5. Вплив європейської культури в період XIV – I половини XVII ст.

Монголо-татарська навала в середні XIII ст. і наступне півторастолітнє панування Золотої орди призвели до занепаду економічного, політичного і культурного життя в Україні. Від численних міст і поселень залишились самі руїни або тільки назви.

Процес формування культури України в ХІV-ХVІ ст. був водночас відображенням складного процесу формування української народності, що почався після розпаду Київської Русі. Роздробленість Київської Русі супроводжувалася розпадом не сформованої до кінця давньоруської народності й утворенням на її основі трьох східнослов’янських народностей — російської, української і білоруської.

Процес формування української народності був прискорений в ХІV-ХV ст., коли східна частина України була підкорена литовськими князями, а Галичина та Поділля — польськими феодалами.

Литва, яка приєднала до себе землі Бєларусі, України і частково Московської держави, перетворилась у багатонаціональну державу, де превалювало не литовське, а слов’янське (українське і білоруське) населення з традиційною етнічною культурою і правом. Руська мова визнавалася у Литві державною. Православна церква також залишалася панівною у духовному житті суспільства. Таке положення було закріплене у збірках державних законів — Литовських статутах 1529 і 1566 рр. Литовська держава XIV і XVI ст. зберігала незмінними етнічні (мовні, культурні) особливості підвладних їй української і білоруської народностей. Землі Галицько-Волинського князівства наприкінці XIV ст. відійшли до Молдови, яка тоді ж потрапила в залежність від Туреччини. Землі Північного Причорномор’я і Приазов’я попали під владу Кримського ханства. З кожним десятиріччям розширювалася турецька експансія на землі України.

Таким чином, землі України були завойовані іноземними державами, розділені на частини, а українська народність була позбавлена можливості створити власну єдину і незалежну державу. Над українським населенням нависла реальна загроза асиміляції із сусідніми народами.1 липня 1569 р. у Любліні (Польща) було проголошено унію, згідно з якою Велике князівство Литовське об’єднувалося з Польським королівством у єдину державу — Річ Посполиту. Люблінська унія передбачала знищення в Україні державних традицій і автономії, які залишилися з часів Литовської держави.За таких обставин становище Української православної церкви як одного з найголовніших чинників українського культурного процесу значно похитнулося. Управління православною церквою знаходилося в руках чотирьох патріархів: вселенського константинопольського (Візантія, Туреччина), александрійського (Єгипет), антиохійського (Сирія), єрусалимського (Палестина). Вони правили церквою разом (соборно).

Між католицьким і православним духовенством велися гострі суперечки, в які втягувалися і миряни. Тому частина церковних діячів виступала за припинення суперечок і примирення церков за допомогою унії. Ідея унії католицької і православної церков мала своїх прихильників і в Україні, де православ’я занепадало.

У жовтні 1596 р. на церковному собор католиків і православних — прихильників унії у Бресті (Бєларусь) було прийняте рішення — православну і католицьку церкви об’єднати під верховенством папи римського; православні повинні визнавати католицьке твердження про походження святого духа від Бога-отця і Бога-сина, ввести індульгенції про відпущення гріхів, а також новий календар; у православній церкві зберегти старі обряди і вважати дійсним слов’янський переклад святого писання.

У той же час інший спеціальний собор православного духовенства і мирян заперечив унію і прокляв її прибічників. Брестська унія розмежувала суспільні сили в Україні. Польський король проголосив унію обов’язковою для православного духовенства і всіх віруючих Речі Посполитої, зокрема для населення України і Бєларусі. Духовенству, яке не визнавало унії, загрожувало гоніння: у них відбирали посади і віддавали уніатам. Монастирі, вірні православ’ю, позбавляли майна. Духовенство, шляхта, братства, міщани зверталися до короля з проханням про скасування унії і збереження церковних традицій в Україні. Але це не дало результатів. І тоді духовенство звернуло свої погляди на козацтво — силу, яка могла б не тільки звільнити Україну, а й ліквідувати унію як духовну неволю українського народу.

Як відомо, зазначений період був важливою віхою у розвитку західноєвропейської культури. Це були часи ренесансних ідей, гуманістичного світогляду. Внаслідок цього українська художня культура починає відчувати на собі могутній вплив культури світової.