2. Філософські ідеї діячів братських шкіл України.

Наприкінці XVI – у першій третині XVII ст. визначну роль у суспільному та культурному житті України відігравали братства – національно-релігійні організації православного населення міст. Цей період характеризувався помітною інтенсифікацією процесу переходу від грекофільської орієнтації до ментальності нового часу, що не в останню чергу стимулювалося доволі агресивним наступом польського католицизму і поширенням реформаційних, а також ренесансно-гуманістичних ідей, щоправда вже в бароковому забарвленні. Приблизно до 1615 р. ще простежується значна стійкість традицій Київського “ візантінізму ˮ . Переважають містико-аскетичні ідеї, підживлені рецепцією ісіхазму Тирновської школи з часів другого південнослов’янського впливу.

Філософія розуміється як мудрість, що вчить осягати істину виключно через містичне єднання з Богом. Чимало зусиль покладається для обґрунтування необхідності збереження і розвитку старослов’янської мови, обстоюється її чудодійна сила і сакральний сенс. Проникнення у приховану духовну сутність священних текстів, викладених старослов’янською мовою, уявлялося обов’язковою умовою становлення людини , як особистості. У цьому зв’язку особливо загострюється увага до проблеми “ внутрішньої ˮ людини і пов’язаної з нею проблеми самопізнання. Адже, на думку діячів братських шкіл, людський розум лише тоді осягається небесним світлом і проникає у приховану сутність повчального слова Біблії, коли сама людина з “ветхоїˮ, пов’язаної земними бажаннями та пристрастями, перетворюється на “новуˮ духовну людину. Останнє ж здійснюється лише завдяки самопізнанню, що уможливлює розумові смертної людини вихід на контакт із вищим буттям – Богом і таким чином гарантує людині істинність її пізнання.

Чимало місця у творах братчиків відводиться нищівній критиці Ватикану та власного православного єпископату, обстоюється життєздатність духовних цінностей княжої доби і демонструється вкрай негативне ставлення до культурних здобутків латинського Заходу, а сформовані ними ж на православному ґрунті реформаційні ідеї всесвященства і спасіння особистою вірою витлумачуються як одвічно притаманні ранньохристиянській і руській традиції княжої доби. Про це свідчать, зокрема, твори Герасима Смотрицького, Клірика Острозького, Йова Княгиницького, Івана Вишенського, Святого Фікари, Ісайї Копинського, Віталія з Дубна, зміст полемічного твору “Пересторога” тощо.

Ситуація змінюється із заснуванням 1615 р. Київського братства, членами якого стають чимало випускників західноєвропейських університетів і колегій, що прагнуть підняти рівень Київської школи до загальноєвропейського. Це приводить до розвитку гуманістичних ідей, до виникнення інтересу до натурфілософської проблематики, логіки, до надання проблемі людини не лише морального, а й гносеологічно-природознавчого звучання, підноситься значення людського розуму, освіченості надається перевага над побожністю, змінюється ставлення до античної спадщини та духовних здобутків Заходу, починає усвідомлюватися необхідність розвитку української культури на основі синтезу досягнень вітчизняної та європейської думки. У цей же час як посібник для братських шкіл створюється славнозвісна “ Граматика” Мелетія Смотрицького. До нової плеяди діячів культури, пов’язаних із тяжіючим до гуманізму етапом розвитку братських шкіл, належать Мелетій Смотрицький, Йов Борецький, Касіян Сакович, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Хома Євлевич.