ЛЕКЦІЯ 1: соціальна медицина та організація охорони здоров’я як наука і предмет викладання. значення для практики охорони здоров’я.
План лекції:
Зміст і місце соціальної медицини та організації охорони здоров’я як предмету викладання і наукової дисципліни серед медичних наук у системі освіти та практичній діяльності лікаря.
Історія виникнення і розвитку, видатні діячі соціальної медицини та організації охорони здоров’я в Україні та інших країнах.
Основні методи соціальної медицини та організації охорони здоров’я.
Статистика, її роль у медицині та охороні здоров’я. Предмет і зміст.
Застосування статистичного методу в медико-біологічних дослідженнях. Організація статистичного дослідження.
Соціальна медицина і організація охорони здоров'я - це наука, яка вивчає вплив чинників соціального середовища на здоров'я населення і обґрунтовує заходи впливу на них шляхом оптимізації охорони здоров'я і медичної допомоги.
Соціальна медицина і організація охорони здоров¢я як предмет викладання складається з розділів:
медична статистика;
здоров¢я населення і чинники, що на нього впливають;
система охорони здоров¢я та медико-санітарної допомоги.
Основні завдання соціальної медицини та організації охорони здоров’я:
Системний аналіз показників стану здоров’я населення в цілому та окремих груп населення.
Наукове виявлення умов і чинників, які впливають на стан здоров’я різних груп населення.
Розробка напрямків охорони здоров’я населення та визначення принципів системи охорони здоров’я, її теоретичних та організаційних основ.
Системний аналіз діяльності органів та закладів охорони здоров’я як наукове обґрунтування реформування та реструктуризації системи, тобто створення найраціональніших структур та найефективніших форм організації роботи.
Створення різнострокових прогнозів, планів та програм розвитку системи охорони здоров’я і підтримання належного рівня здоров’я населення.
Джон Ґраунт (1620-1674) і Вільям Петті (1623-1687), Велика Британія –засновники запровадили медичної статистики. Праці:
Дж. Ґраунт. “Природні і політичні спостереження над записами про померлих, стосовно їх відношення до управління, релігії, професії, зростання населення та ін.” (Лондон);
В. Петті “Політична арифметика” та “Зауваження щодо Дублінських бюлетенів смертності”.
Джон Саймон (1816-1906, Велика Британія) – один із засновників громадської гігієни. Праці “Історія англійських санітарних інститутів” та “Щорічні звіти про громадське здоров’я”. В результаті у Великій Британії вперше в світі було видано Закон про громадське здоров’я (1848) і створено перший державний заклад охорони здоров’я.
Йоганн Петер Франк (1745-1821, Австрія) - засновник соціальної медицини і організації охорони здоров'я. Основна праця “Система досконалої медичної поліції”, в якій проголосив потребу раціонального законодавства для боротьби з масовими захворюваннями, організації лікувальної і пологової допомоги, пропаганди гігієнічних навичок серед населення. Розробив сучасну модель системи медичної опіки “від колиски до могили” (1777-1778 рр.).
Альфред Ґротьян (1869-1921, Німеччина) - організував і очолив у Берлінському університеті першу самостійну кафедру соціальної гігієни (1920 р.). Основна праця “Соціальна патологія”.
І. Л. Данилевський - провісник соціальної медицини і організації охорони здоров'я як науки в Україні. 1784 року він захистив у Геттінгені дисертацію на тему “Про державну владу як найдосвідченішого лікаря”. В ній автор висвітлював завдання держави у справі охорони здоров'я, особливо підкреслював значення для здоров'я соціальних чинників.
Андрій Крупинський (1744-1783 рр.) - організатор медичної опіки в Західній Україні.
Опанас Шафонський (1740 — 1811 рр.) – один із основоположників вітчизняної епідеміології. 1786 року склав “Чернігівського намісництва топографічний опис...” з коротким медико-топографічним і статистичним описом України.
Формування самостійних гiгiєнiчних дисциплін в Україні тісно пов’язані з діяльністю Харківського та Київського університетів, в яких у другій половині ХІХ ст. були створені перші кафедри цього спрямування (I. П. Скворцов, В. А. Суботiн).
М. І. Тезяков (1859-1925), С. М. Ігумнов (1864-1942). Працюючи санітарними лікарями Олександрійського, Єлисаветградського повітів (М.І.Тезяков) та Харківської губернії (С.М.Ігумнов), вивчали вплив умов праці і побуту на здоров’я сільськогосподарських працівників, надавали великого значення профілактичним заходам на лікарських дільницях.
О. В. Корчак-Чепурківський (1857-1947) - у 1906 в Київському комерційному інституті він читав курс “Основи соціальної гігієни і громадської медицини”, склав одну з перших програм з цієї дисципліни.
Перші самостійні кафедри соціальної гігієни були створені 1923-24 р.р. у Харківському (М. Гуревич), Одеському (Л. Громашевський), Київському (С. Каган) та Катеринославському (М. Донич) медичних інститутах.
Протягом 1920-1930 р.р. створена широка мережа наукових, навчальних і практичних соціально-медичних установ. Зокрема, центрами науково-методичних досліджень були Український державний інститут охорони здоров’я (Харків) та Інститут демографії і санітарної статистики.
1934 року Постановою Раднаркому СРСР “Про реорганізацію роботи науково-дослідних установ в галузі охорони і гігієни праці” було ліквідовано 38 НДІ, перестав виходити журнал “Профілактична медицина”. Тільки 1966 року соціальна гігієна була відновлена як наука і предмет викладання.
Євген Озаркевич (1861-1916) - організатор Українського Лікарського Товариства, редактор журналу “Здоровлє” (Львів), у якому висвітлювалось багато питань з соціальної медицини і організації охорони здоров'я.
А. А. Ґараґашьян - працював над вдосконаленням методики епідеміологічних досліджень ендемічних захворювань, зокрема патології щитовидної залози на Прикарпатті.
Сучасні українські вчені: Ю. Вороненко, Б. Криштопа, В. Москаленко, В. Пономаренко, І. Солоненко, А. Уваренко (Київ), О. Процек (Вінниця), В. Лехан (Дніпропетровськ), В. Рудень (Львів) та інші.
Медико-статистичні дослідження сьогодні базуються на методології системного підходу - комплексному вивченні мети, структури, функцій, завдань, організації та інформації, виявлення та аналізу проблем управління на основі використання різних наук, математичних методів та інформаційних технологій.