Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
shpargalka.docx
Скачиваний:
1
Добавлен:
31.07.2019
Размер:
140.15 Кб
Скачать

1783 Р. В Лівобережній та Слобідській Україні було введено кріпацтво. У 1785 р. Українська старшина була зрівняна в правах з російським дворянством.

Із 70-х pоків XVIII ст. царський уряд Катерини II починає поетапну ліквідацію Запорозької Січі.

Основні причини

• Успішне завершення російсько-турецьких війн.

• Перенесення кордону Російської імперії на південь до Чорного моря.

• Втрата Запорозькою Січчю свого військового значення в боротьбі з турками та татарами.

• Участь козаків у повстаннях проти Речі Посполитої та Російської iмпepiї (гайдамацький рух, селянська війна під керівництвом Є. Пугачова, селянські повстання проти феодального гніту).

• В абсолютистській централізованій державі, якою була Росія, недоречними були демократичні порядки та республіканська форма правління, які мала Січ.

• Зміцнення в Pociї феодальних порядків (прагнення старшини та дворян захопити велику кількість родючих земель, закріпачити козаків).

2. Серед загарбницьких планів, плеканих державами-учасницями війни, не останнє місце відводилося Україні. Росія прагнула захопити землі Галичини, Буковини, Закарпаття під прикриттям ідеї «об'єднання всіх руських земель». Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь. Найбільш далекосяжні плани щодо України мала кайзерівська Німеччина, котра прагнула реалізувати свою давню мету -- створення під її зверхністю Пангерманського союзу, в якому Україна мала стати частиною майбутнього німецького протекторату.

З початком війни серед українських політиків стався розкол. Більшість західноукраїнців вирішили взяти бік Австро-Угорщини. В серпні 1914 р. у Львові було засновано Головну Українську Раду -- міжпартійний блок за участю радикальної, соціал-демократичної та національно-демократичної партій. Раду очолив К. Левицький. Розпочалося формування українських військових підрозділів. 2,5 тис. добровольців склали Український легіон січових стрільців. Він брав участь у воєнних діях в районі Стрия та на інших ділянках фронту. Більшість учасників українських військових формувань були членами організацій «Січ», «Сокіл», «Пласт».

Одночасно зі створенням ГУР з ініціативи Д. Донцова, В. Дорошенка, О. Скоропис-Йолтуховського, М. Меленевського та інших у Львові постав Союз визволення України (СВУ). 1 вересня 1914 р. «Вісник СВУ» надрукував політичну програму, яка передбачала створення самостійної Української держави з конституційною монархією, демократичним устроєм, свободою для всіх національностей, самостійною українською церквою. Для досягнення цієї мети Союз вважав за доцільне співробітництво з Німеччиною та Австро-Угорщиною.

На початку вересня 1914 р. російська армія окупувала значну частину Східної Галичини. Це був важкий удар по українцях цього краю. Австро-угорське командування повірило в провокаційні чутки, розповсюджувані польською адміністрацією провінції, про «таємні симпатії українців до росіян», унаслідок чого відступаючі габсбурзькі війська вдалися до переслідувань українців, яких постраждали тисячі.

Царський уряд швидко дав зрозуміти, що не вважає Східну Галичину тимчасовим завоюванням, називаючи її не інакше, як «давньою російською землею», котра тепер «назавжди возз'єднується з матір'ю-Росією». Було закрито всі українські культурні установи, кооперативи та періодичні видання. Вводилося обмеження на вживання української мови й робилися спроби впровадити у школах російську мову.

Що ж стосується Наддніпрянської України, то газета «Рада», що виражала лінію Товариства українських поступовців, закликала українців до захисту Російської держави. На цих же позиціях тоді стояв і С. Петлюра. Важко сказати, чи це була його тактика, чи тверде переконання, але декларації вірності владі не врятували український рух від нових ударів. «Просвіту» було закрито. Заборонялося друкувати будь-що українською мовою. Професор М. Грушевський, який повернувся з Австрії до Києва, був заарештований і засланий до Симбірська, Казані і зрештою до Москви, де він пробув до революції 1917 р.

З метою підтримки російської армії був створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст, у складі якого працювали відомі діячі українського руху А. Ніковський, Д. Дорошенко та ін. У 1916 р. С. Петлюру було призначено помічником уповноваженого цього Союзу на Західному фронті.

Чим далі йшла війна, тим більшими були її жертви -- як військові, так і цивільні. Трагедія українців полягала в тому, що вони, не маючи власної держави, вимушені були перебувати по різні боки театру воєнних дій і вбивати одне одного. Чи не єдиним позитивним моментом було те, що війна виснажувала сили воюючих імперій, створюючи таким чином у перспективі нові політичні можливості для поневолених Росією народів.

У 1915 р. становище на фронтах стало змінюватися. В квітні почався контрнаступ німецьких і австро-угорських військ. Російська армія вдалася до відступу. Патріотичний порив українців Наддніпрянщини поступово минав. Рада РУП прийняла рішення про нейтралітет у воєнному протистоянні. Значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка проводила антивоєнну агітацію. Головна Українська Рада у світлі нової ситуації виступила з заявою, в якій проголошувала своєю метою створення самостійної Української держави з земель, які входили до складу Російської імперії; з українських земель у складі Австро-Угорщини планувалося створити автономну область.

У березні 1916 р. стався новий поворот подій. Унаслідок так званого «Брусиловського прориву» російська армія зайняла Чернівці, Коломию, Луцьк та інші міста цього регіону. Австро-угорські війська втратили близько 1 млн вояків, 400 тис. потрапили у полон. Але на допомогу Австро-Угорщині прийшла Німеччина. 5 листопада 1916 р. Відень і Берлін остаточно домовилися про створення Польської держави. Для українців це означало б неможливість реалізації їхніх планів створення власної держави.

За таких умов Головна Українська Рада на чолі з К. Левицьким самоліквідувалась, а кермо політики перейшло до Є. Петрушевича, який повів курс «орієнтації на власні сили». 30 травня 1917 р. він зробив в австрійському парламенті заяву, що землі колишнього Галицько-Волинського князівства є українськими землями, а відтак ніяким чином не можуть стати частиною Польської держави. Продовжував діяльність Союз визволення України, який розгорнув активну роботу в таборах для військовополонених. Із набраних там солдатів та офіцерів були створені українські військові з'єднання -- Сірожупанна та Синьожупанна дивізії.

Кривава виснажлива війна викликала повсюдне зростання масового невдоволення. Чимало страйків і заворушень в Російській імперії, де наслідки війни були особливо тяжкими, проходили під гаслом «Геть війну». Особливо багато їх було у промислових районах України. Керували цими виступами переважно соціалістичні організації. Ці настрої не обминули й фронт, де цілі полки відмовлялися воювати. Посилилася глибока економічна криза, занепадало сільське господарство, падав життєвий рівень населення, насамперед робітників і селян. Війна, прорахунки уряду, корумпованість і неефективність влади, зростаюче зубожіння -- все це до краю посилювало кризу всього суспільства. Країна опинилася напередодні тотальної катастрофи.

БІЛЕТ 13.1. Причини і завдання революції

Причини революції корінилися в економічному та соціально політичному ладі Росії. Невирішеність аграрно-селянського питання, збереження поміщицького землеволодіння і селянського малоземелля, висока ступінь експлуатації трудящих всіх націй, повне політичне безправ'я і відсутність демократичних свобод, поліцейсько-чиновницьке свавілля і накопичився соціальний протест - все це не могло не породити революційний вибух. Каталізатором, що прискорило розвиток революції, стало

погіршення матеріального становища трудящих через кризу 1900-1903 рр.. і російсько-японської війни 1904-1905рр.

Завдання революції:

• Повалення самодержавства і встановлення демократичної республіки;

• Ліквідація станового нерівноправності;

• Запровадження свободи слова, зібрань, партій та об'єднань;

• Знищення поміщицького землеволодіння і наділення селян землею;

• Скорочення тривалості робочого дня до 8 годин;

• Визнання права робітників на страйки і створення професійних спілок;

• Встановлення рівності народів Росії.

Рушійні сили і характер революції

У здійсненні завдань були зацікавлені широкі верстви населення. У революції брали участь: велика частина середньої і дрібної буржуазії, інтелігенція, робітники, селяни, солдати, матроси, службовці. Тому вона була загальнонародною, по цілях і складу учасників мала буржуазно-демократичний характер.

Очевидно, що перед революцією в Росії існувала ціла низка суперечностей, пов'язаних зі збереженням пережитків кріпосництва в економічному і політичному житті країни. Ці протиріччя і визначали характер революції як буржуазної за своїми цілями. Але одночасно виникла інша''соціальна боротьба''- боротьба робітничого класу та частини селян проти експлуатації. Переплетення у революції різних громадських рухів додало першої російської революції яскраве своєрідність, яке обумовлювало розстановку політичних сил. Найбільш активним учасником була не буржуазія, а робітничий клас.

Особливості революції

У боротьбі проти царизму два потоки: революційно-демократичний і буржуазно-ліберальний. Діяли особливо, приймали різні засоби боротьби: революціаністи-демократи - насильницькі, буржуазні ліберали - мирні.

За основним економічним змістом революція - аграрна, за формами боротьби - пролетарська.

Буржуазно-лібералістіческой напрямок був схильний до компромісу з самодержавством, діяли нерішуче.

Революція - не багатомоментне акт, а хвилеподібний рух підйомів і спадів боротьби протягом 2,5 років.

Масове виникнення політичних партій, профспілок, створення масової демократичної преси.

Етапи революції

Революція тривала 2,5 роки (з 9 січня 1905р. До 3 червня 1907р.)

У своєму розвитку вона пройшла кілька етапів.

1.4.1 Початок революції. «Кривава неділя»

1.4.2 Травень - серпень 1905р.

1.4.3 Вищий підйом революції (жовтень-грудень 1905р.)

Столипінська аграрна реформа Жорстока політична реакція супроводжувалася погіршенням економічного становища в Росії. Скорочувалося і припинялося виробництво, зростало безробіття, гостро стояла проблема малоземелля та безземелля. Щоб припинити сповзання країни у прірву і зміцнити економіку в умовах монархічного режиму, в Росії вдруге після 1861р. було проведено аграрну реформу, її ініціатором виступив П. Столипін. Логічним продовженням модернізаційних процесів в Росії в середині ХХ-го ст. комплекс реформ, розпочатих указом 9-го листопада 1906 р. В його основі були покладені три головні ідеї: руйнування селянської общини, дозвіл селянину отримати землю у приватну власність (хутір чи відруб), переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. Основою аграрної реформи П. Столипіна була ставка на особисту ініціативу та, конкуренцію, які протиставлялися традиційній общинній рівності у бідності

Столипінська аграрна реформа комплексно вирішувала цілу низку важливих завдань: підняти ефективність сільськогосподарського виробництва, підвищити товарність селянського господарства, утворити соціальну опору самодержавства на селі, вирішити проблему аграрного перенаселення. У перспективі здійснення Столипінської програми обіцяло поліпшення ситуації у суспільстві. Однак вона значною мірою була зустрінута вороже. Проти неї виступили і праві, і ліві політичні сили. Правих не влаштовувало руйнування традиційного сільського укладу, а ліві не бажали послаблення протиріч на селі, які були збудниками революційної активності селянства. В цілому селянство також дуже насторожено поставилося до реформаторських ідей. Це було зумовлено природним консерватизмом селян, зрівняльною психологією і невірою у власні сили.

Реформи Столипіна найбільший успіх мали в Україні. Цю обставину слід пояснити особливостями української ментальності, сильнішим, ніж у росіян, потягом до індивідуального господарювання, порівняно меншою поширеністю на території України селянських общин. Упродовж 1907-1915 рр. на Правобережжі вийшли з общини 48 % селян, на Півдні - 42 %, на Лівобережжі -16,5 %. На 1916 рік утворилося 440 тисяч хуторів, що становило 14% селянських господарств. Селяни купили майже 500 тис. десятин землі. Ці показники були значно вищі, ніж у європейській Росії, де з общини виділилося 24% селянських господарств, а переселилося на хутори 10,3%. Аграрні перетворення прискорили розвиток товарних відносин у сільськогосподарському виробництві, сприяли розвитку кустарних промислів, артілей і кооперативних товариств. Україна стала житницею Російської імперії, вийшла на друге місце в світі за виробництвом сільськогосподарської продукції. Українська пшениця становила понад 40%, ячмінь близько 50% загальноросійського експорту цих культур.

Проте в результаті проведення Столипінської аграрної реформи так і не вдалося остаточно зруйнувати селянську общину. Не було ліквідувань і поміщицьке землеволодіння, хоча спроби перерозподілу поміщицьких земель шляхом купівлі-продажу через Селянський банк робилися владою досить активно. Аграрна реформа привела до соціального розшарування серед селянства, скорочення земельних наділів, і навіть до обезземелення селян. Уряд втілював програму переселення найбідніших селян на вільні землі Сибіру і Далекого Сходу. На нові землі протягом 190б-1912 рр. виїхало з України майже 1 млн. осіб. Через погану організацію процесу переселення, важкі умови життя третина переселенців померла, а четверта частина повернулася в Україну.

Отже, аграрні реформи на початку ХХ століття не реалізували повністю свого потенціалу і не досягли поставленої мети через низку причин: протидію селян, політичних сил, недостатнє фінансування та погану організацію реформаційних заходів, відсутність соціальної бази, загибель Столипіна тощо. Однак, вони прискорили процес переходу українського села на рейки буржуазного розвитку.

2. 1 грудня 1991 р. -- знаменита дата у багатостраждальній історії українського народу, впродовж століть позбавленого своєї державності. Того дня відбулися референдум і вибори Президента України. До списків було внесено 37 886 тис. громадян. У бюлетені з референдуму було вміщено текст Акта, прийнятого Верховною Радою 24 серпня 1991 р. і питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» У голосуванні взяли участь 31 891,7 тис. громадян, тобто 84,2% від загальної кількості внесених до списків. Із них на питання бюлетеня відповіли: «Так, підтверджую» -- 28 804,1 тис. громадян, або 90,3%. Позитивну відповідь дало населення всіх областей України незалежно від їхнього національного складу. Отже, за незалежність проголосували не тільки українці, а й представники інших народів, які проживають на території України.

Головними причинами такої високої політичної активності та одностайності волевиявлення були споконвічне прагнення народу України до життя в незалежній державі, фактичний розлад Радянського Союзу, віра більшості населення в можливість самозабезпечення країною енергетичними та товарними ресурсами, прагнення певних сил забезпечити свої позиції в Україні в умовах трансформації суспільства.

Кандидатами на виборах у Президенти були: Голова Верховної Ради України Л.Кравчук, голова Львівської обласної Ради В.Чорновіл, голова Української республіканської партії Л.Лук'яненко, керівник Народної Ради в парламенті України академік І.Юхновський, голова Української народної партії Л.Табурянський, міністр сільського господарства України О.Ткаченко (на останньому етапі боротьби зняв свою кандидатуру і закликав виборців голосувати за Л.Кравчука). Незважаючи на істотні відмінності в програмах, усі кандидати стояли на платформі проголошення незалежності України.

Голоси виборців розподілилися так: В.Гриньов -- «за» 4,17%, Л.Кравчук -- 61,56%, Л.Лук'яненко -- 4,49%, Л.Табурянський -- 0,57%, В.Чорновіл -23,27%, І.Юхновський -- 1,74%. За Л.Кравчука висловилося 19 643,6 тис. громадян, що взяли участь у голосуванні. Отже, Голову Верховної Ради України підтримали більше половини українських виборців. Його передвиборчою програмою була програма з п'яти «Д»: Державність, Демократія, Добробут, Духовність, Довіра.

5 грудня 1991 р. на засіданні Верховної Ради України Л.Кравчук склав присягу Президента України, виклав програмні орієнтири своєї політики в новій якості. «Президент, -- підкреслив він, -- отримавши владу від народу, повинен служити йому і забезпечувати його добробут, права та свободи кожної людини».

БІЛЕТ 14.1. 25 липня 1687 р. на козацькій раді було обрано нового гетьмана. Ним став генеральний писар Іван Мазепа. Свою діяльність Мазепа розпочав в умовах підписання нових "Коломацьких статей", що застерігали Україну від порушення умов вічного миру між Росією та Польщею. Гетьману заборонялося мати дипломатичні зносини з іншими державами. Для постійного контролю за гетьманським урядом мала постати залога в гетьманській столиці — Батурині.

І. Мазепа був добре освіченою людиною, мав значний військовий і дипломатичний досвід, пройшов добру школу управління Україною під керівництвом Дорошенка і Самойловича. Усе це було запорукою успішної діяльності на гетьманській посаді.

На першому етапі гетьманування Мазепа дотримувався політики добрих відносин з Москвою: доповідав про "витівки" запорожців, придушував народні рухи, посилав козацькі полки то в далекі північні райони, то в Польщу, то на південь. За рахунок України утримувалися не лише козацькі, а й російські війська. За все це Мазепа одержував щедрі подарунки від царя, Петро І довіряв українському гетьману.

Одним з найважливіших напрямків загальної державної політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, архітектури, літератури, книгодрукування гетьман вкладав величезні гроші з державної військової скарбниці та власні кошти, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб Україна може зрівнятися з європейськими державами. Промовистим є факт, що лише під його безпосереднім наглядом і керівництвом споруджувалося 12 храмів. За гетьманування Мазепи було відновлено багато старовинних храмів княжої доби. Внесок Мазепи розвиток архітектури й будівництва настільки значний, що навіть тогочасний архітектурний стиль дослідники називають "мазепинським бароко". Інша царина культурницької діяльності Мазепи - друкарська справа. Видання Мазепинської доби були одними а кращих українських книгодруків. До речі, сам гетьман мав чи не найкращу в Україні книгозбірню й обдаровував книжками з цієї бібліотеки монастирі, церкви, окремих осіб. Не менш, ніж церквами й монастирями, опікувався Мазепа Києво-Могилянською академією. Дбає Мазепа й про виникнення нових осередків культури, одним з них була Чернігівська академія. На думку дослідників, така цілеспрямована й всеохоплююча культурницька діяльність Івана Мазепи дозволяє говорити про неї не просто як про меценатство, а як про сплановану далекоглядну державну політику.

Щирим прихильником Москви гетьман залишався доти, доки метро І не почав ламати основи української автономії, Тоді Мазепа вирішив йти на союз зі Швецією. З 1700 р. Росія веде війну зі Швецією, що дістала назву Північної, за вихід до балтійського моря. Ця війна ніяким чином не перетиналася з Інтересами України. Проте від самого початку козацькі полки постійно брали участь у воєнних діях, воюючи на територіях Московії, Прибалтики, Речі Посполитої не проти своїх ворогів, а обстоюючи Інтереси царя. ЦІ походи були важким тягарем для козацтва. Адже козаки за свою службу не отримували ніякої винагороди, а, навпаки, потерпали від утисків 1 образ московських воєначальників. Жорстоке ставлення з боку командування й тяжкі умови служби викликали скарги й нарікання, а часом й самовільне повернення додому. Приводом для незадоволення було й те, що досить часто козаків використовували як дешеву робочу силу під час будівництва каналів, нових доріг, фортець та інших укріплень. Справжнім лихом стала Північна війна й для Інших верств українського населення, бо саме його коштами споряджалися козацькі війська для щорічних походів на північ, гетьманщина мусила також утримувати в ряді міст московську армію й воєнні гарнізони. Крім того, з України у великих кількостях вивозився хліб й інші продукти. Усе це призводило до занепаду господарства й торгівлі, посилювало незадоволення політикою московського царя.

Крім воєнних негараздів, козаків непокоїло обмеження царським урядом їхніх станових прав. Так, зокрема, гостру реакцію викликав указ 1705 р. про перетворення двох козацьких полків, висланих до Прусії, на регулярні драгунські. Серед козацької старшини поширювалися чутки про ще суттєвіші зміни: усунення козацького самоврядування, насадження губернаторів і воєвод, переселення козацького війська в Московію тощо. Непевність майбутнього України примушувала старшину й гетьмана замислюватися над подальшою долею Гетьманщини. Охоплена антимосковськими настроями, старшина тиснула на гетьмана. Та й сам Мазепа почав розуміти згубність відносин України з Московією.

Взявши за мету звільнення Гетьманщини з-під влади Московії, І.Мазепа розпочинає таємні переговори зі шведським королем Карлом XII. Коли шведський король у ході військових дій просувався територією. України, гетьман перейшов на його бік. У квітні 1709 р. було підписано угоду з Карлом XII. У першому пункті договору Карл XII обіцяв захищати Україну й не укладати миру з царем, поки українці остаточно й назавжди не визволяться від Москви та не відновлять своїх давніх прав і привілеїв.

Та цим планам не судилося здійснитися. Після Полтавської катастрофи Мазепа опинився на чужині, де й помер 2 вересня 1709 р. Однак внесок І.Мазепи ^ зміцнення української державності за умов неухильного наступу на неї з боку російського царату величезний. І хоч ідею другої Хмельниччини за гетьманування Мазепи не було втілено в життя, проте вдалося піднести українське господарство й культуру, а відтак зберегти ці важливі чинники державної та національної самобутності, досягти певної стабілізації суспільства. Прагнення Мазепи створити власну еліту, його політика в царині культури та освіти мали далекосяжну мету й забезпечили навіть після його поразки ще майже 80-літнє існування гетьманської держави, вплинули на весь подальший розвиток українського народу та його державницьких традицій, на формування національної культури.

Доба Мазепи — це час відродження України, епоха політичного, економічного й культурного поступу.

2. -----

БІЛЕТ 15.1. З часом старі назви слов'янських племен венеди, анти та склавини зникають, натомість з'являються нові. Унаслідок консолідації цих слов'янських племен утворилися сучасні слов'янські народи.

Слов'янські народи

Західні слов'яни: поляки, чехи, словаки, верхні та нижні лужичани.

Південні слов'яни: болгари, серби, хорвати, словенці, македонці, чорногорці.

Східні слов'яни: українці (виникли на базі племінних союзів полян, деревлян, уличів, волинян, сіверян, тиверців, дулібів, білих хорватів); росіяни (виникли на базі племінних союзів словен, східних кривичів, радимичів, в'ятичів); білоруси (утворилися на базі племінних союзів полочан, дреговичів, західних кривичів).

З арабських і перських джерел ІХ-Х ст. відомо, що на землях слов'ян існували три державні утворення: Куявія, Славія й Артанія. Історики вважають, що Куявія — це київська земля з Києвом. Славію ототожнюють зі слов'янськими поселеннями біля озера Ільмень, головним містом яких був Новгород. Щодо Артанії вчені розійшлися в думках: одні з них уважають її землями навколо Чернігова, інші — навколо Рязані. Та вірогідна думка, що Артанія тяжіє до Ростово-Суздальської Русі.

Сусідська община (VI-VIII ст. н. є.)

У VI-VIII ст. на зміну первісному ладові, як і в давніх германців, у слов'ян прийшов період становлення сусідського ладу, тобто виникала сусідська община:

• виділилися окремі сім'ї;

• земля, знаряддя праці, врожай і т. д. стали приватною власністю сімей;

• почалося розшарування суспільства (з появою приватної власності) — з'явилася майнова та соціальна нерівність.

Економіка. У VII-IX ст. східні слов'яни досягли значних успіхів в економічному розвитку. їхнім головним заняттям було підсічне хліборобство. «Підсічені» сокирами дерева та кущі висушували та спалювали. Попіл після спалювання, який є природним добривом, важкою бороною змішували з верхнім шаром ґрунту. У степах та лісостепах розвивалося також і орне хліборобство. Як і раніше, слов'яни займалися скотарством, рибальством та бортництвом. Окремо стали розвиватися ремесла: ковальство, ювелірна, каменерізна справи та ін.

Релігія. За своїми віруваннями слов’яни були язичниками (поганами). Вони вклонялися богові Сонця — Дажбогу, богові вітру — Стрибогу, богові грому й блискавки — Перуну, богові худоби та багатства — Велесу та ін. Для поклоніння своїм богам слов'яни висікали з каменю ідолів, до яких молилися, яким приносили жертви.

Міста в східних слов'ян. З давніх часів у слов'ян виникли укріплені міста, які з часом стали політичними, економічними культурними центрами. Серед них Переяслав, Чернігів, Турів. На межі V-VI ст. виник і Київ. Уважають, що стародавні племена готів називали його «Дніпровим містом», грецькі мандрівники величали його Сомбатом, араби знали його як Куябу, а слов'яни називали Києвом.

Історики вважають, що відвідування Києм Царгорода, а також його зустрічі з візантійським імператором є реальними подіями. Вони спираються на візантійські й вірменські джерела та на історичні праці багатьох інших народів.

Сусіди східних слов’ян у VI—IX ст.

Щоб зрозуміти передумови виникнення держави у східних слов'ян, треба ознайомитися з політичною ситуацією, що склалася в цей період на сусідніх територіях.

Болгари. У Центральній Азії на той час існувало велике об'єднання — Тюркський каганат. Болгари, які спершу були в складі цієї держави, у VI ст. здобули незалежність і перекочували в Приазов'я. «Велика Болгарія» — так називалася ця держава — мала дружні стосунки з Візантією і навіть прийняла християнство. Невдовзі під ударами Хозарського каганату, який на той час набирав сили, вона припинила своє існування. Частина болгар спільно зі слов'янами дійшла до Дунаю та оселилася в південно-східній частині Балканського півострова. Так у 679 році утворилося Болгарське царство.

На середній Волзі приблизно в той самий час виникає Волзька Болгарія (сучасний Татарстан) — це ті болгари, які не пішли на Балкани, а повтікали на Волгу. Проте чимало болгар залишилося в Північному Причорномор'ї та в Криму й асимілювалося з місцевими народами.

Хозари. У VIII ст. східну частину Криму й степ Північного Причорномор'я (аж до Харкова) підкорили тюркомовні кочівники — хозари. На цій території сформувалася культура, яку сучасні дослідники називають салтівською.

У кінці VIII - на початку IX ст. хозари завоювали невелику Хозарська державу Готію, що лежала на південному заході Криму, та грецький Херсонес. Такі агресивні сусіди не могли не вплинути на життя східнослов'янських племен. Своїми набігами кочівники змушували всіх східних слов'ян платити данину: спочатку тих, що мешкали південніше й східніше за інших, а згодом і решту.

Нормани, або вікінги. Войовничі народи, які жили на землях сучасних скандинавських країн у І тис, постійно нападали на Англію, Францію та деякі інші держави. Вікінги були предками сучасних данців, норвежців і шведів. Слов'яни називали їх варягами, а мешканці Західної Європи — норманами.

У часи Київської Русі варяги наймалися на службу до руських князів, під час якої виконували функції дружинників, посланців або торгових людей. Останній раз варяг згадували в руських літописах у 1036 році.

Довідка.

Поляни — східнослов'янське плем'я. Жило на території Середньої Наддніпрянщини. Об'єднало навколо себе інші слов'янські племінні союзи в державу Київська Русь.

Деревляни — східнослов'янські племена. У VI—XII ст. жили на Правобережному Поліссі. Мали самостійне князівство з центром в Іскоростені.

Уличі — східнослов'янське плем'я. Жили в Пониззі Дніпра, на Побужжі, на узбережжі Чорного моря. Вели боротьбу з київськими князями за незалежність. До складу Київської Русі ввійшли за часів володарювання Ігоря (912-945 pp.).

Тиверці — східнослов'янський племінний союз. Тиверці мешкали на території між Дністром, Прутом і Дунаєм. Уперше згадуються в «Повісті временних літ».

Дуліби — східнослов'янський племінний союз. Жили у верхів'ях Західного Бугу і правих приток верхньої течії Прип'яті. До складу Давньоруської держави увійшли під іменем волинян і бужан.

Довідка.

Язичництво — політеїстичні релігійні вірування, що ґрунтувалися на вірі людей у сили природи. Для язичництва характерне вшановування духів, демонів. У цій релігійній системі кожним явищем природи опікувався окремий бог

Перун — бог грози, війни, зброї. Його уявляли воїном у золотій колісниці, що запряжена крилатими білими та чорними кіньми. Символи Перуна: сокира (його зброя), «громовий знак», схожий на колесо із шістьма спицями.

Дажбог — бог Сонця. Його ім'я означає «Бог, який дає». Наші пращури вірили, що Дажбог їздить по небу в колісниці, котра запряжена білими кіньми з вогняною гривою. Символ Дажбога — осяйний вогняний щит.

Велес — бог багатства й свійських тварин. Супротивник Перуна. Інколи ворожий до людини. В уяві пращурів Велес — бог-змій, який уміє літати та дихати вогнем.

Джерела

Нестор Літописець. «Повість временних літ» І були три брати. Одному ім'я Кий, другому — Щек, а третьому — Хорив, і сестра їхня — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, що й нині зветься Щекавиця, а Хорив — на третій горі, від нього ж прозвалася Хоревиця. І в ім'я брата свого старшого заклали городок і назвали його Київ.

2.Перший і Другий Універсали..

10 червня (23 - за новим стилем) 1917 — проголосив автономію України («однині самі будемо творити наше життя»). Це була відповідь УЦР Тимчасовому урядові на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з І Універсалом, «не одділяючись від всієї Росії... народ український має сам порядкувати своїм життям», а закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими Зборами. Автором І Універсалу був В. Винниченко. Після проголошення автономії 28 червня 1917 створено Генеральний Секретаріат.

Умови І Універсалу

Проголошення автономії України в складі Росії;

Джерелом влади в Україні є український народ;

Управління України має здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент);

Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України;

Висловлювалася надія, що неукраїнські народи, які проживають на території України, разом з українцями будуть будувати автономний устрій.

І Універсал оголошено на другому Всеукраїнському Військовому З'їзді;

Після того, як у травні 1917 року Тимчасовий уряд відмовився надати автономію України (навіть не негайно, а в перспективі), Центральна Рада, виходячи з принципу «ні бунту, ні покірності», прийняла рішення прийняти I Універсал («До українського народу, на Україні і поза її сущому »). Текст Універсалу був зачитаний В. Винниченком 10 (23) червня 1917 на II Всеукраїнському Військовому З'їзді. Згідно I Універсалу проголошувалася автономія України у складі Росії («не одділяючись від всієї Росії ... народ український має сам порядкувати своїм життям»). Законодавчим органом повинно було стати Всенародне Українське Збори (Сейм), що обирається загальним, рівним, прямим, таємним голосуванням. Всі кошти, отримані від збору податків, відтепер повинні були залишатися в Україні. Враховуючи багатонаціональний склад України, Універсал закликав українських громадян до злагоди і порозуміння. Українська Центральна Рада брала на себе відповідальність за поточний стан справ у державі, були запроваджені додаткові збори з населення на користь Ради, але не ставилася вимога про припинення платежів у загальноросійський бюджет. По проголошенні автономії 15 (28) червня 1917, було створено уряд (Генеральний Секретаріат). У відповідь на І Універсал Тимчасовий уряд Росії 16 (29) червня виступив з відозвою «Громадянам України», в якому запропонувало громадянам українцям розвивати земське і міське самоврядування.

II Універсал Центральної Ради

3 липня (16 - за новим стилем) 1917 — зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний Секретаріат як крайовий орган України і водночас Генеральний Секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їх скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України.

Умови ІІ Універсалу

Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні;

Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;

Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений установчим збором. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономії України;

Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

II Універсал проголошено на сесії Української Центральної Ради...

Рішення I Універсалу в Петрограді були сприйняті із занепокоєнням. Зважаючи на політичну кризу, обумовлену масовими демонстраціями, поразку російської армії на Південно-Західному фронті і, як наслідок, втрату Галичини, Тимчасовий уряд не міг діяти виключно силовими заходами, оскільки на захист Центральної Ради могли стати фронтові українізовані частини і велика частка населення України. Крім того, збройний конфлікт міг призвести до розколу серед політичних сил Росії. У зв'язку з цим Тимчасовий Уряд пішов на переговори з Центральною Радою, для чого 28 червня до Києва відправилися урядова делегація у складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі. У результаті переговорів було досягнуто компромісу. Зокрема, Тимчасовий уряд визнав теоретичну можливість отримання Україною автономії, а Центральна Рада зобов'язувалася самостійно (без рішення Всеросійських Установчих зборів) автономію не вводити; Тимчасовий уряд дозволив створення національних українських військових частин, але при цьому організовуватися вони повинні були з дозволу та під контролем Тимчасового уряду, при цьому українські частини залишалися у складі єдиної російської армії. Ці умови повинні були бути зафіксовані у спеціальній постанові Тимчасового уряду Універсалі Центральної Ради. Досягнутий компроміс викликав у Росії урядову кризу, на знак протесту проти будь-яких поступок українцям троє міністрів-кадетів вийшли з уряду, однак постанова все-таки було прийнято. 3 липня 1917 Тимчасовий Уряд відправив до Києва телеграму з постановою «Про національно-політичне становище України», зміст якого збігалося зі змістом підготовленого до оголошення II Універсалом. У той же день на урочистому засіданні Української Центральної Ради II Універсал був зачитаний (опублікований українською, російською, єврейською та польською мовами). Універсал стверджував, що «ми, Центральна Рада, ... завжди стояли за те, щоб не відокремлювати Україну від Росії». Генеральний Секретаріат оголошувався «органом Тимчасового уряду», його склад затверджує Тимчасовий Уряд. Визнавалася необхідність поповнення Ради за рахунок представників інших національностей, що проживають на території України. За військового питання приймалася можливість прикомандирування представників Україна кабінету військового міністра та Генштабу. Формування українських військ має здійснюватися під контролем Тимчасового Уряду.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]