не завжди легко розібратися в побаченому на екрані, зробити правильні висновки. Тому нерідко він схвально сприймає те, що викривають автори фільму, а відтак намагається наслідувати «телегероя». З огляду на таку психологію сприймання побаченого, найнебезпечнішими для виховання підростаючого покоління є зарубіжні серіали бойовиків, що заполонили український телеекран. Педагоги повинні допомагати школярам правильно оцінювати побачене чи прочитане.
У цей час уважається, що при нормальному розвитку здорової дитини вона, якщо йому буде надана реальна можливість вільного вибору, як правило, буде вибирати те, що корисно для розвитку. Робити це буде тому, що її вибір гарний для неї на смак і на дотик і робить їй приємність або насолоду. Стало бути, мається на увазі, що дитина краще, ніж хто-небудь інший, «знає», що для неї добре. Нестрогий режим означає, що дорослі не просто самі безпосередньо задовольняють потреби дитини, а створюють їй можливості самостійно задовольняти свої потреби й самій зробити свій вибір, тобто «дають йому жити». Для нормального розвитку дитині необхідно, щоб дорослі довіряли її й природним процесам розвитку, тобто щоб вони не занадто часто втручалися, не «змушували» дитину розвиватися або йти по позначеному ними шляхи, а «дозволяли» і «допомагали» їй розвиватися в дусі даосизму, а не в авторитарному режимі.
Хоча ця думка виглядає досить простій, на ділі її тлумачать зовсім невірно. Даоський «нестрогий» і «поважний» підхід до дитини в реальності неприйнятний для багатьох людей, які схильні розуміти його як повну вседозволеність, надмірне заступництво й баловство. Люди вважають, що цей підхід полягає в тім, щоб давати дитині все, що він не попросить, улаштовувати для неї (і за неї) приємні події, захищати його від всіх небезпек, забороняти йому ризикувати. Любов без поваги - це зовсім не та ж саме, що любов у сполученні з поважним відношенням до сигналів, що виходять від самої дитини.
«Примирившись» із самим собою, зі своєю долею й зі своїм покликанням, людина робить висновок, що основна дорога до здоров'я й самоактуалізації лежить через задоволення основних потреб, а не через їхнє придушення. Цей підхід суперечить режиму придушення, недовіри, контролю, керування, віра в необхідність яких виникає з віри в споконвічне, інстинктивне зло людської природи. Внутрішньоутробне життя характеризується абсолютною задоволеністю й повною відсутністю розчарувань, і в цей час загальноприйнята думку, що перший рік життя людини теж повинен характеризуватися абсолютною задоволеністю й повною відсутністю розчарувань. Аскетизм, самокатування, усвідомлений відмова задовольнити потреби організму ведуть, принаймні в рамках західної культури, до чахлості й каліцтва організму, та й для східних культур характерне сполучення самоактуалізації й аскетизму тільки в далеко не всіх, винятково сильних індивідів.
Ця думка теж найчастіше тлумачиться невірно. Задоволення основних потреб сприймають як придбання предметів, речей, майна, грошей, одягу, автомобілів і т.п. Але самі по собі ці речі не задовольняють основні потреби, які полягають не тільки в задоволенні запитів тіла, але й у прагненні до безпеки, надійності, захисту, до причетності, тобто приналежності до родини, громаді, клану, банді, колу друзів, улюблених, до поваги, схваленню, достоїнству, самоповазі й до волі, необхідної для цілковитого розвитку своїх здатностей і талантів, для реалізації своєї самості. Це звучить досить просто, але далеко не всі люди у світі правильно розуміють цю думку. У силу того, що нижчі й самі невідкладні потреби - матеріальні, наприклад, потреба в їжі, даху, одязі й т.п., люди схильні виводити звідси матеріалістичну психологію мотивації, забуваючи про існування вищих, нематеріальних потреб, які є не менш «основними».
Але ми знаємо й те, що цілковита відсутність розчарувань, болю або небезпеки також таїть у собі небезпека. Щоб стати сильним, людина повинен виробити в собі вміння виносити розчарування, здатність сприймати фізичну реальність як щось зовсім індиферентне щодо людських бажань, здатність любити інших людей і одержувати таке ж задоволення від задоволення їхніх потреб, як від задоволення своїх власних бажань (не використовувати інших людей просто як засоби).
Дитина, що має солідну опору в любові, безпеці й повазі до задоволення потреб, здатна витягти користь із помірної дози розчарувань і, у результаті, стать більш сильною. Якщо ж розчарувань накопичується більше, ніж вона може винести, якщо вони захльостують його, то ми називаємо їх травматичними й уважаємо скоріше небезпечними, чим корисними.
Саме за допомогою дратівної непоступливості фізичної реальності, і інших людей ми пізнаємо їхню природу й, стало бути, учимося відрізняти бажане від дійсного (що відбувається в результаті нашого бажання й що відбувається зовсім незважаючи на наші бажання), завдяки чому ми можемо жити у світі й адаптуватися до нього в міру необхідності.
Ми також пізнаємо наші здатності і їхні межі й учимося розширювати ці межі, завдяки подоланню труднощів, напрузі всіх сил, умінню виносити тяготи й випробування, навіть за допомогою поразок. Запекла боротьба може робити велику приємність, що може зайняти місце страху. Більше того, це найкращий шлях до здорової самоповаги, що заснована не тільки на схваленні інших людей, але також на реальних досягненнях, успіхах і, звідси, реалістичної впевненості в собі.
Надмірна опіка означає, що потреби дитини задовольняються (за неї) його родителями, а вона не додає до цьому ніяких зусиль. Результатом може бути інфантильність, припинення розвитку його сили волі й самоствердження. Одним з наслідків може бути бажання використовувати інших людей, а не повага до них. Такий підхід може прийняти й форму недовіри й неповаги до здатностей дитини і її вмінню зробити правильний вибір, тобто перетворитися в поблажливе й зневажливе відношення, що може привести до виникнення в людині почуття власної марності.
Щоб створити умови для розвитку й самоактуалізації, необхідно зрозуміти, що здатності, органи, організм у цілому жадають функціонування й самовираження, вони вимагають, щоб їх використовували й застосовували по призначенню. Використання приносить їм задоволення, а бездіяльність дратує. Мускулистій людині хочеться використовувати свої мускули, більше того, він повинен використовувати їх, щоб «почувати себе добре» і знайти суб'єктивне почуття гармонічного, успішного, вільного функціонування (спонтанності), що являє собою найважливіший аспект гарного розвитку й психологічного здоров'я. Те ж саме можна сказати про розумові здатності, про матку, про очі, про здатність любити. Здатності вимагають, щоб їх використовували, і припиняють вимагати тільки тоді, коли їх використовують досить добре. Тобто здатності є також і потребами. Використовувати свої здатності не тільки цікаво, але й необхідно для розвитку. здатність, Що Простоює без справи, і незадіяний орган можуть стати джерелом хвороби або атрофуватися, тим самим збіднюючи особистість.
Психолог діє, виходячи із припущення про існування двох мирів, двох типів реальності: природного миру й миру психічного, миру впертих фактів і миру бажань, надій, страхів, емоцій; миру, що живе за непсихічними законами, і миру, що живе за психічними законами. Границя між цими двома типами реальності не дуже чітка, хіба що в їхніх крайніх проявах, коли немає сумнівів, що ілюзії, сновидіння й вільні асоціації цілком реальні, але, у той же час, зовсім відрізняються від реальності логіки й від реальності миру, що буде продовжувати існувати навіть у випадку вимирання всього роду людського. Психолог не заперечує, що ці два мири зв'язані один з одним і можуть навіть зливатися воєдино.
Цим допущенням керуються багато психологів або навіть більшість, незважаючи на те, що вони готові визнати, що тут має місце нерозв'язна філософська проблема. Будь-який терапевт повинен або прийняти це допущення, або припинити свою діяльність. Це типовий приклад того, як психологи обходять філософські труднощі й діють так, немов певні положення «вірні», хоча й недовідні. До таких положень можна віднести універсальний принцип «відповідальності», «сили волі» і т.п. Одним з аспектів психічного здоров'я є здатність жити в обох цих мирах.
Незрілість можна протиставити зрілості, з мотиваційної точки зору, як адекватному задоволенню основних потреб. Із цього погляду, зрілість, або самоактуалізація, означає відхід нагору від потреби в ліквідації дефіциту. Це стан можна визначити, як метамотивоване, або невмотивоване (якщо вважати дефіцит єдиною мотивацією). Його можна також визначити як самоактуалізацію, Буття, самовираження, а не пристосовність. Це стан Буття, на відміну від пекучого прагнення, можна вважати синонімом знаходження своєї самості, знаходження «дійсності», повноцінності, перетворення в «особистість». Процес розвитку є процес «становлення» особистості. «Бути» особистістю - це зовсім інша справа.