4) Походження Київської Русі. Історія та передісторія

Історія Київської Русі

Упродовж багатьох століть запитання про те, коли настав той таємничий момент, до якого ще не було нічого, а після якого розпочинається рух історії, завжди було головним для літописців та істориків. Власне, саме задля пошуків відповіді на нього (а зовсім не для прославляння величних діянь сучасників, як інколи гадають) і провадилися давніми авторамирозшуки. З такого запитання розпочато найзнаменитіший руський літошс "Повість временних літ". Його перша фраза — "Откуду єсть пошлд Рускдя земля й кто вт, Києві НАЧА пєрвєі княжнтн"'— відома сьогодні мало не кожному. Така увага до витоків пояснюється притаманним середньовіччю способом історичного мислення, за якого розповісти про походження речі, явища, народу, держави означало пояснити їхній сучасний стан і навіть внутрішню організацію. Статус людини в суспільстві зумовлювався її походженням; батьківське ім'я визначало її місце серед оточення. Благородне походження людини забезпечувало їй повагу і блискучу кар'єру. Так само й благородне походження народу гарантувало йому достойний статус серед християнської сім'ї народів, об єднаних ие тільки спільністю віри, але й, як гадали в середньовіччі, спільністю походження. У поясненні походження та розселення народів середньовічні хроністи й літописці послуговувалися так званими етнографічними міфами, котрі зазвичай сягали Біблії (хоча не завжди черпалися неодмінно з неї).

Так, вважалося, що слов'яни, включно з тими, які населяють територію Русі, ведуть своє походження від Яфета, одного з Ноєвих синів, між якими біблейний патріарх після потопу розділив землю. Яфетові згідно з жеребом дісталися так звані "західні і північні країни". За середньовічною географією, європейські країни й практично всі народи Європи вважалися нащадками Яфе-тових сииів. Пізніше, в ренесансній історіографії, рішення Ноя тлумачилося як початок соціального розшарування людства (Сим став жерцем і священиком, Яфет — воїном, Хам же, проклятий батьком, — рабом) і навіть як виникнення расових відмінностей (адже приймалося, що Хам є родоначальником африканських народів). У часи ж, коли створювалися давньоруські літописи, цих переосмислень біблійної генеалогії ще не було, і вона покликана була пояснити тільки географічне, просторове розподілення народів у світі. Втім, віддаючи данину манері візантійських історичних творів, які служили для давньоруського літописця взірцем писання історії (передусім "Хроніка" Георгія Амартола), сам автор Повісті временних літ", схоже, не надто захоплювався біблейними витоками слов'ян. Він знав (або хотів створити враження, що знає) дещо про передісторію Русі й виклав те, що знав, у початковій, недатованій частині літопису. Далі розповідається, що через "насильства" дунайським слов'янам від "волохів" сталося розселення слов'ян. Як і все, що вміщено літописцем перед датованою частиною його твору (перша дата — 852 р.), ця фраза традиційно сприймається як відображення дуже давніх часів, відомих хроністові з усних переказів і легенд. У всякому разі, заведено вважати, що інформація "Повісті..." щодо "прабатьківщини" слов'ян, розташованої на Дунаї, коли й не в усьому відповідає науковим розшукам, то принаймні відбиває загальне переконання сучасників літописця, засноване на пригадуванні" сивої давнини в XII ст. Хоча подібного роду "глибина" пам'яті, взагалі кажучи, є сумнівною, бо має відбивати реалії ие пізніше V ст. и.е., дослідники неодноразово здійснювали спроби "підтвердити" правдивість літописної інформації. Доходило до тверджень, нібито Нестор є творцем "Дунайської концепції" прабатьківщини слов'ян. Збігання літопису з деякими сучасними лінгвістичними концепціями зайвий раз переконувало багатьох у слушності такого підходу.

Літопис, одначе, набагато складніший за просту фіксацію сучасних йому подій та "народної пам'яті". Зараховуючи Нестора до своїх колег, сучасні історики відмовляють авторові "Повісті..." в головному, в ім'я чого самі здійснюють дослідження, — системному осмисленні історії. Сумнівно, щоб автор літопису не мав власного бачення історичних подій (байдуже, проводив він його послідовно крізь увесь свій текст чи ні й чи згодні ми визнати його концепцію такою). Сказане не меншою мірою стосується й недатованої частини літопису, покликаної дати експозицію всієї наступної історії Русі й закласти її головні ідейні "камені".

У цьому контексті мало уваги зверталося на смислові перегукування інформації "космографічного вступу" із датованими статтями літопису. Ідея дунайського мешкання слов'ян викладена Нестором у контексті пояснень походження "словєньского язьїкл". Попри те, що слово "язик" у давньоруській мові означало і "народ", і "мову", в даному місці літописець вживає його саме в останньому значенні, оскільки цікавить його насправді походження "словеньскої грамоти . Характерно, що опис розселення з Дунаю автор "Повісті..." починає з народів, котрих сьогодні називають західними і південними слов'янами (болгари, мора-ви, чехи, хорвати, серби), і лише до західних (ляхи, вони ж поляни) підключає слов'ян східних, серед яких за співзвучністю з польськими полянами першими названо полян дніпровських.

Для чого ж літописець розміщує слов'ян так далеко на півдні? Відповідь на це запитання знайдемо, коли звернемося до іншого його тексту, де трактується той же предмет — походження слов'янської грамоти і проблема початкового хрещення слов'ян. Цей текст викладено в статті 6406/898 р., котра описує моравську місію святих Константина і Мефодія. Те, що ця стаття має безпосередній смисловий зв'язок із "космографічним вступом , засвідчує фраза: "Бі БО єдині язьікт, Словіиіскг: Словіні же сідяху по Дундю ихт»же прняшл уУрє н МордвА, н Чесн н Ляхові н Полянє, яжє нині зовомдя Русь. Снмг пірвіє положень) кннгьі Мордві яжє прозвдся грлмотд Словеньшя, яжє грдлотд є в Руси н в Болгдрех-ь Дундйскьіхг"'. Крім того, що наведена фраза має тотожний із недатованою частиною перелік народів, її продовження містить знайомий сюжет із "насильством" волохів над слов'янами.

З часів О.Шахматова вважається, що літописець у даному разі перероблював, додаючи туди лише згадки Русі, якесь писемне джерело південнослов'янського походження, що його дослідник умовно назвав "Сказання про перекладення книг на слов'янську мову". Це джерело, звичайно, нічого не говорило про Русь, і лише згадка "лядських полян дозволила пов'язати його з полянами київськими й так перекинути місток до слов'ян східних.

Отже, "Дунайська прабатьківщина" слов'янства в "Повісті времеиних літ" є не записом "народної пам'яті", а свідомою конструкцією, покликаною не тільки пояснити походження грамоти, а й довести існування апостольської місії у слов'ян та безпосередню причетність до неї Русі. Іншими словами, перед нами ще одна, подібна до легенди про св.Андрія, спроба підвищити статус Русі в колі християнських народів, "зияти" певний комплекс неповноцінності від того, що апостоли не проповідували на берегах Дніпра.

Давні літописи про походження Київської Русі

Найдавніший руський літопис – «Повість минулих літ» - заснування державності на східнослов’янських теренах приписує норманам (варягам), яких звали «русь». Запросили їх «княжити і володіти» ними племена чудь, словени, кривичі та весь. Відгукнувшись на це запрошення, три норманських брати Рюрик, Синеус і Трувер спочатку прийшли до словен, де заснували місто Лагоду, залишивши в ньому найстаршого Рюрика. Синеус і Трувер померли, а всю владу перебрав Рюрик. Прийшовши до озера Ільменя, він заклав Новгород і сів там княжити. Першими поселенцями в Новгороді були словени, в Полоцьку – кривичі, в Ростові – весь, в Муромі – мурома. Були в Рюрика двоє мужів не його племені – бояри Аскольд і Дір, які, підпросившись до Царгорода, з родом своїм рушили по Дніпру. У дорозі побачили вони городок, який поставили троє братів Кий, Щек і Хорив. Жителі того городка платили данину хозарам. Аскольд і Дір зостались там, зібрали багато варягів і почали володіти полянською землею.

[ред.]Норманська та антинорманська теорії

Довкола цього літописного твердження, а заразом – і навколо проблеми походження Київської держави півтора століття точиться дискусія між так званими норманістами й антинорманістами. Недостатність, суперечливість і неоднозначність історичного матеріалу, різні методологічні підходи, політична за ангажованість ставали на заваді об’єктивного дослідження процесу виникнення Давньоруської держави. Позанаукове трактування цієї проблеми було започатковане у середині XVIII ст. в Санкт-Петербурзькій академії наук у полеміці між Г. Міллером та М. Ломоносовим. Перший доводив, що Київську Русь заснували нормани, а другий рішуче спростовував цю версію. Майже одразу полеміка, що спершу претендувала на науковість, переросла в ідеологічне протистояння.

Норманісти, як і антинорманісти, виникнення держави вважали кульмінаційним одномоментним актом, безпосереднім наслідком діяльності конкретної історичної особи. Під впливом такої доктрини опинилися покоління істориків XIX – першої половини XX ст. У центрі дискусії фігурувало обмежене коло питань – про походження назви «Русь», про те, до якого етносу могли належати літописні варяги й хто були перші руські князі.

Хоча, як видно з літопису, автор під «варягами» розумів сукупність народів, що жили поза Руссю полянською, київською в тому числі й тих, що осіли в Західній Європі. Та русь вважалась варязькою, себто закордонною, а київська – корінною, метропольною. «Варязьку русь» і вивів у IX ст. Рюрик у Подніпров’я.

Але назва держави не обов’язково відображає сутність її походження. Це простежується на багатьох прикладах з європейської історії, коли назви держав виникли під впливом прийшлих етносів, які з плином часу асимілювалися з місцевими. Так, назва Болгарії походить від імені кочівників-завойовників тюркського походження – болгар; Франції – від імені германського племінного союзу, очоленого франками, які захопили Галлію; Британії – від германського племені бритів, котре завоювало місцеве кельтське населення.

Не має принципового значення й етнічне походження вояків-ватажків, які були причетні до створення держави. Як соціальний інститут, що виникає тільки на певній стадії розвитку суспільства, держава нівелює етнічні ознаки правлячої династії, висуваючи на чільне місце структури не племінного, а територіального, над племінного типу. Більше того, розмиванню особливих етнічних, ментальних рис норманської знаті сприяло ослов’янення скандинавів завдяки приватним, а особливо шлюбним зв’язкам. Про глибину цього процесу свідчить хоча б те, що син Ігоря та Ольги став першим князем, названим слов’янським іменем – Святослав. Найдовше зберігалась мовна ознака, що свідчила про приналежність прийшлого етносу. Деякий час існувала двомовність, яка побутувала ще при дворі Ярослава Мудрого. Його сини були останніми київськими князями, котрі знали і шведську мову. Тому, незалежно від того, ким були Аскольд і Дир – норманами, як вважає літописець, чи останніми представниками полянської князівської династії Кия, як вважає більшість вчених, – у часи Аскольда (за літописом, між 862-882 рр.) Русь охоплювала найближчі до Києва території племінних союзів полян, деревлян, дреговичів, та південно-західних сіверян.

Це дає підстави вважати норманську теорію спростованою. Без сумніву, нормани в IX-XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль. Безперечне й скандинавське походження Рюрикової династії. Але східнослов’янське суспільство ще до появи варягів мало свої продержавні утворення. Перша руська держава постала з поєднання багатьох, а не лише окремих чинників; варязький був лише одним з них. Руська історія тільки завдяки варягам є такою ж фікцією, як руська історія без них.

[ред.]Хозарська гіпотеза

Загальновідомо, що в середині VII ст. тюркомовні племена утворили в пониззях Дону й Волги та на Північному Кавказі могутню державу – Хозарський каганат. У VIII ст. він підкорив слов’янські племена полян, сіверян, радимичів та в’ятичів. Ці факти були використані для обґрунтування тези про хозарське походження Київської Русі. Наприклад, у Конституції Пилипа Орлика (1710) стверджувалось, що хозари-козаки першими прийняли християнство ще до Володимира Святого. Це означало, що протоукраїнська держава, де головною силою були хозари-козаки, раніше за Володимира прилучилася до європейської цивілізації. Постала ця гіпотеза за конкретної політичної ситуації, на основу пошуку протидії (зокрема, й ідеологічної) політиці Москви. Щоб уникнути будь-яких намагань довести спорідненість історії України та Московії, в т.ч. й щодо віри, П. Орлик і висунув тезу про хрещення «хозар-козаків», наголошуючи, що вони раніше навернулися до цивілізованого світу, не маючи ніякого відношення до азійського деспотизму Москви.

Така точка зору істориками різних поколінь не була сприйнята всерйоз, як і твердження сучасного історика-дослідника О. Пріцака про те, що поляни були не слов’янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка – спадкоємицею роду Кия. Археологічні дослідження давнього Києва свідчать про місцеву слов’янську самобутність його матеріальної культури.

Насправді Русь і Хозарія були паралельними утвореннями, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах, а ті слов’янські племена, які підкорялися Хозарії, у процесі становлення Київської Русі поступово переходили під її владу. До того ж руси неодноразово вторгалися у хозарські землі. У 60-ті роки X ст. внаслідок війни з русами Хозарська держава перестала існувати. З IX ст. в Європі домінувала Давньоруська держава.

5) За часів Київської Русі сформувалося феодальне сус­пільство в східних слов'ян. У цілому становлення фео­дальних відносин у Давньоруській державі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до сеньйоріальних (вотчинних). Цей процес був складним, три­валим і розгортався поетапно. Спочатку в IX ст. форму­ється система експлуатації всього вільного населення військовою знаттю (князем та дружиною). Основним еле­ментом цієї системи була данина, «полюддя». У X ст. стався переворот у поземельних відносинах: князі захоп­люють і концентрують у своїх руках общинні землі, внас­лідок чого виникає доменіальне (вотчинне) землеволодін­ня великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті - бояр та православної церкви.

У X—XII ст. активно формувалися васальні відносини у давньоруському суспільстві: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села, дарувалася не територія, а право стягувати податки. Так поступово склалася помістна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. З ослабленням князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набирає вотчина- спадкове володіння, що могло вільно відчужуватися (продаватися, передаватися у спадок, даруватися).

Хоча процес утвердження феодальних відносин у Ки­ївській Русі в цілому збігався із загальноєвропейськими тенденціями, він мав і свої особливості. По-перше, у Дав­ньоруській державі феодалізм зароджувався на основі віснообщинного ладу, східнослов'янське суспільство пе­рескочило через рабовласницький етап розвитку. По-дру­ге, на Русі темпи феодалізації були уповільненими порівняно з Європою, де ще з античних часів прижилися тра­диції приватної власності; по-третє, виникнення та ста­новлення великого землеволодіння не призвело до масо­вого обезземелення селян, оскільки в межах державної території існувала значна кількість незаселеної, господарськи неосвоєної землі.

У X—XIII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники. Активно йшов процес диференціації се­ред феодальне залежного населення.

Основними його верс­твами були:

-смерди - більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

-закупи - люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до фео­дала за купу (грошову позичку);

- рядовичі - селяни, що уклали з феодалом ряд (до­говір), на підставі якого визнавали свою залежність віднього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;

- челядь – особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Їх продавали, дарували, передавали у спадщину;

- холопи- населення, що перебувало у повній власності феодала.

За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підгрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. Характерними рисами формування відносин залежності були пряме насильство (позаекономічний примус) та економічне закабалення смердів. Історія Київської Русі знає три види ренти, що ніби віддзеркалювали динаміку соціально-економічного розвитку. На ранньому етапі феодалізму домінувала натуральна рента (оброк продуктами), формою якого було «полюддя». Захоплення феодальною елітою общинних земель та формування вотчини призвели до появи відробіткової ренти. Подальший розвиток товарно-грошових відносин зумовив зародження в Х ст. ще однієї форми ренти- грошової, яка згодом стала найпоширенішою.

Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Спираючись на давні традиції, особливо великого розвитку досягло землеробство. Це сталося за рахунок використання досконалих та різноманітних знарядь праці (плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса) та різних , залежно від географічних умов, систем обробітку грунту (вирубна, перелогова та парова з двопільною і трипільною сівозмінами). У сукупності ці чинники сприяли високому рівню продуктивності зернового господарства. Здобутки в землеробстві в поєднанні із значними площами пасовиськ та сінокосів були підгрунтям для розвитку приселищного скотарства. Допоміжними галузями господарства стали промисли- бджільництво, мисливство, рибальство.

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства належало ремеслу. У Київській Русі найпоширенішими його видами були залізообробне, гончарне, ювелірне, ткацьке виробництва, всьго ж існувало понад 60 видів ремесел. Соціальна організація ремісничого виробництва ніби віддзеркалювала процес розвитку феодальних відносин.

Існувало три категорії ремісників: сільські, вотчинні та міські. На ранньофеодальному етапі переважають перша і друга категорії; за часів роздрібненості дедалі більшу роль відіграє третя. Міське ремесло відрізняється від сільського складністю, різноманітністю та якістю. Найбільших успіхів давньоруське ремесло досягло в металургії та обробці заліза. За даними археологічних досліджень, асортимент виробів із заліза цього періоду налічує до 150 назв.

Прогресуюче відокремлення ремесла від землеробства, диференціація ремісничих спеціальностей, концентрація та організація ремісників зумовили піднесення торгівлі та зростання міст. Розквіту Київської Русі сприяло й те, що її територія була вкрита мережею важливих міжнародних торговельних шляхів.

Активні торговельні відносини та операції сприяли становленню в Давньоруській державі грошової системи. Перші монети на території України, головним чином, римські, з’явилися в ІІ-ІІІ ст. З часом східні слов’яни запрвадили власну специфічну грошову одиницю- «куну» (хутро куниці або білки). Зі зростанням обсягу торгівлі з’являється нова лічильна одиниця- гривня, яка ХІІ ст. дорівнювала 50 кунам. Згодом м’які хутряні гроші поступаються місцем твердій валюті- гривням, що являли собою зливки срібла вагою 160-196 г. Лише наприкінці ХІІІ ст. виникає карбованець- срібний зливок, вагою ½ гривні. За часів Володимира Вели­кого почали карбувати золотники і срібляники перші вітчизняні монети. Проте, незважаючи на появу метале­вої валюти, хутро було загальним ціновим еквівалентом майже до XIV ст., тобто часу, коли почалося систематич­не, масове карбування монет.

У добу піднесення Київської Русі інтенсивно розгорта­ється процес урбанізації.

«Гради» (городища) - своєрідні зародки майбутніх міст виникають у східних слов'ян ще в VI ст. Тоді вони виконували роль міжплемінних цен­трів з обмеженими функціями пунктів збору данини, прикордонних укріплень, місць общинних культових зіб­рань тощо. Поступово під впливом посилення державних структур, бурхливого розвитку ремесла та торгівлі мало-чисельні тимчасові поселення перетворюються на постійні залюднені міста, що стають економічними, політичними, адміністративними та культурними центрами, своєрідни­ми вузлами зв'язку Давньоруської держави.

Отже, за доби Київської Русі в соціально-економічній сфері розпочався процес становлення феодальних відносин - формується система приватного землеволодіння, ускладнюється ієрархія панівного класу, інтенсивно й диференціація феодально залежного населення. Провідною галуззю економіки цього часу було сільське господарство, розвиток якого спирався на традицію та досвід попередніх поколінь. Дедалі енергійніше йшов пошук нових техноло­гій обробітку землі, вдосконалювалися знаряддя праці. Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у «градах», активізація обміну та торгівлі сприяли становленню грошової системи.

6) Актуальність теми дослідження. Надзвичайно великою є роль історичного досвіду у процесі національного відродження нашого народу, в розбудові незалежної Української держави. Звернення до історії пробуджує національні та громадянські почуття, посилює історичну відповідальність дослідників. Питання про те, який внесок зробив Володимир Великий у розбудову Київської Русі, яке значення мали його реформи в усіх сферах діяльності має сьогодні не лише науково-пізнавальне, але й практичне значення.

Актуальність вивчення проблеми сьогодні зумовлюється також тим, що, по-перше, в наш час значно підвищується інтерес в пошуках шляхів і способів виходу суспільства з кризи, побудови демократичної правової держави; по-друге, формування і розвиток національної самосвідомості громадян України посилюють інтерес до історії країни та видатних осіб, які визначили хід історичних процесів.

Отже, актуальність дослідження даної проблеми зумовлюється не лише необхідністю її методологічного переосмислення, а й потребою історіософського підходу до питань участі Володимира Великого в історичному процесі, впливу на розвиток Київської Русі, нормативно-ціннісні критерії оцінки діяльності князя в цей історичний період.

Об'єктом історичного аналізу є реформаторська діяльність Володимира Великого у сфері державотворення, релігії, культури і освіти.

Предметом дослідження є основні напрямки і форми діяльності Володимира Великого.

Мета: показати становище Київської Русі та діяльність Володимира Великого; розкрити його роль в державному та національно-культурному розвитку країни в контексті складних історичних подій, виявити внесок Володимира в піднесенні національної свідомості руського народу, посиленні його державницьких настроїв та зміцненні авторитету держави.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

- проаналізувати політику Володимира Великого в питанні державотворення;

- проаналізувати основні напрямки і форми релігійної діяльності Володимира;

- розкрити внесок Володимира в розвиток національної культури.

Основним джерелом, з якого можна почерпнути відомості про Володимира великого є літопис “Повість минулих літ” 1, авторство якого приписують Нестору. До теми діяльності Володимира Великого вперше звертались такі дослідники: Головатенко в праці “История России: спорные проблемы.”2, Костомаров М.І “Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей”3, Соловьев С.М. “Сочинения. Книга I”4, Карташев А.В. “Очерки по истории русской церкви” т.I5. Не обминули увагою цю тему українські вчені: Грушевський М. Історія України-Русі 6, Крип'якевич І.П. Велика історія України7, Аркас М. Історія України-Русі 8, Шокалюк О.І. Історія України 9, Сергієнко Т.Я., Смолій В.А. Історія України (з найдавніших часів до кінця 18-го століття) 10 та ін.