Культуротворча роль християнства
Фундаментом середньовічної культури є християнство – релігійна система, що виникла у І ст. н.е. завдяки переосмисленню теологічних засад іудаїзму й поширенню віри в „”живого бога” – Ісуса Христа, а до V ст. стало пануючою формою релігії у Середземноморському регіоні, набуло чіткої церковної організації й офіційного визнання. Після 395 р. у Східний Римський імперії зі столицею Константинополем почала складатися перша християнська наддержава, «імперія християн і для християн», що пізніше одержала історичну назву Візантійської імперії. У Західній Європі всі форми культури складалися в умовах боротьби за ерховенство між світською владою і владою церкви, що перетворилася у наймогутнішу транснаціональну феодальну структуру. І хоча християнство виникло до Середніх Віків і продовжує існувати в сучасному світі, лише в середньовічну епоху воно стало єдиною загальноприйнятою системою уявлень про світ і людину, що органузувала свідомість європейців і врешті визначила вигляд середньовічної культури.
Візантія, що наслідувала Риму на Сході, була першим великим і стабільним державним утворенням середньовічної епохи. В умовах неусталеної державності й багатовікової смути на західноєвропейських землях християнська Церква з центром у Римі проятгом століть була єдиною об’єднуючою й цмвілізуючою силою, що поступово набувала загальноєвропейських ознак і амбіцій і стала називати себе католицькою, тобто вселенською. Виникнення держави Карла Великого – першої імперії на Заході Європи – поклало початок суперництву Візантії й західноєвропейського культурно-політичного ареалу за право наступності від Римської імперії, тобто за право бути центром єдиного християнського світу. Це суперництво поклало початок „Великій схизмі” – розколу в 1054 р. християнської Церкви на східну (православну, на чолі з константинопольським патріархом) і західну (католицьку, очолювану римським єпископом, що на кшталт патріарха став називався папою), між якими виявилися істотні розходження в догматиці, обрядовості, організаційній структурі. Візантія була джерелом християнізації Київської Русі наприкінці Х ст. за православним зразком, а після падіння Візантії 1453 р. Московське царство в XV XVI ст. прийняло на себе місію бути центром православного християнства у світі, „Третім Римом”. Історія розвитку християнської свідомості двох типів (православного й католицького) відбиває розходження історичного досвіду й традицій європейських народів східноїй західної частин контингенту. Вплив цих розходжень відчувається й нині, але основи світорозуміння можна вважати більш-менш спільними для всього світу середньовічна культури.
Романський стиль в мистецтві.
Романський стиль (фр. roman. від лат romanus – римський, від Roma – Рим) – художній стиль Х – ХІІІ ст. у країнах Західної, Центральної і частково Східної Європи, багато у чому спадково пов’язаний із греко-римською культурою. Термін „романський стиль” виник у 20-х роках ХІХ ст. для позначення одного із важливих етапів середньовічної художньої культури, який запозичив багато елементів від давньоруського, візантійського, меровингського мистецтва.
Особливість романського стилю – у його приземленості, ваговитості, невишуканості. Зовнішіні форми архітектури – округлені, ваговіті – достатньо аскетичні, значно більшого значення надається інтер’єру будівлі.
Незважаючи на те що діячі західноєвропейської церкви намагались керувати мистецтвом, проте у скульптурному оздобленні храмів часто виникало таке, що вони не могли ні зрозуміти, ні схвалити. Дійсно, коли знайомишся з романськими соборами Франції, Німеччини та Північної Європи, то на рельєфах стін, у підніжжя колон, на вікнах, біля дверей виявляється велика кількість кам’яних кентаврів, левів, кидаються в очі барельєфи і скульптури різноманітних чудовиськ, різного виду химер. Ці істоти із тієї минулої традиції, що у період іконоборства і переваги орнаментального оздоблення отримала назву „звіриний стиль”. На сьогодення елементами композицій святих та вчислі присутніх ці звірі оздоблюють інтер’єри храмів при „священних співбесідах”.