8)Місце і роль українського козацтва у вітчизняній історії абсолютно унікальні, особливі, не мають аналогів в історії інших народів, у тому числі і тих, в яких були подібні формування (донські, терські, яїцькі козаки в Росії, таборити в Чехії, гаренцери або гранчари в Хорватії; ускоки й гайдуки в південних слов’ян, румунів та угорців тощо). Без перебільшення, на певному етапі історичного буття українського народу козацтво виступало провідною і організуючою силою в боротьбі за національневизволення. Ототожнення в очах зовнішнього світу термінів “українець” і “козак” також свідчило про велику репрезентативну роль останнього в історії України.

Таким чином, основні аспекти ролі козацтва в українській історії такі:

по-перше: протягом другої половини ХV – першої половини ХVІІ ст. саме воно відіграло вирішальну роль в господарському освоєнні півдня України, воно започатковує на українських землях нову суспільно-економічну добу – буржуазну, в основі якої вільна праця, приватна власність, товарно-грошові відносини, тобто вільний господар;

по-друге: в конкретно-історичній ситуації українських земель козацькому стану, що формувався, доводилося, окрім виробничо-трудової діяльності, займатися і військовою, виступаючи озброєною силою на захист народу від фізичного знищення і рабства внаслідок татаро-турецької агресії, тобто козацтво - оригінальне поєднання – хлібороба і воїна, селянина і лицаря, руйнівника і творця.

по-третє: козацтво виявило великі потенційні можливості і динамізм у процесі не лише самоорганізації власного стану, а й становлення нових, відмінних від середньовічних, суспільних відносин. Відбулась організація “козацького устрою”, що відзначався демократичністю, його життя і устрій став альтернативою деспотизму, кріпацтва, тоталітаризму, воно вписувалось в європейський шлях розвитку цивілізації;

по-четверте: козацтво спромоглося виробити кодекс “козацьких прав і вольностей” – неписаних етичних правил, природних прав і правових норм, що визначали його статус у суспільстві і стали притягальним ідеалом для широких верств українського суспільства;

по-п’яте: на відміну від російського українське козацтво стало виконувати також “історичну місію національного речника українського народу, набув аючи функції носія української державності” (оскільки російська держава існувала, то в російського козацтва такої місії і не могло бути). Українське козацтво – це реакція на європейське відродження, творення моноетнічних національних держав, воно обєднало еліту нації та всі інші верстви населення від селянина-втікача до князя, шляхтича, його ядром була українська шляхта /тогочасний прототип інтелігенції/,тому козацтво стає порятунком нації і держави.

100) В'ячеслав Максимович Чорновіл - відомий український політик, державний діяч, публіцист і журналіст - народився 24 грудня 1937 року в селі Єрки Звенигородського району (нині Катеринопільський) Черкаської області. 1955 року майбутній політик закінчив Вільхівецьку середню школу і того ж року вступив до Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників разом із І.Світличним, І.Дзюбою, Є.Сверстюком, А.Горською, М.Плахотнюком, Л.Танюком, В.Стусом, Г.Севрук. Кілька разів був ув'язнений за "антирадянську пропаганду". Перебував у мордовських таборах суворого режиму і на засланні. Один із ініціаторів створення Української Гельсінської спілки. У травні 1985 року В'ячеслав Чорновіл повернувся в Україну, де продовжив політичну діяльність. Від часу створення (8-10 вересня 1989 року) Народного Руху України (НРУ) В'ячеслав Максимович - член Руху та його ради, з березня 1992 - співголова, а з грудня 1992 року - голова НРУ. Восени 1991 року Чорновіл був кандидатом у Президенти України (2 місце, 7 420 727 голосів або 23,27%). У жовтні 1991 року на козацькій раді В'ячеслава Чорновола обрано гетьманом українського козацтва. Із квітня 1992 року - на постійній роботі в парламенті України: народний депутат України двох скликань - 1994 і 1998 років, керівник депутатської фракції Народного Руху України. З 1995 року - член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи. 25 березня 1999 року Чорновіл повертався з Кіровограда, це було останнє його відрядження... він загинув в автокатастрофі на шосе під Борисполем. Через рік після смерті йому було присвоєно звання Героя України. Його трагічна загибель, причини якої з'ясовуються й досі, стала несподіванкою для багатьох. Чорновіл завжди йшов уперед, бо знав: на його боці правда, за його спиною - держава, яку він мусить боронити і відстоювати. За його словами, якби довелося починати все спочатку та вибирати, він би обрав життя, яке прожив. На місці загибелі встановлено козацький хрест. Поховано видатного українського державного діяча на центральній алеї Байкового кладовища. На фото: В'ячеслав Чорновіл на з'їзді Народного Руху України.

99) Український політичний і військовий діяч Головний Командир УПА (1943-1950), генерал-хорунжий

Роман Шухевич народився 30 червня 1907 року у Львові. У 16 років став на шлях національно-визвольної боротьби і до кінця життя залишився вірним справі визволення України. З 1923 року - один з наймолодших членів Української Військової Організації (УВО). 1926 року став студентом архітектури Львівської політехніки. Член Організації Українських Націоналістів (ОУН) з 1929 року, займав посаду Бойового референта Крайової Екзекутиви ОУН.

За участі Р. Шухевича проведено бойові акції проти польських поневолювачів. Заарештований у червні 1934 р. та ув'язнений у польському концтаборі Береза Картузька до 1937 року.

Як один з організаторів штабу "Карпатської Січі" восени 1938 року бере активну участь у війні Карпатської України проти мадярських окупантів.

На початку німецько-совєтської війни (1939-1945) організатор і командувач "Дружин українських націоналістів" (ДУН). Рятуючись від переслідувань німецьких карально-поліційних органів, продовжує революційну боротьбу зі зброєю в руках. З березня 1943 року - військовий референт ОУН самостійників-державників, а з листопада 1943 - Головнокомандувач УПА. З липня 1944 року - Голова Генерального секретаріяту Української Головної Визвольної Ради (УГВР), підпільного уряду воюючої України.

Та найбільшої слави у пам'яті нащадків Р. Шухевич заслужив як талановитий організатор і Головний Командир Української Повстанської Армії, - "Армії Нескорених", що вела боротьбу за свободу і державність України як проти гітлерівських, так і проти більшовицьких окупантів.

Вранці 5 березня 1950 року в останньому бою з військами МВД-МГБ в селі Білогорща, що на Львівщині, генерал-хорунжий УПА Роман Шухевич-Тарас Чупринка загинув геройською смертю.

98) Бандера Степан Андрійович - український політичний діяч, ідеолог українського націоналiстичного руху хх століття, голова Проводу оун-б.

Народився 1909 року у селі Старий Угринів, Калуського повіту (тепер Івано-Франківська обл) в родині священика. Закінчив Стрийську українську гімназію, навчався на агрономічному факультеті Львівської вищої політехнічної школи. Належав до скаутської організації "Пласт", товариств "Сокіл", "Основа", "Сільський господар", "Просвіта".

У 1929 році з моменту створення Організації українських націоналістів став її членом, а з 1933 - він крайовий провідник ОУН. У 1934 році його ув'язнено до Брестської тюрми, звідки втік після нападу Німеччини на Польщу. Взяв участь у проголошенні 30 червня 1941 року у Львові Акта відновлення Української держави. 5 липня 1941 року гітлерівці заарештували С. Бандеру, а потім кинули до концтабору Маутхаузен, де він перебував до кінця війни. У повоєнні роки Степан Бандера жив у Німеччині, керував ОУН та писав теоретичні праці з питань політики та ідеології. До останнього дня Степан Бандера відстоював інтереси свого народу і мріяв побачити Україну незалежною державою.

15 жовтня 1959 року Степан Бандера був убитий у Мюнхені на порозі власного помешкання. Експертиза встановила, що "смерть прийшла внаслідок насильного способу через отруєння ціанистим калієм".

Герой України (звання присвоєно 20 січня 2010 року. Указ про присвоєння звання скасований Донецьким окружним адмiнiстративним судом 2 квітня 2010 року).Рішенням Луцької міської ради від 17.12.2010 № 2/13 Бандері Степану Андрійовичу присвоєне звання «Почесний громадянин міста Луцька».

97) Народився Євген Коновальць 14 червня 1891 року в галицькому селі Зашків у родині народного вчителя Михайла Коновальця. З 1901 р. навчався в Академічній гімназії у Львові. В першу світову війну Коновалець був прапорщиком австро-угорської армії. В квітні 1915 р. разом зі своєю частиною довелося йому воювати на горі Міківці. Тут, в результаті шквального наступу росіян, він потрапив у російський полон. Роки проведені у таборах для військовополонених, спочатку в Чорному яру, а потім у Царицині та Дубовці, стали етапом кристалізації військової доктрини українства. Звільнившись з полону, виступив у Києві як співорганізатор Галицько-буковинського Куреня, пізніше – Куреня Січових Стрільців, який він очолив і який відзначився в придушенні більшовицького повстання у боях проти наступу військ Муравйова, а потім після Берестейського миру (1918 р.), в українському наступі за визволення Києва. 1 березня 1918 р. К. розбудував частину, перейменовану на полк Січових Стрільців, котрий згодом, після гетьманського державного перевороту, роззброїли німці. Під час гетьманатуЄвген К. очолив формацію на боці Директорії, що брала активну участь у протигетьманському повстанні. А згодом розбудував загін у дивізію,корпус і групу Січових Стрільців.Щоб вирвати українство з атмосфери політичної мізерії у сфери великих замислів і великих діл, на шлях підтримання і виплекування всього найкращого, що зродила революція, треба було людиною незвичайного калібру. Такою людиною був К. 1 це виявилось уже в заснуванні Української військової організації (УВО). УВО поєднувало суто військову діяльність з просвітницькою. Засади всеохоплюючої діяльності викликали найлютішу протидію окупаційних властей.Євген К, виходячи зі своїх переконань починає роботу щодо об’єднання всіх сил в одну, яка б могла чинити не тільки збройно-революційний спротив окупантам, а й поглиблювати та поширювати ідейно-політичний світогляд серед широких верств українців. 12 липня 1927 р. утворено Союз організацій українських націоналістів, головою якого було обрано полковника Євгена К.. Перший конгрес українських націоналістів, на якому замість УВО і розпорошених гуртків створено ОУН – Організація Українських Націоналістів, -відбувся у Відні 28 січня – З лютого 1 929 р. Тоді ж ухвалено Політичну програму, яка давала бачення перспективи майбутньої суверенної та соборної Української держави на засадах чинного ідеалізму.Між тим, обставини змушують Є.К. переїхати до Женеви. Тут він продовжує пропагувати українську справу. Це викликало переполох серед дипломатичного корпусу держав-окупантів, зокрема Польщі та СССР. Вони починають тиск на швейцарський уряд з метою позбавити К. права на перебування у країні. Є.К. і ОУН стали об’єктами чітко спланованої акції. За цих обставин він змушений переїхати до Риму.На весні 1938 р. Є.К. мав намір нелегально побувати на території УССР, щоб особисто проаналізувати можливі шляхи зростання ОУН. З цією ж метою він здійснив поїздку до Роттердама. Мав зустрітися зі зв’язковим, що діяв на сході України. Така зустріч відбулася 23 травня 1938 р. в кафе “Атланта”, яка привела до трагічної загибелі К..

96) ПЕТЛЮРА СИМОН ВАСИЛЬОВИЧ (10(23).5.1879 — 25.5.1926) — визначний укр. громад.-політ, і держ. діяч, публіцист. Н. у передмісті Полтави. Походив із давніх козацьких і священицьких родин. Після закінчення бурси П. 1895–1901 навчався у Полтавській духовній семінарії. Був виключений за вияв рев.-нац. настроїв і запрошення до семінарії композитора М. Лисенка. З 1900 — член Революційної української партії (1905 реорганізована в Українську соціал-демократичну робітничу партію). Під загрозою арешту восени 1902 виїхав на Кубань, де працював учителем, архівістом, був членом Чорноморської вільної громади РУП у Катеринодарі. У грудні 1904 на конференції РУП у Львові виступив проти об’єднання з РСДРП. Кілька місяців навчався на ун-тських курсах українознавства у Львові, якими керував М. Грушевський. На поч. 1906 редагував у Петербурзі парт, орган «Вільна Україна». З липня 1906 — секретар київ, щоденника «Рада», а від літа 1907 до 1908 — співредактор легального соц.-дем. часопису «Слово». З 1912 — редактор російськомовного журн. про Україну «Украинская жизнь» у Москві, всякому публікувались М. Грушевський, Д. Донцов, С. Русова, Є. Єфремов, М. Торький. У роки Першої світової війни 1914-18 — працівник Союзу земств і міст, голова Українського військового комітету Зх. фронту у Мінську. Своє ставлення до війни П. виклав у статті-відозві «Війна і українці». У публікації П. доводив, що українці лояльно виконують свій обов’язок перед Російською державою і висловлював надію, що в майбутньому ставлення  рос. влади до укр. питання зміниться. П. був одним із провідних діячів укр. нац.-дем. революції: з березня.1917 — член УЦР, з травня — голова Українського військового генерального комітету, з червня — генеральний секретар військ, справ (у грудні 1917 П., не погоджуючись із соціалістичною орієнтацією глави уряду В. Винниченка, пішов у відставку). У січні-лютому 1918 сформував Гайдамацький кіш Слобідської України і брав активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. За Гетьманату очолював Київське губ. земство і Всеукр. союз земств, організував упорядкування могили Т. Шевченка і Чернечої гори у Каневі. За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств у липні заарештований. Під час повстання проти гетьманського режиму у листопаді 1918 звільнений з в’язниці і обраний до складу Директорії УНР. З листопада 1918 — Головний отаман Армії УНР. У лютому 1919 вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР. На чолі об’єднаних укр. збройних сил 30.8.1919 здобув Київ. 5.12.1919 виїхав у Варшаву для орг-ції військ.-політ, союзу з Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативи укр. і польськ. уряди підписали у квітні 1920 Варшавський договір 1920. З Листопада 1920 керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарнові, Ченстохові, Варшаві). 31.12.1923 виїхав до Австрії, а згодом —до Угорщини, Швейцарії. У жовтні 1924 оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов’язки голови Директорії УНР і Головного отамана УНР. Підступно вбитий більшовицьким агентом С.-Ш. Шварцбартом 25.5.1926 Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі.

95) Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) – історик, науковець, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, громадський та політичний діяч.

Народився Михайло Грушевський в м. Холм (нині м. Хелм, Польща). З часом його родина переїхала на Кавказ, де Михайло навчався у 1-й Тифліській класичній гімназії. У 1890 р. він закінчив історичне відділення історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира. В університеті М. Грушевський працював під керівництвом Володимира Антоновича. За успіхи в науковій роботі його залишили на кафедрі для подальшої наукової та педагогічної роботи як професорського стипендіата. У травні 1894 р. він захистив магістерську дисертацію і отримав ступінь магістра. Того ж року за рекомендацією

В. Антоновича М. Грушевського призначили на посаду ординарного професора кафедри всесвітньої історії Львівського університету.

Саме у Львові М. Грушевський розпочав активну науково-організаторську діяльність. Своєю діяльністю М. Грушевський сприяв переходові української науки в Східній Галичині від поодиноких індивідуальних історичних пошуків до організованого, колективного й систематичного вивчення історії України. Крім того, М. Грушевський був першим, хто звернув увагу на проблему підготовки наукових кадрів. Він створив власну наукову школу, до складу якої входили історики І. Крип’якевич, В. Герасимчук, С. Томашівський, І. Джиджора,

М. Кордуба, І. Кревецький, О. Терлецький.

Працюючи у Львові, М. Грушевський написав численні наукові праці та видав томи документів з історії України. Це дало йому підстави опублікувати у 1904 р. в Санкт-Петербурзі статтю «Звичайна схема руської історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства», де він виклав концепцію самостійного історичного розвитку українського народу, окремішного від своїх сусідів як походженням, так і політичним, економічним та культурним життям. Реалізовані ці ідеї були в багатотомному виданні «Історія України-Руси» - найбільшій науковій праці вченого.

Окрім наукової діяльності М. Грушевський активно займався громадсько-політичними справами. Він був одним із засновників Української національно-демократичної партії (1899). Підтримував ідею автономії українських земель у складі Австро-Угорщини.

Після революції 1905-1907 рр. М. Грушевський переніс свою діяльність до Києва. Тут ним було створено Українське наукове товариство (УНТ) і розпочалася праця над «Записками Українського наукового товариства в Києві». У вересні

1907 р. М. Грушевський увійшов до складу позапартійного українського громадського об’єднання – Товариства українських поступовців, яке стало єдиною до 1917 р. українською організацією ліберального спрямування.

В ніч з 3 на 4 березня 1917 р. під тиском революційних подій в Росії в Києві утворилася Українська Центральна Рада (УЦР). Період існування та діяльності Центральної Ради став періодом найвищого злету політичної, громадської та державної діяльності М. Грушевського. Він став головним ідеологом української революції, творцем її концепції й разом з УЦР пройшов шлях від вимог обмеженої національно-територіальної автономії до становлення самостійної України.

Центральна Рада діяла протягом 14 місяців. Першим Універсалом було проголошено автономію України в складі Російської федеративної республіки. Згідно з Другим Універсалом Центральна Рада почала розробку закону про автономний устрій України. Третім Універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, а 22 січня 1918 р. Четвертим Універсалом — повну політичну незалежність та суверенітет української держави. Під керівництвом М. Грушевського урядом УНР приймалися важливі рішення про державні атрибути, а також здійснювався конституційний процес. Він особисто брав участь в розробці Конституції УНР, яка була прийнята 29 квітня 1918 року. Однак цьому документу не судилося бути втіленим, бо того ж самого дня в Києві стався державний переворот на чолі з П. Скоропадським і М. Грушевському довелося перейти на нелегальне становище. Ліквідація УЦР поклала край державній діяльності М. Грушевського. У підпіллі він здебільшого займався науковою працею, брав участь в обговоренні питання про заснування Української академії наук, однак від пропозиції П. Скоропадського очолити новостворену академію відмовився.

У лютому 1919 р. М. Грушевський переїхав до м. Кам’янець-Подільського, а потім до м. Станіслава (нині м. Івано-Франківськ). У березні того ж року емігрував до Праги, потім до Відню. В еміграції М. Грушевський продовжував свою публіцистичну та наукову діяльність. Крім того, він долучився до створення міжнародної організації – Комітету незалежної України, яка інформувала світову громадськість про політичні цілі українського народу, а також заснував у Празі Український соціологічний інститут.

У грудні 1923 р. М. Грушевського заочно було обрано академіком кафедри історії українського народу Всеукраїнської Академії наук України (ВУАН), а на початку березня 1924 р. за дозволом ЦК КП(б)У вчений повернувся в Україну, де розгорнув активну діяльність в напрямку розбудови радянської історичної науки. Зокрема, він розробив проект Українського історичного інституту та Інституту для досліду пережитків примітивної культури і народної творчості України (1928); прагнув перевести з Праги до Києва Український соціологічний інститут. В цей час історик продовжував працювати над своїми фундаментальними працями – «Історія України-Руси» та «Історія української літератури».

На жаль, з осені 1929 р. почався погром історичних установ, створених М. Грушевським. Одночасно почалася огульна критика історичних та політичних поглядів вченого. 7 березня 1931 р. М. Грушевський переїхав до Москви, а 23 березня його заарештували та звинуватили у керівництві неіснуючою контрреволюційною організацією «Український національний центр». Він визнав себе винним і невдовзі його звільнили з-під арешту. Однак здоров’я М. Грушевського та його моральні сили були підірвані.

У жовтні 1934 р. він поїхав лікуватися до одного з кісловодських санаторіїв. Несподівано вчений захворів і невдовзі після операції помер. Його тіло було перевезене до Києва та поховане на Байковому цвинтарі.

Михайло Грушевський — це вчений світового рівня, творча спадщина якого близько двох тисяч праць з історії, історіографії, соціології, літератури, етнографії, археології, фольклору. Він показав, що еволюція людства, попри всі складнощі, має тенденцію до встановлення справедливого демократичного ладу. Влада у державі має належати особам, обраним народом на демократичних засадах, працювати для народу, спиратися на волю його більшості. Очоливши Центральну Раду, він був глибоко переконаний, що нова українська державність має базуватися на принципах демократії і закону. Своєю працею М. Грушевський закладав міцні підвалини української державності.

88)  П.Калнишевський народився на св. Петра, 20 червня 1690 р. Документи вперше згадують про нього як про військового осавула в 1750 р. У травні 1755 р. П.Калнишевський у складі депутації Війська Запорізького був відряджений до Петербурга. Посланці домагалися скасування мита на товари, які ввозилися до Запоріжжя, а також збільшення річної плати Війську Запорізькому. Перебування депутації в Петербурзі тривало більше року. Кожне з порушених питань викликало тривалу бюрократичну тяганину й нескінченне листування.

У 1757 р. П.Калнишевський вдруге обійняв посаду осавула, а в 1758 р. його обирають військовим суддею. Кошовим отаманом уперше він став у 1762 р. у віці 72 років і перебував на цій посаді менше року. В 1765 р. П.Калнишевський знову обраний кошовим і залишався ним до знищення Запорізької Січі у 1775 р.

Російський уряд намагався максимально використати запорізьких козаків у воєнних діях проти Туреччини, зокрема, у війні 1768-1774 рр. Кошовий отаман, якому в 1768 р., на початку війни, було 78 років, а на її закінчення – 84 роки, показав себе талановитим полководцем. 5 січня 1771 року Катерина ІІ видала указ, яким «за отличные в прошлую и нынешнюю кампании отлично-храбрые противу неприятеля поступки и особливое к службе усердие» пожалувала П.Калнишевському золоту медаль, оздоблену діамантами, з власним портретом. Цю медаль слід було носити на шиї на Андріївській стрічці. Ще 16 запорізьких старшин отримали золоті медалі вартістю 30 червінців без діамантів.

Під час війни з Туреччиною українські козаки настільки прославилися  своєю мужністю і військовою доблестю, що багато хто з російських офіцерів і сановників вважали за честь записатися в один із 38 козацьких куренів. Першим записалися граф Панін та князь Прозоровський, згодом – астроном Ейлер, у 1772 р. – фаворит імператриці генерал-поручик Потьомкін. За давнім козацьким звичаєм його нарекли новим прізвиськом – Грицьком Нечесою (за велику патлату білу перуку).

Кючук-Кайнарджійська угода Росії з Туреччиною 10 липня 1774 року, що завершила війну, стала черговим поштовхом для царизму в реалізації смертного вироку Запорізькій Січі. Вищі урядові чиновники Росії П.Румянцев, М.Панін, Г.Потьомкін вважали, що Запорізька Січ як бастіон проти турецько-татарської експансії стала непотрібною. А на думку імператриці Катерини ІІ, існування в тилу імперії Запорізької Січі було надто небезпечним для монархії. Не забула імператриця й того, що під час селянської війни під проводом О.Пугачова Запоріжжя підтримувало повсталих і багато хто з її учасників знайшли притулок на Січі.

Для ліквідації Запорізької Січі були використані війська під керівництвом генерала Текелі загальною кількістю понад 100 тис. осіб, що поверталися з російсько-турецької війни. Царські війська швидко зайняли Запоріжжя, певною мірою завдяки раптовому нападу, а також малочисельній силі січової залоги. Більшість козаків у той час розійшлися по домівках або подалися на промисли. Та й сам кошовий П.Калнишевський не хотів пролиття козацької крові, стримував запорожців, не дозволив відімкнути пушкарню, де зберігались гармати, порох, кулі та інша зброя.

Про трагічну долю колишніх запорізьких керівників не могли довідатись навіть найближчі родичі. Лише значно пізніше, майже через століття, дослідники встановили, що кошового П.Калнишевського заслали в Соловецький монастир, військового писаря Глобу – в Туруханський, а військового суддю Головатого – в Тобольський монастир. Останній кошовий отаман запорізьких козаків провів чверть століття в нелюдських умовах, він був по суті живцем замурований у кам’яному мішку. Лише тричі на рік – на Пасху, Преображення та Різдво – його виводили з келії.

У 1801 р. новим російським царем став Олександр ІІ. Було оголошено загальну амністію, однак, 110-річний П.Калнишевський відмовився залишати монастир, вказавши в «проханні» на царське ім’я: «…не можу одважитися йти в дорогу таку далеку, а вирішив залишок днів моїх присвятити служінню єдиному Богу у цьому блаженному усамітненні, до якого за двадцять п’ять років звик я остаточно…».

Помер П.Калнишевський на 113 році життя 31 жовтня 1803 року. Похований біля Свято-Преображенського собору Соловецького монастиря.

78) Ярослав — син князя Володимира — князював у Новгороді. Дізнавшись, що його брат Святополк убив своїх трьох братів Бориса, Гліба і Святослава, він пішов війною на нього. Князь Ярослав при допомозі варягів переміг військо підступного брата з його помічниками-чужинцями поляками на чолі з королем Болеславом Хоробрим і печенігами й заволодів Києвом (перший раз у 1016, другий — 1018 р.).

Князя Ярослава називали в народі Мудрим за розумне правління державою, любов до науки, турботу про релігійну освіту й кодифікацію українського звичаєвого права в збірнику прав із назвою «Руська правда». Крім цього, він завершив християнізацію Київської Русі, хоча навернення деяких племен до Христової віри ще довго тривало після смерті князя (наприклад, плем’я карелів із новгородсько-псковської землі прийняло хрещення 1227 р.).

Ярослав продовжував розпочату Володимиром Великим розбудову держави на засадах Христової віри. «Воло димир землю зорав і розпушив, хрещенням просвітив, Ярослав засіяв книжними словами серця віруючих людей, — зазначав літописець, — а ми пожинаємо, учення приймаючи книжнеє».

Ярослав зміцнював і забезпечував розвиток Української держави в усіх напрямах, яка за часів його правління досягла найбільшого розквіту та могутності. Держава Ярослава Мудрого стала імперією, яка об’єднувала всі племена, утворюючи український народ. Вона охоплювала територію до Кавказьких гір і далеко на північ, де проживали фіно-монгольські племена, з яких згодом постав московський народ. До неї також належали балтійські племена.

Основним своїм завданням Ярослав уважав поширення християнства у власній державі. До того ж він прагнув зробити її більш монолітною та цивілізованою через уведення на всіх її землях єдиного й справедливого писаного закону. Київський правитель надавав великої уваги поширенню освіти й писемності в державі. Він засновував школи при церквах, дбав про виховання власного духовенства. У літописному записі 1030 р. розповідається, що князь наказав віддати 300 дітей старост і священиків Новгорода для навчання на священиків.

Водночас Ярослав уживав заходів для розповсюдження книжок. Як оповідає «Повість минулих літ», «…він зібрав переписувачів багатьох, і перекладали вони з грецької слов’янською мовою. І написали вони безліч книг, якими навчаються віруючі люди і насолоджуються навчанням божественним»; «…книги суть ріки, наполняющи вселеною ся суть изходи мудрости, книгам бо єсть неисчетная глубина сими бо в печали утішаеми есмы, си суть узда воздержанию». При храмі Св. Софії Ярослав Мудрий заснував першу в Київській Русі велику бібліотеку, яка вміщувала близько 500 книг. Ці рукописи було пограбовано під час захоплення Києва князем Андрієм у 1169 р., а залишки бібліотеки знищили татари під проводом Батия, які зруйнували столицю в 1240 р.

За прикладом Ярослава Мудрого справу збирання бібліотек продовжили інші князі: син Святослав, онук Володимир Мономах. Києво-Печерський патерик так оповідає про бібліотеку князя Чернігівського Миколи Святоші, яку він залишив монастирю: «…суть же и книги, и многы, и до ныні».

Велике значення має розпочатий за часів правління Ярослава Мудрого літопис, який донині дійшов із переробками. У ньому, зокрема, вміщено: оповідання про Кия, Аскольда, Діра й окремих князів; пам’ять і похвалу Володимирові Якова мніха, «Повість про початок Печерського монастиря», «Житіє Феодосія Печерського» тощо.

Київ за часів правління Володимира став замалим для нових потреб. Ярослав збільшив його, оточив великим валом із глибоким ровом, зі стіною на валу великої площі. У валу було три брами: на місці пізнішої Стрітенської церкви — Жидівська (Львівська) брама, коло Софійської вулиці — Лядська, а третя — Золота брама, від якої залишилися лише руїни.

Над київською брамою «Золоті ворота» князь поставив відому церкву Благовіщення, покриту золотою бляхою. Ярослав Мудрий продовжував будувати церкви на честь свого патрона — священномученика Георгія (адже князь мав два імені — Георгій-Юрій), а також покровителя дружини Ірини — Інгігерди. Від цих будівель залишилися лише фундамент і фрагменти мармурових капітелів, фресок, мозаїк, які свідчать про їхню розкішність.

Київ став одним із найбільших міст тодішньої Європи. Лише на Подолі було близько 400 церков (таке враження склалося в мандрівника Тітмара Мерзебурзького), від яких, крім назв, нічого не залишилося. Цікаво, що в літописі на початку XIII ст. зазначено, що під час пожежі в Києві згоріло 600 церков.

Князь Ярослав вирішив збудувати великий храм у Києві на взірець соборів Св. Софії в Константинополі (столиці Візантії) та в Софії (столиці Болгарії). Розпочавши будівництво в 1037 р. на місці перемоги над печенігами, які нападали на руські кордони, запрошені з Греції і Белграда майстри разом із місцевими будівничими та митцями надали соборові Св. Софії стилю, який відображав дух і традиції українського народу.

Архітектурна довершеність храму Св. Софії, прикрашеного монументальним розписом, не могла не справляти глибокого враження на сучасників. Історик М. Голубець зауважував: «Київська Софія при всій своїй ноторійній візантійськості не була результатом механічного перенесення на київський ґрунт котрогось із готових візантійських зразків, а твором настільки оригінальним, наскільки невізантійськими були ґрунт і атмосфера її українського окруження. А треба ще й тямити те, що будував ЇЇ володар, який хоч жив у живих зв’язках з Візантією, але мав у своїх жилах нормандську кров, а сам був «тестем Європи»».

Жителі Київської держави відчували гордість, що «…не в невідомій землі, а в Руській, яка відома і яку чують у всіх кінцях землі», вони мають храм «…дивний і славний по всіх навколишніх країнах, що іншого такого немає по всій північній землі» («Слово…» митрополита Іларіона).

Будівництво цього величного храму було завершено в 1054 р., тоді ж перенесли до столиці осередок київських митрополитів із Переяслава.

Під куполом церкви з чотирьох боків, «дугами зображених», втілено основні етапи в історії собору. З північного боку написано: «Изволением Божием нача здатися сей премудрости Божия храм в лето 1037 благочестивим князем и самодержцем всея России Ярославом — Георгием Владимировичем. Совершися же в лето 1038». Зі східного боку зазначено: «И освящен Феопемтом митрополитом Киевским тойжде святой храм, и даже до лета 1596 правоверньїми митрополитами от востока содержим бысть. В лето же отступником Михайлом Рогозою в запустение и разорение прийде, и даже до лета 1631 в том пребысть». З південного боку зауважено: «В то же лето благодатиею Божиею, егда царствовати нача Владислав Четвертий, великий король польский, благочестивой церкви восточной сыном возврати и отдаде. В лето же 1634 тщанием». Із західного боку зазначено: «И иждивением преосященного архиепископа, митрополита Киевского, Галицкого и всея России, экзарха трона Константинопольского, архимандрита Печерского, Петра Могилы, обновлятися во славу Бога и Тройце славимого. Аминь».

Ще одне важливе завдання, яке Ярослав Мудрий виконав за життя, — укладення збірника законів, однакових для всіх земель держави. Він отримав назву «Руська правда». Ці закони відображали відносини між державою і церквою. Розуміючи, яку роль церква відіграє в державі, князь Ярослав прагнув зробити її незалежною і національною на взірець болгарської церкви й мати свого митрополита.

За часів правління Ярослава Мудрого церква в Київській державі швидко розвивалася. У цей період було створено дві нові єпархії — Переяславську та Юр’ївську. У 1039 р. літописець уперше згадує про митрополита-грека Феопемпта, присланого з Візантії. Він, мабуть, не відповідав бажанням і потребам церкви, яка була для нього чужою, і це посилило позицію тих, хто вважав, що церква у великій і могутній державі має бути незалежною. Такі погляди поділяв і сам князь Ярослав.

Згідно з 28 правилом Четвертого вселенського собору, митрополита Київського мав обирати не константинопольський патріарх, а Собор єпископів Київської митрополії. (Взагалі в домонгольському періоді історії Київської митрополії було лише два випадки поставлення митрополитами русичів без згоди на це Царгорода).

У 1051 р. князь скликав у Києві Собор єпископів, на якому без згоди Царгорода обрали митрополитом Київським свого кандидата. Це був священик церкви Спаса із с. Берестова Іларіон (там тепер знаходиться Києво-Печерський монастир) — щирий патріот, «муж благ, книжен і постник».

Обрання власного митрополита стало рішучим кроком — це була перша спроба встановити автокефалію церкви в Київській державі. Царгородський патріарх не дав благословення митрополитові Іларіонові й не визнав його як першоієрарха Київської митрополії. Отже, фактична автокефалія української церкви набула на короткий час ознак повної автокефалії. Собор єпископів не лише обрав Іларіона — він поставив його, інтронізувавши на митрополита.

Ця подія викликала багато припущень. Одні дослідники (митрополит Макарій, С. Соловйов, Н. Суворов, М. Присєлков) уважали, що Ярослав хотів таким способом припинити прихід на кафедру митрополитів-греків, призначених царгородським патріархом, і відновити незалежність церкви від патріарха. Ідеєю здобуття українською церквою незалежності проникнуте і «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона. Цю думку підтримав О. Лотоцький у фундаментальній праці «Автокефалія». Він зазначав, що в даному разі виразно виявилося «…змагання тодішніх міродайних чинників: політичних (Ярослав) і церковних (Іларіон) — до автокефалії української церкви».

Думку про свідоме ставлення Ярослава Мудрого до автокефалії заперечував, зокрема, М. Грушевський. Він уважав, що обрання Іларіона «…не зробило ніякої сенсації, не залишило традиції в княжих і духовних кругах, і, коли за 100 років Ізяслав II захотів поставити знову митрополита без згоди Царгорода, про прецедент з Іларіоном ніхто не згадав. Княжі наступники не підтримали його почину й митрополитів, як і колись, надсилали з Візантії». Із цією думкою не можна погодитися цілковито, тому що обрання Іларіона стало великою сенсацією, хоча цей прецедент і не згадали при обранні Клима Смолятича (про це йтиметься далі). Однак факт обрання Іларіона не був забутим, його пригадали в 1415 р. під час обрання митрополитом Григорія Цамблака (про це теж йтиметься далі).

Ієрархія української церкви після 1051 р. невідома взагалі. Не збереглося історичних джерел про те, коли саме Іларіон перестав бути митрополитом і з якої причини.

Проте можна впевнено стверджувати, що коли б князь Ярослав прожив довше, а після нього княжа держава залишилася об’єднаною та могутньою під одним правителем, то православна церква в Русі-Україні назавжди закріпила би свою незалежність. Однак Ярослав Мудрий помер у 1054 р. Після його смерті знову почалися міжусобиці, бо сини не змогли виконати заповіт батька — великого просвітителя Руси-України Ярослава Мудрого.

Пам’ять благовірного князя Ярослава Мудрого вшановується церквою 5 березня (20 лютого за ст. ст.).

68) 7 листопада(20.11-за новим стилем) 1917 — проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, як також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918.

УМОВИ ІІІ УНІВЕРСАЛУ

1. Україна проголошується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії;

2. До установчих зборів у України вся влада належить УЦР та Генеральному Секретаріату;

3. Скасовується право приватної власності на землю;

4. УЦР починає мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

5. Впроваджуються демократичні свободи: свобода мови, свобода друку та ін.;

6. Запроваджується 8 годинний робочий день;

7. Встановлюється державний контроль над виробництвом;

8. На грудень призначаються вибори до всеукраїнських установчих зборів.

67) 3 липня (16 - за новим стилем) 1917 — зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний Секретаріат як крайовий орган України і водночас Генеральний Секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їх скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України.

УМОВИ ІІ УНІВЕРСАЛУ

1. Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть на Україні;

2. Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;

3. Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений установчим збором. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономії України;

4. Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

II Універсал проголошено на сесії Української Центральної Ради.

66) 10 червня (23 - за новим стилем) 1917 — проголосив автономію України («однині самі будемо творити наше життя»). Це була відповідь УЦР Тимчасовому урядові на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з І Універсалом, «не одділяючись від всієї Росії... народ український має сам порядкувати своїм життям», а закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими Зборами. Автором І Універсалу був В. Винниченко. По проголошенні автономії 28 червня 1917 створено Генеральний Секретаріат.

УМОВИ І УНІВЕРСАЛУ

1. Проголошення автономії України в складі Росії;

2. Джерелом влади в Україні є український народ;

3. Управління України має здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент);

4. Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України;

5. Висловлювалася надія, що неукраїнські народи, що проживають на території України, разом з українцями будуть будувати автономний устрій.

І Універсал оголошено на Всеукраїнському Військовому З'їзді;

69) 9 січня (22 січня- за новим стилем)1918 — проголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками.

УМОВИ IV УНІВЕРСАЛУ

1. УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу;

2. З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;

3. Влада в Україні належить народу України, від імені якого, допоки не зберуться українські Установчі збори, буде правити ЦР;

4. Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни;

5. УЦР зобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні;

6. УЦР зобов'язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною;

7. УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян;

8. Держава має встановити контроль над торгівлею та банками

58) Березне́ві статті́ 1654 року (інші назви — «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті Богдана Хмельницького», «Статті війська Запорізького», «Переяслівські статті») — угода між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, комплекс документів, які регламентували політичне, правове, фінансове і військове становище України післяПереяславської ради.

Згідно з цими статтями Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Угода розірвана у 30.1.(9.2.) 1667 року Московською державою, що підписала сепаратне Андрусівське перемир'я з Річчю Посполитою. Серед істориків є певна дискусія чим були Березневі статті — військовим союзом між двома державами Україною та Московією чи договором, який регламентував широку автономію Гетьманщини у складі Московської Держави. Проте, серед 11 пунктів Березневих статей нема жодного, в якому би йшлося про приєднання України до Московії чи їх возз'єднання.