2. Основні принципи і методи державного регулювання економічної трансформації

Трансформація структури відтворення розвивається й під впливом великих територіальних і системних зрушень в економіці. Світова економіка, її розвиток характеризуються сьогодні інтенсифікацією процесів галузевої й територіальної інтеграції. Національні господарства розвиваються як все більш відкриті системи. У цих умовах економічна рівновага, його стійкість і стабільність все більшою мірою визначаються масштабами (широтою) ринку. Збільшення масштабів ринку від внутрішнього до глобального зменшує коливання цін на товар. Ціни наближаються до вартісних пропорцій. Тенденція розвитку внутрішнього національного до інтернаціональних і глобальних меж стає важливою умовою й фактором досягнення економічної рівноваги національних господарств. Система державного регулювання економіки є органічною складовою частиною економічної системи кожної країни Тому очевидно, що трансформація економічних систем неминуче веде до істотних змін і в системах державного регулювання. Це не повинно означати нову “етатизацію” (одержавлення) економічних систем, а скоріше їх “соціалізацію” через механізми державного регулювання, контролю й планіфікацію, й програмування з максимальним врахуванням інтересів усього населення.

Сучасна високорозвинена економіка країн Заходу - це інтегрована система, заснована на принципах товарного виробництва (конкуренція, попит та пропозиція, вільне ціноутворення, ринок) і на системі господарського регулювання, що включає механізми саморегуляції й механізми державного регулювання. Трансформація класичної ринкової економіки “абсолютної волі” і “вільної гри економічних сил” у розвинену ринкову економіку об'єктивно означає підвищення рівня керованості, державного регулювання й контролю.

Головним завданням державного економічного регулювання є не тільки згладжування протиріч між частковою монополістичною планомірністю і товарними відносинами, але й реальна інтеграція ринкових механізмів з механізмами державного регулювання економіки й реалізація відповідних стратегій розвитку.

Діалектика розвитку економічних систем країн Заходу, еволюція й трансформація механізмів державного регулювання найбільш виразно представлена на прикладі США. П. Самуельсон (США) зовсім справедливо констатує, що саме Америка продемонструвала повний діапазон системної еволюції й трансформації політики від системи “ Laisser-faire” (невтручання держави), що привело до періодичних частих криз, анархії, виснаженню природних ресурсів, контрасту бідності й багатства, витисненню монополією саморегульованої конкуренції. Тому еволюція розвитку привела до твердої сучасної системи державного регулювання й антимонопольного законодавства США, яка зараз більш жорстка, ніж системи державного регулювання країн Заходу Європи. Трансформація економічних систем і господарських структур країн Західної Європи в другій половині XX ст. відбувалася таким чином, що поряд з підвищенням економічної ролі держави сформувався великий сектор державної власності й державного підприємництва

NB! Сьогодні у більшості західних країн з ринковою економікою держава володіє близько 33 % національного багатства, через бюджети перерозподіляється близько 50 % валового національного продукту, питома вага державних інвестицій в економіку перевищує 20 %. Державний сектор економіки країн Заходу демонструє тенденцію до зростання. Ріст економічної ролі держави привів до істотної модифікації й трансформації традиційних ринкових механізмів саморегулювання економіки. Виникла проблема пошуку найбільш ефективних систем, форм і методів державного регулювання, інтеграції ринкових і державних систем підприємництва в єдину систему.

Проблема такої “конвергенції” на Заході була успішно вирішена. У результаті в розвинутих країнах Заходу були створені високоефективні економічні системи постіндустріального виду й структури з високим рівнем міжнародної конкурентоспроможності. У більшості випадків вони побудовані на принципах соціально орієнтованої ринкової економіки, її соціалізації, зразком чого є система німецького “економічного чуда”, батьком концепції є професор Л. Ерхард.

Суть сучасного державного регулювання полягає в застосуванні переважно економічних методів. Роль централізованих адміністративних методів зменшується. Зростає роль макроекономічної стратегії й політики. Головна мета державного регулювання полягає в забезпеченні умов для сталого, безперервного процесу відтворення національного господарства як єдиного цілого, інтегрованої системи, і досягнення на цій основі росту економічної ефективності на макрорівні й міжнародній конкурентоспроможності, економічній безпеці розвитку.

Глобальний економічний розвиток першої чверті XX ст., “Велика економічна депресія” початку 30-х років XX ст. у порох розвіяли магію монетаризму й довели, що в нових економічних умовах використання лише кредитно-грошових важелів регулювання економіки дає вкрай обмежений і малоефективний результат. Стало зрозуміло, що в умовах високо монополізованої економіки для забезпечення прийнятних темпів економічного росту необхідне введення принципово нової економічної системи й системи господарювання. Такою новою системою була система, запропонована Дж. Кейнсом і реалізована в США президентом Ф.Д. Рузвельтом у формі “нового економічного курсу”. Суть цієї концепції (концепція кейнсіанства) у впровадженні нових методів макроекономічного регулювання.

Економічна система США була трансформована державою в напрямку створення ефективних стабілізаційних механізмів нового типу, таких як податки, процентні ставки на кредит, амортизаційні відрахування, бюджетний контроль урядових витрат, субсидій виробникам. Була радикально переглянута економічна роль держави й основної функції державного регулювання. Вперше в США держава стала великим, провідним власником засобів виробництва, фінансових і матеріальних ресурсів і набула таку реальну економічну силу, що здатна впливати на хід промислових циклів і здійснювати пряме й ефективне регулювання економіки. Всі розвинуті країни Заходу пройшли аналогічну еволюцію й трансформацію.

Досвід багатьох розвинутих країн показує, що в сучасних умовах і в стратегічній перспективі ефективність функціонування національних економічних систем у значній мірі залежить від рівня і якості державного регулювання, раціональності й послідовності державного управління економічним розвитком країни в цілому, від ефективності загальнонаціональних механізмів розвитку продуктивних сил, інноваційних механізмів, механізмів перерозподілу національного доходу й формування соціально-економічної інфраструктури.

Тут виникає певне протиріччя між ринком і державним регулюванням, але воно не є антагоністичним. Сьогодні для всіх розвинутих країн Заходу характерно подальше одержавлення фінансів і поглиблення перерозподілу національного доходу. Завдяки цьому держави й уряди акумулюють критичну масу й підсилюють свій вплив на хід розвитку економіки. Але найбільш важливою рисою сучасної трансформації системи державного регулювання економіки є зростання особистої участі держави як прямого суб'єкта виробничих відносин, у тому числі й через збільшення державного сектору економіки. У більшості розвинутих країн Заходу державне регулювання вже не конкурує з ринковим саморегулюванням, а навпаки - лише підвищує ефективність ринкових механізмів на макрорівні.

Відносно новим напрямком державного регулювання економіки є охорона навколишнього середовища, що реалізується через інтегровану еколого-економічну політику. А ця остання, у свою чергу, проходить процеси інтернаціоналізації аж до глобального рівня. Екологізація економічної політики й стратегії - одна з найважливіших нових функцій державного регулювання.

Економічна політика країн Заходу набуває все більше рис прямої дії. Але вся справа в тому, що вона, на відміну від командної системи державного централізованого економічного регулювання, побудована на системі економічних важелів, не руйнує й не виключає ринкового механізму. У сучасних розвинутих системах країн Заходу уряди прагнуть раціонально об'єднати конкурентні ринкові й державні регулюючі сили в єдину інтегровану народногосподарську систему. Посилення цієї тенденції означає подальше поглиблення процесів усуспільнення (“соціалізації”) виробництва й капіталу

NB! Новітні тенденції свідчать про посилення функцій держави й про розвиток нових форм державного регулювання. Сьогодні всі розвинуті держави беруть на себе відповідальність за технологічний, економічний і соціальний розвиток, за формування сучасних економічних систем, за узгодження дій ринкових і неринкових механізмів, за раціональні пропорції й зв'язки між централізованим державним і ринковим регулюванням, за координацію економічних процесів на макрорівні, підтримку оптимальних структурних пропорцій.

Аналіз зарубіжного досвіду свідчить, що еволюція й трансформація сучасних форм і систем державного економічного регулювання йде в напрямку зміни співвідношення між формами тактичного й стратегічного характеру на користь останніх.

NB! Найбільш специфічно й драматично процеси трансформації національних економічних систем протікають зараз в колишніх соціалістичних країнах, які переходять до ринкових економічних систем. У цих країнах також діяла система державного регулювання економіки. Але вона базувалася на командно-адміністративних методах, що повністю виключає дію ринкових механізмів. Економічною основою цієї системи була державна власність, яка набула гіпертрофовані абсолютні форми й перетворила державу у надмонопольного виробника й керуючого кожним конкретним підприємством. Система державно-монополістичного соціалізму повинна бути нами визначена й ідентифікована як окрема, найвища стадія соціалізму, за якою неминуче прямує процес застою й колапсу. Причиною цього занепаду й розпаду є, насамперед, те, що держава повністю відокремила сукупного працівника від процесу управління розвитком, допустило його відрив від власності на засоби виробництва, заблокувало розвиток господарської самодіяльності й підприємництва населення і заблокувало еволюційні шляхи розвитку економічних систем і структур. Через це практично припинився економічний, науково-технічний і соціальний прогрес колишніх соціалістичних країн і почалася дуже тривала й глибока соціально-економічна криза, що носить комплексний системно-структурний характер.

Гіпертрофія (від гіпер... і грец. trophe - харчування) збільшення

І в теорії, і на практиці варто чітко розрізняти проблеми цієї кризи й проблеми перехідного характеру, пов'язані з переходом від тоталітарних до ринкових економічних систем. Як показує життя, трансформація одержавлених економічних систем у ринок у багатьох постсоціалістичних країнах занадто затягається, що викликає неконтрольований спад виробництва, дезінтеграцію народного господарства і є найбільшою загрозою самому існуванню нових незалежних держав, у тому числі й України Проведені останнім часом компаративні дослідження еволюції економічних систем показують, що для успішної трансформації тоталітарних економічних систем у ринкові необхідно послідовно реалізувати два стратегічних напрямки розвитку: а) роздержавлення економіки й б) реальну ліквідацію системи державного монополістичного соціалізму шляхом відродження таких конкуруючих форм власності на засоби виробництва, як приватна, кооперативна, колективна, акціонерна, індивідуальна.

Великою помилкою багатьох керівників країн перехідного етапу є те, що вони не уявляють собі систему державного регулювання економіки без монопольного панування державної власності. Тому вони хотіли б обмежити роздержавлення й приватизацію якими-небудь адміністративно-формальними мірами квазі-приватизації, щоб зберегти реальний і повний контроль держави над власністю. У цьому, мабуть, полягає головна причина тупика реформ у таких країнах як Росія й Україна. З іншого боку, досвід США, ФРН, Франції, Японії й навіть сучасного Китаю свідчить, що сучасна й перспективна модель соціально орієнтованої ринкової економічної системи будується на органічному сполученні ринкових механізмів і механізмів державного економічного регулювання.

Досвід переконує, що й у нових “ринкових” країнах в умовах радикальної трансформації економічних систем з одночасною зміною макроструктури народного господарства на перший план повинна висуватися економічна довгострокова стратегія, довгострокове державне регулювання у формі стратегічного економічного програмування, що повинне наголошувати на стратегічному структурному програмуванні як вищій формі економічного регулювання.

Ринкова економіка, у порівнянні з іншими системами економічної організації, виявилася найбільш гнучкою й ефективною Її природною протилежністю є централізовано планована економічна система, що без сумнівів, показала себе менш ефективною, ніж ринкова.

Система вільного ринку працює краще, ніж її альтернативи. Однак є ситуації, коли зовсім вільний ринок може не спрацьовувати, тому ці моменти необхідно регулювати. Загальновизнано, що монополії можуть розвиватися на шкоду ефективному розподілу ресурсів і на шкоду споживачам. Тому ми прийшли до того, що проводиться демонополізація, або жорстке регулювання монополій.

NB! Також відомо, що ринкові механізми можуть давати збій при відсутності адекватної інформації у всіх гравців. Таким чином, ми прийшли до висновку, що необхідно гарантувати прозорість ринку для того, щоб у всіх була достатня інформація для прийняття правильних рішень.

У ринковій системі не все й не завжди проходить гладко, наприклад, періодично відбуваються фінансові кризи. Варіантність фінансових ринків, сама по собі, не є проблемою, однак прояви неефективності ринкових механізмів іноді приводять до криз. Із цього необхідно брати приклад і зробити систему більш еластичною.

Ринкова економіка приводить до нерівності не лише між окремими країнами, але й усередині цих країн. Іноді як альтернативний приклад наводяться економічні системи, створені в країнах Скандинавії, у яких діють потужні механізми соціальної підтримки населення. Це частково пояснюється результатами дій вільного ринку, що винагороджує людей на основі виробленого ними продукту. Також це частково результат особливої політики оподатковування. Тобто, зниження податків проводиться для того, щоб висококваліфіковані люди й капітал залишалися в межах країни, тому що очікується, що від цього отримають вигоди й інші жителів країни. На думку прихильників цієї теорії, якщо люди з високими доходами залишаються в країні, то доходи підвищуються у всіх її жителів, навіть якщо розрив у їхніх доходах збільшується.

В умовах збільшення державного сектора й ринку державного споживання зростає роль системи стратегічного структурного програмування й індикативного планування не тільки в розвинутих країнах Заходу, але практично у всіх країнах світу. У країнах перехідного типу, у тому числі й в Україні, його роль стає особливо значною у зв'язку з необхідністю корінної структурної перебудови народного господарства. Трансформування системи директивного планування - серцевини колишньої радянської економічної системи - у систему індикативного планування й стратегічного програмування є надзвичайно складною проблемою. Було б великою помилкою недооцінювати її значення.

Перехід від переважно адміністративних методів управління економікою до ринкових, від директивного планування до непрямого регулювання вимагає кардинального реформування як підходів до прогнозування економічної ситуації, так і методів розробки й реалізації державних програм. По суті це означає перехід до системи індикативного планування, яке давно довело свою ефективність у якості одного із засобів макрорегулювання в багатьох країнах світу.

Індикативні плани - це не закони, а “державні програми, що орієнтують і мобілізують окремі ланки економічної структури на їхнє виконання в загальнонаціональних інтересах”.

Всім давно вже стало ясно, що ринкові структури самі по собі не забезпечують економічного зростання держави. Шведський економіст К. Еклунд, характеризуючи змішану економіку сучасних країн, підкреслює, що “обидві моделі - і планової, і ринкової економіки - мають серйозні недоліки. У ринковій економіці доводиться вводити різні види регулювання, у той час як у планової - “зм'якшувати” планування шляхом введення ринкових механізмів”. Істина, як завжди, виявляється десь посередині.

Досвід стратегічного планування розвинутих країн свідчить, що поза залежністю від державного устрою й пропонованої економічної моделі коректувати доводиться як короткострокові, так і довгострокові прогнози. У цьому смислі індикативне планування як процес формування системи параметрів (індикаторів), що визначають стан економіки й засобів впливу на неї, носить, з одного боку, рекомендаційний характер, з іншого боку - дає математично вивірені розрахунки тих або інших дій у сфері економічної політики держави.

Таким чином, знаходиться оптимальний варіант “колективного балансу” між планом і ринком. При цьому варто ще раз відзначити, що мова йде не про доведення численних показників до державних виконавців, а про наукову постановку цільових індикаторів розвитку.

Як індикатори соціально-економічного розвитку використовуються показники, що характеризують динаміку, структуру й ефективність економіки в цілому й окремих її сегментів. За післявоєнний період на Заході освоєно кілька видів економіко-математичних моделей, що включають параметри становища фінансів, грошового обігу, ринку товарів і цінних паперів, руху цін, зайнятості, рівня життя, темпів інфляції, зовнішньоекономічних зв'язків і т.д. Взаємопов'язана й збалансована система цих показників (індикаторів) і покликана давати картину економічної політики держави.

NB! Загальна мета індикативного планування випливає із причин, що породили його необхідність. В узагальненому вигляді її можна сформулювати так: розробка стратегії розвитку економіки країни й методів її реалізації для підвищення життєвого рівня населення за рахунок високих темпів економічного росту, збалансованого розвитку економіки, раціонального використання ресурсів.

Як правило, індикативний план переслідує тільки одну або дві пріоритетні цілі, що дозволяє сконцентрувати на них наявні ресурси. При визначенні цілей дуже важливо оцінити передплановий рівень економічного розвитку країни, виявити основні внутрішні проблеми, що загрожують соціально-економічній стабільності економіки і її конкурентоспроможності на зовнішньому ринку, і визначити національні пріоритети (не більше одного-двох) на майбутній планований період

Аналіз індикативних планів і методів їхньої розробки у Франції, Японії, Малайзії, Індії, Індонезії, Росії дозволив виділити головні принципи такого планування:

• відмова від спроб установлення директивних завдань господарюючим суб'єктам у рамках індикативних планів;

• наукова обґрунтованість прийняття рішень щодо складання планів, залучення до їхньої розробки дослідницьких організацій;

• безперервність і наступність планування, що виражається в сполученні довгострокових, середньострокових і поточних планів, періодичного уточнення й коректування середньострокових і довгострокових планів у залежності від ступеня фактичної їх реалізації;

• комплексний підхід до розробки планів, забезпечення тісного переплетення інтересів різних соціальних груп і секторів економіки;

• використання масивного статистичного матеріалу, даних соціологічних опитувань і досліджень, інтерактивна взаємодія з господарюючими суб'єктами й експертами з метою одержання більш достовірної інформації;

• використання індикативних планів як інформація, що дозволяла б приватним підприємствам краще орієнтуватися в ситуації, вистроюючи свої власні плани й прогнози

Відповідно до цільових установок державні регулювальні органи розробляють галузеві, науково-технічні й інші цільові програми Такий підхід дозволяє використовувати методи державного регулювання для вирішення глобальних соціально-економічних, науково-технічних, екологічних і інших проблем з позиції ефективного досягнення національних цілей і пріоритетів, зафіксованих в індикативних планахi

Американська практика індикативного планування може бути названа адаптивною. План як такий взагалі не формується, але кожне затверджене федеральним урядом завдання закріплюється спеціальним бюджетним законом. Його строк може становити 10-20 років - до кінця реалізації програми. Ця практика нагадує галузеве планування з тією лише різницею, що в США на затверджену програму Конгрес - головний розробник бюджету - зобов'язаний пріоритетно виділити кошти. Саме складне - домогтися утвердження програми. Федеральні закони США первинні як елементи індикативного планування. Зведення їх воєдино на рівні макроекономічних параметрів здійснюється на основі прийнятого в 1976 р. закону Хемфрі - Хоукінса, який зв'язує показники приросту грошової маси, темпу інфляції й дисконтної ставки Федеральної резервної системи. При цьому жорсткої фіксації немає: відповідно до закону, Конгрес щорічно задає нижню й верхню межі приросту грошової маси.

Якщо темп “всмоктування” кредитної емісії вище законодавчих обмежень, ФРС зобов'язана підвищувати дисконтну ставку. Або застосовується інший прийом - продаж або викуп тридцятирічних облігацій Федерального казначейства.

Інша технологія індикативного планування застосовується в Західній Європі. Піонером планової економіки в сучасному її розумінні по праву можна вважати Францію. Заснована в 1946 р. система державного планування мала директивний характер і проіснувала в такому вигляді до 1980 р. З 1981 р. Франція відмовляється від директивних показників і переходить до рекомендаційних параметрів, а також сценарним варіантам економічного розвитку. На базі статистичних моделей вибудовуються так звані тренди, які є основою для середньострокових прогнозів розвитку країни. В цих рамках використовуються й динамічні моделі економічного росту, а також міжгалузеві баланси На прогноз “накладаються” інструменти макроекономічного регулювання для того, щоб домогтися відхилення трендів вбік зафіксованих соціально-економічних індикаторів. Розроблений набір інструментів фіксується в законодавчому акті про бюджет. Ця методологія індикативного планування в цей час активно використовується не тільки окремими країнами Західної Європи (французька система вплинула на розвиток макропланування насамперед у Німеччині й Великобританії), але й практично впроваджена органами ЄС для розв'язання проблем міждержавного регулювання Причиною звернення до індикативного планування групи розвиваючихся країн (Азії і Латинської Америки) стала політико-економічна ситуація у світовій економіці в 60- 70-х роках ХХ ст., коли виникла гостра необхідність підвищення конкурентоспроможність вітчизняних виробників з метою їх “прориву” на вже зайнятих світових товарних ринках.

Індикативні плани дозволяли швидко мобілізувати цільові фінансові ресурси й здійснити заходи державної підтримки виробників (країни Південно-Східної Азії, Бразилія, частково Індія й ін.). Саме індикативне планування допомогло багатьом із цих країн досягти високого рівня конкурентоспроможності.

Аналіз світового досвіду показує значний потенціал індикативного планування в плані мобілізації внутрішніх ресурсів країни при вирішенні завдань забезпечення сталого економічного росту, підвищення конкурентоспроможності національної економіки, боротьби з бідністю.

Тому перехід до такого планування має особливе значення для країн, які ще не завершили процес формування конкурентоспроможної ринкової економіки й мають потребу в ефективному державному регулюванні.

У цей час багато країн з перехідною економікою (Росія, Казахстан, Білорусь, Киргизстан і ін.) активно використовують механізм індикативного планування, як мінімум, для формування національної стратегії економічного розвитку на середньостроковий або довгостроковий періоди.

Зокрема, для України доцільні розробка й використання індикативних планів як механізм державного регулювання й стратегічного економічного планування. Фактично використаний сьогодні в Україні набір методів прогнозування містить елементи системи індикативного планування. Розроблені Мінекономіки й іншими науковими інститутами прогнози соціально-економічного розвитку наближають нас до західноєвропейського підходу. У цих умовах визнання системи індикативного планування як офіційного механізму держрегулювання є своєчасним рішенням.

Досвід багатьох високорозвинених країн (США, Японії, Франції, ФРН) свідчить, що в системі державного регулювання все більшу роль відіграють напрямки, опосередковані економічними методами, особливо кредитні й бюджетні.

Так, наприклад, у США, де державна власність є великою, але пряме державне підприємництво не отримало значного розвитку, трансформація системи державного регулювання економіки еволюціонувала в напрямку посилення ролі державного бюджетування у двох основних напрямках: а) стимулювання технологічного розвитку; б) модернізація структури народного господарства.

Досвід США, де протягом багатьох десятиліть успішно проводиться політика бюджетного регулювання економіки й де, завдяки цьому, сформований найбільший у світі державний ринок високотехнічної продукції, свідчить про значне зростання ролі фінансово-кредитної системи в загальній системі державного макроекономічного регулювання. Новим ринковим країнам варто уважно вивчити систему державного бюджетування країн Заходу й вжити заходів для того, щоб через систему державного бюджету, через систему державних банків і через державний сектор економіки забезпечити ефективне виконання державою економічних регулюючих функцій централізованого управління в умовах сучасної ринкової економіки на принципово новому рівні. У найближчому майбутньому варто очікувати нових більш революційних перетворень у подальшій трансформації економічних систем Заходу з посиленням ролі держави в регулюванні не лише національних, але й транснаціональних і глобальних економічних процесів, процесів економічної інтеграції.

Аналіз системи державного регулювання економіки розвинутих країн Заходу свідчить про зростання ролі фіскальної політики й фіскальних механізмів В XX в. у провідних країнах Заходу система оподатковування перетворилася в головний інструмент відтворення суспільного капіталу, розвитку виробництва й стримування деструктивних економічних процесів інфляції, надвиробництва, валютної кризи, дії циклів.

У сучасних механізмах макроекономічного ринкового регулювання економіки західних країн особливе місце займають механізми й, насамперед, інноваційна політика держави У післявоєнний період суть і методи інноваційної політики пройшли значну еволюцію й трансформацію. Фактично в цей період пройшли інтенсивні процеси формування нових механізмів управління інноваційними процесами на макрорівні. Інноваційні політики західних держав у методах їхньої розробки й реалізації стали однотипними, незважаючи на специфіку країн. Практично всі країни перейшли на розробку сучасних національних і міжнародних інноваційних стратегій, які забезпечують відповідні масштаби, структури й динаміку системи інновацій. Національні інноваційні стратегії повністю спрямовані на забезпечення зміни пропорцій і темпів розвитку наукового, технічного й виробничого потенціалів Поступово західні державні інноваційні системи трансформувалися в комплексні цільові програми розвитку технології й виробництва, що включають найбільш діючі економічні механізми. Ці механізми сьогодні поширюються на податкові пільги, амортизацію, передачу технології, патентно-ліцензійне стимулювання, стимулювання наукової інтеграції й кооперування, розвиток малого інноваційного бізнесу та інше. Особливе значення дістав розвиток науково-технічної інтеграції промислових корпорацій і університетів шляхом створення університетсько-промислових дослідницьких центрів при фінансовій участі держави, аж до моменту їхньої повної самозабезпеченості.

Досвід багатьох західних країн показав, що цільові університетсько-промислові дослідницькі центри й консорціуми, створені при державній фінансовій підтримці й контролі, є найбільш перспективною формою організації інноваційних процесів. В умовах нових ринкових країн, у тому числі й в Україні, такі центри, мають створюватися за участі інститутів Національної академії наук з їхніми кадрами й технічною базою, це дало б найбільшу віддачу й економію засобів державного бюджету, які витрачаються на “безцільовий” зміст багатьох НДІ. Предметно важливою є проблема самоорганізації наукової праці в нових ринкових умовах. Варто по-діловому використовувати зарубіжний досвід, як у свій час це зробили Японія, Корея, Бразилія, Індія.

Протягом останнього періоду практично у всіх країнах Заходу й інших успішно розвиваючихся країнах різко підвищується роль держави в трансформуванні національних науково-технічних структур і систем, у їхній організації й фінансовому забезпеченні. Поряд з діючими створений ряд цільових організаційних і управлінських структур, діяльність яких викликає великий інтерес і в нових ринкових країнах, які ніяк не можуть перебороти інерцію традиційних наукових структур.

У США створене Управління з питань оцінки технології, у ФРН - Комісія з оцінки технології, у Франції - Парламентське управління з питань селекції (відбору) у галузі науки й техніки, у Фінляндії - Рада з питань наукової політики. На міжнародному рівні діє ряд комплексних цільових програм, таких як ЕURIKA. Європарламент створив Управління з питань пріоритетів і вибору в галузі науки й техніки.

NB! Особливе значення приділяється стратегічному прогнозуванню й визначенню пріоритетів державної інноваційної політики Більшість західних країн розробляє нові національні науково-технічні стратегії й публікує їх. Так, наприклад, Японія трансформувала свою національну науково-технічну стратегію, відмовившись від пріоритету використання готових західних розробок на користь переходу до політики динамічного планування власних наукових досліджень і впровадження нових технологій.

До 1995 р. у Японії заплановано було розробити 50 національних програм в області енергетики, комп'ютеризації (п'яте покоління), робототехніки, гнучких виробничих систем У механізмах управління інноваційною політикою більшості західних країн намітився перехід від політики підтримки й стимулювання інновацій до політики прямого інноваційного розвитку й інкубації (вирощування) нових інноваційних підприємств, особливо в сфері малого бізнесу. Практика “вирощування” нових інноваційних підприємств одержала найбільше поширення в США, Японії, Франції, ФРН, Великобританії, Китаї, Канаді, Бразилії, Австралії.

Як і для розвинутих країн, для нових ринкових країн, у тому числі України, “малий бізнес” є на ділі великим бізнесом, що повинен стати локомотивом господарської самодіяльності населення й важливим фактором науково-технічного прогресу, економічного росту й розвитку