1.Мова та її функції. Мо́ва — система звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення; правила мови нормалізують використання знаків та їх функціонування як засобів людського спілкування. Мова — це найважливіший засіб спілкування і пізнання. Розрізняють людську, формальну і тваринну мови. Наука, яка займається вивченням мови називається мовознавством або лінгвістикою. Основними методами дослідження мови є описовий, порівняльно-історичний, зіставний і структурний. Також застосовуються дослідні методи до вивчення двох «зрізів» мови: синхронії і діахронії. Синхронія — горизонтальний зріз мови, тобто умовне виділення певного історичного етапу в її розвитку, який береться як об'єкт лінгвістичного дослідження. Синхронне вивчення передбачає аналіз мовних явищ в одному якомусь часі розвитку мови: на сучасному етапі або в певну історичну добу, наприклад, у XIV чи XVII ст., але без пояснення того, які зміни в попередні періоди розвитку мови привели до сучасного стану чи стану мови певної історичної доби. На противагу — діахронія — умовно вертикальний зріз мови, при якому об'єктом лінгвістичного аналізу стає історичний розвиток мови. Це означає, що при діахронічному, або різночасовому вивченні передбачається простежити весь шлях, який пройшов певний структурний елемент мови (звук, слово, речення). У визначенні функцій мови єдності немає. У працях з мовознавства спостерігаємо єдність у таких функціях: інформаційна, комунікативна, емотивна, когнітивна.Інформаційна функція полягає в тому, що мова є засобом пізнання, збирання й оформлення всіх тих знань, які накопичені людьми в процесі їх свідомої діяльності. Різновидами цієї функції є функція збереження інформації, контактна функція, функція оформлення культурних цінностей.Комунікативна функція реалізується у спілкуванні, розмовах, діалогах, полеміці. Вона створює суспільство як соціум. Комунікативна функція може виступати як самовираження особистості.Емотивна функція охоплює величезний діапазон у мовленнєвій поведінці людини. Ця функція мови реалізується в художній літературі, ораторському мистецтві, у дискусійному мовленні — суперечці, полеміці, пісні, опері тощо.Когнітивна функція. Це і спогади, роздуми у хвилини відпочинку, підготовка до усних висловлювань і формування письмового тексту, творча діяльність та ін.У працях окремих авторів виділяються також:функція впливу на інших людей (прохання, спонукання, наказ, переконання) (В. В. Виноградов). Різновидом цієї функції є агітаційна.Психологи виділяють регулятивну функцію мови й мовлення, що спостерігається у зовнішньому й внутрішньому мовленні. Ця функція виконує роль плану поведінки, вчинків суб'єкта: текстовий чи мисленнєвий проект майбутніх дій його; проект моральних стосунків тощо; технічні проекти, будівельні проекти і под. Типи функцій мови:У сфері спілкування провідною функцією є комунікативна. У мовленнєвій діяльності вона реалізується в одному з трьох можливих варіантів:індивідуально-регулятивна функція (функція впливу);колективно-регулятивна функція (радіо, газета, ораторське мовлення) — реалізується в умовах «масової комунікації», немає зворотного зв'язку;саморегулятивна функція (під час планування власної поведінки).Кожне мовленнєве висловлювання, окрім комунікативної, «інтелектуальної» тощо спрямованості, може мати додаткову спеціалізацію.Це:поетична (естетична);

магічна (у первіснообщинному суспільстві — табу, евфемізми);фатична (функція контакту);номінативна (найменування чогось, реклама);діакретична (використання мовлення для корекції чи доповнення певної мовленнєвої ситуації).

2. Могутньою державою, яка панувала від 6ст. до н.е. до 3ст. н.е. був Стародавній рим, у якому розмовляли латиною, яка зараз є мертвою мовою. На основі латинської мови згодом розвинулась італ., франц., румунська, іспанська, португ., та інш. Які сьогодні називаються РОМАНСЬКИМИ. Укр..м. є латинозапозиченною. Найдавніш. Писемною літер. Мовою усіх слав.ян була старослав.янська, яка склалася в 9 ст. на основі староболгарської мови(Кирило і Міфод. Абетка). На великому просторі від Сх..Європи до Кавказу, від Сер.Азії до Сібіру живуть наші східні сусід, які розмовляють мовами об.єднаних у тюркську сім.ю(турецька, узбецька, туркменська, казахська…)В істор. Укр..м. існує кілька версій часу її виокремлення( від 5тис. років до 7 ст., 14 ст., ст..) Укр. Філолог Потепня писав: Що це не народження дитини і не падіння яблука, про яке при спостереженні можна сказати, що воно сталося у такій-то годині, хвилині.. Тут встановлюються

3. Поняття національної і державної мов. Національна мова – це мова окремої нації, якою говорить переважна більшість народу якоїсь окремої країни, включає в себе літературну мову, різні територіальні діалекти, а також професійні діалекти.Державна мова – це мова більшості корінного населення країни, яка є узаконена Конституцією.Закон про мови формально набув чинності від 1 січня 1990 року, але й досі не виконується. Держава повинна дбати про те, щоб не виникала невідповідність між декларуванням державності мови і реалізацією цього статусу.

4. Етикетні мовні формули на позначення «привітання», «вибачення», «подяки», «запрошення», «прохання», «наказу», «підтвердження, згоди», «відмови», «заперечення», «стимулювання та корекцію розмови», «прощання».

5.Наголошування слів в українській мові. Вільний і рухомий наголоси. Наголос в українській мові вільний і рухомий, тобто може падати на будь-який склад і під час змінювання слова пересуватися. Новий,голова — голови.. слів-омографів (однаково написаних, але по-різному наголошених) Наголошений голосний вимовляється з більшою силою голосу й трохи довше, ніж ненаголошений. Голосні під наголосом, а також в абсолютному кінці слова звучать чітко: великий — велич, зелень — зелений, сидить — сидячи, голубка — голуб, сяюче — сяючи, випише — випиши, поле — поли.

Ненаголошені голосні в українській мові не редукуються, тобто не скорочуються і не зникають, проте часом втрачають диференційну ознаку — нечітко фіксується піднесення. Тому ненаголошені голосні, які творяться поряд, можуть сплутуватися. Сплутування можливе в таких чотирьох парах голосних

є — и: село [сеил6], директор [диеректор];

и — і: тривога *[трівбга], потім *[потим];

а - о: погони *[пагони] замість [погони];

о — у: кожух [коужух], зозуля 1зоузул'а].

Загалом у літературній вимові ненаголошені голосні вимс ляються досить виразно (особливо а, о, у, і), мало чим різняючись якісно від наголошених. Найменш розрізняють ненаголошені є та и.

6. Наголос іменників. слів-омографів (однаково написаних, але по-різному наголошених) становлять іменники.

Слово атлас означає, напр., назву комплекту географічних карт, схем, таблиць, рисунків чого-небудь, зображень предметів біології, а слово атлас — назва одного з сортів шовкової тканини. Це різні за походженням і етимологією слова.

1. Віддієслівні іменники середнього роду на -ання, у яких більше двох складів, мають наголос, як правило, на суфіксі: навчання, завдання, запитання, читйння, визнйння, видання, пізнйння, послання.Але є й відхилення від цього правила: обладнання (набір механізмів тощо), нехтування, бігання, ковзання.

2. Наголос у багатьох іменниках жіночого роду із суфіксом -к(а) у множині переходить на закінчення: вказівка — вказівки, учителька — учительки, ластівка — ластівки, голка — голки, писанка — писанки] але: родичка —родички, сусідка — сусідки, верхівка — верхівки.

7.Наголос прикметників. 3. У багатьох двоскладових прикметниках наголос падає на закінчення: вузький, кружний, легкий, липкий, мілкий, низький, новий, нудний, пісний, різкий, сипкий, скучний, стійкий, стічний, страшний, твердий, тісний, тонкий, трудний, тяжкий, черствий, чіткий, чуткий, шкільний.

8. Наголос числівників. Наголос у непрямих відмінках числівника один припадає звичайно на закінчення: одного, одному, на одному, одним, одних. Але в стійких сполученнях наголос у такому разі переходить, як правило, на перший склад: один одного, один одному, один одним, один до ддного, один по ддному, один за ддним, всі до одного, ні ддного, ні ддному.

9. Наголос займенників. Наголос займенникових форм в одних випадках залежить від прийменників, в інших — від процесу субстантивації, а ще в інших — від реального значення відмінкових форм. Діють ці чинники в різних групах займенників по-різному.

1. Наголос особових, особово-вказівних, зворотного, питально-відносних займенників хто, що і неозначених хтось, щось у родовому та знахідному відмінках залежить від наявності чи відсутності прийменника¹.

а) Якщо займенник у родовому відмінку вживається без прийменника, наголос падає на другий склад: мене́, тебе́, його́, її́, себе́, кого́, кого́сь, чого́, чого́сь

б) Якщо при займеннику є прийменник, то наголошується перший склад. У родовому відмінку — до ме́не, від те́бе, для ньо́го (йо́го), проти не́ї, біля се́бе, без ко́го, серед чо́гось і т. д.

Залежність наголосу від прийменника у родовому й знахідному відмінках така сильна, що це проявляється і в першому компоненті складних займенників хто-не́будь, що-не́будь; без прийменника маємо кого́ -не́будь, чого́-не́будь, а з прийменником — від ко́го-не́будь, для чо́го-не́будь

На місце наголосу в окремих випадках впливає прислівник, що вживається перед займенником, наприклад, пізніш ме́не, раніш те́бе

В усіх інших непрямих відмінках наголос перелічених займенників у принципі не залежить від прийменника.

а) Орудний відмінок, для якого однаково властиві як прийменникові, так і безприйменникові форми, є показовим у цьому відношенні: мно́ю і зо мно́ю, тобо́ю і за тобо́ю, собо́ю і під собо́ю, не́ю і над не́ю.

Місцевий відмінок перелічених займенників на тому́, на цьому́, на всьому́ — фактично є формою давального відмінка + прийменник, що відтіснила на другий план давнішу форму — на тім, на цім, на всім, отже й наголос давального відмінка тут здебільшого зберігається

Така закономірність. Але немає правила без винятку. Винятком тут є форма на ньо́му, в якій наголос падає на перший склад. Виникла ця форма пізніше, але зараз є основною літературною нормою, що відтісняє форму на йому

Як субстантивований безприйменниковий займенник на другому складі має наголос і слово тому́ у фразеологічних зворотах на означення відрізків часу: п’ять років тому́, тиждень тому́, кілька хвилин тому́.

б) Якщо субстантивовані займенники вживаються з прийменником, то мають наголос на першому складі в будь-якому відмінку: до то́го, після цьо́го, від усьо́го (чергування в з у на наголос не впливає), на то́му, в цьо́му, при всьо́му і т. д. Зокрема це стосується усталених виразів: ні з сьо́го ні з то́го, не без то́го, не від то́го, не до то́го, що з то́го?

Складені сполучники з елементом займенникового походження того́, тому́ зберігають щодо наголошення зв’язки з субстантивованими займенниками.

а) Мають наголос на другому складі займенникового слова, якщо перед ним немає прийменника — того́ що, тому́ що

б) Мають наголос на першому складі займенникового слова, якщо перед ним стоїть прийменник: для то́го щоб, замість то́го щоб, до то́го щоб, від то́го що, до то́го що і под., але в міру того́ як, бо прийменник стосується слова міра.

Питально-відносний займенник котри́й (котра́, котре́) також завжди має наголос на другому складі — котро́го, котро́ї, котро́му, котрі́й, котри́м, котро́ю, котри́х, котри́м, котри́ми і т. д.

Заперечні займенники ніхто́, ніщо́ мають свої особливості наголошення: у непрямих відмінках кожному з них відповідають дві різні форми, в яких наголос диференціює значення. Наголос на частці — ні́кого, ні́кому, ні́чого, ні́чому і под. — означає відсутність будь-кого чи будь-чого; наголос на власне займенниковій частині слова — ніко́го, ніко́му, нічо́го, нічо́му і т. под.— означає небажання чи неможливість скористатися будь-ким чи будь-чим, хоч вони (хто-небудь, що-небудь) і є.

10.Наголос прислівників. У багатьох прислівниках, утворених від прикметників за допомогою суфіксів -о, -є, наголос з останнього складу переноситься на другий від кінця: близько, важко, вузько, гладко, глухо, гнучко, м'я'ко, низько, струнко, тонко, чітко, швидко, мовчазно, чарівно.

А в деяких трискладових прислівниках наголос з останнього або передостаннього складу пересувається на перший: весело, високо, боязко, гаряче, глибоко, дешево, дорого, запашно, порожньо, сблодко, хороше, холодно, чепурно, широко.

У прислівниках, утворених злиттям прийменника з короткою формою прикметника, наголос часто переходить на перший склад: заново, засвітла, наглухо, нйголо, нй-Рівно, нерізно, нечисто, нйчорно, попросту, порізно; але: надовго, допізна, досита, потиху, завидна.

У прислівниках, утворених від іменників, наголос переваж-о зберігається той самий: валом, гамузом, разом, чйсом, догори, дотлй, зіспбду, наверх, наверху, навкруги, нагорі, спозаранку, щовечора, щоразу і т. ін.

Але в частині прислівників, утворених злиттям прийменника з іменником, наголос пересувається на перший склад; безвісти, навзнак, нйвіч, навхрест, нйдвечір, ббік, обіч, опліч, побіч, поруч, потайки, поночі, пошепки.

У прислівниках, утворених від числівників, наголос зберігається той самий: заодно, удвох, учотирьох, вдесятеро, нап'ятеро, нашестеро; тільки два прислівники мають подвійний наголос: надвоє і натроє.

Від наголосу залежить значення прислівників із часткою ні-:

а) якщо наголос падає на частку ні-, то ця частка набуває значення «немає»: ніде «немає де», ніколи «немає коли»,

ніяк «немає як», нізвідки «немає звідки»; такий прислівник (разом із неозначеною формою дієслова) виступає присудком у безособовому реченні: Старенька Миша горювала: їй ніде, бідній, було жить (Л. Глібов);

б) якщо частка ні- не наголошена, то прислівник просто заперечує щось: ніде, ніколи, ніяк, нізвідки; такий при­

слівник виступає обставиною в реченні: Ще треті півні не співали, ніхто ніде не гомонів (Т. Шевченко).

11.Наголос дієслів. 4. У дієсловах перший склад закінчень -емо, -имо, -ете -ите не наголошується: несемо, несете (а не «несемо» «несете»); ідемб, ідете (а не «ідбмо», «ідете»); підемо, підете; будемо, будете; гуркдчемо, гуркочете; гуркотиш} , гуркотите; залишимо, залишите. У сучасній українській літературній мові форми 1-ї ос. одн. теперішнього часу від дієслова проси́ти вживаються з різною семантикою залежно від наголошування. Прошу виступає в значенні «звертаюся з проханням, клопочу»; а про́шу — в значенні «закликаю, запрошую», тобто як синонім до будь ласка, напр.: «Я сам занівечив свій вік, І ні на кого не жалкую, і ні у кого не прошу́ я, Нічого не прошу́» (Т. Шевченко); «— Про́шу пробачити, пане генерале...» (А. Головко).

Засвідчено в українській лексиці й чимало дієслів, що мають тотожне графемне вираження, але розрізняються за місцем наголосу в слові, напр.: засі́яти (посіяти) — засія́ти (засяяти): «Все сумує, — тільки слава Сонцем засія́ла. Не вмре кобзар [І. Котляревський], бо навіки Його привітала...»!¹ (Т. Шевченко); «Я давно про тебе мрію — У долині нова хата. Землю радісно засі́ю. Будеш щастям ти багата» (М. Нагнибіда); про́бувати (випробовувати, робити спробу) — пробува́ти (перебувати); «Вічно будеш пробува́ти у підземному дворі, більш тобі вже не видати ані сонця, ні зорі!» (Леся Українка); «І серце серцю не байдуже дзвенить, як молотом коваль, І медом віє від гречок, І жайвір про́бує смичок» (А. Малишко).

Зустрічаються в сучасній українській літературній мові випадки, коли наголос виступає смислорозрізнювачем дієслівних форм з ідентичним графемним оформленням. Так, зокрема, існує ряд дієслів, які в інфінітиві мають різну фонемну будову і неоднакове наголошування, а в 1-й ос. одн. теперішнього (простого майбутнього) часу вони, будучи графемно тотожними, розрізняються за наголосом (в інших-формах ці дієслова різнозвучні). Сюди належать: знижу́, але зни́жеш і т. п. (від зни́зати) — зни́жу, але зни́зиш і т. п. (від знизити); мучу́, але му́тиш і т. п. (від му́тити) — му́чу, му́чиш і т. п. (від му́чити); плачу́, але пла́тиш і т. п. (від плати́ти) — пла́чу, пла́чеш і т. п. (від пла́кати); скочу́, але ско́тиш і т. п. (від скоти́ти) — ско́чу, ско́чиш і т. п. (від ско́чити); спо́рю, але спо́риш і т. п. (від спо́роти) — спо́рю, спо́риш і т. п. (від спо́рити).

До цієї підгрупи включаються ще префіксальні дієслівні форми, що походять від деяких наведених вище дієслів, напр.: замучу́, але заму́тиш і т. п. (від замути́ти — заму́чу, заму́чиш і т. п. (від заму́чити); намучу́, але наму́тиш і т. п. (від намути́ти) — наму́чу, наму́чиш і т. п. (від наму́чити); замучу́ся, але замути́шся і т. п. (від замути́тися) — заму́чуся, заму́чишся і т. п. (від заму́читися); заплачу́, але запла́тиш і т. п. (від заплати́ти) — запла́чу, запла́чеш і т. п. (від запла́кати).

Цікаво, що при наголошенні дієслова замути́ти, починаючи з 2-ї ос. одн. теперішнього часу, простежується різнобій у різних лексикографічних працях. Ось, наприклад, словники Б. Грінченка та шеститомний Українсько-російський подають замути́ш, замути́ть, замутимо́, замутите́, замутя́ть, пізніші ж джерела («Словник наголосів» М. Погрібного, тритомний «Російсько-український словник», «Орфографічний словник української мови», 1976) фіксують заму́тиш, а інші словники («Словник української мови», «Українська літературна вимова і наголос») реєструють замути́ш і т. п. Дієслово замути́ти (як і намути́ти) походить від слова мути́ти, яке у всіх формах, крім 1-ї ос. одн. теперішнього часу, виступає з кореневим наголосом. З такою ж акцентуацією вживається дієслово намути́ти. Лексема замути́ти, безумовно, входить у цей акцентуаційний ряд. Саме тому кореневе наголошування заму́тиш і т. п. (як і му́тиш, наму́тиш) має всі підстави правити за норму в сучасній українській літературній мові.

В українській лексиці зафіксовано кілька семантично різних дієслів, які в інфінітиві мають ідентичні і фонемну будову, і наголос, а в інших формах ці дієслова також збігаються своїм фонемним вираженням, але наголошування в них різне: у 1-й ос. одн. теперішнього (простого майбутнього) часу вони не відрізняються акцентуацією, бо вживаються з нафлексійним наголошуванням, а всі інші їх форми (крім минулого часу, де вони мають однакове акцентування) розпізнаються за допомогою наголосу. До таких дієслівних форм зараховуються: досаджу́, але доса́диш, доса́дить, доса́димо, доса́дите, доса́дять (від досади́ти — «закінчити садить») — досаджу́, але досади́ш, досади́ть, досади́мо, досади́те, досадя́ть (від досади́ти — «завдати прикростей») ; курю́, але ку́риш, ку́рить, ку́римо,

ку́рите, ку́рять (від кури́ти — «палити») — курю́, кури́ш, кури́ть, куримо́, курите́, куря́ть (від кури́ти — «пилити, порошити»); морю́, але мо́риш, мо́рить, мо́римо, мо́рите, мо́рять (від мори́ти — «виснажувати») — морю́, мори́ш, мори́ть, моримо́, морите́, моря́ть (від мори́ти — «обробляти деревину»); назолю́, але назо́лиш, назо́лить, назо́лимо, назо́лите, назо́лять (від назоли́ти — «налужити») — назолю́, назоли́ш, назоли́ть, назолимо́, назолите́, назоля́ть (від назоли́ти — «набриднути»); а також закурю́, але заку́риш, заку́рить, заку́римо, заку́рите, заку́рять (від закури́ти — «запалити») — закурю́, закури́ш, закури́ть, закуримо́, закурите́, закуря́ть (від закури́ти — «запилити, запорошити») — закурю́, закури́ш, закури́ть, закуримо́, закурите́, закуря́ть (від закурі́ти). У словниковому складі української мови подекуди трапляються дієслова, які в інфінітиві мають однаковий фонемний склад і наголошування, в інших формах вони рівнозвучні, а в минулому часі, збігаючись своєю фонемною будовою, виступають у всіх формах, крім чоловічого роду, з різною акцентуацією, напр.: зави́в, завила́, заявило́, завили́ (від зави́ти — «закрутити, заплести») — зави́в, зави́ла, зави́ло, зави́ли (від зави́ти — «заскиглити»).

12.Правопис великої літери. У сучасному українському алфавіті розрізняються малі й великі букви. Великі букви вперше з'явилися в XVI ст. і згодом стали регулярно використовуватися в оформленні тексту та написанні власних назв. В оформленні тексту велика буква вживається на початку певних його частин.

З великої букви пишеться перше слово в реченні, а також (не обов'язково) перше слово кожного рядка у віршах: Для нас у ріднім краю навіть димСолодкий та коханий. (Леся Українка)Після трьох крапок, які не закінчують речення, а лише вказують на переривчатість чи схвильованість мови, перше слово пишеться з малої букви: Ніч... а човен — як срібний птах!.. (Є. Плужник). Мала буква пишеться також після знака питання й знака оклику, якщо вони не закінчують речення: О люди!люди небораки! Нащо здалися вам царі? (Т. Шевченко). В щирім серці, в чесних грудях — вірю, знаю! — квіти є! (В. Симо-ненко). Годинник бив — що з ним? — зовсім не ту годину (І. Жиленко).

Якщо звертання закінчується знаком оклику, то перше слово після нього пишеться з великої букви: Велшиповажана і Ольго Федорівно! Вибачайте, що відповідаю на лист, не до писаний (Леся Українка).

У ремарках-фразах та посиланнях, узятих у дужки, перше слово пишеться з великої букви: Україна ніколи більше не піде в московське ярмо (Бурхливі тривалі оплески) (3 газети).

Перші слова в рубриках звичайно пишуться з малої букви:

Виважений і обґрунтований шлях до ринку, на мою думку, має включати такі етапи:

прийняття Верховною Радою України пакету законів, що чітко регламентуватимуть ринок землі;

підготовку Кабінетом Міністрів нормативних актів, які забезпечать реальну вартісну оцінку сільськогосподарських угідь;

формування розгалуженої сучасної інфраструктури ринку землі... (З газети).

Проте якщо кожна рубрика закінчується крапкою, то пер-ші слова в рубриках пишуться з великої букви:

Виходячи з інтересів Української держави, українського народу, висуваємо перед Президентом України, законодавчою та виконавчою владою держави такі вимоги:

Забезпечити безумовне виконання волі українського народу, висловленої на Референдумі 1991 року, до побудови незалежної Української держави.

Розробити й послідовно впроваджувати ідеологію державотворення, концептуальним ядром якої є українська національна ідея... (З газети).

У протоколі з великої букви пишуться перші слова та поля записів після слів «Слухали», «Виступили», «Ухвалили»:

Порядок денний:

Про укладання колективного договору з адміністрацією заводу.

Вибори делегата на районну конференцію працівників легкої промисловості.

І. Слухали:

Голова профкому Черниш Г. В. проінформував про наслідки переговорів з адміністрацією.

Виступили: Маховик В. С, Петренко І. Д., які підтримали позицію голови профкому.

І. Ухвалили:

Текст колективного договору з адміністрацією схвалити.

У договір внести пункт про переобладнання вентиляції в усіх цехах згідно з державними нормативами...

З великої букви пишеться перше слово цитати, якщо її оформлено як пряму мову: / не пом 'яне батько з сином, не скаже синові; «Молись. Молися, сину: за Вкраїну його замучили колись» (Т. Шевченко). Наш видатний сучасник Олесь Гончар застерігав; «Той, хто зневажливо ставиться до мови рідного народу, не може й сам викликати поваги до себе» (3 газети).

Якшо цитата вводиться в речення як його частина, то її перше слово пишеться з малої букви: Пробудження національної душі розпочинається з рідної мови і з плекання національної духовності, бо, як писав молодий український інтелектуал Трохим Зіньківський наприкінці XIX cm., «людина без національного почування нездатна до розумного духовного життя» (М. Жулинський).

Велика буква вживається для виділення власних назв.

З великої букви пишуться всі слова (крім загальних назв на зразок громадянин, добродій, пан, письменник, депутат, країна, область, місто, село, вулиця, море, планета, зірка і под.):

а) в іменах, прізвищах, прізвиськах, псевдонімах людей:

громадянин Григорій Петрович Куценко, письменник Іван Семенович Нечуй-Левицький, Леся Українка, Каменяр (про Івана Франка), князь Ярослав Мудрий. З великої букви пишуться також присвійні прикметники, утворені від власних назв людей: Шевченків «Заповіт»,

Франкові «Каменярі», Михайлова книжка, Ольжин брат;

б) у власних назвах міфологічних істот, персонажів творів:

бог Перун, Дажбог, Зевс, Юпітер, Антей, Дід Мороз, Баба Яга Кістяна Нога, Червона Шапочка, Вовк, Мальований Стовп, Мавка, Лісовик, Перелесник, Доля; але якшо назви персонажів із казок не виступають дійовими особами твору, а використовуються як загальні, то вони пишуться з малої букви: баба-яга, дід-мороз, іван-покиван;

в) у кличках тварин: кінь Орлик, корова Ряба, собака Буян, собака Білий Бім Чорне Вухо, кіт Жовте Око;

г) у власних астрономічних, географічних і топонімічних назвах: сузір 'я Велика Ведмедиця (народна назва: Великий Віз), галактика Молочний Шлях (народна назва: Чумацький Шлях), галактика Велика Магелланова Хмара, Полярна зірка, Море Спокою (на поверхні Місяця), Європа, Волине-Подільська височина, гори Карпати, Лиса гора, Чорне море, Причорномор 'я, Зміїний острів, озеро

Світязь, місцевість Пуща-Водиця, заповідник Біловезька Пуща, Голосіївський ліс;

г) у назвах держав, територій, населених пунктів, вулиць, будівель тошо: Україна, Українська Народна Республіка, Сполучені Штати Америки, Республіка Польща, Російська Федерація, Далекий Схід, Зелений Клин, Київська область, Ставищенський район, місто Біла Церква, село Гостра Могила, село Нове Село, майдан Незалежності, Софійська площа, вулиця Ярославів Вал, вулиця Добрий Шлях, бульвар Академіка Вернадського, Кловський узвіз, житловий масив Микільська Слобідка, Золоті ворота, Андріївська церква, Марийський палац. Слова Батьківщина, Вітчизна пишуть із великої букви, якшо ці назви рівнозначні слову Україна;

д) у назвах найвищих державних установ України та міжнародних організацій: Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України, Верховний Суд України, Центральна Рада, Організація Об'єднаних Націй, Рада Безпеки;

є) у назвах релігійних понять та богослужбових книг: Бог, Божа Мати, Син Божий, Святий Дух, Біблія, Євангелія, Псалтир, Коран.

3 Великої букви пишеться тільки перше слово:

а) у назвах різних установ, закладів, громадських і політичних організацій: Міністерство освіти і науки України, Національний банк України, Національна академія наук України, Міністерство зовнішніх економічних зв’язків України, Державна телерадіомовна компанія України, Київська міська державна адміністрація, Національна спілка письменників України, Київський академічний

український драматичний театр їм. І. Франка, Національна опера України, Київська середня школа № 189,

Центральний комітет профспілки працівників освіти та А науки України, Українська республіканська партія, Федерація товариств зв 'язків із зарубіжними країнами;

б) у назвах найвищих державних посад України та міжнародних посад: Президент України, Голова Верховної Ради України, Генеральний прокурор України, Генеральний секретар ООН. З великої букви для підкреслення поваги можуть писатися й назви інших посад: Міністр освіти і

науки України, Посол Франції, Директор Інституту української мови;

в) у назвах історичних подій, епох, війн, свят, знаменних дат, постів тощо: Велика французька революція, епоха Відродження, Хмельниччина, Руїна, Семирічна війна, Друга світова війна, День незалежності України, День злуки, Великдень, Різдво, Покрова, Зелені свята, Великий піст,

Спасівка, Масниця тощо;

г) у назвах конгресів, конференцій, договорів, найважливіших документів тощо: Акт проголошення незалежності України, Конституція України, Декларація прав людини, Версальський мир, Ялтинська конференція;

г) у назвах, що беруться в лапки: повість «Тіні забутих предків», кінофільм «Камінний хрест», газета «Українська газета», літопис «Повість врем 'яних літ», збірник законів «Руська правда», медаль «За бойові заслуги», станція метро «Контрактова площа», готель «Золотий колос», вино «Перлина степу», цукерки «Пташине молоко», компанія «Дженерал моторе», торговий дім «Зимовий сад». У подвійних назвах із великої букви пишеться також перше слово другої назви: повість «Андрій Соловейко, або Вченіє світ, а невченіє — тьма», газета «Дейлі телеграф енд Морнінг пост».

Однак із малої букви пишуться:

а) частки в прізвищах, іменах, географічних назвах іншомовного походження: Шарль де Голль, Ульріх фон Гуттен, Hyp єн Дін, Па-де-Кале, Фон-дю-Лак, Сен-е-Уаз, Франкфурт-на-Майні;

б) імена, прізвища людей, географічні назви, що вживаються як загальні назви: меценат, рентген, дизель, макінтош, галіфе, донжуан, йоркшир, бостон, свалява;

в) присвійні прикметники у фразеологізмах та наукових термінах: аріаднина нитка, ахіллесова п 'ята, дамоклів меч, прокрустове ложе, архімедова спіраль, базедова хвороба, бертолетова сіль;

0 прикметники на -ський, утворені від власних назв, якщо вони не входять до складу іншої власної назви: шевченківські традиції (але: Шевченківська премія), шекспірівський стиль, езопівська мова, київські вулиці (але: Київська область), петриківський розпис, опішнянська декоративна кераміка.

13.Вживання м’якого знака. М'який знак вживається для позначення м'якості приголосних.

М'який знак ставиться лише після букв, що позначають зубні (д, т, з, с, ц, л, н), якщо ці приголосні вимовляються м'яко: кінець, поршень, коли-небудь, ткацький, близько, просьба, бадьорий, тіньовий, спрацьований. Зокрема м'який знак пишеться:

- у суфіксах -ськ-, -цьк-, -зьк-: поліський, волинський, військо, людськість, по-товариському, по-українському, зайчисько, Луцьк, Донецьк, донецький, криворізький; у суфіксах -еньк-, -оньк-, -іньк-: рученьки, гарненький, голівонька, свіжісінький.

- Після р м'який знак пишеться тільки перед о: трьох, чотирьом, забрьоханий; а також у слові Горький (хоч вимовляється [горкий]).

- Після інших букв та після р в інших випадках м'який знак не ставиться: голуб, кров, верф, ніч, подорож, тепер, обличчя — облич, десятиріччя — десятиріч, буря — бур, зоря — зір, тюрма, Харків.

- М'який знак не ставиться перед м'якими, пом'якшеними й шиплячими приголосними: цвях, кузня, дзвякнути, кінський (хоч кінь), прип 'ятський (хоч Прип 'ять), бершадський (хоч Бершадь), уманський, Уманщина (хоч Умань), промінчик (хоч промінь), безбатченко (хоч батько), Федченко (хоч Федько), Зінченко (хоч Зінько), менший, тонший.

Перед м'якими, пом'якшеними й шиплячими приголосними м'який знак вживається лише в таких випадках:

- для позначення м'якого л': їдальня, сільський, пальці, більший, Гальченко, Михальчук;

- у непрямих відмінках та в присвійних прикметниках, якшо м'який знак є в початковій формі: скринька — в скриньці, Кузьма — Кузьмі; кицька — кицьці, кицьчин; нянька — няньці, няньчин; Зінька — Зіньці, Зіньчин; Ориська — Орисьці, Орисьчин (але: казка — у казці, землянка — в землянці, Матилинці, маланчин); а також у формах наказового способу дієслів: візьми — візьмімо, візьміть;

- у дієсловах на -ться, а також в інших дієслівних формах перед -ся (-сь), якщо м'який знак є у формі без -ся: обговорюється, відзначається, звертаються, ставляться, стань — станься, піднось — підносься, підводь — підводься (але: підніс — піднісся, ріс — розрісся);

як виняток, у словах тьмяний, різьбяр, няньчити, бриньчати.

В іншомовних словах м'який знак пишеться після зубних також перед й, я, ю, є, ї та в інших випадках відповідно до літературної вимови: мільйон, павільйон, компаньйон, браконьєр, портьєра, ательє, пасьянс, Нью-Йорк, Танганьїка, Лавуазьє, Люсьєн, Дьяконов, Третьяков, Касьянов, Ананьїн, асфальт, фільм, бюлетень (але: мадяр, нюанс, дюна, тюбик, люкс, Цюрих, Аляска; а також не після зубних: Бйорнсон, Ж'єн, Х'юстон, бар'єр).

В українських власних назвах м'який знак перед я не ставиться: Наталя, Тетяна, Уляна, Омелян, Касян, Севастян, Дя-ченко, Касяненко, Третяк.

Слов'янські власні назви прикметникового походження оформляються як українські прикметники і суфікси -ськ-, -цьк-, -зьк- пишуться з м'яким знаком (перед цими суфіксами м'який знак вживається тільки після л): Смирненський, Ра-ковський, Конеський, Црнянський, Запеський, Яблонський, Ко-менський, Тайовський, Варт-Цішинський, Красицький, Полоцький, Завадзький, Джальський, Пшибильський.