2 Святі писання індуїзму

Найдавнішими писаннями є Веди – збірник молитов і гімнів, відомих як “Рігведа”, “Самаведа”, “Яджурведа” й “Атхарваведа”. Їхнє складання тривало декілька сторіч і було закінчене приблизно 900 року до н. е. Згодом Веди було доповнено іншими писаннями, такими як брахмани й упанішади.

У брахманах подається інструкція, як потрібно виконувати домашні й прилюдні ритуали та жертвоприношення, а також детально пояснюється їхнє глибоке значення. Вони були написані приблизно 300 року до н. е. або й пізніше. Упанішади (дослівно: “сидячи біля вчителя”) ще відомі за назвою “Веданта”, написані в період між 600 і 300 роками до н. е. Це трактати, що, за індуїстською філософією, виявляють причину будь-якого способу мислення і вчинків. Також у цих писанняхмістяться доктрини про сансару (переселення душі) й карму (віровчення, що вчинки у попередньому існуванні людини є причиною її сьогоднішньої долі).

Ще інші писання називаються “Пурани”; це довгі алегоричні історії, що містять багато індуїстських міфів про богів, богинь та народних героїв. Ця велика індуїстська бібліотека теж включає епоси “ Рамаяна” й “Магабгарата”.

Перший, за словами А. Партасараті, розповідає про “Господа Раму... найславетнішого з-поміж усіх персонажів у релігійних писаннях”. “ Рамаяна”– це одне з найпопулярніших серед індуїстів писань, датоване приблизно IV сторіччям до н. е. Це оповідь про героя Раму, або Рамачандру, в якому індуїсти вбачають взірець сина, брата й чоловіка. Він вважається сьомою аватарою (втіленням) Вішну, і його ім’я часто вживають як привітання.

За словами Бгактіведанта Свамі Прабгупада, засновника Міжнародного Товариства Свідомості Крішни, “Бгагавад-гїта [частина “Магабгарати”] є найвищою настановою моральності. Настанови Бгагавад-гїти описують вищий шлях релігії й моральності... Остання настанова Гїти – вручити себе Кршні [Крішні] – є вище слово будь-якої моралі та релігії” (Бг.).

“Бхагават-гіта” (Пісня богів), яку дехто вважає за “суть ведичної мудрості Індії”, є бесідою, що відбулася на полі бою. Це розмова “між Господом Шрї Кршною [Крішною], Верховним Богом-Особою, та Арджуною, Його відданим і близьким другом, якого Господь навчає науці самоусвідомлення”. “Бхагават-гіта” є лише однією з багатьох святих книжок індуїзму. Деякі з них (Веди, брахмани та упанішади) вважаються шруті (почутими), безпосередньо виявленими священними текстами. Інші, наприклад епоси й “Пурани”, – це смрті (що їх пам’ятають), складені людьми, хоч одержані через відкриття. Одним з прикладів цього є “Ману-смрті”, в яких, крім пояснень підстав кастової системи, викладаються індуїстські релігійні й громадські закони.

3 Вчення й поведінка – ахімса й варна

В індуїзмі, як і в інших релігіях, є певні елементарні поняття, що впливають на мислення й щоденну поведінку людей. Одним з визначних понять є ахімса (в санскриті: ахінса), або ненасильство, чим уславився Мохандас Ганді (1869 – 1948 роки), відомий як Махатма. Віе був високошановним індуїстським керівником і вчителем ахімси.

Згідно з цією філософією, індуїсти не повинні вбивати жодного створіння або вдаватися до насильства. Ось чому вони вшановують декотрих тварин, таких як корова, змія та мавпа. Найсуворіше дотримуються вчення про ахімсу й з повагою ставляться до життя прихильники джайнізму (заснований у VI сторіччі до н. е.). Вони ходять босоніж і навіть одягають пов’язки, щоб випадково не проковтнути якоїсь комахи. Цю релігію, символом котрої є староіндійська свастика, заснував у VI сторіччі до н. е. заможний індійський князь Натапутта Вардхамана, більш відомий як Вардхамана Махавіра (цей титул означає “велика людина” або “великий герой”). Він обрав шлях самозречення та аскетизму. У пошуках знання він вирушив голий “через села й рівнини центральної Індії, щоб знайти звільнення від циклу народження, смерті та переродження” (Джон Б. Носс, “Релігії людини”). Махавіра вважав, що душу можна спасти лише завдяки крайнім формам самозречення й самодисципліни, а також суворому дотриманню ахімси (ненасильство щодо всіх живих істот). Він настільки додержувався ахімси, що носив із собою м’який віничок і обережно змітав усіляких комашок на своєму шляху. Виявляючи пошану до життя, він також дбав про чистоту й непорочність своєї душі. Сьогодні його послідовники. Намагаючись поліпшити свою карму, провадять подібне життя, яке відзначається самозреченням і шанобливим ставленням до всього живого. Це ще раз показує, який могутній вплив справляє на людей віра в безсмертну душу. У наш час ця релігія нараховує майже чотири мільйони прихильників. Більшість з них живе в Індії, в околицях Бомбея і в штаті Гуджарат.

На відміну від них, сикхи відомі своїми військовими традиціями, а поширене між ними прізвище Сінгх означає лев. Сикхізм, символом якого є три мечі й коло, сповідує 17 мільйонів людей. Більшість із них живе в Пенджабі. На середині штучного озера в сикхському святому місті Амритсарі височіє Золотий храм. Сикхських чоловіків легко розпізнати по блакитних (означає широкий, як небо, вільний від упередження розум), білих (означає святість особи, що провадить зразкове життя), і чорних (це згадка про гоніння сикхів британцями 1919 року) тюрбанах. Такі тюрбани є невід’ємною частиною їхніх релігійних звичаїв; сикхи також не стрижуть волосся.

Мовою гінді слово сикх означає “учень”. Сикхи є учнями засновника цієї релігії, гуру Нанака, і послідовниками вчення десятьох гуру (Нанака і дев’ятьох наступників), писання котрих увійшли у святу книгу сикхів “Гуру Грантх Сахіб”. Ця релігія з’явилася на початку XVI сторіччя, коли гуру Нанак вирішив взяти найліпше з індуїзму та ісламу й створити об’єднану релігію. Місію Нанака можна сформувати одним реченням: “Оскільки є лише один Бог і він наш Отець, всі ми повинні бути братами”. Сикхи, як і мусульмани, вірять в одного Бога й забороняють використання ідолів. Вони визнають індуїстське вчення про безсмертну душу, перевтілення та карму. Місце поклоніння сикхів називається гурдвара. Одна з найбільших заповідей гуру Нанака звучала: “Завжди пам’ятайте Бога, повторюйте Його ім’я”. Про Бога говориться, що він “Правдивий”, але не вживається його імені. Інша заповідь: “Діліться своєм маєтком з тими, кому менш пощастило”. Тому в кожному храмі сикхи мають лангар, або кухню, де кожна людина може отримати безплатно їжу. Там навіть є приміщення, де подорожні можуть безплатно переночувати.

Останній гуру, Говінд Сінгх (1666 – 1708 роки), заснував сикхське братство Хальса, члени якого дотримуються п’яти “к”, а саме: кеш – нестрижене волосся (символ духовності); кангха – гребінець у волоссі (символ порядку й напучення); кірпан – меч (ознака гідності, хоробрості й саможертовності); кара – сталевий браслет (символ єдності з Богом) і кач – короткі спідні штани (ознака скромності й символ моральної стриманості).

Загальновідомий чинник індуїзму – варна, або кастова система, яка жорстко розділює суспільство на класи. “Ненасильство – це перший та останній пункт моєї віри” (Махатма Ганді, 23 березня 1922 року).

Махатма Ганді прославився політикою незастосування насильства в боротьбі за незалежність Індії від Великобританії (здобуто 1947 року), а також кампанією поліпшення життя мільйонів індусів. Індійський професор М. П. Реге пояснює: “Він прголошував ахімсу (ненасильство) фундаментальною моральною цінністю, котру вважав турботою про гідність та добробут кожної людини. Якщо вчення певних священних писань індуїстів суперечили ахімсі, він не визнавав їхнього авторитету; він безстрашно намагався викорінити недоторканість та ієрархічну кастову систему й відстоював рівноправність жінок у всіх сферах життя”.

Що Ганді думав про долю недоторканих? У листі до Джавахарлала Неру (2 травня 1933 року) він написав: “Рух харіджанів занадто потужний, щоб охопити його розумом. У світі немає нічого гіршого. І все ж таки я не можу покинути релігію – не можу залишити індуїзм. Якби я розчарувався в індуїзмі, життя стало б для мене тягарем. Завдяки індуїзму я люблю християнство, іслам і багато інших релігій... Але я не можу миритися з його поняттям недоторканості” ( “Ганді. Вибране”, англ.). Не важко побачити, що індуське суспільство все ще поділене за цією системою, хоч її відкинули буддисти й джайністи. Кастова система глибоко вкоренилася в психології індусів, так само як расова дискримінація в розумах мешканців США та інших країн. Сьогодні аналогічне (щоправда менш виражене) відчуття класової належності все ще можна бачити в суспільстві Великобританії та в інших країнах. Отже, в Індії людина з народження перебуває в суворо визначеній кастовій системі, з котрої практично не може визволитись. До того ж пересічний індус і не прагне цього. Він вважає своє місце в ній як наперед визначену неминучу долю, результат власних вчинків у попередньому існуванні, тобто кармі.

За індуїстською міфологією, спочатку існували чотири головні касти. Вони базувалися на частинах тіла прабатька людства, якого звали Пуруша. У гімнах “Рігведи” говориться:

“Коли вони розчленували Пурушу, то на скільки частин розділили його?

Як вони називають уста й руки його? Яке ім’я дають стегнам і ногам його?

Брахман [найвища каста] устами був його, а з рук його був зроблений раджан’я.

Його стегна стали вайш’я, з його стіп було створено шудра” (“Світова Біблія”, англ.).

Отже, найвища священицька каста – брахмани – походила нібито з уст Пуруши, його найвищої частини. Клас володарів, або воїнів (кшатрія або раджан’я), був створений з його рук. Клас купців та рільників, названих вайш’я, або ваішйа, утворився із стегон. А нижча каста чорноробів (шудра) виникла з найнижчої частини тіла, зі стіп. З бігом сторіч утворилися ще нижчі касти: вигнані з касти й недоторкані, яких Махатма Ганді доброзичливо назвав харіджанами, або “особами, що належать богові Вішну”. Хоча з 1948 року недоторканість в Індії вважається незаконною, недоторканим усе ще живеться дуже важко. З часом в індійському суспільстві кожній професії та ремеслу відповідала окрема каста. Цей давній поділ на касти, що визначає кожному своє місце в суспільстві, насправді є расовим поділом та “стосується чіткого расового розрізнення, починаючи від [світлошкірих] аріїв і закінчуючи [темношкірими] додравідськими племенами”. Слово варна (каста) означає “колір”. “У перші три касти входили світлошкірі арії. У четверту – темношкірі тубільці неарійського походження” (Дональд А. Маккензі, “Серії міфів та легенд – Індія”, англ..). Кастова система, яка підтримується релігійним вченням про карму, прирікає мільйони індійців до життя в крайній бідності й несправедливості.

4 Бентежний цикл існування

Вчення про карму належить до основних і найважливіших вірувань, яке позначається на нормах моралі й поведінці індуїстів. Це принцип, за яким кожна дія, позитивна чи негативна, викликає певні наслідки; карма визначає кожне існування переселеної або реінкарнованої душі. “Гаруда Пурана” пояснює:

“Людина є творцем своєї долі, і навіть в ембріональному житті підлягає динаміці вчинків з попереднього існування. Без різниці, чи вона сховається у гірській твердині, чи заколишеться в надрах моря, чи безпечно сидітиме на колінах матері чи високо над її головою, людині не втекти від наслідків своїх попередніх учинків... Усе, що має трапитись людині в певному віці або часі, неодмінно спостигне її саме тоді”.

“Гаруда Пурана” веде далі:

“Знання, здобуті людиною в попередньому переродженні, багатство, яке вона роздала в милосерді, і вчинки в попередньому втіленні, випереджують її душу в мандрівці”.

Віра в безсмертну душу нерозривно пов’язана з вченням про карму, а карма обумовлює те, що в індуїзмі концепція душі відрізняється від її концепції в загальновизнаному християнстві. Індуїсти вірять, що кожна окрема душа, джїва чи прана, проходить багато перевтілень і, можливо, навіть “пекло”. Вона мусить прагнути об’єднання з “Верховною Сутністю”, що теж називається Брахманом, або Брахм. Через віру в карму індуїсти схильні до фаталізму. Вони вірять, що суспільне становище та обставини (чи то добрі, чи погані) є наслідком учинків людини в попередньому існуванні й тому заслужені. Індуїст може намагатися бути ліпшою людиною, аби наступне існування було більш стерпним. Отже, йому легше змиритися зі своєю долею, ніж жителеві Заходу. Індуїст бачить в усьому дію закону причини й наслідку, зумовленого його поперднім життям. У цьому простежеється принцип: що посіяв в уявному колишньому існуванні, те пожнеш тепер. Звичайно, все це грунтується на умові, що людина має безсмертну душу, котра переходить в інше життя – як людина, тварина чи рослина.

Остаточна мета в індуїзмі – досягти мокші (визволення), або вивільнення з коловороту повторних народжень та існування. “Оскільки мокша, або звільнення від довгої низки втілень, – це мета кожного індуїста, то найбільшою подією в його житті є смерть”. Мокші можна досягти, якщо дотримуватися різних марг (шляхів) або йогів.

1) Карма-йога. “Шлях діяльності, або “карма-йога”, – це дисципліна діяльності. У своїй основі, карма марга означає здійснення особистої дхарми, згідно з місцем людини в житті. Від усіх вимагається виконання певних обов’язків, як, скажімо, ахімси й невживання алкоголю та м’яса. Але особиста дхарма кожної людини залежить від її касти й фази життя” (“Великі азіатські релігії”, англ.). Ця карма виконується винятково в межах певної касти. Чистістькасти підтримується тим, що особа не одружується й не їсть з представниками іншої касти, належність до якої визначена кармою з попереднього існування. Отже, кастова належність не вважається несправедливістю, а спадщиною попереднього втілення. В індуїстській філософії люди далеко не рівноправні. Вони поділені через касти, стать, а також колір шкіри. Зазвичай чим світліший колір, тим вища каста.

2) Джнана-йога. “Шлях знання, або “джнана-йога”, – це дисципліна знання. На відміну від шляху діяльності (карма марга), що визначає обов’язки на кожен випадок життя, джнана марга вказує на філософський і психологічний щлях пізнання себе та всесвіту. Не діяти, а бути – це ключ до джнана марги. Найважливіше, що цей шлях уможливлює людині, котра його обрала, мокшу ще в цьому житті” (“Великі азіатські релігії”, англ.). Цей шлях охоплює інтроспективну йогу, відчуження від світу й аскетизм. Це вияв самовладання й самозречення.

3) Бгакті-йога. “Найпопулярніша форма нинішньої індуїстської традиції. Це шлях відданості (бгакті марга). На відміну від карма марги... цей шлях легший, більш спонтанний; він доступний людям будь-якої касти, статі або віку... [Він] дозволяє віддаватися людським почуттям та прагненням, а не заглушати їх йогівським аскетизмом... [Цей шлях] полягає винятково у відданості божественним істотам”, котрих, за традицією, налічується 330 мільйонів. Ця ж традиція ототожнює знання з любов’ю. Отже, бгакті – це “емоційна прив’язаність до вибраного бога” (“Великі азіатські релігії”, англ.).

4) Раджа-йога. Обирання “спеціальних поз, дихальні вправи й ритмічне повторювання відповідних формул” (“Людські релігії”). Це восьмиступенева йога.