Вопрос №3
Процеси пізнання і доказування щільно взаємопов'язані, оскільки доказування у кримінальному судочинстві — це не тільки опосередковане, але і неопосе-редковане пізнання, яке можливе стосовно окремих обставин, що охоплюються предметом доказування по кримінальній справі: наслідків вчинення злочину, місця скоєння злочину, знарядь і засобів, за допомогою яких вчинено злочин, і деяких інших обставин1. Твердження, що процесуальне доказування «є цілком опосередкованим способом пізнання»2 не відповідає діалектичній теорії пізнання, відповідно до якої будь-яке пізнання здійснюється емпіричним, безпосереднім і раціональним, опосередкованим шляхом. Не відповідає воно, очевидно, і практиці кримінально-процесуального доказування, тому що особа, яка проводить дізнання, дізнавач, слідчий, прокурор і суддя деякі обставини, що охоплюються предметом доказування, сприймають безпосередньо. Ф. Н. Фаткуллін заперечує безпосередній шлях пізнання на тій підставі, що «знання про обставини і факти, що підлягають встановленню по справі, і про їх суть завжди здобуваються тільки за допомогою визначених засобів, які наділені передбаченою законом процесуальною формою»1. Можна погодитися, що істина встановлюється, а висновки в справі підтверджуються доказами, але це не спростовує можливості безпосереднього пізнання зазначеними учасниками (суб'єктами) окремих фактів у процесі їх виявлення, огляду, прилучення до протоколу слідчої або судової дії і відповідного процесуального закріплення даних про них.
Будь-яке пізнання засноване на єдиних методологічних закономірностях, але для окремих видів пізнання характерні і певні особливості. З огляду на них слід відрізняти пізнання у кримінальному судочинстві від наукового, теоретичного пізнання. Елементи наукового пізнання властиві і кримінально-процесуальному пізнанню. Впровадження досягнень науково-технічного прогресу в кримінально-процесуальному доказуванні сприяє більш успішному вирішенню завдань процесу. Характер наукового дослідження може мати, наприклад, діяльність експерта в кримінальному судочинстві. Однак у кримінально-процесуальному доказуванні переважає практичне, а не теоретичне мислення. Практика є основою і теоретичного пізнання, але для кримінально-процесуального пізнання вона має особливе значення. Вона пронизує все кримінально-процесуальне доказування, що завжди, у кожному випадку повинне закінчуватися конкретними і практичними висновками (вчинено або не вчинено злочин, винний або невинний обвинувачений і т. д.)2.
Аналізуючи співвідношення теоретичного і кримінально-процесуального пізнання і відзначаючи, що другий вид пізнання — практичне пізнання покликаний виявити в конкретному явищі наявність або відсутність вже пізнаних сут-ностей, О.'Т. Сизякін пише: «Створюючи норму права, законодавець рухався від одиничного до загального, від явища до сутності. У судовому пізнанні має місце, так би мовити, зворотний зв'язок, а саме: рух від пізнаного загального, пізнаної сутності до одиничного, до явища з метою ідентифікації сутності — тієї, котра міститься в досліджуваній одиничній події, явищі, і тієї, котра відбита нормою матеріального права1.
Теоретичне пізнання і пізнання у кримінальному процесі відрізняються за своїм предметом і методом. Предмет теоретичного пізнання безмежний, його складають нові сутності, закономірності розвитку природи і суспільства. Предмет процесуального пізнання обмежений приписами кримінального і кримінально-процесуального закону, він пов'язаний не з новими, а зі вже пізнаними сутностями і виражений в таких поняттях, як подія злочину, вина й інші обставини, що підлягають доказуванню по кримінальній справі2.
Ю. М. Грошевий вважає, що пізнання по кримінальній справі, здійснюване особою, що проводить розслідування, прокурором і суддями, не може розцінюватися як проміжне між буденним і науковим пізнанням, не можна відносити його і до наукового. Воно є специфічним різновидом соціального пізнання, що умовно можна назвати процесуальним, або судовим, пізнанням, у результаті якого об'єкт одержує специфічний тип соціального знання, обумовлений особливостями об'єкта пізнання і процесуальних засобів його володіння3. Ф. Н. Фаткуллін також бачить у процесуальному доказуванні самостійний різновид пізнання зовнішнього світу, що «умовно могло б називатися слідчо-судовим пізнанням»4. В. С. Зеленецький вважає, що суть пізнання у кримінальному процесі найбільш точно відображає поняття «кримінально-процесуальне пізнання дійсності».
На думку М. М. Міхеєнка, яку ми підтримуємо, усі запропоновані терміни: процесуальне, судове, слідчо-судове, кримінально-процесуальне — можуть бути застосовані для того, щоб спробувати підкреслити специфіку кримінально-процесуального доказування як різновиду пізнання дійсності. Однак сутність цього процесу, звичайно, не в назві, а в гносеологічній і юридичній природі цього різновиду пізнання, обумовленій його особливими об'єктами, завданнями і засобами.