4.Антинорманізм

Наукову критику Н.т. (антинорманізм) започаткував у другій пол. 18 ст. М. Ломоносов. У першій половині 19 ст. проти неї виступили історики-декабристи, слов'янофіли, пізніше - відомі російські вчені С. Гедеонов, Д. Іловайський, В. Васильєвський. На противагу норманістам вони висунули ряд теорій (балтійсько-слов'янська, литовська, готська), що спричинило розгортання дискусії на новому рівні. У радянській історіографії початкове відчувався значний вплив Н.т. Одночасно розпочалася її наукова критика з боку провідних істориків. Значний внесок у спростування постулатів норманізму зробили Б. Греков, М. Тихомиров, Б. Рибаков, Л. Черепній, В.Мавродін, В. Пашуто, Д. Ліхачов, I. Шаскольський, польський учений Г. Ловм'янський.

Помітно менший вплив мала Н.т. на українську історіографію. Автор "Історії Русів" вважав, що назва Русь, як і держава східних слов'ян, постала на місцевому ґрунті. М. Костомаров, виступаючи з критикою Н.т., обґрунтовував литовське походження Русі. Не надавали значення норманізмові В. Антонович та представники його школи. Видатний український історик М. Грушевський відстоював думку про "істнованє Руси в полудневих краях тоді ще, коли першого скандинавсько-руського князя, Ігоревого батька з його братами не могло бути й на світі" (Історія України-Руси, т. 1, с. 624). Учений доводив, що Н.т. є непотрібною для висвітлення питання про походження Київської Русі. М. Грушевський допускав лише певний вплив варязької військової організації на об'єднавчий процес давньоруських земель під владою Києва. Учні та послідовники М. Грушевського поділяли його погляди, однак, окремі історики "державної школи" в західноукраїнській історіографії 1920-30-х рр. 20 ст. —- С. Томашівський, М. Кордуба, М. Чубатий, Б. Крупницький — погоджувалися з окремими положеннями Н. т. Українські історики Д. Багалій, В. Пархоменко, що працювали в наукових установах УРСР, стояли на позиції антинорманізму.

Сучасна українська історична наука, репрезентована працями учених П. Толочка, М. Брайчевського, М. Котляра, В. Барана та ін., доводить, що Н.т. як проблема походження Київської Русі втратила наукове значення. Доведеним фактом вважається існування протодержавних утворень у Подніпров'ї, Галичині і Волині задовго до літописного повідомлення про покликання варягів. Ряд сучасних російських істориків (Д. Мачінський, Г. Лебедев, 0. Мельникова) поділяють погляди норманізму і доводять північне походження Русі.

Норманська теорія походження Русi є основною в європейських наукових історичних колах.

Спростування норманської теорії

Теорія історичного процесу утворення класів і держави у східних слов'ян суперечить норманській теорії. Її основні докази:

а) для цього існували всі необхідні економічні, передумови: достатньо високий розвиток продуктивних сил (археологами знайдені залізні знаряддя праці; доведене відділення ремесла від с/г та інше, що говорить про майнову диференціацію, від котрої один крок до утворення класів і держави); численні успішні військові походи слов'ян приносили прибуток і прискорювали процес класоутворення; захоплення старійшинами общинних земель говорить про початок складання феодальних відношень і т.і.;

б) археологічні розкопки вказують, що кількість поховань воїнів-норманів мізерно мало в порівнянні зі знайденими похованнями руських воїнів;

в) у літописах наступних часів нормани не згадуються, тому можна зробити висновок, що їх кількість була малою і вони швидко злилися з корінним населенням - ослов'янилися;

г) порівняльний аналіз залишків озброєнь норманів і слов'ян говорить про приблизно однаковий рівень розвитку продуктивних сил;

д) у літописах прямо говориться: що ще до приходу варягів у Києві правив 1-й князь - слов'янин Кий (кін. поч. ' 7 ст.); франкські «Бертинські першоджерела вперше згадують про державу східних слов'ян (поч. 9 в.), коли в 838 р. до візантійського імператора явилися посли, що підтверджували, що «їхній народ звуть Росс і спрямовані вони царем, називаним Хаканом, заради дружби».

е) до приходу варягів на території Русі існували протодержавні утворення.

5. Засновник династії Рюрик.Назва династії Рюриковичі.Спосіб успадкування престолу у IX-X ст. не відомий.В XI ст. викристалізовується система яку дослідники називали “сімейне володіння” (Пресняков), “колективний сюзеренінет” (Пашуто), “родовий сюзеренітет” (Назаренко). В російській традиції - “лєствіца”. Латинський відповідник Seniorat (родовий принцип). Початок від Corpus fratrum (“тіло братів”). Усі представники роду (клану) були братами і вважалися співвласниками території (країни)

Влада передавалася від батька до старшого сина (але брат батька був старшим і отже першим у черзі до престолу), далі усі молодші брати (якщо були), потім сини старшого брата (від старшого), сини інших братів (від старшого) і т. д. “Дивна хронологія” князів з династії Рюриковичів

• Рюрик (? – 879)

• Олег (879/882 – 912)

• Ігор (нар. 878, правив 912 – 945). На момент одруження 25 років. Помер в 67 років.

• Ольга (945 – 964) одружилися в 903 р. з Ігорем, померла в 969 р. Якщо припустити, що одружилася в 16 років, то на момент смерті повинна була перейти 80-літній рубіж, а народити сина у 55 літньому віці.

• Святослав (нар. 942, правив 945/964 – 972)

• Ярополк (972 – 978)

• Володимир (978-1015)

6. Угоди Русі з Візантією (911, 944, 971) — перші міжнародні угоди Древної Русі. Відомі тільки давньоруські, перекладені з грецької мови тексти угод, які дійшли до нашого часу в «Повісті врем'яних літ», куди вони були включені на початку 12 століття.

Угоду 2 вересня 911 укладено після вдалого походу дружини князя Олега на Візантію близько 907. Вона поновлювала дружні стосунки держав, визначала порядок викупу полонених, покарання за кримінальні злочини, обвинувачені в яких були грецькі і руські купці в Візантії, правила ведення судових процесів та успадкування, створювала сприятливі умови торгівлі для руських і греків, змінювала морське право (замість захоплення викинутого на берег судна і його майна власники берега зобов'язувалися надати потерпілим допомогу).

Угода 944 року укладена після невдалого походу військ князя Ігоря на Візантію в 941 і походу 944. Підтверджуючи в зміненому вигляді норми угоди 911, угода 944 зобов'язувала руських послів і купців для користування певними пільгами мати княжі грамоти, вводила ряд обмежень для руських купців. Русь зобов'язувалася не претендувати на кримські володіння Візантії, не залишати застави в протоці Дніпра, допомагати один одному військовими силами.

Угода липня 971 укладена князем Святославом Ігоревичем з імператором Іоанном Цимісхієм під час облоги руських військ в Доростолі. Укладена в несприятливих для Русі умовах, зобов'язувала утримуватися від нападів на Візантію.

Угоди Русі з Візантією є безцінним джерелом з історії Русі, давньоруського і міжнародного права і русько-візантійських відносин.

7. У Х столітті християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 році. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988—990 рр.

Вирішивши прийняти християнство, Володимир став діяти стрімко і круто. Його не влаштовувала звичайна практика прийняття християнства, що існувала на той час, за якою новонавернений монарх ставав «сином» імператора, тобто васалом. Скориставшись з прохання імператора Василя II допомогти придушити повстання в одній з візантійських провінцій, князь поставив йому декілька умов: визнати Русь християнською державою, укласти союз і віддати йому в дружини сестру Анну. Імператор прийняв умови, але виконувати їх не поспішав, хоч Володимир свої зобов'язання виконав. Тоді київський князь захопив володіння Візантії в Криму, взяв місто Херсонес (Корсунь) і звідти продиктував імператору колишні вимоги. Гордий константинопольський монарх погодився стати шурином руського «варвара», володаря гарему з майже тисячі дружин і наложниць. Київський князь повернув Херсонес Василеві II як віно (викуп, який має заплатити молодий батькам нареченої) за його сестру. Ясно, що при таких обставинах ні про який васалітет не могло бути й мови. Володимир хрестився сам (згідно з «Повістю временних літ» ще в Корсуні, у Криму), хрестив своїх бояр і під страхом покарання примусив хреститися всіх киян і все населення країни. Поряд зі слов'янами в Київській Русі проживало понад 20 різних народів: на півдні — печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки; на північному заході — литва, ятвяги; на північному сході — чудь, меря, весь, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печора та інші угро-фінські народи. Християнство через Київ прийшло згодом і до них. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче, як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших містах. «Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем», — так говорили в той час про воєвод князя Володимира, які хрестили Новгород. Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним християнським культом, церковним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристосовувати свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Так, Перун став ототожнюватися з Іллею-пророком, Ярило — зі святим Юрієм (Георгієм), давні зимові свята були приурочені до Різдва Христового і Хрещення, дохристиянське свято Великодня (назва збереглася) — до Воскресіння Ісуса Христа і т. д. Проти язичницького свята Івана Купала церква боролася багато сторіч, але так і не змогла його подолати. Так і не вдалося похитнути віру народу в «нижчі духи». Процес християнізації на Русі розтягнувся на віки.

8.Перше намагання, на думку Літавріна , зробила княгиня Ольгав 946 році, пропанувавши одружити свого сина Святослава на донці цесаря Візантійського, але імператорський двір відмовив їй у її намаганнях, пояснивши неможливістю шлюбу між християнкою і язичником

Перший між династичний шлюб був укладений між сестрою імператора Василя Анною і князем Володимиром.

Далі син володимира Ярослав одружився на шведській принцесі Інгігерді(Ірина).

За правління ярослава почався най енергійніший період розвитку династичних стосунків.

Володимир (*1020 — †1052) — можливо був одружений з Одою, дочкою графа Леопольда зі Штаде біля Бремену;

Ізяслав (*1024& — †1078) — в 1040 був одружений з Ґертрудою, дочкою польського князя Мешка II;

Святослав (*1027 — †1076) — був одружений з Одою, внучкою цісаря Генріха II;

Всеволод (*1030 — †1093) — в 1046 був одружений з Марією, дочкою імператора Костянтина Мономаха;

Ігор (†1060) — був одружений з германською принцесою Кунігундою, графинею Орламіндською.

Доньки

Єлисавета Ярославна (Еллісіф) (†1076) — вийшла за норвезького короля Гаральда III Суворого;

Анастасія Ярославна (Аґмунда) (†1097) — вийшла за угорського короля Андраша І;

Анна Ярославна (Аньєс) (†1077) — вийшла за французького короля Генріха І.

Агата Київська — дружина англійського короля Едварда Вигнанця.