Бої у Сталінграді

Сталін заборонив повну евакуацію жителів міста, тому що їх присутність сприятиме захисникам в організації опору. Цивільні особи, включаючи жінок і дітей, були мобілізовані для риття траншей і будівництва оборонних позицій ^[4]. Массові бомбові атаки люфтваффе 23 серпня призвели до пожеж, в яких загинули тисячі мирних жителів і перетворили місто в зруйнований ландшафт.^[5] Вісімдесят відсотків житлових будинків в місті було знищено.

Одним із перших удар прийняв 1077-й зенітний полк, який в основному складалися з молодих жінок, які не мали належної підготовки. Незважаючи на це, і з невеликою підтримкою від інших радянських підрозділів, гарматні розрахунки зайняли позиції проти наступаючих німецьких танків. 16-їй танковій дивізії довелося битися проти 1077-ого полку, поки всі його 37 батарей не були знищені або захоплені в полон.

До кінця серпня група армій «Б» досягла Волги північніше від Сталінграда. ^[6] Подальше просування річки на південь від міста було наступним кроком у захопленні міста. У початковій фазі конфлікту значну частину радянських військ складало ополчення робітників, які не були пов'язані з військовим виробництвом. За короткий період заводи міста перепрофілювалися для виробництва танків. Вони надходили безпосередньо із заводів на фронт, часто не будучи пофарбовані або мали не до кінця налаштованний приціл.

З 1 вересня 1942 року радянські війська могли постачати свої частини в Сталінграді по небезпечній переправі через Волгу. Між руїнах зруйнованого міста 62-а армія облаштовувала свої оборонні позиції в житлових будинках і заводах. Бої в місті були жорстокими і відчайдушним.

Німецькі війська, наступаючи на Сталінград, зазнали важких втрат. Німецька військова доктрина була заснована на тісній співпраці між танками, піхотою, артилерією та авіацією. Для вирішення цієї проблеми, тактика радянських військ полягала в тому, щоб лінія фронту знаходилася якомога ближче до противника. Чуйков називав її тактикою «прийняття» німців. Ця тактика змушувала німецьку піхоту вести боротьбу без підтримки, через ризик удару по своїм. Це позбавляло німецькі війська безпосередньої авіаційної підтримки і ослаблювало підтримку артилерією. Важка боротьба йшла за кожну вулицю, кожен завод, кожен будинок, підвал і сходи. Німці називали цей тип безпрецедентний міських вуличних боїв — «Rattenkrieg» («щуряча війна»).

Боротьба за Мамаїв Курган, пагорб поруч з містом, була особливо нещадною. Висота переходила на інший бік кілька разів. Протягом одного з радянських контрнаступів, щоб повернути Мамаїв курган, радянські війська втратили цілу дивізію, що складається з 10 000 чоловіків за один день. У зерносховищі сили були так близько один до одного, що радянські та німецькі солдати могли чути дихання один одного. Бойові дії у зерносховищі тривали кілька тижнів, поки німецькі війська не підірвали бункер. В іншій частині міста будівля, яку захищав взвод під командуванням сержанта Якова Павлова, була перетворена на фортецю. Будівля, яку пізніше назвали «будинком Павлова», знаходилася на відкритому просторі в центрі міста. Солдати оточили будинок мінними полями, встановили кулеметні позиції у вікнах і зробили отвори в стінах фундаменту для кращої мобільності.

Успіху досягли радянські снайпери, що завдавали німцям значних втрат. Найвідоміший російський снайпер Василь Зайцев налічує 242 убитих під час бою.^[7]

З-за складної ситуації німці передали важку артилерію в місто, включаючи кілька гігантських 600-мм мінометів. Німецькі війська, однак, не спробували створити плацдарм на іншому березі Волги.

У листопаді, після трьох місяців кривавої битви німецькі війська нарешті досягли берегів Волги у центрі міста, захопивши 90% міста, і розділити радянські війська, що залишилися, у двох невеликих котлах. Крім того, крига на Волзі створила проблеми для поставок харчування для радянських військ. Незважаючи на це, бойові дії тривали, особливо на схилах Мамаївого Кургану і на заводі в північній частині міста. Битва за сталеливарний завод, тракторний завод та завод зброї стали знаменитими. Під час того, як радянські солдати захищали свої позиції, фабрично-заводські робітники продовжували ремонт танків та іншої зброї близько до лінії бою.