3. Особливості метафізичного пояснення буття.

Яким би не було філософське знання, воно розгортає свій зміст у сукупності понять, або категорій (від грецького kathcoria -висловлення, ознака, визначення, судження; у філософії категоріями прийнято називати найбільш загальні поняття). Побудова філософського міркування вимагає вирішення питання про початкову, вихідну категорію. Такою може бути найбільш абстрактна, найбільш загальна категорія, яка фіксує увагу на спільній властивості всього різноманіття предметів, процесів, явищ. Таким спільним, вочевидь, є "існування”. "Існувати” або "бути” – ось що ми відзначаємо перш за все, коли хочемо вести мову про будь-що: як про окремі речі, так і про світ в цілому. Категорією "буття” ми стверджуємо, що світ, тобто сукупність речей і процесів, є наявним, існуючим, бо перш ніж ми просунемося далі у будь-якому напрямку наших думок про світ і його складові, ми повинні стати на позицію визнання його наявності, існування. Категорією «буття» підкреслюється факт існування тих чи інших предметів, явищ, що має силу незаперечності, і ми змушені рахуватись з незаперечністю цього факту. Це є зрозумілим і з точки зору повсякденності: лише вихідна незаперечність існування чогось стає предметом подальшого розгляду.

На зорі виникнення філософії категорія буття постала першою ще й тому, що генезис філософії був пов'язаний з глибокою кризою наявного буття колишнього суспільства. Переживання нетривкості існування, знищення усталених форм співжиття порушувало роздуми про співвідношення буття і небуття, природу того й іншого. Першим, хто в європейській філософії ввів свідомо категорію буття, був Парменід: «Можна лиш те говорити й мислити, що є; буття ж є, а ніщо не є ... Те ж саме – думка і те, про що вона виникає. Бо ж без буття, про яке її вимовляють, думки тобі не знайти. Бо нема й не буде нічого іншого понад буття».2 (2Фрагменты ранних греческих философов. Часть I. От эпических теокосмогоний до возникновения атомистики. М., 1989. С.296-297.) Парменід був переконаний, що небуття не можна навіть помислити, бо це буде суперечити логіці раціонального мислення. Буттям, з цієї точки зору, можна вважати якусь суцільну наповненість всесвіту, одвічну навколишню тотальну предметність.

Але в той же час у філософії виникали і альтернативні думки, які прагнули сполучити «буття» і «небуття». І це також мало підстави, що взяті з досвіду. Наприклад, софіст Протагор оголосив людину «мірою всіх речей», тобто людина і є той суддя, що сам собі визначає буття чи небуття, існування чи не існування "речей”. А кініки взагалі ігнорували існуванням таких "речей” як суспільні норми, звільняли людину від тягарю рахуватись з громадською думкою і звичаями. Атомісти Левкіпп і Демокріт визнавали буття і небуття сполученими у вигляді атомів і порожнечі.

4. Філософська система Фоми Аквінського.

Фома Аквінський (1125/26 – 1274 рр.) – один з найвидатніших представників середньовічної філософії, учень знаменитого теолога, філософа і природознавця Альберта Великого. Як і його вчитель, Ф.Аквінський намагався обгрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Аристотеля. При цьому вчення Аристотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не виступало у протирічча з догматами церкви.

Вчення про буття. Під буттям Ф.Аквінський розуміє християнського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точки зору Ф.Аквінського існує чотири рівня буття:

Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначенність речей, сюди відносяться неорганічні стихії та мінерали.

На наступному рівні перебуває форма, яка являє собою кінцеву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Арістотель назвав “рослинною душею” – це рослини.

Третій рівень – тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить у матерію.

На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух або розум, розумна душа, за Фомою Аквінським, наречена “самосущою”.

Великого значення надавав Ф.Аквінський розуму. Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина, а тому вона здатна розрізняти добро і зло. Практичний розум – це воля, що спрямована не на пізнання, а на діяльність, яка керує людськими вчинками і поведінкою.

Вчення про людину. Це вчення Ф.Аквінського грунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі. Душа не матеріальна і не субстанційна, вона отримує свою завершеність тільки через зв’язки з тілом. Особистість для Ф.Аквінського є найблагороднішою в усій розумній природі. За Фомою Аквінським розум вищий від волі, але любов до Бога набагато важливіша за пізнання його.