21. Функції дипломатії.

Дипломатія є специфічною сферою зовнішньополітичної діяльності держави, яка ґрунтується на застосуванні несилових засобів досягнення її цілей у міжнародному середовищі.

Дипломатія, як система зовнішніх державних інституцій, пов'язана з виконанням трьох найважливіших функцій: інформаційної, переговорної та договірної.

Інформаційна функція полягає у постійному забезпеченні уряду своєї держави відомостями про стан справ у державі перебування, позицію і наміри її уряду, характер та особливості будь-яких процесів, що прямо стосуються чи можуть стосуватися власної держави.

Проведення переговорів та досягнення за їх результатами угод традиційно розуміють як найважливішу функцію дипломатії. Дипломатична діяльність завжди спрямована на досягнення цілей зовнішньої політики через переконання протилежної у переговорах сторони у правильності розв'язання, яке пропонується, виходячи з власних

22. Форми дипломатичної діяльності:

• спеціальні місії (місії ad hok)— найдавніша серед усіх форм дипломатичної діяльності, що тисячоліттями була єдиним способом здійснення дипломатичних відносин між державами.

• постійні представництва функціонують з 15 ст Постійні представництва є основою сучасних двосторонніх міждержавних відносин, оскільки дають змогу підтримувати регулярні стосунки та співпрацювати щодо розв'язання досіть широкого кола питань.Постійні представництва як форма дипломатичної діяльності являють собоюформу, яка підтримує стосунки між урядами своєї країни та країни перебування на регулярній основі. У 20 ст. постійні дипломатичні представництва виникли також і при міжнародних організаціях (наприклад, при ООН).

• міжнародні конференції як форма дипломатичної діяльності проводяться з початку 19ст

Міжнародні конференції — це збори представників зацікавлених сторін, що проводяться з метою розв'язати певні проблеми, які становлять спільний інтерес представлених на них сторін, чи координації зовнішньополітичних акцій для їх реалізації.

23. Воєнні засоби реалізації зовнішньої політики.

Воєнні засоби реалізації зовнішньої політики завжди сприймались як найжорсткіші остаточні аргументи, до яких вдавалися тоді, коли всі інші не призводили до бажаного результату. Водночас кожен політик завжди мусить зважати на загрозу застосування проти його держави воєнної сили та готувати до цього збройні сили і цивільне населення.

Рівень воєнної могутності традиційно розуміють як один із найважливіших параметрів сили держави. Політичні лідери та уряди держав намагаються гарантувати національну безпеку, розбудовуючи власні збройні сили, щоб реалізувати найважливіші цілі зовнішньої політики. За визначенням Г. Костенка, воєнна безпека держави ґрунтується на використанні трьох основних стратегій: відвернення війни (уникнення агресії), відсіч агресії (провадження війни) і встановлення миру (ліквідація конфлікту)У мирний час збройні сили держави забезпечують її існування і статус у міжнародній системі. У разі війни їх застосовують операційно, щоб протидіяти збройним акціям ворога, змінити його цілі, покарати за вчинені ним дії, повністю чи частково підпорядкувати його собі. Превентивно держави застосовують зброю для встановлення та підтримання миру, як згідно з мандатом ООН, так і за згодою і на запрошення сторін, що конфліктують.