1.На межі двох століть XIX і XX відбувається і докорінна переорієнтація принципів відображення літературою життя. Вона була зумовлена в першу чергу перебудовою засад суспільного життя, її зумовив розвиток буржуазної цивілізації, а також впли­вом численних ідеалістичних філософських та естетич­них концепцій. Ці процеси призводять до того, що почи­наючи з останньої третини XIX ст. реалізм вже не усвідомлюється як провідний напрям літературного розвитку і суттєво поступається місцем новим літера­турно-художнім напрямам та течіям, загальна су­купність яких дістала назву модернізм (від франц. moderne — новітній, сучасний). Письменники-модерністи відмовились від принципів реалістичного, тобто насамперед об'єктивного відображення дійсності в сукупності її найбільш характерних, типових ознак. Натомість, нові художні смаки культивували суб'єктивність погляду на світ, що його відображає літе­ратура, вміння письменника віднайти в зображальному не типові обставини, а, навпаки, ознаки, які б підкрес­лювали його специфічну своєрідність та неповторність.

2. Ранній модернізм уперше пориває з традиціями реалізму і натуралізму, відмовляючись від зображення «життя у формах життя», але не відкидає досягнень романтизму, беручи його за основу: незалежна і духовно багата особистість її думки, вра­ження, свідомість визначають розвиток сюжету, який пе­реходить у площину самозосередженння і самоспогля­дання.

Зрілий модернізм - це шлях від зневажливого заперечення дійсності до її освоєння, пошук нових форм одухотворення реальності, поетика синтезу, перехід від миттєвого до всезагального.

3. Декаданс (фр. decadance - занепад) - це сумар­не позначення тих мистецьких явищ, в яких фіксуються перші відступи від традиційної реалістичної естетики, пов'язані передусім з загальними песимістичними на­строями як відгуком на кризові явища у суспільстві, відмовою від змалювання суспільних проблем та кон­цепцій відчуженої людини, що втратила тверді мо­ральні орієнтири і відійшла від активної життєвої по­зиції.

Риси декадансу:

- "несприйняття життя", відмова від змалювання дійсності, різке заперечення облудливої "міщанської" моралі, недовіра до можливостей людини змінити світ і самому змінитись на краще;

- тяжіння до ірраціональності, фантастики, місти­ки, що дає змогу відобразити найглибші непояснювані порухи свідомості людини;

- чуттєве, інтуїтивне, підсвідоме пізнання світу; -у центрі декадентських творів постає людина, яка відчуває свою відчуженість у світі, втрату моральних ідеалів та віри у майбутнє. Основними мотивами ста­ють сум, відчай, розчарування, містицизм, сомнам­булічні мрії, тонкий психологізм, віртуозний психо­аналіз тощо. Підкреслена хворобливість і занепад жит­тя набувають значення улюблених тем, які перетворю­ються на джерело витончених переживань;

- митець, за визначенням декадентів, - це відчуже­ний відсвіту герой надлюдина, обранець, жрець, носій божественного розуму: саме йому дано збагнути зв'яз­ки між видимим і невидимим світами, оскільки за допо­могою творчості-одкровення він розкриває таємниці Всесвіту і світової гармонії.

4. Течії модернізму

Ранній модернізм: Зрілий модернізм:

1.Імпресіонізм:Б.Брехт,К.Гамсун; 1.Ексистенціалізм; 2.Неоромантизм:А.Моравіа; 2.Потік свідомості:Д.Джойс,

3.Символізм:Ш.Бодлер,Г.Ібсен, М.Пруст;

П.Верлен,А.Рембо. 3.Імажинізм:С.Єсенін;

4.Магічний реалізм:М.Булгаков,

Ф.Кафка;

5.Акмеїзм;

6.Авангардизм:Експресіонізм,Ку-

Бізм(Г.Аполінер),Сюрреалізм

(Ф.Кафка),Футуризм(В.Маяков-

ський).

5. Потік свідомості (англ. stream of consciousness) - це, за визначенням дослідників, "один з художніх засобів проникнення у внутрішнє життя персонажа, прагнення найбільш адекватно відобразити в літера­турному творі складний процес розумової діяльності людини, який містить елементи раціонально-свідо­мої, емоційно-чуттєвої та інтуїтивно-підсвідомої ак­тивності. Потік свідомості має на увазі безпосереднє фіксування роздумів, переживань, почуттів, спогадів, зовнішніх вражень, відчуттів, свідомих та підсвідомих асоціацій, усвідомлених і неусвідомлених бажань, настроїв, інтуїтивних осяянь тощо при мінімальній ролі автора, що їх упорядковує.

«Потік свідомості» - один із провідних прийомів літератури модернізму. Термін належить американському філософу В. Джемсу, який вважав, що свідомість - це потік, ріка, в котрій думки, переживання, спогади постійно перебивають одне одного, спонтан­но перетинаються. «Потік свідомості» в художній літературі імітує безпосередню передачу хаотичного процесу мислення людини

6. Неоромантизм — це літературний напрям рубежа століть, який генетично сходить до романтиз­му початку XIX ст. і виступає як новітня його мо­дерністська модифікація. В літературі кінця XIX ст. не­оромантизм постає як напрям, що рішуче протистав­ляє себе заземленій та гнітючій естетиці натуралізму. Неоромантики заперечують атмосферу побутивізму та типовості, що панує в традиційному мистецтві і на­магаються відшукати в потоці буденності нетипові, виключні людські натури, незвичайні чи навіть екстре­мальні обставини, в яких діють змальовувані ними персонажі, акцентують увагу на елементах екзотики, героїчного та трагічного у житті людини, питаннях са­моусвідомлення та громадської позиції особистості у зв'язку з проблемами етичного вибору та морального обов'язку.

У неоромантичній течії відроджуються традиції класичного романтизму, але на вищому етапі суспіль­но-духовного розвитку. Неоромантики мистецьки опа­новували здобутки нової філософії — концепцію во­люнтаризму Шопенгауера — Ніцше, фрейдизм із його увагою до підсвідомого, снів, марень. Відкинувши раціоналізм, неоромантики на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання.

Вони відмовилися від типізації, натомість вдалися до символізації.

Герої неоромантиків переймаються тугою за висо­кою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за кри­теріями ідеалу, а не буднів.

Неромантики зосереджуються на дослідженні внутрішнього світу людини, через нього намагаються прозирнути у світ духовний. Зовнішні події (також і соціальні) у неоромантиків відступають на задній план, часто вони вдаються до умовних, фантастичних об­разів, ситуацій, сюжетів.

Неореалізм — стильова течія в літературі початку XX ст., (її ще називають соціально-психологічним, романтичним, імпресіоністичним або лірико-психологічним реалізмом), яка розвинулася з класичного реалізму. Не сприйнявши наслідувального (міметичного) принципу «зображення життя у формах життя», неореалісти визначали свій концептуальний принцип між документальною достовірністю, філософсько-аналітичним заглибленням у дійсність та ліричною стихією. Часто промовиста деталь для них значить більше, ніж розгорнутий за всіма правилами реалістичного письма сюжет.                 Естетичні засади неореалізму:         - у творах поглиблений психологізм, на який скеровується вся увага;         - неореаліст заглиблюється у внутрішній світ персонажа для самодостатнього осмислення його як людини, пізнання її ірраціональної сутності незалежно від суспільного оточення;         - внутрішні психологічні чи зовнішні соціальні суперечності у творах цього стилю виступають (переважно на підтекстовому рівні) як вияви понадчасового, метафізичного конфлікту добра і зла, світла і темряви;         - зазвичай автори не пропонують читачам простих, однозначних вирішень психологічних колізій, намагаються зрозуміти і об'єктивно подати позицію кожної зі сторін досліджуваного конфлікту. 

7. Естетичні принципи символізму:

- символ передає не об'єктивну сутність явища, а індивіду­альне уявлення поета про світ;

- вираження в символі «від звуків інших світів»;

- поетика умовності й іносказань;

-виділення в слові ірраціонального — звучання, ритму, які мають замінити значення;

- мелодика;

- «жодних кольорів: нічого, крім нюансів». (П. Верлен).

8. Акме́їзм — буржуазно-дворянська організація російських літераторів початку XX ст., очолюване М. Гумільовим.

Естетичними засадами акмеїстів були самодостатність поетичного слова та відповідне його функціонування у суспільному житті. Основні принципи зводилися до творення елітарної поезії, в центрі якої — людина в її духовних та історичних проекціях. Естетизм і нові теми (зокрема африканська тематика) побутували в поезії М.Гумільова, рання поезія А.Ахматової оберталася навколо "вічних тем", О.Мандельштам синтезував міф, культурологію, сучасність.

Органом акмеїстів був журнал «Аполлон» (1909—1917). У 1912 р.  Лозинський Михайло Леонідович,поліглот, перекладач та поет, організував в Петербурзі видавництво « Гіперборей », де також друкували свої твори представники акмеїзму.

9. Експресіонізм (з фр. вираження, виразність) виник у Німеччині на початку XX століття, поши­рився у країни Європи. Його представники: Бертольт Брехт, Франц Верфель, Макс Бродт. Характерні риси експресіонізму знаходимо у творчості Франца Кафки, Юрія Клена, Миколи Куліша, Миколи Хвильового, Тодося Осьмачки, Василя Стефаника тощо.