51). Індустріалізація.

Вирішальною ланкою будівництва соціалізму мала стати індустріалізація. Тобто процес створення крупної машинної індустрії в усіх галузях економіки.

Особливості здійснення індустріалізації:

• індустріалізація почалася з розвитку важкої промисловості, і цій галузі весь час надавалася перевага.

• Індустріалізація здійснювалася форсованим темпом

• Індустріалізація проводилася в рамках жорсткого плану, часто нереального і необгрунтованого, цим відрізнялася від індустріалізації на Заході

• Радянська індустріалізація здійснювалася за рахунок лише власних джерел фінансування

Колективізація.

Більшовики вирішили форсувати укрупнення господарств шляхом їх колективізації, тобто обєднання з відчуженням засобів виробництва. Колективізація розглядалася як засіб ліквідації залишків капіталізму, ринкових, товарно-грошових відносин, хлібозаготовельних криз, залучення селянських господарств до системи командно-адміністративної економіки, перетворення їх на кріпаків тоталітарного режиму. Під час переходу до колективізації не були використані можливості інших форм кооперації. Грубо порушувалася законність, ігнорувалися права й інтереси селян. Була ліквідована економічна самостійність селянства, знищена найпроцьовитіша його верства.

52). Ще в середині 20-х років почав утверджуватися політичний та ідеологічний монополізм Комуністичної партії у житті країни. Це означало ліквідацію інших партій, репресії проти їх колишніх членів, втручання партії в усі сфери життєдіяльності людей, політичну диктатуру компартії. Боротьбу проти будь-якого інаклмислення у своїх лавах. Партія стала невідємною частиною тоталітарного режиму.

У 30-ті роки сталінський тоталітарний режим перейшов до широкого та систематичного терору проти власного народу. Терор мав ірраціональний характер, проте був викликаний певними причинами, серед яких-прагнення Сталіна зміцнити і захистити свою владу від будь-яких випадковостей, цілковите безсилля окремої особи перед державою, психологія бездумних «гвинтиків», відчуженість людей між собою. Крім того, у тоталітарній системі склалася своєрідна підсистема каральних органів, для яких репресії стали самоціллю, оскільки на цьому можна було зробити карєру.

У січні 1937р. була прийнята нова Конституція УСРР. Вона будувалася відповідно до Конституції СРСР 1936р; майже повністю відтворюючи її.

Права і свободи громадян фактично перекреслювалися практикою тоталітарного режиму. УСРР перейменувалася в Українську Радянську Соціалістичну республіку.

53). Після першої світової війни західноукраїнські землі опинилися у складі 3 держав: Польщі, Румунії та Чехословаччини.

У1923р уряд заборонив вживання слів «українець» і «український»- замість них навязувалися терміни «русин» та «руське».

Суспільно-політичний рух розділявся на три течії: !)легальні партії 2)націоналістична (підпільна) 3)комуністична.

Неп і українізація у Східній Україні призвели до зростання прорадянських симпатій на Західній Україні.

У 1929р було створено Організацію укр націоналістів. У практичній діяльнсті ОУН застосувала тактику «перманентної революції», що передбачала постійні збройні акції проти польської влади.

У 1918р, скориставшись розпадом Російської та Австро-Угорської імперії, частину укр земель окупувала Румунія, режим тут був жорстокіший, ніж у Польщі.

Дещо кращим, ніж у Румунії та Польщі, було становище українців у Чехословаччині. Закарпаття в чехословацькій державі мало статись окремого краю і називалося Підкарпатська Русь(згодом Підкарпатський край).

Незважаючи на короткочасність існування, Карпатська Україна стала яскравим епізодом у боротьбі за українську державність.

54) Українське питання у вузькому розумінні — це питання про місце і роль українського фактора у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це питання про умови і механізм возз’єднання українських земель та про створення власної української державності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі. Їхня основна мета — втримати вже підвладні землі і приєднати нові. Друга група — Англія, Франція і частково США (тобто країни — творці ВерсальськоВашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, борючись за "життєвий простір", активно претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 p., активно домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. У цей час все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Річ у тім, що, крім Німеччини, свою зацікавленість у подальшій долі Закарпатської України енергійно демонстрували Угорщина та Польща.

Посилюються економічні зв’язки: 7 грудня 1938 р. підписано німецько-карпатоукраїнську угоду, за якою уряд Волошина зобов’язувався поставляти Німеччині дерево, молочні продукти, шкіру, хутра, вовну та вина. У цей час підписується угода і з німецьким "Товариством з експлуатації корисних копалин", відповідно до якої карпатоукраїнський уряд фактично передавав Німеччині права на розвідування й експлуатацію надр Закарпаття.

1 вересня 1939 р. німецькі війська перейшли кордони Польщі, що засвідчило про початок Другої світової війни. За цих обставин СРСР, незважаючи на домовленість, не поспішав зі вступом у війну, не активізував він своїх дій і після звернення 3 вересня Ріббентропа, у якому той цікавився, чи не бажає Радянський Союз зайняти територію, що входить у сферу його інтересів. Зайнявши вичікувальну позицію, Сталін намагався перекласти всю відповідальність за агресію проти Польщі на Гітлера. Ця демонстративна пасивність радянської сторони зумовлювала наростаючу невизначеність в "українському питанні".

28 вересня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький договір про дружбу і кордони. Згідно з домовленістю, кордон пройшов по так званій "лінії Керзона". Переважна більшість території Західної України увійшла у межі СРСР. Проте, бажаючи домогтися контролю над Литвою, Сталін не наполягав на приєднанні до УРСР Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя. Тому ці українські етнічні території (майже 16 тис. км² з 1,2 млн. населення) опинилися під німецькою окупацією. Та Сталін був задоволений, про що свідчить його "тріумфальний" підпис (довжиною 58 сантиметрів) на карті-додатку до тексту протоколу.

Отже, наприкінці 30-х — на початку 40-х років було здійснено етнічне возз’єднання і західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, фактично ж на практиці відбулася інкорпорація цих територій, тобто їх "входження" до складу СРСР. Об’єднання вперше за багато століть у межах однієї держави більшості українських етнічних територій, незважаючи на неоднозначність і суперечливість політики сталінського режиму в західноукраїнських землях, було визначною подією, важливим кроком у розв’язанні українського питання.

55). 22 червня 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз. Ще 18 грудня 1940 року Гітлер підписав директиву «Барбаросса». Український напрям Барбаросса був одним із найголовніших.

30 червня 1940 німецьки війська увійшли до Львова.

5 липня 1940 року радянський уряд України прийняв рішення про евакуацію промислових, сільськогосподарських об’єктів і населення України.

25 жовтня 1941 року німецькі війська захватили Харків.

Велику Вітчизняну війну можна розділити на такі періоди:

22 червня 1941 року – 18 листопада 1942 року (початковий).

18 листопада 1942 року – кінець 1943 року (рік докорінного перелому)

1944 рік – 8 травня 1945 року (час завершальних операцій)

На окупованих українських землях фашисти встановили жорстокий окупаційний режим. Територію України було розчленовано.

Найбільші українські підприємства оголошувалися власністю Німеччини. Українська молодь примусово вивозилися на роботу до Німеччини. На Україні розгорнулася масштабна партизанська боротьба, яка складалася із двох потоків: радянські партизани та частини ОУН – УПА.

56).У відповідь на нацистський «новий порядок» український народ піднимався на боротьбу в тилу окупантів. В Україні існували дві течії руху Опору: підпильні комуністичні організації та націоналістичне підпилля. Для керівницьтва підпиллям уже з літа 1941 на окупованій території створювались підпільні обкоми, міськкоми, райкоми Комуністичної партії України, а в жовтні 1942 почав діяти нелегальний ЦК КП(б) У.

У 1943 на окупованій гітряревцями території України підпильний і партизанський рух досяг найвищого розмаху.

У Західній Україні, де комуністи не мали жодного впливу, антифашистську боротьбу очолювали націоналісти.

Збройні формування укр націоналістів зосереджувались в основному в лісах Волині, болотах Полісся та Карпатах. Восени 1942 на Волині створюється Українська повстанська армія (УПА). У цілому ж діяльність укр радянських партизанів і боротьба ОУН-УПА з німецькими загарбниками були складовою частиною міжнародного антифашистського руху Опору.

Українці зробили гідний внесок у перемогу Обєднаних Націй у Другій світовій війні, воюючи також у складі армій західних держав антигітлеровської коаліції.