16. Порушення права інтелектуальної власності на торгову марку

Стаття 431. Наслідки порушення права інтелектуальної власності

1. Порушення права інтелектуальної власності, в тому числі невизнання цього права чи посягання на нього, тягне за собою відповідальність, встановлену цим Кодексом, іншим законом чи договором.

Стаття 432. Захист права інтелектуальної власності судом

1. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно до статті 16 цього Кодексу.

2. Суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення, зокрема, про:

1) застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;

2) зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;

3) вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності;

4) вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності;

5) застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об'єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;

6) опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.

На сьогодні саме за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 229 КК України, встановлені найсуворіші кримінальні покарання за порушення прав інтелектуальної власності на торговельні марки, які включають, зокрема, штраф від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення волі на строк від двох до п’яти років з конфіскацією відповідної продукції та знарядь і матеріалів, які спеціально використовувались для її виготовлення, що, між іншим, відносить даний злочин до категорії злочинів середньої тяжкості. При цьому відповідно до вказаної статті злочином є, зокрема, незаконне використання торговельної марки або інше умисне порушення права на цей об’єкт, якщо воно вчинено повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або завдало матеріальної шкоди в особливо великому розмірі.

17. Порядок обчислення строків позовної давності Глава 19: ст. 256-268 ЦК

Порядок обчислення строків позовної давності встановлюється матеріальним (статті 253 – 255 ЦК), а не процесуальним правом (статті 86 і 87 ЦПК). Окрім того, ст. 261 ЦК безпосередньо визначає початок перебігу строку позовної давності до певних вимог, що раніше визначався актами тлумачення (вимоги про визнання недійсною угоди, вчиненої під впливом насильства чи обману – див. п. 3.3 Роз’яснень ВАС України від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із визнанням угод недійсними» з подальшими змінами й доповненнями).

У зв’язку із цим привертає увагу те, що законодавець примудрився при цьому неоднаково визначити початок перебігу строку позовної давності у двох різних статтях: відповідно до ст. 253 та ч. 1 ст. 260 ЦК перебіг починається із наступного дня... (далі за текстом), а відповідно до ст. 261 Кодексу – від дня... (далі за текстом).

Також нормами ЦК (тією ж ст. 261) безпосередньо визначаються моменти початку строку позовної давності із специфічних зобов’язань. Установлено, що перебіг позовної давності до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину починається із дня початку його виконання; у разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття; за зобов’язаннями із визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (тобто із наступного дня).

За зобов’язаннями, строк виконання яких не визначається або визначається моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання, якщо обов’язок негайного виконання не випливав із закону, договору або змісту зобов’язання. Якщо ж боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

За регресними зобов’язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов’язання.

18. Види майна Глава 13: ст. 179 – 193 ЦК

19. Спеціальні проблеми недійсних правочинів ст.215 ЦК- Недійсність правочинів

Щоб правочин мав належну юридичну силу, він повинен задовольняти низці умов. Останні називаються умовами дійсності правочинів: а) про форму; б) про сторони; в) про зміст правочину; г) про відповідність внутрішньої волі волевиявленню сторін. Ці умови різнобічні і залежать в більшості випадків від характеру правочину. Якщо для деяких правочинів закон встановлює особливий порядок здійснення (наприклад, можливість продажу засобів самозахисту тільки через спеціалізовані магазини) або передбачена реєстрація їх у відповідних державних органах (наприклад, автомобілів в ДАІ), ці вимоги також охоплюються поняттям умов дійсності правочинів.

Ст. 16 ЦК України міститься досить широкий перелік засобів захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема одним із них є можливість визнання правочину недійсним.

Недійсність правочину виникає через те, що вчинювана дія схожа на правочин, але за своєю суттю не відповідає його характеристикам. Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів:

• дефекти (незаконність) змісту правочину; - дефекти (недотримання) форми; - дефекти суб'єктного складу; - дефекти волі – невідповідність волі та волевиявлення.

Верховний Суд України в Узагальненні практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними від 24.11.2008р., вказує на необхідність аналізу використання терміна «недійсність» у цивільному законодавстві, оскільки у суддів та учасників процесу виникають певні труднощі в його розумінні. Зокрема, у ЦК України цей термін застосовується до: визнання прав інтелектуальної власності недійсними (статті 469, 479, 499): недійсності заборони відступлення права грошової вимоги (ст. 1080); визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину (ст. 1301); недійсності права вимоги (статті 197, 519); недійсності зобов'язання (статті 198, 548, 565); недійсності акта (ст. 882); недійсності чека (ст. 1102) тощо.

В науці також постає проблема розмежування правочинів і юридичних фактів. Дане розмежування проводиться через поділ юридично значимих дій – на правочини, акти державних органів тощо та юридичні вчинки. Особливість правочинів, на думку вчених, полягає в тому, що в них присутній елемент залежності між юридичним ефектом і спрямованою на нього волею суб'єкта, вони є правомірними діями, які вчиняються зі спеціальною метою – викликати певні юридичні наслідки. На необхідність відокремлення правочинів від інших дій за ознакою цілеспрямованості вказували Д.В.Боброва, А.Ю.Бабаскін та інші вчені, і такий підхід не викликає заперечень. Разом з тим, сучасна теорія збагачена низкою положень щодо природи і видів юридичних фактів, до яких пропонується відносити, зокрема, такі правові явища, як правосуб'єктність, дієздатність, юридичний стан, строки тощо. У зв'язку з цим постає потреба з'ясувати питання, що являє собою правочин як юридичний факт, адже деякі з елементів, що є умовами його дійсності, науковці вважають самостійними юридичними фактами. У такому випадку правочин мав би вважатися складнішим утворенням аніж «простий» юридичний факт.

В Україні також існують проблеми при тлумаченні терміну «недійсності» правочину. Зокрема, некоректним є застосування цього терміна до нормативно-правових актів — у цьому випадку може йтися про їх нечинність або неправомірність (незаконність, протиправність), а також до документів, якими оформлюється, підтверджується право, оскільки право не може бути недійсним – воно або є або ні.

20. Режим майна ст.133 ЦК

Основу правового режиму майна суб’єктів господарювання, на якому базується їхня господарська діяльність, складають право власності та інші речові права: право господарського ведення, оперативного управління, а також оперативного використання майна. Господарська діяльність може здійснюватися і на основі інших речових прав (права володіння, користування тощо), передбачених Цивільним кодексом України.