5)Методи та прийоми роботи з науковою літературою..

Наукові дослідження базуються на досягненнях науки, тому не випадково кожна стаття, брошура, книга включає в себе посилання на попередні дослідження. Уміти працювати з книгою - це означає швидко розбиратися в її структурі, правильно оцінювати і фіксувати в зручній формі все, що здається цікавим і потрібним, для виконання наукового дослідження. Вважається, що вивчення літератури з обраної теми слід починати із загальних робіт, щоб мати уявлення щодо основних питань, близьких до теми дослідження, а потім вести пошук нових видань спеціальної літератури. При чому на першому етапі слід охопити якомога більше джерел, а потім поступово «відсіювати» зайві видання. Особливо важлива власна організація роботи, яка повинна відповідати головній ідеї наукової організації праці - максимальний ефект при мінімальний витраті часу. Це означає, що в будь-якій праці необхідно відпрацювати такі методи, які б дозволили виконати то й же обсяг робіт за більш короткий відрізок часу. Навчитись раціональному використанню свого бюджету часу однаково важливо і студенту і науковому досліднику. Рекомендаційно можна зорієнтуватись на наступне: перед початком роботи потрібно зосередити увагу на предметі вивчення. Для цього пропонується відволікатись від усіх поточних турбот і переключитись на зміст і мету виконуваної роботи. Зосередженню уваги сприяє наведення порядку на своєму робочому місці.

Процес засвоєння знань починається з їх сприйняття (читання, слухання, безпосереднього спостереження фактів).

Спочатку уточнюється мета роботи. Читати або слухати «просто так», безцільно - означає марно витрачати час.

На початку роботи потрібно попередньо ознайомитись з відібраними джерелами. Методика читання наукової літератури дещо інша ніж художньої. Є «швидке» і «повільне» читання: побіжний огляд змісту книги або ретельне опрацювання. Побіжний перегляд змісту дає можливість ознайомитись з книгою в загальних рисах, коли досліднику стає зрозуміло, що в цій книзі міститься потрібна інформація і її потрібно ретельно опрацювати, або отримати лише загальну уяву. Тобто побіжний перегляд - це по суті «пошукове читання».

Текст має бути не лише прочитаним, а й опрацьованим з олівцем в руках, з певними нотатками. Якщо є власний примірник, або ксерокопія журналу, книги, можна робити позначки на полях.

Прискорити цілеспрямований відбір і вивчення літератури допоможе чітка орієнтація дослідника на тему проблеми та основні її питання (розділи і підрозділи). Звичайно ж, читання - це стимуляція ідей. Уважне ознайомлення з будь-яким текстом повинне викликати певні думки, гіпотези, які відповідають власному погляду на речі.

Етапи вивчення наукових джерел інформації можна поділити на:

- загальне ознайомлення з вирішенням наукової проблеми;

- побіжний перегляд відібраної літератури і систематизація її відповідно до змісту роботи і черговості вивчення, опрацювання;

- читання за послідовністю розміщення матеріалу;

- вибіркове читання окремих частин;

- виписування потрібного матеріалу для формування тексту науково-дослідної роботи;

- критичне оцінювання записаного, редагування і чистовий запис як фрагменту тексту наукової роботи (статті, монографії, курсової (дипломної) роботи, дисертації тощо).

6. Форми організації навчання у вищому навчальному закладі Форма організації навчального процесу — спосіб організації, побудови й проведення навчальних занять, у яких реалізуються зміст навчальної роботи, дидактичні завдання і методи навчання. Поширеною є класифікація форм навчання, в основу якої покладено кількість осіб, що виконують завдання. Згідно з цією класифікацією визначають три способи організації навчання: індивідуальна, групова, колективна (фронтальна). Індивідуальна робота на занятті передбачає виконання завдання кожним студентом на рівні його можливостей, що заздалегідь планується викладачем. Ця форма роботи широко використовується в умовах програмованого і комп'ютерного навчання. За групової роботи ставляться завдання п'яти-семи особам. Під час колективної роботи завдання адресоване всім студентам, присутнім на занятті. Зупинимося на класифікації Р.А. Низамова, наведеній О.Г. Морозом та іншими авторами навчального посібника «Навчальний процес у вишій педагогічній школі» [1, с. 104]. Залежно від характеру навчально-пізнавальної діяльності студентів вчені розрізняють форми навчання — лекційні, семінарські, практичні, лабораторні заняття, навчальні конференції, консультації, екскурсії, експедиції, навчальна виробнича (педагогічна) практика, курсові й дипломні роботи, самостійна робота студентів; форми контролю, обліку й оцінки знань, умінь та навичок студентів — колоквіуми, заліки, екзамени (курсові й державні), захист курсових і дипломних робіт; форми організації нуково-дослідної роботи студентів — науково-дослідницькі гуртки, об'єднання, школи, студентське наукове товариство тощо. Провідною формою і методом навчання у вищому навчальному закладі є лекція. Мета лекції — ознайомлення студентів з навчальною інформацією із спеціальності; формування основи для наступного засвоєння студентами навчального матеріалу та подальшої самостійної роботи. Вимоги до лекції: проблемність матеріалів; чітка структура, логіка викладу матеріалу; доступність, роз'яснення нових термінів і понять; аргументованість матеріалів; посилання на використану літературу; передбачення способів закріплення навчального матеріалу; наявність висновків опорних матеріалів (текст, конспект, окремі записи, ілюстративні і наочні матеріали). Керівництво роботою студентів полягає у визначенні вимог щодо загальної культури поведінки на лекції (запитання до лектора, їх форма, час); навчання студентів конспектуванню; допомога в здійсненні записів через зміни темпу подання навчальних матеріалів, його повтор, застосування пауз тощо; перегляд конспектів по ходу лекції, на семінарах і практичних заняттях; використання прийомів підтримування уваги студентів (запитання, риторичні запитання, ораторські прийоми). Перевагою лекції є її економічність: викладач подає матеріал за порівняно незначний час. Лекція більшою мірою є пасивним способом отримання знань, гальмує самостійне мислення, унеможливлює самостійні заняття, знижує працездатність студентів. Проте у низці випадків лекційну форму навчання не можна замінити іншою. Наприклад, вона є найбільш доцільною за відсутності підручників для нових курсів, недостатнього відображення матеріалів у підручниках, що, на жаль, має місце у практиці роботи. Традиційні форми роботи, в тому числі і лекція, є дієвими за умови їх здійснення методами, що активізують пізнавальну діяльність студентів. Під активізацією навчальної діяльності зазвичай розуміють діяльність викладача з використання таких змісту, форм, методів і засобів навчання, які сприяють підвищенню активності та творчої самостійності студента у засвоєнні знань, формуванні вмінь і навичок, застосуванні їх на практиці. Такий підхід визначає соціальне завдання сучасного навчання, яке полягає нетільки у наданні знань, а й у формуванні стійких мотивів до їх поглиблення через самоосвіту, в розвитку творчих здібностей і навичок самостійного наукового пізнання, у сприянні самореалізації особистості. Розвиток вітчизняної системи освіти,

7.Умови ефективного сприйняття лекційного матеріалу,методи структурування навчального матеріалу лекції. Лекція — це чіткий, системний виклад окремої наукової проблеми або теми. Мета лекції полягає також у допомозі сту­дентам оволодіти методами самостійної роботи з підручниками, посібниками, першоджерелами. Основні вимоги, пов´язані з лекційною фор­мою навчання, такі: уміти не лише слухати, а й сприймати, усві­домлювати зміст лекції; систематизувати одержані знання в кон­спектах; уміти творчо осмислювати матеріал лекції у процесі са­мостійної роботи. Успішне сприймання лекції потребує психічного напружен­ня — уваги, уяви, логічного мислення, пам´яті. Для мобілізації психічних потенцій необхідно: —своєчасно зайняти робоче місце, підготувати зошит, пись­мове приладдя для записів; —ознайомитися зі змістом попередньої лекції для встанов­лення логічного зв´язку з наступною; —зусиллям волі зосередити увагу на змісті лекції; —з´ясувати зміст лекції, окремих її частин шляхом ставлен­ня запитань лектору, якщо у цьому є потреба. Самоорганізація і самодисципліна є запорукою успішного сприйняття лекції. Засвоєння лекційного матеріалу буде мати більшу ефек­тивність, якщо лекцію не лише слухати, а й записувати, тобто конспектувати. Уміння правильно вести конспект лекцій формуються посту­пово. Звичайно, першокурсники намагаються повністю, слово в слово, вести записи лекцій. Така спроба, як правило, не має успі­ху, виявляється невдалою: повністю записати лекцію не вдаєть­ся, студент швидко стомлюється, а головне — у нього не задіяне активне мислення, немає аналізу і синтезу змісту лекції. Несистематизовані записи окремих уривків не дають можливості від­новити зміст лекційного матеріалу пізніше при підготовці до семі­нарських занять чи підсумкового контролю. Тому головне, до чого треба прагнути при конспектуванні лекції, — записувати в логічній послідовності суттєві думки, положення, викладені в лекції, які є результатом аналізу і синтезу власного мислення. Треба мати на увазі й такі вимоги до ведення конспектів лекцій: —з кожної навчальної дисципліни потрібно мати окремий зошит, на титульній сторінці якого слід зазначити назву навчаль­ної дисципліни, курс, прізвище та ініціали студента, вчений ступінь, звання, прізвище, ім´я і по батькові лектора; —з лівого боку кожної сторінки варто відводити широкі поля (4—5 см), на яких під час лекції і пізніше при самостійному опра­цюванні матеріалу можна робити помітки; —записи потрібно робити чорнилом і розбірливо; —цитати, важливі думки виділяти чорнилом іншого кольору. Треба навчитися швидко писати. Це досягається, у першу чер­гу, за рахунок умовних позначень і скорочень окремих слів і фраз. Однак, не варто скорочувати закінчення слів, оскільки це може викликати спотворення їх змісту під час роботи з конспектом. Скороченню, як правило, підлягають слова і фрази, які найбільш часто вживаються в тому чи тому лекційному курсі, вони вироб­ляються практикою конспектування. Для студента важливо вміти поєднувати роботу думки і руки, розподіляти увагу, зосереджувати її на головному. Це дає змогу здійснювати своєрідну "фільтрацію" навчального матеріалу. Тут відбуваються два процеси: відокремлення другорядного від голов­ного, узагальнення і систематизація змісту лекції. Головні думки, на відміну від другорядних, звичайно виді­ляються інтонацією, сповільненим темпом мовлення лектора. Си­стематизація досягається вмінням студентів виділяти вузлові пи­тання, здатністю до узагальнення і логічного осмислення по­слідовності та взаємозв´язку окремих компонентів лекції. Конспектуючи лекцію, треба повністю записувати назву теми, план, рекомендовану літературу. Особливу увагу необхідно при­діляти записам правил, цитат, формул, схем тощо.

8)Типи конспектів

Конспект - слово, запозичене з латинської мови, очевидно, через німецьке посередництво (нім. «konspékt»); лат. «cōnspectus» («зір», «видіння», «огляд»), пов’язане з дієсловом «cōnspicio» («дивлюсь», «бачу», «спостерігаю»), утвореним за допомогою префікса «com-» («сon-») «з-» від дієслова «spicio» («specio») « Основні риси конспекту Конспект – це письмовий текст, що систематично, коротко, логічно і зв’язно передає зміст основного джерела інформації (статті, книги, лекції та ін.). Це запис, основу якого становлять план, тези, цитати та виписки (щонайменше два типи запису). Це спосіб роботи з текстом, ціль якого – зафіксувати і опрацювати його. Конспект - це виписка із тексту-джерела, яка здійснюється у формі згорнутого і переосмисленого подання інформації. Вона відтворює не лише головні ідеї тексту, що конспектуюють, але й зв’язок між ними. Стиль написання конспекту має бути наближений до оригіналу. Конспектування письмового тексту – це процес, який складається із прочитання тексту-джерела, виділення основних положень у ньому, відбору прикладів і комбінування матеріалу, формування тексту конспекту. Конспектування усного тексту – це процес уважного прослуховування і занотовування матеріалу, що включає вміння уловлювати суть сказаного, хід думок мовця, логічну послідовність викладу.

Типи запису План – форма конспектування, яка включає аналіз структури тексту, узагальнення, виділення логіки розвитку подій і суті. Може бути простим (чітка лінійна послідовність пунктів) та складним (розгалужена система, наявність підпунктів). Виписки – найпростіша форма конспектування, яка майже дослівно відтворює текст. Тези - форма конспектування, яка являє собою висновки, зроблені на основі прочитаного. Виокремлюють прості та ускладнені (окрім головних положень, включають також другорядні) тези. Цитування – форма конспектування, яка використовується, коли передача думки автора не можлива своїми словами. Цитування – це дослівна виписка. Помітки – форма конспектування, яку умовно можна віднести до запису, так як вона являє собою позначки у тексті.

Види конспектів

Плановий конспект (план-конспект) – конспект, що створюється на основі сформованого плану, який складається з певної кількості пунктів (із заголовками) та підпунктів. Кожен пункт плану відповідає певній частині конспекту. У випадку коли якийсь пункт плану не потребує пояснення, він може подаватися без уточнюючого тексту. Текстуальний конспект – конспект, який має детальну форму викладу, яка складається із виписки та цитування (з логічними зв’язками) тексту-джерела. Цей вид конспекту дозволяє виявити суперечливі моменти чи хибність тверджень автора. Довільний конспект – конспект, який включає декілька способів роботи над матеріалом (виписки, цитування, план та ін.). Потребує вміння самостійно та точно формувати основні положення тексту-джерела. Схематичний конспект (контекст-схема) – конспект, який має вигляд плану, пункти якого представлені питальними конструкціями, на які потрібно дати відповідь. Тематичний конспект – конспект, суть якого полягає в опрацюванні і висвітленні певного питання, теми. Під час роботи над тематичним конспектом може використовуватись більше ніж декілька джерел. У межах тематичного конспекту виділяють оглядовий тематичний конспект і хронологічний конспект. Опорний конспект – конспект, який має творчу форму (введений у шкільну діяльність В. Ф. Шаталовим). Опорний конспект кодує зміст інформації за допомогою поєднання графічних символів, малюнків, цифр, ключових слів та ін.). Зведений конспект – конспект, який створюється в процесі опрацювання декількох текстів. Створюється при зіставленні, порівнянні і зведенні до єдиної конструкції.

Вибірковий конспект – конспект, який має на меті вибрати інформацію із тексту на певну тему (для тексту-джерела ця інформація може бути вторинною).

Оформлення конспекту

Перш ніж розпочати написання конспекту потрібно вказати основні данні, які стосуються безпосередньо тексту-джерела: прізвище автора, назва роботи, рік і місце видання. Під час конспектування допускається скорочення слів, наприклад: стаття – ст., мільйон – млн. та ін.. Не допускаються скорочення в назвах та прізвищах. При використанні цитат потрібно слідувати правилам цитування (цитата береться у лапки, записується джерело і номер сторінки). У конспектах можуть використовуватися таблиці, діаграми, схеми. Для виділення проблемних питань, важливих моментів, можуть використовуватись різні помітки, репліки, оцінки. Наприклад: «!» означає згоду з тим, про що йдеться; «?» - сумніви; «!?» - здивування; «NB» - важливу інформацію; «Y» - найголовніше у тексті.

Способи конспектування

Існує два основних способи конспектування – прямий і опосередкований.

Прямий спосіб конспектування – це запис інформації, який відбувається під час її викладу. Цей запис подається у скороченому вигляді. Найбільш притаманний для записування лекцій, виступів, семінарів що проходять в усній формі. Для роботи з друкованими текстами не є підходящим, так як відбувається механічне переписування матеріалу без процесу його осмислення.

Опосередкований спосіб конспектування – це запис матеріалу, який здійснюється після прочитання, осмислення і логічного реконструювання тексту-джерела.

Техніка складання конспекту

Процес роботи накропітке заняття. Вміння працювати з текстом завжди буде необхідним і актуальним. Ця ідея розвивалась різними вченими та педагогами ще у XVIII – XX ст. Так, Ф. Паульсен писав: "все, чого досягає учень своєю власною активністю, краще ним запам'ятовується, ніж те, що він сприймає пасивно..."[2] В. В. Лермантов: "уміння користуватися науковою літературою - ледь не найважливіше із умінь"[3] Н. В. Кашин вказував, що "учень, під час роботи з книгою, проводить різноманітну конструктивну працю... Цю раціональну діяльність особливо треба відмітити: вона має за ціль побудову системи знань"[4]

Виділяють такі основні техніки складання конспекту, як:

первинне прочитання тексту-джерела: виявлення особливості матеріалу, його характеру, підкреслення невідомих термінів, слів та ін.;

вторинне прочитання тексту-джерела: виокремлення головного від другорядного, поділ інформації на логічні частини, розміщення їх у відповідному порядку;

основний зміст кожного смислового компонента занотовується у вигляді сконденсованої інформації після найменування теми;

конспект складається не лише з основних положень, але й з фактів, висновків, спостережень та їх обгрунтувань;

можливе використання реферативного способу викладу (наприклад: "автор вважає...");

власні коментарі, роздуми, ідеї розташовуються на полях.

10. Методика підготовки до семінарських занять. Головна мета семінарських занять-сприяти поглибленому засвоєнню найскладніших питань навчального курсу,спонукати студентів до колективного творчого обговорення,оволодіння науковими методами аналізу явищ і проблем,активізувати до самостійного вивчення наукової та методичної літератури. У процесі підготовки до семінару студенти самостійно відпрацьовують літературу,вчаться критично оцінювати різні джерела знань.Щоб самостійна робота була ефективною,студент має глибоко усвідомити її необхідність,мету й подальшу користь для себе. У практиці роботи вищої школи, як уже зазначалося, виділя­ють три дидактичних типи семінарів: просемінари, семінари і спецсемінари.Готуючись,студент має ознайомитись з планом семінарського заняття,рекомендованою літературою.Спочатку треба ознайомитись з матеріалом за темою семінару,що вміщений у навчальних посібниках.Це дасть змогу скласти загальне уявлення про тему,яку виносять на семінарське заняття.Якщо з цієї теми прочитано лекцію,то корисно прочитати конспект.Після цього розпочинається самостійна робота над вивченням першоджерел. Варто,щоб студент привчав себе виступати не за готовим текстом,читаючи його,а своїми словами,користуючись лиш коротким планом. Підготовка до виступу полягає в тому,щоб до кожного питання скласти на окремому аркуші короткий план з потрібними помітками.Такий підхід дасть змогу виробити вміння виявляти самостійність під час виступів на семінарі.

11)Обєкт і предмет політології.

Основним об´єктом дослідження політології є політична сфера, яку вивчають і аналізують у поєднанні з особливостями її функціонування і розвитку та зв´язками з економічною, соціальною й духовною сферами суспільства.

Отож, об´єктом політології є все те, що відноситься до прояву політичного:

– політична сфера, особливості її функціонування і розвитку;

– політична дійсність, політичне життя особи й суспільства, політичні відносини;

– політичні ідеї, теорії і доктрини, проблеми, події, прогнози, технології політичних процесів.

Щодо визначення предмета політології існують різні погляди. Деякі зарубіжні вчені визначають політологію як науку «про авторитетну, легітимізовану, консенсусну владу», тобто владу, що має підтримку суспільства, сприймається ним як обов´язкова, хоч і спирається на примус.

В американській енциклопедії політологію визначено як науку про характер і функції держави й уряду, через які держава здійснює владу.

Вчені з пострадянських країн також по-різному визначають політологію: як науку про систему закономірних взаємозв´язків соціальних суб´єктів з політичною владою, боротьбу за політичну владу; як сутність, форми й методи політичного владарювання; політичну культуру тощо.

Однак, на відміну від інших наук, що досліджують ці проблеми, політологія вивчає спосіб організації та здійснення влади. Такий підхід звужує предметне поле політології.

Останнім часом значного поширення набув системний підхід до визначення предметного поля політології. Згідно з ним її метою є дослідження тенденцій і законів структури, функціонування та розвитку політичного життя соціальних спільнот, залучення їх до діяльності з реалізації політичної влади та політичних інтересів (Ю. Шпак, Ж. Тощенко, В. Бабкін). Виходячи з цього, предметом політології, як раціонального відображення політики, є закономірності політичного життя в усіх його виявах: зміст, структура і функції, місце і роль політичної системи в його розвитку та функціонуванні, у здійсненні політичної влади.

Предметом політології є певна система знань про політичний об´єкт, а саме:

• історико-політичні вчення;

• закономірності становлення, функціонування, зміна політичної влади;

• джерела, рушійні сили політичного життя суспільства;

• сутність, природа, тенденції розвитку, механізми прояву політичного;

• конкретні прояви, процеси, відносини політичної дійсності, які вивчаються політологами;

• політичні інститути (конституції, центральний уряд, регіональне, місцеве управління, адміністрація та ін.);

• політичні партії, групи об´єднання, участь громадян в політиці, громадська думка;

• міжнародні відносини.

Сюди відносять також такі феномени, як: політична культура, ідеологія, політичні еліти, політичні партії та громадсько-політичні організації, рухи, владні відносини, держава, політична система, політична діяльність, політична поведінка, політичне лідерство, громадська думка й засоби масової інформації в політичному процесі, конфліктологія, етнодержавознавство тощо.

13)Структура політології як науки охоплює: 1. Загальну політологію, що вивчає історію і теорію політики, виробляє загальні теоретичні й методологічні основи її пізнання. 2. Теорію політичних систем та їх елементів, механізмів функціонування політичної влади, що досліджує проблеми утворення й функціонування держав, партій, суспільно-політичних організацій, політичних режимів шляхом вивчення конституційних та адміністративних питань, економічних та соціальних функцій управління, аналізу політичних інститутів, відносин між суб´єктами політики, політичної культури та комунікації і т. ін. 3. Теорію соціального управління, що вивчає форми й методи управління соціально-політичними, соціально-економічними, адміністративно-правовими та соціально-психологічними процесами, досліджує проблеми участі в політиці. 4. Теорію політичної ідеології, що досліджує роль і функції ідеології в системі політичної влади, історію та розвиток політичних теорій, концепцій, доктрин, особливості їх реалізації та існування в різних суспільствах. 5. Теорію міжнародних відносин, предметом якої є система міжнародних відносин, проблеми національної та світової політики, мирного співіснування держав з різним соціальним устроєм. Її складовими є геополітика, зовнішня політика, міжнародне право, діяльність міжнародних і міждержавних організацій. 6. Практичну політологію, яка здійснює прикладні та порівняльні дослідження в контексті конкретних політичних технологій Структура політології має свою внутрішню логіку й охоплює теоретичні та практичні основи: знання про закономірності функціонування й розвитку політичної діяльності в межах політичних відносин; знання про політичну систему як механізм організації та здійснення влади, про теорію міжнародної політики. На думку Ф. Бурлацького й Г. Шахназарова, структуру політології становлять: теорія політики і політичних систем, міжнародні відносини і світова політика, управління соціальними процесами, політична ідеологія, історія політичних учень. До спеціальних політичних наук відносять політичну географію, політичну психологію, політичну історію, політичну антропологію, політичну семантику, політичну етнографію та ін.

14)Політологія та інші науки про людину і суспільство

Питання про предмет є одним із найскладніших у політології, як і в більшості інших наук про суспільство. Здавалося б, відповідь на це питання лежить на поверхні: політологія (від грецьк. politika — державні й суспільні справи і logos — слово, поняття, вчення) — це наука про політику. Проте таке визначення є досить абстрактним і само по собі ще нічого не говорить про предмет цієї науки. Саму політику в сучасній науці розуміють неоднозначно, до того ж вона є об'єктом дослідження багатьох галузей наукового знання. Вражає вже сам перелік цих галузей: політична філософія, політична історія, політична соціологія, політична економія, політична психологія, правознавство, політична культурологія, політична етика, політична антропологія, політична етнографія, політична демографія, політична статистика, політична географія, політична екологія, біополітологія тощо.

Досить поширеним у політології є розуміння її як міждисциплінарної науки, що охоплює всі перелічені й подібні галузі наукового знання про політику. Так, у навчальному посібнику «Політологія» за редакцією А. А. Радугіна стверджується, що «політологія розглядається як цілісна, внутрішньо диференційована, міждисциплінарна наука, що складається з ряду галузей політичного знання, яке досліджує різні сторони політики на різних рівнях пізнання і під різними кутами зору: політичну філософію, теорію політики, політичну соціологію, політичну історію, політичну психологію, політичну антропологію, теорію міжнародної політики, політичну географію»1.

Такий підхід грунтується на ототожненні політології як науки і будь-яких наукових знань про політику. Він не розрізняє об'єкт політології — політику — з її предметом, яким при ньому також виступає політика. З одного боку, цей підхід відмовляє іншим наукам у праві на самостійне дослідження політики, проголошуючи політологією будь-яке наукове знання про політику, а з іншого — веде до необгрунтованого розширення предмета політології, ототожнення його з її об'єктом, розчиняє політологію в інших науках і фактично відводить їй, образно кажучи, роль бідної приживалки у багатих родичів, якими є усталені й безумовно визнані галузі наукового знання: філософія, історія, правознавство, соціологія, психологія тощо. Розширене трактування політології, включення до неї будь-якого наукового знання про політику, по суті, знімає питання про політологію як окрему навчальну дисципліну, оскільки жодна навчальна дисципліна не може охопити всю сукупність знань про політику.