1. Поняття національної та літературної мова

Національна мова – це мова окремої нації, якою говорить переважна більшість народу якоїсь окремої країни, включає в себе літературну мову, різні територіальні діалекти, а також професійні діалекти.

Літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах обслуговує культурне життя народу , всі сфери його суспільної діяльності. За функціональним призначенням це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

2. Мовна норма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головна ознака мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.

Розрізняють орфоепічні, графічні, лексичні, граматичні, стилістичні, орфографічні та пунктуаційні норми, опанування якими сприяє підвищенню культури мови.

Орфоепічні норми регулюють правильну вимову звуків, звукосполучень та наголошення слів. Лексичні норми встановлюють правила слововживання.

Граматичні норми передбачають правильне вживання граматичних форм слів, усталену побудову словосполучень, речень.

Акцентуаційні правильність вживання наголосу

Стилістичні норми визначають вживання мовних засобів відповідно до стилю мовлення.

Орфографічні норми охоплюють правила написання слів та їх частин.

Пунктуаційні норми регулюють вживання розділових знаків.

3. Мовна культура – це надійна опора у вираженні незалежності думки,

розвиненості людських почуттів, у вихованні діяльного, справжнього

патріотизму. Культура мови передбачає вироблення етичних норм

міжнаціонального спілкування, які характеризують загальну культуру

нашого суспільства

культура мови – показник її унормованості, що визначається

загальноприйнятими нормами.

Таким чином, наука, що вивчає нормативність мови, її відповідність

тим вимогам, що ставляться перед мовою в суспільстві, називається

культурою мови.

Культура мовлення, спираючись на здобутки мовної культури,

передбачає, по-перше, безумовне додержання (усно і на письмі) норм

літературної мови, по-друге, мовленнєву майстерність того, хто говорить,

або пише.

Функції мови:

1. Комунікативна, або функція спілкування

2. Номінативна, або функція називання.

3. Експресивна функція, або виражальна.

4. Ідентифікаційна функція.

5. Гносеологічна функція, або пізнавальна

6. Мислетворча функція, або когнітивна.

7. Естетична функція.

8. Культуроносна функція.

9. Гуманізуюча функція.

10. Волюнтативна функція

11. Виховна функція

12. Магічно-містична функція.

4. Основні комунікативні ознаки культури мовлення

Точність – одна з найважливіших ознак культури мовлення. Вона

утримує нас від зайвого говоріння. Ця ознака складається з двох

компонентів:

а) адекватне мовне вираження дійсності, тобто не суперечливе

життю;

б) вживання слів і виразів, узвичаєних для мовців, що володіють

нормами літературної мови.

Правильність – це насамперед правильне, не перекручене

розуміння понять, термінів, якими передаються ці поняття, доречне їх

вживання, зв’язок думок і понять у єдину теорію, ясність викладу.

Ясність мовлення визначається як її зрозумілість і забезпечується

точністю та логічністю.

Чистота мовлення є запорукою її виразності й естетичності.

Чистота мовлення тісно пов’язана з правильністю і нормативністю: якщо

у мовленні немає порушень лексичних, стилістичних, орфоепічних та

інших норм, воно вважається чистим. Отже, чисте мовлення – це таке, в

якому немає нелітературних елементів.

Виразність є ознакою культури мовлення всіх стилів. У наукових

текстах вона досягається точністю слів і логічністю викладу,

професійною лексикою і фразеологією.

Різноманітність і багатство мовлення можна вважати однією

ознакою, бо різноманітність – це наявність неоднорідних за змістом,

значенням, формою, забарвленням одиниць. А багатство мови – це

наявність у ній низки різноманітностей.

Одним з показників культури мовлення є естетичність. Вона

спирається на всі попередні ознаки: точність, логічність, чистоту,

доречність, лаконічність, виразність, різноманітність, образність, які у

взаємодії і пропорційності створюють гармонію усного чи писемного

тексту

5. ЛЕКСИКОГРАФІЯ словникарство — розділ мовознавства, пов’язаний зі створенням словників та опрацюванням їх теоретичних засад. Відповідно до цього виділяють практичну і теоретичну лексикографію. Тісно пов’язана з лексикологією. Л. виникла з практичних потреб пояснення незрозумілих слів, яке початково здійснювалося у вигляді глос (див. Глосографія), тобто тлумачення написів на полях і в тексті рукописів книг.Основна функція — пояснення малозрозумілих слівъ

6. Розрізняють два типи словників – енциклопедичні і лінгвістичні (філологічні).Енциклопедичними словниками називаються словники, у яких наводяться відомості про позначувані словами явища і предмети, а також наукові поняття, біографічні довідки про окремих осіб, відо-мості про населені пункти, країни, різні події тощо.У лінгвістичних словниках наводиться інформація про слова (тлумачення прямих і переносних значень слів, з’ясування семан-тичних відношень між словами (синонімічних, антонімічних), відо-мості про написання, вимову або походження). Є такі типи лінгвіс-тичних словників: орфографічні словники, етимологічні словники, тлумачні словники.

7. Мовленнєвий етикет, необхідний для досягнення комунікації,

реалізується спеціальними мовними засобами, скерованими на

з’ясування, підтримання, припинення комунікації

Різні мови світу виробили спеціальні лексичні, морфологічні,

синтаксичні засоби вираження ввічливості, спеціальні етикетні мовні

формули, які становлять мовленнєвий етикет.

Вербальна комунікація використовує як знакову систему мову найбільш універсальний засіб людського спілкування.Спілкування вербальними засобами є не що інше як використання живого слова в передачі інформації. Лише людині притаманно вербалізувати свої почуття, емоції, поведінку через слово, що доводить її до найвищого ступеня розвитку порівняно з іншими представниками тваринного світу. Мова є явищем не тільки лінгвістичним, а й психологічним, естетичним і суспільним, вона охоплює всі сфери суспільного життя: науку, освіту, мистецтво та ін.

8. Існує чимало типових комунікативних ситуацій, котрі називаються етикетними, в них взаємини між тими, хто спілкується, стоять на передньому плані, а не є тлом, на якому сприймається зміст мовлення, чи етикетною «приправою» до змісту. Це ситуації вітання, знайомлення, прощання, вибачення тощо.

У суспільному житті людини такі ситуації трапляються безліч разів. І було б нелегко, та й недоцільно, щоразу придумувати вислови, фрази для їх мовного оформлення. Позаяк ці ситуації мають стандартний, типізований характер, то їхнє мовне «забезпечення» є стереотипним, тобто узвичаєним, усталеним. Немає потреби доводити, що такі стереотипи полегшують мовленнєве життя людини. Навіщо видумувати, як і що казати, коли існують «комплекти» готових фраз, словесних формул для кожної із типових ситуацій, і потрібно тільки зробити вдалий вибір із цього набору. Однак і ці комплекти, й особливості їх застосування необхідно добре знати.