51) Повість минулих літ — літописне зведення, складене в Києві на початку 12 століття, пам'ятка історіографії та літератури Київської Русі.

«Повість минулих літ» — перша в Київській Русі пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов'янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди. Відомі три редакції «Повісті минулих літ»: перша — складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором з літописних зведень поч. XII ст. з доведенням розповіді до 1113; друга — ігуменомВидубицького монастиря Сильвестром у 1116; третя виготовлена у Видубицькому монастирі 1118 для Мстислава — сина Володимира II Мономаха.

52) З формуванням нових суспільних відносин почалося збирання і записпоширених у народі правил взаємостосунків між різними верствами населення країни. З'явилися писані закони. Початок юридичному оформленню законодавства був покладений збіркою законів під назвою «Руська Правда». До нас дійшло понад 100 списків цього історичного документа, переписаних протягом XIII-XVIII ст.

Вважають, що автором найстарішого варіанта «Руської Правди» був князь Ярослав. Тому цей перший короткий список дістав назву «Правда Ярослава». Пізніші списки значно доповнили сини й онуки князя.У першому варіанті документа зберігся значний вплив родових звичаїв, у тому числі й кровної помсти. У цілому ж закони «Руської Правди» визначали правове становище різних груп тогочасного населення. У кодексі чітко виражені норми кримінального права, зокрема покарання за вбивство, образи, крадіжку.

Відбилася в законі й станова боротьба: вбивства княжих слуг, розорювання несправедливо встановленої межі, втечі селян і слуг від лихих власників. Оформлення писаних законів, поява княжих суддів (ябедників) та збирачів штрафів (вірників) піднесло внутрішню міць і міжнародний авторитет Русі. У майбутньому закони «Руської Правди» послужили основою законодавства України, Білорусі, Литви, Москви.

53) Слово о полку Ігоревім (Слово о плъку Игоревѣ; «Слово про Ігорів похід», «Слово о полку Ігореві, Ігоря сина Святославля, внука Ольгова») — героїчна поема кінця XII ст. Оригінал твору відкрив граф Олексій Мусін-Пушкін, відкупивши його в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Йоіля 1791 р., і видав друком уПетербурзі 1800 р. Сам рукопис і більшість друкованих примірників «Слова…» згоріли під час московської пожежі 1812 року. Брак оригінального списку викликав уже на початку XIX ст. появу скептиків, які вважали «Слово…» пізнішим фальсифікатом. Переважає думка про безпідставність усіх закидів сфальшування, до цього чимало спричинилися різні знахідки. Ще 1818 р. К. Калайдович знайшов у псковському Апостолі 1307 р. приписку запозичену з «Слова…», 1829 р. Р. Тимковський видав список «Задонщини», що була наслідуванням або, як писав М. Сперанський, плагіатом «Слова…». Вже ранні дослідники відкрили зв'язок «Слова…» з українською народною поезією.  Широко поставлене дослідження «Слово…» у XX ст., існує понад 700 поважних праць про «Слово…» різними мовами, у тому числі праці українських дослідників . Через відомі політичні умови перед у дослідах над «Слово…» вели російські вчені. Зваживши, що мова, якою написано «Слово…», в основідавньоруська мова, поему зараховують до своєї літератури українці, білоруси і росіяни. Проте ніхто з поважних учених не заперечує, що поема постала в Україні і що багато її мовних і поетичних засобів мають яскраво український характер. У 1920-их рр. М. Скрипник домагався визнати приналежність «Слова…» лише до української літератури. Така позиція М. Скрипника цілком виправдана: твір присвячено військовим дружинам і землі Трояні (Троянь - Провідна зоря, Христинівка України).

70) Грамота до всього українського народу — перший офіційний документ Української Держави. Звернення програмного характеру гетьмана Павла Скоропадського. Оприлюднене 29 квітня 1918 року, в день скинення ним Центральної Ради. Проголошував встановлення одноосібної влади гетьмана. Основний автор тексту — Олександр Палатов. «Грамота до всього українського народу» сповіщала українське населення про повалення Центральної ради і уряду Української Народної Республіки, а також проголошувала встановлення диктатури гетьмана Павла Скоропадського до часу обрання всеукраїнського парламенту —Сейму.

У «Грамоті» підкреслювалося, що після укладання Брестського договору та визволення України військами Центральних держав, уряд Української Народної Республіки не спромігся забезпечити виконання міжнародних домовленостей, а також виявився не здатним встановити політичний і соціально-економічний порядок в країні. У зв'язку з цим Павло Скоропадський перебирав на себе тимчасово всю повноту влади і проголошував себе гетьманом всієї України.

64) Брошу́ра «Самості́йна Україна» — публіцистичний твір авторства Миколи Міхновського, написаний у 1900 році. Деякий час виконував роль політичної програми Радикальної Української Партії. Твір торкається політичних, правових та філософських аспектів буття української нації і держави.

У «Самостійній Україні» Міхновський виступив фундатором національно-радикальної політично-філософської течії, засадничими положеннями якої стали цілковита самодостатність української ідеї та її цілковита окремішність від ідеї загальноросійської (в тому числі і революційної), необхідність здобуття Україною політичної незалежності та досягнення соборності без огляду на можливі конфлікти і в якнайшвидший час та лідерство української інтелектуальної еліти в боротьбі (коли треба, то й збройній) за державну незалежність. Здоровий націоналізм, стверджувалось у «Самостійній Україні», покликує до історичного життя нові народи, веде до розпаду приречених історією імперій. У бракові такого націоналізму серед широкого загалу українців Міхновський бачить основну причину нещасть своєї нації. Головними опонентами Міхновського виступають не «чужинці», а «українофіли, що виробили релігію лояльності», українська інтелігенція, яка в попередніх своїх поколіннях не узгоджувала свої інтереси з інтересами народу, зраджувала, покидаючи його в найгірші часи. Її репрезентанти «надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії». Саме «українофіли» зробили український національний рух чимось смішним і ганебним і тим самим відштовхнули від українства «цілу молоду Україну». Без інтелектуального та чуттєвого впливу молодого покоління (яке, на думку Міхновського, мусить сформувати «українську інтелігенцію третьої формації») на політичний зміст національної ідеї, здобуття Україною державності неможливе.