3. Зображення трагічної долі рідного краю в тоталітарному суспільстві

Не одному Стусові прийшлося ділити долю ізгоя. Письменникам 60-их довелося глянути смерті у вічі, відбувати заслання, вступати в політичну боротьбу, бо душа не мовчала, „яріла", добивалася правди. Цій темі присвячений цикл віршів „Трени Чернишевського". У ньому наче паралельно звучать голоси двох митців - самого Стуса та М. Чернишевського, яких єднали й трагічна доля, й погляди на жорстоку й несправедливу рідну землю, й біль за народ, який допустив до страшної наруги над собою.

Обидва митці ставляться до своїх народів з найвищою мірою вимогливості, вважаючи, що в страшних беззаконнях - і років російського самодержава, й сталінського деспотизму - винен і сам народ:

Народе мій, коли тобі проститься

Крик передсмертний і тяжка сльоза

Розстріляних, замучених, забитих

По соловках, сибірах, Магаданах.

У циклі показані народні страждання, звинувачуються ті, хто винен у них. Поет порушує проблему сумління. „Держава напівсонця, напівтьми", допустивши злочини насильства над невинними людьми, сама не знаходить собі спокою, „крутиться у гадину", нею „не спокутний трусить гріх і докори сумління дух потворять". Тут же йдеться й про ідею моральної покари:

Тота сльоза тебе іспопелить.

І лютий зойк завруниться стожало

Ланами й луками. І ти збагнеш

Обнавіснілу всенищівність роду.

Володарю своєї смерті, доля –

Всепам'ятна, всечула, всевидюща -

Нічого не забуде, не простить.

Автор доводить, що його край не може захистити дітей своїх, і він „стоїть на вічній мерзлоті", бо „ж ти, мій краю, в цятках крові". Це страшно, це недопустимо, коли за свій патріотизм приходиться ось так розплачуватися, бути вигнанцем рідної землі:

О білий світе сторчоголовий –

Опріч опричин - куди подітись?

Через внутрішні роздуми, звертання, через картини північної скупої природи й спогади про Україну розкривається трагедія рідного краю, а разом підносяться ті, хто виступив за правду, за любов, не корився кривді, вірив у перемогу:

Бач - розквітається зариво,

Хай і на смерть, а вперед.

Поет вірить, що прийде час розплати, бо не може Україна бути віковічною рабинею, а чесні й мужні діти її - ізгоями. У надії на порятунок він звертається до Бога:

Боже, розплати шаленої,

Боже, шаленої мсти,

Лютості всенаученої

Нам на всечас відпусти.

Щоб посилити думку про праведність шляху патріотів, поет вдається до біблійних образів:

Щедрує вам безсмертя щедрий вечір

В новій Вітчизні - по громадді спроб.

Отож не ремствуйте, що вам на лоб

Поклав Господь свій світлий перст нищівний.

Хто знає, можливо, дійсно, сам Господь сотворив таку долю для України, щоб у цей час ми вміли цінувати незалежність, щоб були істинними українцями, справжніми патріотами землі своєї.

Як бачимо шлях до вітчизни в ліричного героя творів В. Стуса не простий. Уже в ранніх творах він намагається відмежуватися від „оспалої України", залишаючи за собою право на духовно елітарний національний вибір, протиставляє своє вразливе сумління пристосовницькій суспільній позиції.

Особистість в умовах чужого їй світу, організованого за принципами абсурду, — провідна тема поезії „Присмеркові сутінки опали".

Символічний, глибинно-текстовий план поезії проступає уже в перших рядках твору, відбиваючи світобачення автора.

Образ сутінок символізує в контексті світової літератури зло. У рамках твору форма цього зла — соціальний занепад, пов'язаний з образом сонної землі, сном, який охопив усіх членів суспільства. При цьому духовний світ людини вловлюється в тенета тотальної суспільної ситуації: „присмеркові сутінки... душу оплели", „куди не йду, куди не прагну — смерк сосновий мерзне угорі". Сосна — рослинна реалія північного пейзажу — асоціюється у творах В. Стуса з неволею. Саме неволя і смерть образом „соснового смерку" тяжіють в тоталітарному суспільстві над людською свідомістю й духовністю.

Людська духовність, вільна за своєю природою, виявляється підвладною, керованою з боку соціуму. Це абсурдно, і тому середовище, в якому перебуває ліричний герой поезії В. Стуса. змодельовано як театр абсурду, де відбувається дійство, - „гра".

Основний акцент цього дійства переноситься на світлотінь і звук („сутінки", „смерк", „літають головешки", „зуби клацають", „ідіотський сміх"). Персонажі дійства зображені з допомогою гротескних зіставлень страх-сміх, радість-божевілля. Божевільний сміх — ось їх засіб спілкування.

Особистість в умовах такого суспільного середовища приречена на самотність, адже в тоталітарному суспільстві є небагато людей, яких не лякає ув'язнення, перспектива „вибути із гри". З рядків —

Самоти згорьовані хорали

геть мені дорогу замели –

постає образ людини, „закинутої в світ", чужої. Форма її буття — самотність — невідривна від криз і безвиході. Самота зіставляється з сумним церковним співом(„хорали" - релігійний багатоголосий спів) і завією, яка заважає йти вперед. Зазначені образні паралелі лягають в основу метафоричної конструкції, яка розкриває самоту як форму „буття-у-світі" неординарної особи.

В абсурдному суспільстві мисляча людська істота може хіба що „реготати на кутні", тобто страждати. До чого спонукає це болюче переживання ліричного героя поезії? В усякому разі не до нарікання на долю (це виражається за допомогою риторичного запитання, де поет звертається до долі, та повтору односкладних речень із заперечною часткою не):

,, Що тебе клясти, моя недоле?

Не клену. Не кляв. Не проклену.

У цих словах — цілісність натури ліричного героя, його уміння узгоджувати своє минуле, теперішнє і майбутнє власними переконаннями. Життєвий вибір він убачає в стоїчному прийнятті труднощів, адже долею судилося йому „життя — одне стернисте поле",

Автор підкреслює, що ліричний герой чітко уявляє собі перспективу особистості в тоталітарному суспільстві, проте вона не зупиняє його. Яка моральна сила стоїть за цим? Його Батьківщина, нехай навіть „утрачена, ледача, байдужа, осоружна", - це не просто територіальна, соціальна категорія, а насамперед категорія духовна, яка дає сенс усьому буттю.

Ліричний герой згаданої поезії втрачає абсурдну свободу, здобуваючи нато¬мість причетність до вічних істин, ідеалів, один з яких — вітчизна. На противагу „гордій безплідності "існування героїв абсурду, його життя запліднене. Саме в цьому він вбачає джерело оптимізму. Наприкінці поезії в похмурій царині абсурдного буття з'являється кольористична деталь — „барвиться сльоза»" Колірність у сприйнятті страждання — бачення його іншого боку, радості. Ця радість — від усвідомлення високого, патріотичного мотиву страждання, його осмисленості, яка незрозуміла духові абсурду.

Отже, головна думка поезії виражається таким судженням: сенс буття особистості в антагоністичному їй світі треба шукати серед вищих морально-етичних категорій, одна з яких — вітчизна.

Поет не може не визнати, що поняття Батьківщини становлять і такі люди, як він. Говорячи словами Б. І. Антонича, митець хоче й має відвагу йти осібно й бути собою:

Рідний край мій — царство німоти.

Та сам я єсм! І є грудний мій біль.

(„Яка нестерпна рідна чужина").

Це означає, що Василь Стус підносить власне мисляче „Я" до .рівня громадських ідеалів. Поет вибудовує з себе вітчизну власної мрії:

Бо ти — це ти, це ти і ти,

бо ти і є Вітчизна.

(„Вельможний сон мене опав").

Нікчемне „царство півсерць, півнадій" — окреслює В. Стус займенником „вона" з малої літери, а духовну вершину — Україну — з великої:

До Неї ти від неї йдеш,

страсна до Неї путь

(„На схід, на схід, на схід, на схід").

Висловом „страсна до Неї путь" автор підкреслює трагічну долю тих, хто прагне оновленої України.

На жаль, Василь Стус не побачив оновленої, незалежної України, але його життя - яскрава зірка, що осяяла шлях народу до незалежності.