1) Історичне джерело — це певна якість артефактів минулого (старожитностей). Тому зміст цього поняття цілком залежить від комплексу уявлень епохи про залишки минулого.

Історичне джерело можна визначити як носій історичної інформації, що виник як продукт розвитку природи й культури та відображає той чи інший бік людської діяльності.

Виділяють такі типи історичних джерел, як письмові (зафіксовані на папірусі, пергаменті, папері), речові (їх вивчає археологія, музеєзнавство), усні (фольклорні джерела — казки, анекдоти), етнографічні (народні повір'я, обряди), лінгвістичні, кіно-фотодокументи та фонодокументи.

Центральне місце серед історичних джерел займають письмові тексти — хроніки, документи, листи і т.п. — їх називають первинними історичними текстами (першоджерелами).

Історичні джерела виступають як свідчення, відображення, образи, сліди минулого, використання яких служить реконструкції історичного минулого. У ході такої реконструкції виникають історичні праці — статті, монографії, підручники — їх називають вторинними історичними текстами (або історіографією). По суті можна розділити всі джерела, використовувані в історичних дослідженнях, на два основних класи: історичні й археологічні. Всі знаряддя і результати людської діяльності розглядаються як феномени-артефакти, в яких «закодована» інформація про цю діяльність. У випадках, коли письмові джерела відсутні, доводиться використовувати винятково археологічні джерела.

Науку про історичні джерела, теорію й практику їх використання в історичних дослідженнях називають джерелознавство (історичне джерелознавство).

2) Найдавніші часи. Початок людської цивілізації на території України

Україна — це велика (за площею 603, 7 тис. кв. км) країна, що розташована на території Східної Європи і простягається від її центру до сходу на 1316, а з півночі на південь — на 893 кілометри.

Головна водна артерія — Дніпро — тече її землями з півночі на південь, де впадає в Чорне море. Україною котять свої води ще дві величні ріки - Південний Буг та Дністер. 3 півдня територія України омивається водами Чорного та Азовського морів. Рельєф переважно рівнинний, гірські райони підносяться лише на заході — Українські Карпати, та на півдні — Кримські гори.

Археологічними розкопками доведено, що поселення первісних людей на території України з'явилися близько 1 млн років до н.е., за так званої кам'яної доби, найдавнішим періодом якої був палеоліт (від грец. paleos — давній та lithos — камінь) — понад 1 млн — 10 тис. років до н.е.

За палеоліту відбулися процеси розселення первісних людей та формування людини сучасного типу, з'явилися перші примітивні знаряддя праці.

Схема появи та розвитку людини на території України така ж, як і в інших регіонах Землі від пітекантропа та неандертальця у період раннього палеоліту до людини сучасного типу (гомо сапієнс — людина розумна, період пізнього палеоліту бл. 40-35 тис. років до н.е.).

Клімат на той час був досить теплим, люди селилися невеликими групами (стадами), головними їхнім заняттями були мисливство, збирання їстівних рослин та викопування коренів, які вживали в їжу. Неабияку роль у житті первісних людей відігравало використання вогню, який вони навчилися штучно видобувати 100 тис, років до н.е. Це мало велике значення у боротьбі за виживання. Люди навчилися готувати їжу, використовуючи вогонь, обігріватись у холодні періоди, захищатись за його допомогою від нападу звірів, а згодом використовуючи для вдосконалення знарядь праці да побуту.

Відповідні зміни відбулися й в організації життя первісних людей. Існуючий на той час вид людського соціального устрою — стадо, яке проіснувало протягом сотень тисяч років, в пізньому палеоліті поступається місцем вищій формі організації людей — родовій общині із загальною власністю на засоби побуту та полювання. Рід стає основою організації людського життя.

У стосунках між жінками і чоловіками в одній общині не було жодних обмежень. За таких обставин поняття батька як глави родини (у звичному для сучасної людини розумінні) не існувало. Головною була лише мати — жінка, що народжувала дитину, рід якої у подальшому визначався по материнській лінії. У розвиткові первіснообщинного устрою епоха, що характеризувалася керівною роллю жінки в родині, побуті, суспільних відносинах між членами общини, дістала назву матріархат (від лат. mater — мати та грец. arehe — влада). У пізньому палеоліті відбулися значні зміни в господарській діяльності первісних людей, удосконалювались засоби праці, полювання; на зміну загостреному каменю прийшли метальний спис та списометалка — попередники лука. Господарчі вироби з каменю стали урізноманітнюватись. З'явилися предмети побуту з кісток, у тому числі й голки. Таким чином з'явився одяг, зшитий із шкір тварин. З часом люди почали займатися рибальством. Свідченням тому є риб'ячі кістки, знайдені археологами на стоянках первісних людей. Поступово від збирання плодів, коренів та полювання люди перейшли до землеробства (за неоліту, 8-3 тис. років до Н.Е.).

Виникають перші релігійні уявлення та вірування, пов'язані з анімізмом, тотемізмом, фетишизмом, магією тощо. Найдавнішими археологічними пам'ятками тих часів вважаються стоянка біля с. Королеве (Закарпаття), печери Кіїк-Коба, Чокурча, Вовчий Грот, Старосілля (Крим), стоянки біля с. Шзин, Пушкарі, Чулатів (р. Десна) й поблизу сіл Круглик, Кодак, Кирилівка (р, Дніпро) тощо.

Важливі зміни в житті людського суспільства відбулися за мезоліту (від грец. mesos — середній та lithos — камінь), перехідного періоду, який датується 10-7 тис. років до н.е. Внаслідок поступового потепління сформувалися кліматичні й лан­дшафтно-географічні умови, близькі до сучасних. Провідне місце в господарстві первісних людей поряд з полюванням і збиральництвом посіла нова галузь — рибальство. Почали застосовуватися лук і стріли. Тривало вдосконалення знарядь мисливства» Серед найпоширеніших були мікроліти — дрібні крем'яні знаряддя геометричних форм (переважно у вигляді трикутника); їх застосовували як нако­нечники стріл, списів, дротиків, гарпунів або леза ножів у дерев'яних чи кістяних оправах. Напри­кінці мезолітичної епохи виникла нова форма людського устрою: об'єднання споріднених родів у племена. Найвідоміші тогочасні поселення — Буран-Кая, Шан-Коба та Мурзак-Коба (Крим), Гривеники (Дністер), Осокорівка (Надпоріжжя), Рогалик-Якимівка (р. Срвар), Білолісся, Грижеве, Мирне (Оде­щина).

Заключним періодом кам'яної доби був неоліт (від грец. neos — новий і lithos — камінь). Це період від 7 до 3 тис. років до н.е., який характеризувався подальшим розвитком продуктивних сил. Людина переходить від привласнюючих способів існування — збиральництва, мисливства, рибальства, до відтворюючих форм господарства — землеробства й скотарства. Відбувається також подальший розвиток обробки дерева, каменю і кістки, застосовуються шліфування й свердління. Широко використовуються сокири, тесла, серпи, пили тощо. Виникають ткацтво, гончарство. У межах України виявлено близько 500 неолітичних поселень.

Археологами виділено дві культурно-господарські зони: південно-західна (землеробсько-скотарська) — лісостепове Правобережжя, Західна Волинь, Подністров'я, Закарпаття, та північно-східна (мисливсько-рибальська) — лісостепове Лівобережжя і Полісся.

Перехідним періодом від неоліту до бронзового віку був енеоліт (від грец. aeneus — мідь та камінь), початок якого датується IV - III тис. до н.е. Найяскравішою археологічною знахідкою цього періоду є трипільська культура, пам'ятки якої вперше було досліджено біля с.Трипілля на Київщині наприкінці XIX ст. та на території, що простяглася від річок Прут і Дунай до Дніпра. Провідними галузями господарства носіїв цієї культури були землеробство і скотарство. Поселення розташовувалися поблизу річок і складалися з кількох десятків наземних будівель, розміщених рядами або колом одне біля одного. До них, крім житлових, належали й господарські будівлі. У деяких поселеннях мешкало 10-20 тис. осіб. Основні знаряддя, праці — мотики, скребачки, ножі, різці, свердла, тесла та ін. — виготовлялися з каменю (кременю) та кісток тварин. Використовувались і металеві вироби — мідні шила, рибальські гачки, прикраси. Пізньотрипільські поселення укріплювалися ровами та оборонними валами. Найвідоміші трипільські поселення — Майданецьке, Таланки, Доброводи, Халеп'я. Деякі вчені вважають трипільців предтечами українського народу.

ІІ-І тис, до н.е. — черговий етап життя на Землі — бронзова доба, яка характеризується появою металів. Спочатку застосовували вироби з міді та бронзи (сплав міді з оловом) та інші, а в І тис. до н.е. — із заліза. Внаслідок удосконалення знарядь праці й подальшого розвитку господарства провідну роль у житті тогочасного суспільства починають відігравати чоловіки. Відбувається поступовий перехід від матріархату до патріархату.

У IX ст. до н.е. в українських степах з'являються племена кіммерійців (назва збереглася в письмових пам'ятках), які, на думку вчених, були вихідцями з Поволжя. Вони населяли межиріччя Дону й Дністра, їздили верхи на конях, обробляли залізо. Кіммерійці утворили великі племінні союзи, що очолювались царями. У VI ст. до н.е. відбулася часткова асиміляція кіммерійців з іраномовними кочовими племенами скіфів, які осіли в Причорноморських степах і утворили тут велику державу - Скіфію. Грецький історик Геродот, побувавши у V ст. до н.е. в Скіфії, описав племена, які називали себе околотами. На правому березі Дніпра жили скіфи-орачі, а в Причорноморських степах — так звані "царські скіфи", яким корилися свої й чужі племена. Важливим джерелом їхнього прибутку, крім завойовницьких походів, була торгівля з грецькими колоніями у Причорномор'ї. В обмін на збіжжя, хутро, віск, мед, а також рабів скіфи отримували вина, тканини, зброю, предмети розкоші.

У III ст. до н.е. в українські степи прийшли сармати, етнічно споріднені зі скіфами. До складу сарматського об'єднання входили такі військово-політичні союзи племен: язичи, роксолани, сіраки, аорси, а з I ст. до н.е. — алани. Кінець пануванню сарматів у степах Північного Причорномор'я поклала навала готів (середина III ст.).

В українських землях готи перебували до IV-V ст., створивши так звану державу Германаріха — нет ривке політичне об'єднання підкорених слов ' янських, пізньоскіфських, дакійських та сарматських груп. Археологічним відповідником готів на території України є вельбарська (поширена на Волині, Поділлі, частково на Лівобережжі та в Криму) та частина черняхівської культур.

Кінець гегемонії готів наприкінці IV ст. поклали гуни, поява яких відкрила епоху Великого переселення народів, у процесі якого значною мірою сформувалася сучасна етнічна карта Європи. Гуни створили у Північному Причорномор ' ї власну досить сильну державу, визначним керівником якої був полководець Аттіла. З часом гуни асимілювали з іншими народами.

II ст. до н.е. — час, коли в лісостепових і лісових областях Середнього Придністров'я, на Волині, у Південній Білорусі набула поширення так звана трубинецька культура. Свою назву вона дістала від могильника біля с. Зарубинці на Київщині. Голов ним заняттям племен цієї культури було землеробство. Займалися вони також скотарством, полюванням, рибальством та збиральництвом. На місцях поселень археологи виявляють залишки залізодобувних горнів. Глиняний посуд ліпний, частково лощений, чорного та світло-коричневого кольору, існували обмінні зв'язки з античними містами, римськими провінціями і сарматами. У II ст. н.е. ця культура перестала існувати. Переважає думка, що носіями цієї культури були праслов'яни.

У II ст, н.е, зарубинецька культура в південній, лісостеповій частині змінюється черняхівською, назва якої походить від с. Черняхів Кагарлицького р-ну Київської обл. Залишки цієї культури можна Зустріти від Карпат до Сіверського Донця. Особли­вістю її є застосування гончарного круга для виготовлення глиняного посуду. Трапляються залізні наральники, серпи, сокири, струги, пилки, долота, свердла, ножі тощо. Головними заняттями племен черняхівської культури були орне землеробство та скотарство. Розвивалися гончарне ремесло, виготовлення ювелірних прикрас. Поселення були досить великими й нараховували іноді до 70 наземних будівель. Племена черняхівської культури вклонялися явищам природи, були язичниками. Вони входили до військово-політичного союзу на чолі з готами, до якого належали і слов'яни. Припинили своє існування наприкінці IV — у V ст. н.е.

Дедалі важливішу роль у житті людей, які населяли землі України, відігравали торгові й культурні зв'язки з античними містами-державами на узбережжі Чорного моря. Час їхнього існування відповідав скіфському періодові в степах Північного Причорномор'я. Засновані вихідцями з Греції як торгові факторії, ці міста — Тіра (в гирлі Дністра), Ольвія (в гирлі Південного Бугу), Пантікапей (на місці сучасної Керчі), Феодосія, Херсонес (на території м. Севастополя) — згодом перетворилися на самостійні поліси з високорозвиненими ремеслами, архітектурою та мистецтвом. Вони здійснювали великий торговельний обмін з Грецією, постачаючй їй збіжжя, худобу, шкіру, хутро, рабів тощо; а звідти завозили вина, оливкову олію, зброю, тканини, мармур, кераміку, ювелірні вироби та предмети розкоші. Висока культура цих античних міст сприяла розвиткові економічного життя і суспільних відносин місцевих племен, що було запорукою їхнього подальшого прогресу.

У політичному аспекті античні міста відрізнялася за формою правління. В республіках Ольвія, Тіра, Херсонес та деяких інших законодавча влада належала народним зборам, до яких входили всі вільні громадяни — чоловіки, а в монархічній Боспорській державі зі столицею Пантікапей влада царя поєднувалась із самоуправлінням міст.

Загальна криза рабовласницької системи торкнулася й античних міст-держав Північного Причорномор'я. Економічний занепад посилився внаслідок навали готів у III ст.

Перші відомості про слов'ян, які мешкали на і великій за обсягом території між Дніпром та Віолою, від степів Північного Причорномор'я до берегів Балтики, належать до І ст. н.е. Римський вчений Пліній Старший в "Природничій історії" згадує їх під назвою "венеди". Слов'яни - автохонне населення сучасної України. Воно не прийшле, сформувалося на цій території, освоювало й розвивало пустельні колись землі. Уже в трипільський період Україна набуває ознак, що й донині притаманні українському народові, його культурі. Від трипільських часів існують в Україні хліборобство, використання волів, відповідний реманент і упряж, хати, обмазані глиною, розписані яскравими фарбами ззовні і всередині, мотиви вишиванок. Сучасне українство є однією з гілок історичного слов'янства, автохтонне на своїй землі.

У VI ст. н.е. готський історик Іордан говорить про дві великі групи слов'ян, мешканців півдня Європи — склавінів і антів. Останні створили східну гілку слов'янства і населяли територію від Дунаю до гирла Дону і Азовського моря. Анти заклали підвалини етносів східних і південних слов'ян і були найбільшою племінною групою давніх слов'ян в IV-VII ст. Їхнім археологічним відповідником є пеньківська культура, поширена від Пруту до Оскола . Вони мешкали в напівземлянках з вогнищами, пізніше — кам'яними печами з лежанками, підвалами для зберігання харчових припасів. Поруч із житлами будувались господарські примі­щення та майстерні. У землеробстві застосовували перелогову систему та парову з двопільною і привільною сівозмінами. Значного розвитку набули ремесла. Споруджували укріплені городища. Політичний устрій антів стародавні історики називають народовладдям, коли на чолі племені стояв князь та старійшини, основні питання вирішували народні збори — віче. Анти вели різні війни, зокрема проти Візантії, брали активну участь у колонізації Балкавеького півострова. До нас дійшли імена антських князів — Божа, Ардагаста, Пирагоста, дипломата Мезамира. На початку VII ст. назва антів зникла із джерел, а їхній племінний союз розпався.

3) Питання про походження слов’ян досі не має чіткої відповіді. Сьогодні існує багато теорій, праць відомих вчених, але жодна з них не має точного підтвердження, а тому проблема слов’янського етногенезу і зараз породжує багато дискусій серед вітчизняних та зарубіжних істориків.

Я спробую розглянути основні теорії походження східних слов’ян, з’ясувати їхні переваги та недоліки.

Взагалі до слов’ян належать українці, білоруси, росіяни, поляки, чехи, словаки, болгари, серби, хорвати, словенці та інші. Проте відомо, що було ще багато народів та народностей, що були розселені у Греції, Північній Африці та Іспанії. Згодом ці народи були асимільовані так само як і поморські слов’яни, що потрапили під владу Тевтонського уряду у XII XIV ст.

Є дуже цікава версія щодо походження етноніму «слов’яни». На межі XIX XX ст. мовознавець І.А. Болуен де Куртене висунув теорію, що «слов’яни» могли виникнути в середовищі римлян, які захопили на східних кордонах слов’янської держави багато рабів, імена який закінчувались на «слав» тобто Владислав, Мирослав, Борислав і т.д. Римляни почали називати всіх рабів саме іменами з таким закінченням, а слов’яни вже перейняли від них свою назву. Але ця теорія дуже сумнівна. Чому такий могутній народ як римляни почали звертати увагу саме на слов’ян і називати їхніми іменами своїх рабів? І з яких причин слов’яни перейняли свою назву від римлян, у тому числі й східні, які ніколи не були під їхньою владою? А сам І.А. Болуен де Куртене спирався на слов’янське походження цього кореня, а це означає, що слов’янам не потрібно було ні в кого запозичувати цю назву.

Почав дискусію про батьківщину слов’ян у XII ст. відомий руський літописець Нестор. У «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах сіли слов’яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, [од того] де сіли, на котрому місці». Саме ця його фраза започаткувала дунайську теорію походження , яка протягом 13-15 століть була домінуючою в працях польських та чеських істориків. Цю теорію також підтримували такі визначні російські історики, як С. М. Соловйов, М.Н. Погодін, В. Т. Ключевський та інші. Нині дунайську теорію походження слов’ян розвиває відомий філолог і лінгвіст О. Н. Трубачов. Аналізуючи давньослов’янську мову, дослідник виявив в ній праіталійські мовні елементи. Звідси робиться висновок, що в найдавніші часи слов’яни сусідили з праіталіками, десь в Подунавії, і тільки міграція кельтів в середньодунайські землі примусила слов’ян, на думку О. Н. Трубачова, посунутися на північ від Карпат і у Повіслення. Тут почалося зближення слов’ян з балтським субстратом. Проте ця теорія має свої недоліки. В. В. Сєдов відзначив, що археологія не може підтвердити цю гіпотезу. В лінгвістичних побудовах, що стосуються того питання, мова може йти про якийсь середньодунайський діалект давньоєвропейської мови, носії якого після переселення на північ від Карпат взяли участь у формуванні давньослов’янської мови.

У добу Середньовіччя з’явилась ще одна версія слов’янського етногенезу – скіфо-сарматська або азіатська теорія, яку було викладено на сторінках Баварської хроніки. Ця теорія, яка згодом була підхоплена багатьма європейськими вченими 15-18 століть, базується на визнанні предками слов’ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ та захід. Послідовники наведеної теорії виходили з того, що слов’яни з покон віків жили на одних і тих же місцях. Вони були переконані, що давні письменники не могли не писати про слов’ян, але вживали інші етноніми. Тому з слов’янами ідентифікували по черзі майже всі народи, які жили між Одрою і Дніпром, і про яких так чи інакше згадували давні автори, їх ототожнювали не лише зі скіфами чи аланами, але й з гетами, кельтами, фракійцями, фінами і венедами, навіть готами, лугіями, вандалами тощо.

Так до XVIII ст. в літературі сформувалися два основних напрями в пошуках прабатьківщини слов’ян: аллохтоністичний і автохтоністичний.

На початку ХІХ століття розпочинається новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов’ян. З цього часу вчені помітно розширюють базу своїх досліджень, починають комплексно використовувати письмові, археологічні, лінгвістичні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов’ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле: «Слов’янські старожитності» (1902 р.) започаткувала Вісло-дністровську теорію походження слов’ян. Відповідно до цієї теорії ще у 2 столітті до н.е. існувала балто-слов’янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов’яни, , прабатьківщиною яких Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов’янських земель – Волинь. Прихильниками цієї теорії були М.Фасмер, Н. Шахматов, В. Петров та ін.

Також відомою працею про етногенез слов’ян була праця відомого чеського вченого П. І. Шафарика «Слов’янські старожитності». Його робота спричинила так зване «слов’янське відродження», адже до того часу в Європі вважалося, що слов’яни нічого не дали Європі, вони є безкорисним народом. Саме завдяки цій його праці європейські вчені змінили ставлення до слов’янського народу і почали більш докладно вивчати його історію. Поклавши за основу результати аналізу писемних джерел, зокрема, повідомлення античних авторів перших століть нашої ери, П. І. Шафарик пов’язав із слов’янами племена венедів. Він показав, що слов’яни є давніми жителями великих територій між Балтикою і Чорним морем, Татрами і Доном. На заході землі венедів, на думку цього дослідника, простяглися до Вісли і Одри. Центром слов’янської прабатьківщини П. І. Шафарик вважав землі, розташовані на північний схід від Карпат, Поділля і Волині. Шафарик П. І. став родоначальником так званої прикарпатської теорії походження слов’ян. Цю теорію підтримав і розвинув на початку XX ст. російський історик Погодін А. Л., який використав для висвітлення ранньої історії слов’ян не лише писемні джерела, але й аналіз річкових назв, тобто дані гідрономіки. Дослідник дійшов висновку, що слов’яни у перших століттях нашої ери населяли, крім Волині та Поділля, ще й землі сучасної Польщі. Тут вони жили з давніх часів аж до розселення у східну і західну Європу.

Ще одним варіантом вирішення проблеми слов’янського етногенезу стала Вісло-одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Сплавинським у 30-40 роках 20 століття. Ця теорія пов’язує слов’янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза і локалізує слов’янську прабатьківщину природними кордонами – річками Віслою й Одрою.

Широке обґрунтування Вісло-одерської теорії зустрічаємо в працях Т. Лер-Сплавінського. На підставі лінгвістичних, антропологічних, археологічних, а також даних гідронімії Т. Лер-Сплавінський побудував привабливу концепцію слов’янського етногенезу. Згідно цієї концепції більша частина Європи до 2000 р. н. е. була заселена фіно-уграми. Археологічним відповідником цього етносу є культура гребінчатої кераміки. На рубежі III—II тис. до н. е. з Центральної Європи на схід аж до Середнього Поволжя і Північного Кавказу просунулася частина індоєвропейців — носії культури шнурової кераміки. В результаті їх змішання з фіно-уграми на просторах між Віслою і Одрою сформувалися балто-слов’яни. Слов’яни відпочкувалися від балтів, на думку дослідника, десь близько середини І тис. до н. е., після розселення носіїв поморської культури з Нижнього Повіслепня серед лужицьких племен півдня Польщі. Так само як і Ю. Костшевський, цей вчений вважав, що пшеворська, як і оксивська культура, є археологічним відповідником слов’ян-венедів. Теорія Т. Лер-Сплавінського до сьогоднішнього дня має своїх прихильників серед українських та російських археологів.

У 50-60 роках польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов’янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій і помістила слов’янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою. Логіка цієї теорії така: на межі 3 і 2 тис. до н.е. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-словяни. Подальший поділ цієї гілки і спричинив появу протослов’ян як самостійної етнічної спільноти. Такий розподіл прихильники дніпро-одерської теорії пов’язують з комарівсько-тшинецькою культурою, яка сформувалася у 2 тис. до н.е. на території Правобережної України та Польщі.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов’янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов’янського етносу – досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі межі 3-2 століть до н.е. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли й Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури ( 2 століття до н.е. – 1 століття н.е.) починається якісно новий етап формування слов’янського етносу, під час якого центр активної слов’янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою та Дніпром.

Отже, розглянувши ці теорії, переконуємося що кожна з них має як свою правдивість так і свою проблематичність. Питання про походження слов’ян не вирішено досі, але, сподіваємось, що в майбутньому ця тема все ж таки буде розкрита.