16). Упрше термін «козак» згадується в «Початковій монгольській хроніці» (1240р)

Існує кілька основних теорій походження козацтва: «етнічних витоків», «угодницька», «захисна» і 2соціальна». Згідно з теорією «етнічних витоків», козаки- це особлива група нащадків інших народів(хозар, черкесів, татар). «Угодницька» теорія пов’язує появу козацтва з «уходом» населення в Придніпров’я на промисли за рибою, сіллю, дикими конями тощо. Відповідно до «захисної» теорії, козаки з’явились у зв’язку з необхідністю захистити південні кордони країни від набігів татар. «Соціальна»теорія пов’язує виникненнякозацтва з посиленням політичного, економічного, соціального, національного та релігійного гніту.

Посилення визискування селянства і міщанства, релігійний і національний гніт, напади татар призводили до того, що частина населення втікла в незаселені степові райони середньої течії Дніпра. Там утікачі поступово об’єднувалися у групи, які спільнополювали, нападали на татар.

Термін «козак»- тюркського походження, означав «вільна людина», «вояк», «степовий розбійник».

Оскільки козаки розміщалися за дніпровськими порогами, їх резиденція називалася «запорізькою Січчю».Легендарним засновником Запорізької Січі вважається Дмитро Байда-Вишенський , який походив із князівського роду на Волині.

17). Запоро́зька Січ — суспільно-політична та військово-адміністративна організація українського козацтва, що склалася у першій половині 16 ст. За дніпровими порогами у районі острова Хортиця.

Утворення Запорізької Січі було видатною подією. Січ стала для українського народу могутньою підпорою в боротьбі проти феодально-кріпосницького та національного гніту і проти турецько-татарської агресії. Разом з тим феодали намагалися укріпитися за порогами. Ще в 1533 р. черкаський староста Є.Дашкевич подав литовському сеймові проект побудови фортеці на Дніпрових островах. Вона мала бути форпостом у боротьбі проти турків і татар і проти козацтва, щоб забезпечити панську колонізацію Запоріжжя. Оскільки для здійснення цього проекту в литовського уряду не було коштів, організацію боротьби за оволодіння прикордонням узяли на себе магнати, передусім черкаський і канівський старости. В цьому аспекті треба розглядати і діяльність черкаського і канівського старости князя Д.І.Вишневецького.

Після жорстокого зруйнування у 1775 р. Запорізької Січі російським царатом певен час існувала ще й Задунайська Січ.

Нереєстрові козаки — українські козаки, які не потрапили до реєстру і тому втрачали привілеї, визнані за козацтвом урядом Речі Посполитої.

У зв'язку зі збільшенням чисельності козацтва в часи воєнних дій кількість нереєстровців постійно зростала. Окремо від реєстрових вони обирають на Січі свого гетьмана й старшину, беруть участь у народних повстаннях 20—30-х років XVII століття.

Під час Визвольної війни реєстрові та нереєстрові козаки злилися в єдине військо. Відновлення останніх спостерігається в Лівобережній Україні після 1660 року, коли знову почали складати козацькі списки — компути. Всі, хто не потрапив до компутів, прагнули повернути козацькі права й привілеї й дістали назву "шукачів козацтва".

Реєстро́ві козаки́ — частина українського козацтва, прийнята на воєнну службу польсько-литовською владою і записана в окремий список — реєстр, звідки й назва реєстрові козаки.

Створення реєстрового козацтва

Спроби організації реєстрового козацтва сягають 1524 року, у якому Великий князь литовський і король польші Жиґмонт І доручив Семенові Полозовичу і Криштофові Кмитичу організувати козацький відділ на державну службу. Через брак фінансів цей проект не реалізовано. Подібна доля зустріла пропозицію черкаського старости Остафія Дашковича у 1533, а також заходи Жиґмонта І 1541.

Реєстрових козаків звільнено від юрисдикції локальних урядів і піддано владі «козацького старшого» (перший «старший» — шляхтич Ян Бадовський

Реєстрові козаки були зобов'язані відбувати службу на Наддніпрянщині й посилати за наказом польського уряду залоги на Дніпрові пороги. Намагання короля Стефана Баторія і його наступників контролювати через реєстр зростання українського козацтва виявилися марними.

18). Перший великий напад на українські землі татари здійснили в 1479 р., увірвавшись на Брацлавщину та Поділля. З цього часу набіги стали щорічними. Вже в 1482 р. татарський хан Менглі-Гірей здійснив перший великий напад на Київ. Відтоді українські землі постійно спустошувалися татарами. Татари захопили пониззя Дніпра І влаштували свої "городки" для контролю над цією територією (Очаків у дельті Дніпра, Інкерман на Таманському півострові-перевозі. Ще більш спустошливий погром Києва стався в 1484 р., після чого нападів зазнали Київщина, Брацлавщина, Поділля. Окремі рейди ординців досягали Волині, Холмщини, Полісся та Чернігівщини. Оскільки держава не мала достатніх сил, аби захистити південні і південно-східні володіння (українські землі) від постійної небезпеки ворогів із Криму, населення України з її відкритим степовим кордоном повинне було саме захищати свою рідну землю. Таким чином, існування по-сусідству Кримського ханства було одним із важливих факторів, що визначили появу в українській історії козацтва. У боротьбі проти страшної мусульманської загрози з кінця XV ст. вступає українське козацтво. Його сили значно зросли після заснування Запорозької Січі. Але в XVI ст. розрізнені зусилля місцевого населення, козацтво та збройних загонів місцевих феодалів не могли ефективно протистояти одній із найсильніших держав середньовіччя - Османській імперії та її васалу - Кримському ханству. Дуже швидко на українських землях було знищено надбання багатовікової цивілізації і культури, а колись багатий квітучий край - землі по Дніпру, Десні, Південному Бугу, Росі та Ворсклі - перетворимся на дике поле.

У 1616 р. гетьманом Запорозької Січі було обрано Петра Сагайдачного. Він вважав, що козаки ще поступаються силою Речі Посполитій, і тому основою його політики стало примирення з Польщею. П. Сагайдачний очолював великі загони козаків, які допомагали полякам у нескінченних війнах з Москвою і Оттоманською імперією. У 1619 р. він погодився скоротити реєстр до 3 тис, закріпив несанкціоновані морські походи і визнав право короля затверджувати козацьких старшин. Важлива заслуга П. Сагайдачного полягає в тому, що він об'єднав військову силу козаків з політично слабкою церковною і культурною верхівкою України. У 1620 р. П. Сагайдачний разом з усім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства, тобто запорожці стали підтримкою й захисниками релігії та культури України. Того ж року він разом з православними священиками запросив до Києва єрусалимського патріарха Феофана для освячення нових православних ієрархів. Поляки погрожували схопити патріарха Феофана як шпигуна, тому П. Сагайдачний разом з трьома тисячами козаків супроводжував його до турецького кордону. Відносини між Польщею і козаками ставали дедалі напруженішими. Проте загроза турецької агресії після поразки шляхетського війська на Цецорських полях у 1620 р. змусила короля знову звернутися до українського гетьмана по допомогу. Участь козаків у боях проти військ султана Османа II забезпечила успішне завершення в 1621 р. Хотинської війни. Смертельно пораненого в одній із битв П. Сагайдачного відвезли до Києва. У 1622 р. П. Сагайдачний помер.