1.Філософія і світогляд, історичні типи світогляду.
Існування людини у навколишньому світі, природі і суспільстві є способом реального утвердження її сутнісних ознак, можливостей, котрі реалізуються як через її практичну діяльність, так і в процесі духовного виробництва. Саме на цій основі у людини виникає, тільки їй притаманне, специфічне духовне осмислення і переживання існуючого світу речей і предметів, суспільного середовища у формі відчуттів, сприймань, уявлень, емоцій, котрі формують відповідне світовідчуття, світосприймання і світорозуміння. У своєму узагальнюючому вигляді всі вони формують єдине цілісне утворення, яке називається світоглядом.
Світогляд є насамперед способом тлумачення, інтерпретації феномену буття і водночас формою його духовного засвоєння та розуміння, а тому в ньому реально фіксуються знання та уявлення людини про світ, а також її власне індивідуальне та суспільне буття.
У процесі формування світогляду формується індивідуальність людини, її переконання та життєва позиція. Світогляд – результат і наслідок виховання і самовиховання, розвитку і саморозвитку, освіти і самоосвіти.
Світогляд – форма суспільної самосвідомості людини, через яку вона сприймає, осмислює, оцінює світ, визначає своє місце у ньому. Це система принципів, знань, ідеалів, цінностей, надій, вірувань, поглядів на сенс та мету життя, які визначають індивіда або соціального суб’єкта та органічно вплітаються в його вчинки та норми мислення.
Світогляд – інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти у ньому такі підсистеми або рівні: світовідчуття, світосприйняття, світоспоглядання, світорозуміння та світобачення.
Структуру світогляду визначають:
- досвід (індивідуальний, сімейний, груповий, національний, клановий, суспільний, загальнолюдський), на основі якого формується світовідчуття – основа світогляду;
- знання (досвідні, емпіричні та теоретичні), на основі яких формується світорозуміння;
- мета, яка усвідомлюється через універсальні форми діяльності, такі як: нужда – потреба – інтерес – мета – засоби – результати – наслідки. На її основі формується світоспоглядання;
- цінності (щастя, любов, істина, добро, краса, свобода тощо), на основі яких формуються переконання, ідеали людини та складається її світосприйняття;
- принципи (монізм, плюралізм, скептицизм, догматизм), на основі яких складаються основні способи світобачення.
Інтерактивний характер світогляду передбачає його структурну складність, наявність різноманітних шарів і рівнів. За критерієм загальності виділяються такі рівні світогляду: індивідуальний, груповий (професійний, національний, класовий), загальнолюдський світогляд. За ступенем історичного розвитку – античний, середньовічний, ренесансний, новочасний і т. ін. За ступенем теоретичної “зрілості” – стихійно-повсякденний і теоретичний світогляд.
Світогляд за своєю суттю є цілісним сприйняттям людиною структури буття, узагальнюючим осмисленням сенсу та мети людського життя, віднайденням людиною головних і значимих ціннісних орієнтирів. Саме на цій основі відповідно і формується лінія людської життєдіяльності, поведінки, способи і принципи пізнання світу, переконання та ідеали. За таких умов якісний рівень світогляду особистості стає виміром її духовної та інтелектуальної зрілості, внутрішнього багатства, освіченості, а також соціальної активності, гуманізму, доброти, моральної чистоти [8, c.89-96].
Факт наявності у людини певного світогляду є виявом вищої форми її самосвідомості як духовно-соціального суб’єкта історії, котрий має можливість не лише орієнтуватись у природній та соціальній діяльності, але й свідомо регулювати та контролювати свою діяльність. Перед кожною людиною постійно виникають питання: що робити? куди йти? у чому сенс життя? І тут світоглядна позиція людини, її світоглядні орієнтири стають передумовою віднайдення правильної відповіді на поставлені питання, а також івизначальним фактором успішної практичної реалізації світоглядних установок, їх втілення у життя. Отже, світогляд людини є для неї тією своєрідною духовною призмою, через яку вона пропускає, переломлює свої інтелектуально-духовні запити, осмислює і переживає все існуюче і у такий спосіб реалізує власну людську сутність.
Будучи за змістом і формою синкретичним духовним утворенням, світогляд включає у себе найрізноманітніший пізнавальний матеріал, котрий нагромаджують як природничі, так і гуманітарні науки, а також обширний пласт осмисленого людського життєво-буденного досвіду та релігійних переживань.
Історично першими формами світогляду були міфологія та релігія, що сформувались на ранніх етапах людської цивілізації.
Найдавнішою формою світогляду вважається міфологія, яка була ровесницею людської історії. Міфологія (від грец. mifos – оповідь і logos – слово, поняття, вчення) – форма суспільної свідомості, спосіб розуміння світу, характерний для ранніх стадій суспільного розвитку. Міф об’єднав у собі початки знань, релігійних вірувань, різних видів мистецтва, філософії. Лише у пізніші часи ці елементи отримали самостійне життя і розвиток. Міф був єдиною універсальною синкретичною формою свідомості. Він відображав світовідчуття, світосприйняття і світорозуміння тієї епохи, в яку створювався. Міфи існували у всіх народів світу. У міфологічній свідомості закріплені поетичне багатство та мудрість народів.
Інтелектуальна своєрідність міфу полягає у тому, що думка виражається у конкретних емоціях, поетичних образах, метафорах. Зближуються явища природи і культури, людські риси переносяться на навколишній світ, космос і природні сили, які одухотворються, уособлюються, олюднюються.
У міфології відсутнє розмежування світу і людини, думки і емоції, суб’єктивного і об’єктивного. Це цілісне світорозуміння, в якому різні уявлення сплетені в єдину образну картину світу, що поєднує реальність і фантазію, природне і надприродне, знання і віру, думку і емоції. Міфологічна свідомість втілювала колективний досвід осмислення дійсності багатьма поколіннями. Міфологічне світорозуміння передавалось насамперед у колективних містеріях-діяннях (обрядах, танцях). Міфи не розповідались, а колективно “переживались”, “відтворювались”. Міф виконував різноманітні функції: минуле пов’язувалось з теперішнім і майбутнім; формувались колективні уявлення того чи іншого народу; забезпечувався зв’язок поколінь; міфологія закріплювала систему цінностей, підтримувала, заохочувала певні норми поведінки.
Із занепадом первіснообщинних форм суспільного життя міф, як форма суспільної свідомості, зійшов з історичної сцени, але не зник. Так само, як доросла людина тужить за дитинством, розуміючи, що разом із ним щось втрачено назавжди, людство сприймає міфопоетичний світогляд як неповторне чудо, що породило духовні цінності недосяжного зразка. І, мабуть, завжди будуть ностальгійні спроби відродити міфопоетичну концепцію світу та людини. У кращому випадку це стимулює процес художньої творчості (Г.Маркес чи Ч.Айтматов), у гіршому – породжуються ідеологічні міфи, що наклали жорстокий відбиток на життя людства у ХХ столітті.
Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства. У ній буття осягається іншими, ніж у міфі, засобами. У релігійній свідомості вже чітко розділяються суб’єкт та об’єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини і природи і закладаються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії.
Релігія (від лат. relegio – благочесність, побожність, святиня, предмет культу) – така форма світогляду, в якій засвоєння світу здійснюється через подільність на земний, природний, що відображається органами чуттів людини, і потойбічний – “небесний”, надприродний і надчуттєвий світ. Специфіка релігії полягає в особливому характері “другого” світу та його смислової ролі. Земний світ починає розглядатись як наслідок надприродного.
У релігії виникає ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і розуму, а тому в об’єкти надприроднього світу треба вірити. Віра і виступає головним способом осягнення буття. Релігія постулює світ ідеальних сутностей, що у практичному плані веде до пріоритету духу над тілом, необхідності турботи про душу. Зв’язок із Богом через культ та релігійну організацію (церкву) є критерієм наявності релігійного світогляду і належності до певної конфесії.
Важливою особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра без справ мертва. У релігії, поряд із світовідчуттям, добре розвинене світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується теологами. Але ця ідея пройнята своєрідно екзальтованим почуттям, вона переживається і підживлює віру.
Сьогодні, незважаючи на наукові досягнення, релігія продовжує бути великою соціально організованою й організуючою силою у світі. Це пов’язано з тим, що вона по-своєму відображає великий життєвий досвід людства, зберігає систему емоційно-образних уявлень і переживань, цінностей, норм життя, моральних ідеалів, які так потрібні сучасному людству. За допомогою обрядовості релігія культивує людські почуття любові, добра, терпимості, співчуття, милосердя, обов’язку, справедливості, святості, благоговіння перед життям. Якщо для міфу головним є обґрунтування зв’язку індивіда з родом, то для релігії – досягнення єдності з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю. У цьому полягає позитивне значення релігії, бо людське життя знецінюється, коли немає нічого святого і все піддається нігілістичному запереченню. У такому випадку світський гуманізм, за словами М.Бердяєва, перетворюється на свою протилежність – антигуманізм. Але і засилля релігійного світогляду становить певну небезпеку, тому що у ньому можуть відображатися і такі негативні настрої як фанатизм, нетерпимість і вороже ставлення до людей іншої віри тощо. Ні релігійний фанатизм, ні поліцейський атеїзм не є альтернативою.
Філософія як феномен духовної культури людства виникла пізніше від міфології і релігії й історично успадкувала від них певні світоглядні ідеї, схеми, а також ту сукупну кількість знань, що стосувалися питань походження світу в цілому, його будови, місця людини у цьому світі.
Виникнення філософії спричинили такі чинники:
- психологічні (здивування, сумнів, рефлексія, самосвідомість);
- духовні (міфологія, релігія, знання);
- соціальні (розподіл праці, дозвілля).
Філософія виникає з критичного ставлення до традиції, із сумніву щодо обґрунтованості підстав міфологічного світобачення, з подиву перед здатністю звільненої думки охопити нескінченний світ.
На відміну від міфологічного світогляду, що стоїть на охороні традиції, пасивності, незмінності сталого порядку речей, філософський світогляд ґрунтується на активності. Філософія є діяльністю, що піддає сумніву та критичному перегляду всі авторитети, забобони, табу та вірування. Спираючись на платонівську алегорію печери, можна сказати, що філософська активність і виводить людину з темної печери нерефлектованих стереотипів і традицій у справжній світ свободи від ілюзій, навіювань, неусвідомлюваних залежностей від різних авторитетів. Філософування, за Платоном, – це важка і відповідальна діяльність, мета якої – свобода. Сама ж філософія є активністю, спрямованою на критичне і раціональне випробування підвалин найфундаментальніших передумов людського буття і буття світу взагалі.
Філософія (грец. phileo – люблю, sofia – мудрість, буквально – любов до мудрості (дехто трактує також як мудрість любові)) – форма духовної діяльності, спрямована на постановку, аналіз і вирішення сутнісних світоглядних питань, пов’язаних з формуванням цілісного погляду на світ і на місце у ньому людини [22, c.486].
У житті бувають хвилини, коли людина ніби завмирає, перериваючи свій біг, щоб визначити подальший його напрям. Такі хвилини пов’язані і з ситуацією вибору. Вони, можна сказати, і є філософією, тому що сума всіх життєвих виборів людини і становить у кінцевому підсумку її життєву філософію. Саме моментами вибору і визначається, хто вона? що вона? яке її місце на цій землі? і нарешті, саме розуміння того, що вона – людина.
Німецький філософ Макс Шелер вважав, що саме можливістю вибору, тобто певним ступенем свободи, “вирваністю” з панування тваринних інстинктів відрізняється людина від усіх інших видів, що існують на землі [18. c. 131-193]. З розвитком суспільства, укоріненням і зростанням його внутрішніх зв’язків, ростом економічної незалежності зростає і кількість ситуацій вибору, в які потрапляє людина. Отже, можна сказати, що зростає і “кількість” філософії. Роблячи таке припущення, можна дійти висновку, що людина тим більше людина, чим ближча вона до філософії, чим тісніше пов’язана з нею, чим більше вона філософ. Кожна людина тією так чи інакше має стосунок до філософії, знає вона це чи ні.
Крім життєвої філософії, яка живе глибоко у кожному з нас, існує ще досить обширний простір знань про світ, що також називається філософією. Це філософія не своя, а інших людей, яких звичайно і називають філософами – Сократа, Платона, Аристотеля, Декарта, Спінози, Сковороди, Канта... Вже ці імена та ідеї, що стоять за ними, свідчать про неоднорідність філософії, про те, що дехто вважає великим недоліком філософії і її хворобою. “Філософію знову і знову звинувачують у тому, що вона, по суті, не рухається вперед, що ті самі філософські проблеми, які цікавили ще греків, продовжують зачіпати і нас” [4. c.245].
Якщо наука у розумінні багатьох людей може бути уподібнена до будівлі, яку постійно нарощують нові покоління будівників і архітекторів, будівлі, яка може інколи різко змінювати свій образ, але все-таки зберігає конструктивну основу і ряд своїх найхарактерніших рис, то філософія нагадує будівлю, що перебудовується кожен раз новим архітектором практично заново. При цьому за архітектором закріплене право зберігати будь-які частини попередньої будівлі, але у цілому рішуче перепланування – це незмінна у філософії умова творчості генія. Кожна з філософських систем позбавлена того, що є невід’ємною частиною будь-якої науки – міцної аксіоматичної основи. Тому не дивно, що у філософії непросто складаються стосунки з іншими науками, тому філософія не може розглядатися як одна з наук, хоча і є навчальною дисципліною.
Щодо проблеми співвідношення філософії і науки існують полярні погляди, де філософія або представлена як наука вищого ґатунку, “наука наук”, що переважає всі спеціальні науки, або, філософії не знаходиться місця серед інших наук, її відносять до сфери псевдонаук і псевдознання, а термін “метафізика” вимовляється з презирством, як синонім слова “шарлатанство”.
Традиційна точка зору на співвідношення науки і філософії могла би коротко бути сформульована так: наука народилася з філософії, отже, філософія – свого роду донаукова стихія, материнське лоно, але не наука, подібна до інших. Точні науки, що приймаються як певний зразок наукового знання, мають у своїй основі базу аксіом, якої позбавлені філософія і низка гуманітарних наук, але навіть гуманітарні науки передбачають наявність свого особливого предмета і методу (методів), чого теж позбавлена філософія.