Свобода волі. Волюнтаризм та фаталізм.
Свобода волі – це поняття, що означає можливість безперешкодного самовизначення людини у виконанні тих чи інших цілей і завдань. Вона часто пов’язується з відповідальністю людини за свою діяльність, з виконанням свого обов’язку та з усвідомленням свого призначення.
Щоб повною мірою зрозуміти феномен свободи особистості, потрібно розібратися хоча б у загальних рисах у суперечностях волюнтаризму та фаталізму, визначити межі необхідності, без якої неможлива реалізація свободи.
Волюнтаризм полягає у визнанні першості свободи волі з-поміж інших проявів духовного життя людини, включаючи мислення. У такому випадку воля вважається сліпим, нерозумним першоначалом світу, яке диктує свої закони людям. Діяти в дусі волюнтаризму – значить не враховувати об’єктивних умов буття, законів природи і суспільства, видаючи свою сваволю за вищу мудрість.
Фаталізм, навпаки, визначає весь хід життя людини та її вчинків, пояснюючи це або її долею (у міфології та язицтві), або волею Бога (у християнстві та ісламі), або ж визначеністю замкнутої системи, де кожна наступна подія жорстко зв’язана з попередньою. Тут, по суті, немає місця свободі вибору.
Свобода волі – це не тільки свобода дій, а й відповідальність за свої вчинки. Людина вважається свободною коли вона з усвідомленою відповідальністю бере на себе певний «тягар» і відповідає за нього у будь-якому випадку, усвідомлюючи важливість та необхідність своїх дій. Протилежністю свободи є примус.
Глибинні внутрішні контрольні механізми.
Совість – етична категорія моральної самосвідомості, яка характирезує здатність особистості здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов’язки, вимагати від себе їх виконання і робити самооцінку власних вчинків.
Совість – основа моральної автономії особи, тому чинити проти неї означає зраджувати собі. Вона є морально-психологічним чинником захисту людини від зла, вона зберігає і охороняє духовне здоров’я і цілісність особистості. Формою прояву совісті є сором.
Сором – моральне почуття осуду людиною своїх дій, мотивів і моральних якостей; протилежним почуттям сорому є гордість.
Гідність – усвідомлення самоцінності й моральної рівності з іншими людьми.
Існує два значення поняття «гідність», одне з яких пов’язане з визнанням самоцінності кожної людини безвідносно до її реальної життєдіяльності й соціального становища, - друге з конкретними чеснотами людини, її соціальним статусом. Гідність як визнання самоцінності людини даровано кожному разом із життям. А гідність як визнання чеснот, статусу людини наробляється, заслуговується. Вона може і втрачатися, якщо людина здійснює негідні вчинки.
Честь – моральне ставлення людини до себе, що виявляється в усвідомленні свого соціального статусу, роду діяльності і відповідне ставлення до неї суспільства.
Співвідношення понять «щастя» та «сенс життя».
Сенс життя – морально-світоглядне уявлення людини, за яким вона зіставляє себе і свої вчинки з найвищими цінностями, ідеалом, виправдовується перед собою та іншими.
Протягом історичного шляху людства поняття сенсу життя тісно перепліталося із поняттям щастя, інколи їх навіть ототожнювали.
Щастя – стан найвищого внутрішньго задоволення людини своїм буттям і самореалізацією в ньому. Щастя виражає уявлення про те, якими повинні бути життя і діяльність людини.
Проблему щастя і сенсу життя розглядали різні філософські напрямки. Різні етичні вчення наполягали на своєму розумінні щастя.
Гедоністичні етичні вчення ототожнюють щастя із насолодою, втіхою. «Насолода тільки власна, фізична, позитивна, минуща, бо іншої немає – єдине істинне благо і справжня мета людського життя». Такої думки притримувався Арістіпп Кіренський. Але його учні , які прагнули довести ідею вчителя на практиці стверджували, що намір жити фізичними задоволеннями спустошує людину, породжує в неї відразу, виснажує організм і перетворює життя на страждання.
Евдемоністичні вчення проголошують щастя вищим принципом і метою людської моральності. Засновник евдемонізму – Епікур поєднує щастя із духовними втіхами, які не набридають і не виснажують організм людини.
Утилітарні вчення використовують принцип оцінки всіх явищ з погляду їх користі, можливості бути засобом для досягнення певної мети.
Кожна людина у своєму житті, не зважаючи на статус посаду, національність, має певні цінності. Сукупність цінностей відмежовує для неї у власній життєдіяльності суттєве від несуттєвого, важливе від неважливого, спрямовує її потреби та інтереси у певному напрямку. Саме систему цінностей надає життю людини сенс і значення. У своєму житті людина завжди здійснює вибір духовних цінностей, що саме собою є проявом людської свободи.
У різні епохи сформувалися три основних напрями ціннісних орієнтацій, які задають сенс життя:
на потойбічний світ;
на власне «Я», тобто на самого себе;
на суспільство.
Перший виникає тоді, коли людина незадоволена своїм реальним життям і відчуває страх перед таємничими силами природи, тобто перед надприродними вищими, і водночас схиляється перед величчю світу, який відкривається перед нею. Отже, коли людина не усвідомлює себе як особистість, коли переважає орієнтація на надприродне.
Орієнтація на самого себе, зневіра в усьому супроводжує епохи занепаду або ж перехідні епохи, коли якісь події суспільного життя чи світового значення не виправдовують сподівань людини. Згадаймо ще раз масову культуру, яка свідчить про «спад» людського бачення світу, спотворення людських цінностей. Тому часто-густо добро розуміється – як престижність, творчість вироджується в імітацію, в моду, свобода – у сваволю. Тобто панує престижне споживання за принципом «не гірше за інших» або навіть «усім на заздрість».
Орієнтація на суспільство переважає тоді, коли людина сприймається абстрактно, як представниця роду людського, як «безособистість» (Ф.Достоєвський), «гвинтик», або ж це розуміння набуває форм сподівання на чиюсь «міцну руку», яка має все привести «до ладу», чи взагалі на державу, яка повинна «все дати» всім.
Але в реальному житті розглянуті типи ціннісних орієнтацій не зустрічаються у чистому вигляді.
Отже, цінності є вищим стимулом поведінки людини, вони утверджують у світі справді людські засади. Людині потрібне щось піднесене, величне, просвітлюючі думки і почуття. І таке просвітлення, очищення, те, що стародавні греки називали «катарсисом», дають людині цінності.
Підводячи підсумок, зробимо деякі висновки. Кожна людина як суспільна істота живе і діє в певній системі цінностей. Цінності відображають спосіб життя людини. При цьому різні цінності мають для людини різне значення, з чим пов’язана ієрархія цінностей – одні й ті ж речі і явища для різних людей мають неоднакову цінність, як і в різний час для однієї й тієї людини (наприклад, ситий і голодний по-різному відносяться до шматка хліба; симфонічна музика чи сучасний рок можуть викликати у людей як почуття насолоди, так і роздратування).
Тому своєрідність цінностей як основи життєдіяльності людей можна відобразити давньою байкою. Мандрівник запитує у трьох робітників, які возять цеглу: «Що ви робите?». Один відповідає: «Цеглу вожу», другий – «На хліб заробляю», третій – «Храм будую». Це і є образним відображенням різних ціннісних орієнтацій людей.