Відмінні риси.

1. Основною відмінністю є те, що право регулює тільки зовнішню поведінку людини, і не бере до уваги мотиви дотримання особою закону, тоді як мораль регулює не тільки зовнішню поведінку, але передусім механізм його дії спрямовується на встановлення внутрішніх цінностей, вартостей, усвідомлення добра і зла, справедливості, через які людина добровільно виконує вимоги норм моралі.

2. За охопленням суспільних відносин.. Мораль регулює стосунки людей з приводу суспільних, приватних і інтимних рівнів життєдіяльності, тоді як право обмежується регулюванням тільки тих соціальних відносин, що мають найбільший суспільний інтерес, і не втручається у стосунки товариськості, дружби, кохання й інші сфери духовного, інтимного життя людей, їх думки, почуття.

3. За способом вираження і забезпечення. Юридичне право має офіційний, закріплений соціальними інституціями характер. Цінності моралі не мають такого інституціоналізованого характеру, вони підтримуються силою громадської думки та особистими переконаннями людей, їх совістю.

4. За ступенем деталізації норм. Юридичне право — це чітко сформульовані однозначні норми, писані, де виражена воля законодавця.. Мораль же спирається на письмово не оформлені вимоги, які виникають стихійно у творчості людей і відбиваються у суспільній свідомості як потреби суспільного життя.

5. За динамікою змін. Юридичне право має більш консервативний, статичний, формальний характер, не завжди встигає за змінами у соціальних процесах. Мораль є більш динамічним, гнучким регулятором.

12. Джере­ло права

Право має такі джерела:

• Правовий звичай;

• Релігійно-правові норми;

• Правовий прецедент;

• Нормативно-правовий акт;

• Нормативний договір;

• Міжнародно-правовий акт.

Форми права

Існують такі форми права як:

• нормативно-правовий акт — це офіційний письмовий документ, виданий уповноваженим органом у встановленій формі, який містить правові норми, що врегульовують певну групу однорідних суспільних відносин;

• правовий прецедент — це перше рішення суду або адміністративного органу з конкретної справи, яке стало обов'язковим правилом для розв'язання подальших аналогічних випадків;

• правовий санкціонований (узаконений) звичай — це звичай, який у практиці суспільних відносин існував як неписане правило незалежно від волі держави, але з часом був санкціонований (узаконений) державою і став офіційним правилом;

• нормативний договір — це договір, у якому висловлена узгоджена воля кількох суб'єктів правовідносин, що передбачає встановлення прав і обов'язків, що забезпечуються державою;

• індивідуальний правовий акт — це індивідуальний правовий припис, що виступає засобом реалізації нормативних актів уповноваженими органами у конкретних випадках правовідносин;

• правова доктрина — це ідеї чи принципи, розроблені вченими з метою удосконалення правового регулювання суспільних відносин і визнані державою як обов'язкові;

13. Систематизація – це один із методів удосконалення законодавства, приведення його у відповідність із системою права. Під систематизацією розуміють діяльність органів держави щодо впорядкування та вдосконалення правових актів, приведення їх у певну систему шляхом складання збірників та інших нормативних актів. Систематизація здійснюється такими основними способами. Інкорпорація – спосіб систематизації нормативних актів, який полягає в об’єднанні за певним критерієм групи актів у даному збірнику без переробки змісту норм.

Кодифікація – це спосіб систематизації правових актів, який полягає у змістовній переробці та погодженні групи норм, що мають спільний предмет регулювання, та об’єднані в одному нормативному акті.

14. Права́ люди́ни  — права та свободи, які кожна людина має виключно на тій підставі, що вона єлюдиною, і які, таким чином є однаковими для всіх людей.

 права і свободи людини і громадянина — це правові можливості (надбання), необхідні для існування і розвитку особи, які визнаються невід'ємними, мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів.

Права людини — це її правові можливості  Права і свободи людини і громадянина визнаються в певному розумінні як природні.  Права і свободи людини і громадянина є невід'ємними.  Права і свободи людини і громадянина є необхіднимгі для її нормального існування і розвитку.  Права людини і громадянина мають бути загальними і рівни­ми для кожного.  Права і свободи людини і громадянина повинні визнаватися та гарантуватися державою в обсязі загальновизнаних міжна­родних стандартів.

15. У системі інститутів безпосередньої демократії найважливіше місце належить виборам. Вибори - форма безпосередньої участі громадян в управлінні державою шляхом формування вищих представницьких органів, органів місцевого самоврядування. Громадяни демократичної держави мають право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Громадянин може виражати свою волю незалежно при додержанні рівності. Свобода виборця реалізується за допомогою таємного голосування і потребує встановлення гарантій проти тиску на нього. Особливим інститутом демократії є референдум як один із засобів демократичного управлінні державними справами. Референдум (дат, - те, що повинно бути повідомленим) — засіб вирішення шляхом голосування кардинальних проблем загальнонаціонального і місцевого значення (прийняття конституції, інших важливих законів або внесення до них змін, а також інших рішень з найважливіших питань). Референдум є одним із важливих інститутів безпосередньої демократ, проводиться з метою забезпечення народовладдя - безпосередньої участі громадян в управлінні державою і місцевими справами.

16. Громадянство України регулюється Законом про громадянство України та Конституцією України.

Обов'язки, як і права та свободи людини і громадянина, е досить різноманітними за своїми юридичними властивостями. За змістом вони поділяються на політичні, економічні та культурні обов'язки; за суб'єктами - на обов'язки людини та обов'язки громадян України; за соціальними групами можна виділяти обов'язки батьків, обов'язки дітей тощо. Стрижневим для всієї системи конституційних обов'язків людини і громадянина є обов'язок неухильно додержуватись Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, який поширюється на всіх громадян України, іноземців і осіб без громадянства і в тій чи іншій формі знаходить своє відображення в інших обов'язках, що закріплені у Конституції України.

Важливим обов'язком людини і громадянина в економічній сфері є обов'язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Зазначений обов'язок передбачає участь громадян у формуванні державного та місцевих бюджетів шляхом сплати податків і зборів.

17. Сімейне право, також Родинне право — система правових норм, спрямованих на врегулювання особистих немайнових та майнових відносин між: подружжям, батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, опікунами, піклувальниками та підопічними, патронатними вихователями та їх вихованцями та інших сімейних відносин між членами сім'ї та родичами.

Суб'єктами сімейних, як і будь-яких правовідносин, є особи, які беруть у них участь. У літературі зазначається, що однією з особливостей сімейних правовідносин є те, що їх суб'єктами можуть бути лише громадяни.

Об'єктами сімейних правовідносин є ті нематеріальні та матеріальні блага, заради одержання й захисту яких особи вступають у сімейні правовідносини. На погляд В. Рясенцева і Є. Ворожейкіна, об'єктами сімейних правовідносин є дії та речі. З наведеною думкою навряд чи можна погодитись. Об'єктами сімейних правовідносин, як слушно зазначають деякі автори, можуть бути особисті нематеріальні блага, послуги сімейного характеру, майно або інші матеріальні блага. Так, батьки мають право визначати

Основними джерелами сімейного права є Конституція України, Сімейний кодекс та інші нормативно-правові акти України.

Зміст сімейних, як й будь-яких, правовідносин становлять суб'єктивні права та обов'язки їх учасників. Суб'єктивне сімейне, як й будь-яке суб'єктивне, право — це передбачена нормами об'єктивного права міра можливої поведінки правомочного суб'єкта, якій відповідає обов'язок іншої особи або осіб. Сімейні правовідносини, як вже зазначалося, мають відносний характер. Тому суб'єктивному сімейному праву правомочної особи відповідає сімейний обов'язок іншої особи або певного кола осіб.

Сімейні правовідносини - це суспільні відносини, врегульовані нормами сімейного права. Яке ж коло суспільних відносин регулюється нормами сімейного права? Для відповіді на це запитання необхідно дослідити ознаки сімейних правовідносин, а також дослідити їх елементи, до яких належать: суб'єкти, об'єкти та суб'єктивні сімейні права та суб'єктивні сімейні обов'язки.  Для сімейних правовідносин притаманними є наступні ознаки: 1) специфічний суб'єктний склад; 2) тривалий характер; 3) невідчужуваність прав та обов'язків; 4) можливість суб'єктів сімейних правовідносин виступати, учасниками одразу кількох сімейних правовідносин. Суб'єкти сімейних правовідносин. Суб'єктами сімейних правовідносин можуть бути: по-перше, лише фізичні особи; по-друге, лише ті фізичні особи, які перебувають у шлюбі, кровному спорідненні чи відносинах усиновлення. Сімейний кодекс встановлює наступний перелік суб'єктів сімейних правовідносин: 1) подружжя; 2) батьки, діти, усиновлювачі, усиновлені; 3) баба, дід, прабаба, прадід, онуки, правнуки; 4) рідні брати, рідні сестри; мачуха, вітчим, падчерка, пасинок.

18. Порядок укладення шлюбу можна звести до наступних етапів. 1. Звернення до державного органу РАЦСу жінки та чоловіка, що бажають укласти шлюб.

2 Ознайомлення осіб, які бажають зареєструвати шлюб, з їхніми правами та обов'язками.

3. Прийняття державними органами РАЦСу заяви за наявності всіх необхідних документів.

4. Заручини.

5. Реєстрація шлюбу.

Чинне законодавство визначає умови укладення шлюбу :

• взаємну добровільну згоду жінки і чоловіки, що вступають у шлюб;

• досягнення ними шлюбного віку, який встановлений на рівні у вісімнадцять років

Крім того, умовою укладення шлюбу є відсутність обставин, що перешкоджають його увязнення:

• стан в іншому зареєстрованому шлюбі,

19. Законодавством передбачений такий порядок припинення шлюбу. Підстави для припинення шлюбу:

• 1) Внаслідок смерті одного з подружжя або визнання його померлим,

• 2) Внаслідок розірвання шлюбу:

а) за заявою подружжя, яке не має дітей;

б) за заявою одного з подружжя, якщо інший з подружжя:

- визнаний безвісно відсутнім;

• - визнаний недієздатним;

• - засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менше, як на три роки.

20. Недійсним визнається шлюб:

• - зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі;

• - зареєстрований між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою;

• - зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною.

Так, шлюб визнається недійсним за рішення суду:

• - якщо він був зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка.

• - у разі його фіктивності.

21. Особисті права не мають майнового змісту. До них належать:

-    право вибрати прізвище одного з подружжя як спільне або залишити дошлюбне прізвище або об’єднати прізвища. Забороняється об’єднувати прізвища, якщо одне з них вже подвійне;

-    право кожного з подружжя вільно вибирати спеціальність, професію і місце проживання;

-    право кожного з подружжя на рівноправне вирішення всіх питань життя сім’ї, включаючи виховання дітей.

- Майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю, тобто кожен із подружжя однаковою мірою має право володіти, користуватись і розпоряджатися цим майном; при цьому не береться до уваги кількість виконаної праці та її форми відносно кожного з подружжя. Майном, що нажите за час шлюбу, подружжя може розпоряджатися за спільною згодою. - На відміну від спільного майна, роздільне майно подружжя - це таке, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування. До цієї категорії майна належать і речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), навіть якщо їх придбано під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей і предметів розкоші. Згідно зі шлюбно-сімейним законодавством, подружжя повинно матеріально підтримувати один одного. У разі відмови від такої підтримки той з подружжя, який потребує матеріальної допомоги (непрацездатний, вагітна дружина), має право звернутися до суду з позовом про присудження на його користь аліментів.

22. До особистих прав та обов'язків батьків щодо дітей слід віднести: право та обов'язок присвоїти дитині прізвище, ім'я та по батькові; право та обов'язок виховувати й утримувати дітей; право визначити місце їх проживання; право забезпечувати їхні інтереси за розгляду спорів про них.

Права дитини: на належне батьківське виховання; противитися неналежному виконанню батьками своїх обов'язків щодо неї; звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, а також безпосередньо до суду (якщо дитина досягла 14 років).

23. Усино́влення (або удоче́ріння) — влаштування у сім'ях дітей, які залишилися без піклування рідних батьків. Усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду,

Патронатом у сімейному праві називається передача за договором дитини, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, на виховання у сім'ю іншої особи (патронажного вихователя) до досягнення дитиною повноліття.

основними обов'язками патронатного вихователя є: 1) Забезпечення дитини житлом, харчуванням тощо. При перевірці виконання цього обов'язку необхідно виходити із загальних правил забезпечення житлом громадян (особи різної статі старше 9 років не повинні проживати в одній кімнаті). Одягом і харчуванням діти повинні бути забезпечені принаймні не гірше, ніж вони були б забезпечені в дитячих будинках чи інших державних закладах подібного типу; 2) Створення дитині умов для навчання, фізичного та духовного розвитку. Ці умови повинні відповідати вимогам Закону України "Про охорону дитинства"; 3) Захист дитини, її прав та інтересів так само як опікун або піклувальник без спеціальних на те повноважень.

24. Трудовé прáво — сукупність норм, що регулюють трудові правовідносини працівників тобто питання робочого часу, відпочинку,заробітної платні, тарифів, охорони праці, праці жінок і молоді, робітничих організацій (профспілок), трудових конфліктів, соціального страхування тощо.

Предмет трудового права — це ключова проблема науки трудового права.  Переважна більшість вчених визначають предмет трудового права як коло суспільних відносин, які підпадають під правову регламентацію норм трудового права. 

25. Система трудового права України — це об’єктивний розподіл у певній логічно витриманій послідовності нормативного матеріалу за окремими структурними складовими: частинами, правовими інститутами та іншими об'єднаннями норм.

Суб'єкти трудового права— це фізичні особи чи організації, які відповідно до закону наділені здатністю мати та здійснювати безпосередньо або через представника суб'єктивні права та нести юридичні обов'язки.

Джерела трудового права - це різноманітні нормативні акти органів державної влади та управління, що регулюють трудові та інші відносини, тісно з ними пов'язані.

Під методом слід розуміти спосіб, спеціальний правовий процес, за допомогою якого право впливає на суспільні відносини, встановлюються права і обов’язки, характер взаємовідносин суб’єктів, правові засоби впливу в разі порушення прав і обов’язків.

26. Трудові правовідносини – це двосторонні відносини працівника з роботодавцем по виконанню за винагороду роботи за обумовленою спеціальністю, кваліфікацією або посадою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, що виступають формою закріплення суб’єктивних трудових прав і обов’язків учасників цих відносин.

27. Трудове право є самостійною галуззю права, має свій предмет і специфічний метод регулювання. В той же час трудове право — не відокремлене право, бо вирішує цілу низку питань, щодо яких стикується з іншими галузями права. Застосування норм трудового права тісно пов'язується із застосуванням правових норм інших галузей права, а також враховує принципи цих галузей. Найбільший зв'язок трудове право має з конституційним, адміністративним, цивільним та господарським правом.

28. Трудови́й догові́р — угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом (далі власник), за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник — виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором й угодою сторін.

Зміст трудового договору формують взаємні зобов'язання його сторін.

У загальному вигляді він передбачає "обов'язок працівника виконувати роботу, передбачену договором, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку", та обов'язок роботодавця "виплачувати заробітну плату і забезпечити умови праці, необхідні для виконання даної роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін".

29. Види трудового договору: 1) безстрокові, тобто укладені на невизначений строк; 2) строкові, укладені на строк, визначений угодою сторін; 3) такі, що укладаються на час виконання певної роботи.

30. Трудовим законодавством передбачено ряд гарантій щодо укладення трудового договору. забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу, а також будь-яке пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих переваг при укладенні трудового договору в залежності від походження , соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у профспілці або іншому об’єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання. Забороняється також відмова у прийнятті на роботу з мотивів досягнення пенсійного віку і відмова в прийнятті на роботу молоді, що закінчила загальноосвітні школи, професійні навчально-виховні заходи, а також іншим особам, молодшим 18 років, направлених в рахунок броні.

1) безстрокові, тобто укладені на невизначений строк; 2) строкові, укладені на строк, визначений угодою сторін; 3) такі, що укладаються на час виконання певної роботи.

31.

32. Поважними причинами, які пов’язані з неможливістю продовжувати роботу, можуть бути: – переїзд на нове місце проживання; – переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; – вступ до навчального закладу; – неможливість проживання у певній місцевості, що підтверджено медичним висновком; – вагітність; – догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; – догляд за хворим членом сім’ї; – вихід на пенсію; – прийняття на роботу за конкурсом та інші поважні причини.

33. Трудовий договір може бути розірваний власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: 1) змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації чи перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників; 2) виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню даної роботи; 3) систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або Правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення; 4) прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин; 5) нез'явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців поспіль внаслідок тимчасової непрацездатності,

6) поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу; 7) появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; 8) вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу; 34. Робочий час – час, протягом якого працівник, відповідно до закону, колективного і трудового договору, правил внутрішнього трудового розпорядку організації, повинен виконувати доручену йому роботу у встановленому місці. Нормальна тривалість робочого часу працівників на підприємствах, в установах, організаціях не може перевищувати 40 годин на тиждень, що є загальною нормою. Для деяких категорій працівників встановлена скорочена тривалість робочого часу, наприклад, для неповнолітніх, для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці.

Поряд із нормальним робочим часом існують інші види робочого часу:  1) скорочений робочий час, передбачений законодавством для певних категорій працівників встановлюється:  - для неповнолітніх (осіб, що не досягли 18-річного віку);  - для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці;  - для інших категорій працівників, чия праця потребує особливих фізичних чи розумових зусиль (вчителі, лікарі та ін.). 

2) неповний робочий час. Даний вид робочого часу встановлюється трудовим договором. На відміну від скороченого робочого часу оплата праці здійснюється пропорційно відпрацьованому часу.

3) ненормований робочий день. Даний вид робочого часу є особливою умовою праці, яка допускається законодавством для деяких категорій працівників 

4) надурочна робота. Надурочною вважається робота понад встановлену тривалість робочого часу. Вона допускається у виняткових випадках 

35. Час відпочинку — це частина календарного часу, протягом якого працівник звільняється від виконання його трудової функції і яка надасться йому для відновлення його фізичного І морального трудового потенціалу.

Законодавством встановлені наступні види часу відпо­чинку:

— перерви протягом робочого дня (зміни);

— щоденний відпочинок (міжзмінна перерва);

— вихідні дні (щотижневий відпочинок);

— святкові і неробочі дні;

— відпустки.

36. Трудова дисципліна — це встановлений нормами права порядок взаємовідносин учасників трудового процесу, що визначає точне виконання ними своїх трудових функцій.

дисциплінарні стягнення: 1) зауваження; 2) догану; 3) звільнення з відповідних підстав

37.

38. Адміністрати́вне пра́во — галузь права, яка об'єднує юридичні норми, що регулюють відносини як між держ. органами в процесі їхньої виконавчої і розпорядчої діяльності, так і між ними та громадськими організаціями й громадянами.

Основними джерелами адміністративного права є Конституція України, закони «Про державну службу» «Про боротьбу з корупцією», Укази Президента, постанови Кабінету Міністрів України.

Предметом адміністративного права є суспільні відносини, які виникають у зв’язку з організацією органів державного управління і в процесі їх адміністративної діяльності.

39. Адміністративне правопорушення (проступок) – це діяння, поведінка, вчинок, акт зовнішнього виразу ставлення особи до реальної дійсності, до інших людей, держави, суспільства.

Види адміністративних правопорушень: 1. Велика частина проступків не граничать з кримінальними злочинами і ні при яких умовах у злочини не переростуть. 2. Граничать з кримінальними злочинами. Яскраво виражених і чітко позначених критеріїв, розмежовуючих кримінальний злочин і дві групи адміністративних проступків у нас немає. Таке розмежування варто проводити по визначених ознаках, зазначеним у законодавстві. 

40. Адміністративне стягнення - захід відповідальності, що застосовується з метою виховання особи, яка скоїла адміністративний проступок, а також попередження скоєння нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

Види адміністративних стягнень. 1. Попередження в письмовій формі. 2. Штраф - грошове стягнення. 3. Оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вилучення або безпосереднім об’єктом адм. правопорушення - примусове вилучення цього предмета з подальшою реалізацією і передачею вирученої суми колишньому власникові за відрахуванням витрат по реалізації вилученого предмета.  4. Конфіскація предмета; грошей, одержаних внаслідок вчинення адм. правопор. - примусова безоплатна передача цього предмета у власність держави. 5. Позбавлення спец. права (права полювання, керування трансп. засобами) - до 3 років за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом. 6. Виправні роботи - до 2 міс. за місцем постійної роботи особи і з відрахуванням до 20% її заробітку в доход держави. 7. Адм. арешт - до 15 діб і лише у виняткових випадках.

41. Криміна́льне пра́во — це система юридичних норм, якими визначаються засоби кримінальної відповідальності, встановлюється які діяння є злочинними, та яке покарання за них передбачено.

Джерелами кримінального права в Україні виступають: - Конституція України як концептуальна база всього законодавства України, в т.ч. і кримінального законодавства.  - Кримінальний Кодекс України - основний систематизований законодавчий акт, який об'єднує всю сукупністькримінально-правових норм. - Укладені та ратифіковані Україною міжнародні договори, що містять кримінально-правові норми, які імплементовані в національне кримінальне законодавство. - Рішення Конституційного Суду України у випадку визнання ним неконституційності кримінально-правовихзаконів

42. Кримінальна відповідальність — це правова оцінка державою в особі уповноважених органів злочинного діяння.

43. Зло́чин — злодіяння, злий вчинок з точки зору тієї чи іншої системи цінностей, людини, групи людей, чи людства в цілому.

Склад зло́чину — сукупність об'єктивних та суб'єктивних ознак, що дозволяють кваліфікувати суспільно небезпечне діяння як конкретний злочин.

Складається з 4 елементів:

• Суб'єкт злочину

• Суб'єктивна сторона

• Об'єкт злочину

• Об'єктивна сторона.

44. Вчинення злочину з необережності свідчить про те, що особа у своїй поведінці знехтувала обов’язком і можливістю запобігти результатам своїх дій (бездіяльності). Не дивлячись на те, що в момент вчинення злочину у суб’єкта є відсутнім психічне ставлення до вчинюваного діяння, дана особа, безумовно, винна у вчиненні суспільно небезпечного діяння і повинна бути притягнута до кримінальної відповідальності. 

Неосудність — стан психологічного здоров'я людини, при якому вона не може контролювати свої дії та не перебуває у свідомості

45. Необхідна оборона — дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони

Крайня необхідність полягає у зіткненні двох охоронюваних законом інтересів фізичних чи юридичних осіб, суспільних інтересів чи інтересів держави, коли захистити один із них можна тільки шляхом заподіяння шкоди іншому

46. стадії злочину: готування до злочину, замах на злочин, стадія закінченого злочину.

- Готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину 

- Замахом на злочин е вчинення особою із прямим умислом діяння, безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця із причин, що не залежали від її волі .

47. Співучасть у злочині є однією із форм злочинної діяльності, її специфіка полягає у тому, що:

• участь у вчиненні злочину двох або більше осіб обумовлює його підвищену суспільну-небезпеку;

• склад злочину виконується лише завдяки спільній діяльності всіх співучасників, в діяннях же окремих із них можуть бути відсутні всі ознаки злочину, вказані в статті Особливої частини КК.

Види співучасників  1. Виконавець : особа, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відпо­відно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила конкретний злочин. 

2. Організатор – це особа, що організувала вчи­нення злочину чи керувала його підготовкою чи вчиненням. Організатор посідає особливе місце в співучасті, він немов би стоїть над всіма співучасниками, спрямовуючи і направляючи всю їх діяльність.  3. Підбурювач – це особа, яка схилила іншого співучасника до вчинення злочину, тобто викликала у вико­навця чи в інших співучасників рішучість, бажання вчинити злочин, тобто умисел на вчинення конкретного злочину.  4. Пособник – це особа, яка порадами, вказівка­ ми, наданням засобів чи знарядь, усуненням перешкод сприя­ла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи за­соби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

48. Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості середньої тяжкості тяжкі особливо тяжкі

Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання.

Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років. Таким злочином є, наприклад, крадіжка — таємне викрадення чужого майна, давання хабара, ухилення від призову на строкову військову службу

Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років.  Мова може йти про умисне тяжке тілесне ушкодження, контрабанду — переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю.

Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі. Прикладом може бути умисне вбивство чи організація озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб.

49. Конституція – найважливіший нормативний акт держави, її основний закон. Такої назви не мають жодні інші нормативно-правові акти. Конституція стоїть на першому місці в законодавстві держави і містить у собі вихідні засади національної системи права. Усі правові акти повинні співвідноситися з Конституцією і не можуть їй суперечити. Конституція є основним законом, тому що закріплює: – державний устрій держави, тобто визначає, яке значення в державі належить державній владі, визначає взаємозв’язок і взаємодію політичних партій, влади, релігії, громадських організацій; – взаємовідносини держави та особи, тобто права й обов’язки громадян. Україна дотримується Загальної декларації прав людини, яку вона ратифікувала; – відносини, пов’язані з організацією адміністративно-територіального устрою держави, тобто поділ території на райони, області, Автономну Республіку Крим; – відносини, що регулюють порядок організації, систему і компетенцію державних органів.

50. О́ргани держа́вної вла́ди України  — складова частина державного механізму, наділена владними повноваженнями, обсяг яких визначається Конституцією України та законами. Організація та діяльність органів державної влади здійснюється за принципом народного суверенітету, одним з елементів якого є поділ державної влади на законодавчу (здійснює Верховна Рада України), виконавчу (Кабінет Міністрів України, міністерства та ін.центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації), судову (Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції — Верховний Суд України, місцеві суди). Окреме місце в системі органів державної влади займає Президент України та органи прокуратури.

51.  У системі органів державної влади в Україні важливе місце посідає Верховна Рада України, яка є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Верховна Рада України розглядає та вирішує найважливіші питання державного і суспільного життя держави, що потребують законодавчого регулювання, а також здійснює установчі та контрольні функції, передбачені Конституцією України.

Верховна Рада України — є однопалатним представницьким органом законодавчої влади, до складу якої входять 450 народних депутатів, які обираються на підставі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки. Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі і не можуть бути на державній службі або мати інший представницький мандат.

53. Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Новообраний Президент України вступає на пост не пізніш як через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України. Повноваження Президента України: - забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; - звертається з посланнями до народу та із щорічними й позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України; - виносить рішення про визнання іноземних держав; - призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені Конституцією; - припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; - призначає, за згодою Верховної Ради України, Прем'єр-міністра України; - припиняє повноваження Прем'єр-міністра України, виносить рішення про його відставку та ін.

54. Вищим органом у системі органів виконавчої влади в Україні є Кабінет Міністрів України, який очолює систему органів виконавчої влади, є Урядом України, який здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Раду Міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів. Він відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України. Отже, Кабінет Міністрів України - це вищий орган у системі органів виконавчої влади, відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України, що керується у своїй діяльності Конституцією, законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України.

55. Циві́льне пра́во — галузь права, яка включає в себе норми права, що регулюють майнові та особисті немайнові правові суспільні відносини між рівноправними суб'єктами права — фізичних, юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземних держав, організацій та інших соціальних утворень з метою повнішого задоволення матеріальних і духовних потреб громадян.

Предметом цивільного права є майново --вартісні відносини, які передбачають взаємну оцінку учасниками цихвідносин кількості і якості праці, втіленого в тому матеріальномублаго, з приводу якого складаються ці відносини, і особистінемайнові відносини, що передбачають взаємну оцінку їх учасникамиіндивідуальних якостей особистості, що бере участь в цих відносинах. 

Методом правового регулювання цивільного права є питання про те,як і за яким принципом предмет цивільного права регулюється нормамицивільного права. Метод визначається особливостями предмета правовогорегулювання. Так як суспільні відносини, що становлять предметправового регулювання, є взаімооценочнимі, то правильний розвитокцих відносин, то є взаємна оцінка, може складатися лише заумови рівності оцінюють сторін. Звідси випливає, що «в цивільномуправі застосовується метод юридичної рівності сторін. »

56. . ЦК України визначає коло учасників цивільних відносин, до якого входять два види учасників: приватні особи (фізичні та юридичні), та суб’єкти публічного права (держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави, інші суб’єкти публічного права). Фізичні та юридичні особи мають цивільну правосуб’єктність, що обумовлює їх здатність виступати учасниками цивільних відносин. Фізичною особою вважається людина, яка виступає як учасник цивільних відносин. Залежно від приналежності певної держави фізичні особи можуть бути громадянами України, іноземними громадянами та особами без громадянства. Всі вони рівні в здатності мати громадянські права та обов’язки – цивільну правоздатність. Юридичні особи – це організації, створені і зареєстровані у встановленому законом порядку, які наділені цивільною правоздатністю і дієздатністю, можуть бути позивачем і відповідачем у суді (ст. 80 ЦК). Юридичні особи можуть мати такі самі права та обов’язки, які фізична особа, за винятком тих, передумовою володіння якими є природні властивості людини.

57. Цивільна правоздатність — це здатність мати цивільні права та обов'язки, яка визнається однаковою мірою за всіма фізичними особами незалежно від будь-яких обста­вин. За загальним правилом правоздатність фізичної особи , виникає в момент її народження і припиняється зі смертю. В окремих випадках, передбачених законом, охороняються також інтереси дитини, що зачата, але ще не народилася.

Повна дієздатність виникає з настанням повноліття, тобто після досягнення 18-річного віку. Водночас у випад­ках, коли законом дозволяється одружуватися до досягнен­ня 18-річного віку, громадянин, який не досяг цього віку, набуває дієздатності в повному обсязі з моменту одруження. Неповною дієздатністю володіють особи віком від 15 до 18 років. Мінімальну дієздатність мають особи, які не досягли 15 років.

58. Право власності – це право особи на річ, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.  Право власності  включає в себе: Володіння – фактичне володіння річчю поєднане з наміром вважати річ своєю, перебування речі у своєму господарстві Користування –  вилучення з речі корисних властивостей. Головне повноваження власника. Розпорядження –  можливість вирішити юридичну і фактичну долю речі. 

Цивільно-правовий захист права власності ставить за мету виховання громадян у дусі дбайливого ставлення до власності, відновлення порушеного права, тобто відновлення попереднього майнового стану особи, права якої порушено. Захист, як правило, здійснюється судом, арбітражним або третейським судом шляхом подання позову. Законодавством встановлено декілька цивільно-правових способів захисту права власності: а) відшкодування завданих власнику збитків;  б) витребування майна з чужого незаконного володіння;  в) усунення порушень права власності, не поєднаних з втратою володіння.

59.

60.

61. Види права власності : Володіння – фактичне володіння річчю поєднане з наміром вважати річ своєю, перебування речі у своєму господарстві Користування –  вилучення з речі корисних властивостей. Головне повноваження власника. Розпорядження –  можливість вирішити юридичну і фактичну долю речі. 

Формами власності згідно із Конституцією України та Цивільним кодексом України є:  Права власності Українського народу Приватна Державна Комунальна  Органи державної влади та місцевого самоврядування Фізичні та юридичні особи Органи державної влади Територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування

62. Після смерті громадянина його майнові права та обов'язки, а також деякі немайнові права переходять до інших осіб. Такий перехід майна померлого до іншої особи або до інших осіб нази­вається спадкуванням.  Умови та порядок спадкування регламентуються рядом ци­вільно-правових норм, що в своїй сукупності складають окре­мий цивільно-правовий інститут — спадкове право.  Виходячи з вищесказаного, спадкове право — це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють правовідносини, що виникають внаслідок пере­ходу майна померлого до іншої особи чи до інших осіб.

63. Спадкування за законом має місце тоді, коли воно не змінене заповітом, тобто спадкодавець у заповідальному розпорядженні не призначив спадкоємців особисто. Тобто, спадкування за зако­ном настає, коли:

а) спадкодавець не скористався наданим йому правом і не склав заповіт;

б) заповідач скасував раніше складений заповіт і не залишив нового;

в)  заповіт в судовому порядку визнаний недійсним повністю чи частково;

г)  складеним заповітом не охоплене все належне заповідачу майно;

д) спадкоємці за заповітом померли раніше спадкодавця, а ін­ших спадкоємців заповідач не підпризначив;

є) спадкоємці за заповітом усунуті від спадщини як «негідні» відповідно до ст. 1224 ЦК, не прийняли спадщину, відмовилися від неї або не виконали умов заповіту.

64. Спадкування за заповітом є поширеним видом спадкування. Заповіт – це розпорядження власника своїм майном на випадок смерті, Заповіт набуває чинності лише після смерті спадкодавця.

Вимоги до заповіту:

-    може бути укладений лише дієздатною особою;

-    укладається у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто спадкодавцем і нотаріально засвідчений;

-    спадкоємцем за заповітом може бути будь-яка фізична особа, юридична особа чи держава.

65.  Особливим видом заповідального відказу є покладання на спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, обов'язку надати іншій особі право довічного користування цим будинком або його частиною.    Спадкоємець, на якого покладено заповідальний відказ, зобов'язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього за заповітом.    Поряд із заповідальним відказом заповідач може зробити ще одне розпорядження, яке має назву "покладання". Відповідно до покладання заповідач, не обтяжуючи спадкоємця заповідальним відказом, може покласти на нього обов'язок виконати певні дії для загальнокорисної мети.

66.

67. Договір вважається укладеним умомент одержання акцепту особою, яка направила оферту. Якщо для укла­дення договору, крім згоди сторін, потрібні передача майна (реальний договір) або вчинення іншої дії (договір підлягає нотаріальному посвідченню чи державній реєстрації), то він вважається укладеним з моменту передачі відповідного майна або вчинення певної дії.

Зміна договоруозначає, що зобов'язання сторін діють відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо.

Розірванням договорузобов'язання сторін припиня­ється. Але зміна і розірвання договору допускаються лише за згодою сторін, тому що договір єобов'язковимдля вико­нання сторонами. Угода про розірвання чи зміну договору вчиняється в тій самій формі, що й договір, якщо із закону, іншого нормативно-правового акта, договору або звичаїв ділового обігу не випливає інше.

68. Договір купівлі-продажу - договір, за яким продавець зобов"язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов"язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Ознаки:

1. є договір спрямований на передачу майна у власність

2. даний договір є завжди оплатним договором – при набутті майна у власність покупець сплачує за нього продавцеві ціну обумовлену в договорі

3. є договором двостороннім – зумовлений взаємне виникнення у кожної із сторін П і О. З укладенням такого договору продавець приймає на себе О передати покупцеві певну річ і водночас набуває права вимагати її оплати, а покупець у свою чергу зобовязаний здійснити оплату придбаної речі і водночас набуває права вимагати від покупця її передачі.

4. реальний – коли передача товару продавцем є підставою для укладення дог куп – прод

5. консенсуальним – коли сторони досягли домовленості між собою стосовно істотних умов договору і продавець зобов’язується передати покупцеві товар. П і О у сторін виникають з моменту досягнення ними згоди щодо істотних умов договору.

6. сторонами договору є продавець і покупець

7. мета договору – перенесення права власності на річ, яка є товаром, покупцеві.

8. належить до традиційних договорів у цивільному праві

9. змістом якого є переміщення матеріальних благ у товарній формі.

10. поіменовані договори – можливість укладення яких прямо передбачена ЦКУ

69. Договір майнового найму - договір, за яким одна сторона зобов'язується надати іншій стороні майно у тимчасове користування за плату, а наймач зобов'язується вчасно вносити плату і повернути майно після закінчення сроку договору. Важливою особливістю договору майнового найму є те, що на його підставі майно переходить до наймача у користування, а не у власність, повне господарське відання чи оперативне управління, як це має місце за договором купівлі-продажу, поставки, позики тощо.

70. Договір позики - це один із видів зобов’язань, спрямованих на передачу майна. за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості". Договір позики є реальним, одностороннім, відплатним або безоплатним. Це означає, що він набуває чинності тільки після передачі майна, всі обов’язки покладені лише на позичальника і у визначених законом випадках договір позики може бути як оплатним, так і безоплатним. Предметом договору позики є речі, визначені родовими ознаками, та грошові кошти. Суб’єктами позики є будь-які фізичні та юридичні особи.