3.Меркантилізм виник в Англії, потім поширився у Франції, Італії та інших країнах Західної Європи. У кожній країні політика меркантилізму мала свої особливості.

Найбільш розвинутим і типовим був англійський меркантилізм. Ще у XV—XVI ст. видавалися «закони про витрачання», які зобов’язували іноземних купців витрачати виторг за свої товари на купівлю англійських. Пояснювалося це тим, що Англія у XVI—ХІІ ст. значно просунулася вперед в економічному розвиткові і два сторіччя (1651—1849) меркантилізм був офіційною політикою держави (діяв «Навігаційний акт» Кромвеля).

Із представників раннього меркантилізму в Англії ми вже називали В. Стаффорда (1554—1612), який 1581 p. надрукував під ініціалами «W.S.» твір «Стислий виклад деяких скарг наших співвітчизників». Твір був написаний у формі розмови між лицарем, фермером, ремісником, купцем та доктором богослов'я, який робить остаточні висновки.

Стаффорд виявляє досить правильне як на ті часи розуміння зв’язку між вартістю грошей і вартістю товарів. Саме у появі неповноцінної монети, у псуванні монети королями (що практикувалося у зв’язку зі зростаючою потребою в коштах) він убачає причину подорожчання товарів. Псування монети, на думку Стаффорда, має подвійні наслідки: 1) дорожнечу; 2) втечу (відплив) з країни повноцінної монети.

Стаффорд доводить шкідливість вивезення монети за кордон, бо від того зростають ціни і погіршується становище народу. Але гроші є тільки засобом обігу. Усе залежить від того, як обмінювати на них товари. Держава, уважає Стаффорд, має видати закон, щоб жоден із сировинних продуктів не вивозився за кордон необробленим, оскільки вивезення сировини спричиняє зворотне завезення її в об­робленому вигляді, що для країни є дуже невигідним. «Усе, що ку­пують у нас іноземці, іде від нас назавжди. Навпаки, те, що ми купу­ємо один у одного, залишається вдома». Звідси, уважає Стаффорд, необхідність державного опікування вітчизняною торгівлею. Він пропонує заборонити ввезення предметів розкошів та деяких інших товарів, регламентувати торгівлю, обмежити вивезення монети, розширити виробництво сукна — найпопулярнішого тоді англійського експортного продукту.

Найвидатнішим представником меркантилізму в Англії в його найбільш розвинутому вигляді є Томас Мен (1571—1641), якого вважають автором теорії торгового балансу. Мен був купцем і од­ним з директорів Ост-Індської компанії. У своїх памфлетах «Розду­ми про торгівлю Англії з Ост-Індією» (1621), «Скарб Англії у зов­нішній торгівлі або баланс зовнішньої торгівлі» (1664) він заперечує монетаризм і обґрунтовує теорію торгового балансу. •

Мен висловлюється проти заборони вивезення грошей, тому що, на його думку, гроші приносять багатство тільки перебуваючи в обороті. Він стверджує, що гроші в обігу можна порівняти із пше­ничним зерном. Тільки посіяне зерно дає новий урожай, збільшуючи свою кількість. Спроби утримати у країні якомога більше золота та срібла за допомогою державних заходів обмежують право купця розпоряджатися своїми грошима і завдають тільки шкоди. З погляду Мена, єдиним розумним засобом збільшення кількості грошей у країні є сприятливий торговий баланс.

Торговий баланс з окремими країнами, доводив Мен, неминуче складається по-різному. Деякі країни більше купують в Англії, ніж продають їй, інші, навпаки, більше ввозять в Англію, ніж вивозять з неї. Тільки за умови, що торгівля буде вільною, вона набере най­більшого розвитку, а тим самим буде досягнуто основної мети — збільшення запасів золота та срібла. Отже, Мен вирішував проблему залучення максимальної кількості грошей зовсім інакше, ніж прихи­льники політики грошового балансу. Увезення та вивезення грошей, за Меном, прямо залежить від стану зовнішньої торгівлі. Якщо ви­везення перевищує ввезення, тобто, якщо країна має активний тор­говий баланс, гроші надходять у країну. «Гроші, які привозяться у країну завдяки активному балансу нашої зовнішньої торгівлі, — це єдині гроші, які в нас залишаються і якими ми збагачуємося», — на­голошував Мен.

Чітко формулює Мен і теорію торгового балансу: «Звичайним засобом для збільшення нашого багатства й наших скарбів є іноземна торгівля, що в ній ми завжди маємо дотримуватися того правила, щоб щорічно продавати іноземцям своїх товарів на більшу суму, ніж ми споживаємо їхніх товарів».

Мен — ворог будь-яких заходів, що гальмують експортну торгі­влю, він вимагає навіть зменшення мита на товари, що вивозяться. На відміну від ранніх меркантилістів, які обстоювали високі ціни, Мен — прихильник низьких цін, котрі полегшуватимуть конкурен­цію на зовнішньому ринку. Але він погоджується із ранніми мер­кантилістами щодо використання в обігу тільки повноцінних гро­шей, повторюючи вже відому думку Стаффорда: зменшення цінності грошей спричиняє підвищення цін на товари. Мен чітко розрізняв поняття грошей, багатства й дорогоцінних металів. Під ба­гатством Мен розумів не тільки дорогоцінні метали, а й землю та інші дари природи. Щодо грошей він підкреслював також їхню роль для досягнення конкретної мети — залучити в країну через зовніш­ню торгівлю більше дорогоцінних металів.

Мен є прихильником розвитку вітчизняної промисловості і, так само як Стаффорд, вимагає заміни експорту сировини експортом го­тових виробів. Він уважає досить суттєвим також розвиток транзит­ної торгівлі, оскільки вона, на його думку, також є джерелом збага­чення. Особливо важливим є щодо цього мореплавство і необхідність доставки англійських експортних товарів у місце при­значення тільки на англійських суднах.

Також англійський меркантилізм підтримав і Джон Локк. Найважливішими економічними роботами вченого є «Міркування про зниження відсотка і підвищенні цінності грошей»(1691) і «Подальші міркування про підвищення вартості грошей»(1695). На думку Дж. Локка, країна, у якої немає рудників, може збагатитися лише двома способами: завоюванням і торгівлею. Відношення кількості грошей до товарів визначають товарні ціни, причому значення має не тільки номінальна кількість грошей, але і швидкість їх обігу (чим більше швидкість обігу грошей, тим менше їх потрібно для покупок і продажів однієї і тієї ж маси товарів). Збільшення кількості грошей (збільшення кількості золота і срібла після відкриття Америки) призвело не тільки до зростання цін, але і до зниження ставки позичкового відсотка. Вважаючи зовнішню торгівлю головним засобом збільшення багатства, Локк вважав, що головним джерелом багатства є праця. Природа дає тільки сировину, а обробляється воно, щоб перетворитися на корисну річ, працею. Тому незрівнянні за своїми властивостями товари можуть порівнюватися по відмінностях в цінності, велика частина якої «виходить через людську працю».

Меркантилістські погляди розвивав і Самуїл Фортрей (1622 — 1681) син торговця, автор праці «Вигода та благополуччя Англії, що полягає у збільшенні запасів та розширенні торгівлі цього Королів­ства». З метою стимулювання розвитку промисловості він пропонує встановлення на іноземні товари високого мита, унаслідок чого ціни на товари, що завозяться в Англію, зростатимуть, а це, у свою чергу, сприятиме збуту товарів вітчизняного виробництва.

Фортрей — чи не єдиний з меркантилістів, хто приділяє особли­ву увагу засобам, які могли б підвищити продуктивність сільського господарства. Але й він, як і всі інші меркантилісти, уважає, що тільки від промисловості «головним чином залежить багатство ко­ролівства».

Коли меркантилізм як політика вичерпав себе, на його захист ви­ступив видатний економіст Джеймс Стюарт (1712 — 1781). Він спробував оновити й розвинути далі меркантилістську концепцію, коли вже поширилася теорія трудової вартості. Стюарт відмічав, що багатство створюється внаслідок продажу окремими капіталістами товарів за ціною, що перевищує їхню вартість. Він розрізняє «позитивний прибуток», що залежить від продуктивності праці, і «відносний прибуток», що є результатом обміну в процесі міжнародної торгівлі. На його думку, тільки пози­тивний прибуток породжує зростання суспільного багатства.

Французький меркантилізм. У Франції меркантилізм також ві­дігравав важливу роль у економічній політиці, особливо у XVII ст., хоча буржуазія тут була слабшою, ніж в Англії, а французький аб­солютизм — суто дворянською диктатурою.

Політику меркантилізму взяв на озброєння вже Генріх IV, всіля­ко стимулюючи торгівлю. Він уклав 1606 — 1607 pp. низку угод з іноземними державами, відмовився від прав корони на майно інозе­мних купців, сприяв колонізації Канади, заборонив увезення тексти­льних товарів і вивезення цінної сировини — шовку, вовни. У країні за допомогою привілеїв та субсидій насаджувалося мануфактурне виробництво.

Ще більшого розвитку політика меркантилізму набула за Людовіка XIV, завдяки заходам видатного державного діяча, міністра фі­нансів Жана Батіста Кольбера (1619 — 1683). На його честь полі­тику меркантилізму інколи називають іще кольберизмом. Кольбер уважав, що могутність держави визначається кількістю грошей, що є в її розпорядженні, а їх може дати тільки торгівля. «Ми повинні за­воювати народи нашою промисловістю, — говорив він, — і перемог­ти їх нашим смаком».

Найбільш відомим представником теоретичної школи мерканти­лізму у Франції є Антуан Монкретьєн де Ваттевіль (1575 — 1621). 1615 p. він опублікував книжку «Закони суспільного господарства» («Трактат з політичної економії»), яку присвятив королю і королеві-матері. Саме у цьому творі було вперше вжито термін «політична економія», що згодом став назвою цілої науки.

Економічні погляди Монкретьєна перебували на межі раннього та пізнього меркантилізму, що цілком відповідало економічному й політичному стану Франції того періоду. Релігійні війни проти аль­бігойців спустошили південнофранцузькі міста, а гугенотська міжусобиця розладнала всю французьку економіку. На той час Анг­лія вже значно випереджала Францію в економічному розвитку.

Монкретьєн спробував розробити економічні заходи, запрова­дження яких дало б змогу пожвавити народне господарство Франції. Виходячи з англійського досвіду, Монкретьєн досить детально роз­глядає проблеми розвитку мануфактур, питання торгівлі, мореплав­ства, професійного навчання тощо.

Монкретьєн є палким захисником третього стану, найбільш важ­ливою частиною якого він уважає торговців. «Купці, — наголошує він, — надзвичайно корисні державі». Навіть розвиток промислово­сті для нього не є самоціллю, бо кінцевою метою всіх ремесел, на його думку, є торгівля: «Філософи кажуть, що мета є причина всіх причин; і торгівля є, у певний спосіб, головною ціллю різних реме­сел». Для могутності держави необхідне золото, а найнадійнішим способом його придбання є зовнішня торгівля.

Протиставляючи інтереси Франції інтересам інших країн, Монк­ретьєн засуджує французьку політику забезпечення свободи торгівлі купцям з інших країн. При цьому він досить своєрідно трактує мер­кантильну теорію прибутку, перетворюючи її на зброю проти іно­земних купців. У торгівлі, на його думку, виграш одного є втратою для іншого. Але в процесі внутрішньої торгівлі виграють і програ­ють окремі учасники обороту, країна в цілому нічого не втрачає і не придбає. У зовнішній торгівлі іноземні купці є свого роду насо­сом і, отримуючи прибуток, вони викачують багатство країни, з якою торгують.

Цікаво зазначити, що Монкретьєн розрізняє поняття «гроші» і «багатство», уважаючи, що золото створює лише передумови для багатства і добробуту країни, але само по собі ще не робить її бага­тою. Першочергового значення він надає «природному багатству» (хліб, сіль, вино та ін.). Монкретьєн у зв'язку з цим пише : «Не до­статок золота та срібла, не кількість перлів та алмазів робить держа­ву багатою, а наявність предметів, необхідних для того, щоб жити й одягатися: у кого їх більше, у того більший достаток».

Монкретьєн виступає проти зайвих розкошів, уважаючи їх одні­єю з причин, що призводить до відпливу золота з країни. «Розкіш, — говорить він, — для держави чума і рокове розорення; із шовком у Турцію та Італію відпливає наше золото».

Монкретьєн відрізняється від багатьох інших меркантилістів ще й тим, що не випускає з виду потребу поліпшити становище народу, особливо селянства, про яке він говорить із великим співчуттям і вважає, що держава має турбуватися про нього.

Меркантилізм в Італії. Для практичного запровадження полі­тики меркантилізму в Італії не було належних політичних і економі­чних умов. Величезна політична роздробленість Італії призводила до її неминучого економічного занепаду. Колись нагромаджені тор­гівлею у XVI ст. капітали посилено перетворювалися на позичкові, розвивалася діяльність банків. Саме цей факт визначив інтереси перших італійських меркантилістів, які особливу увагу приділяли питанням грошового обігу і кредиту.

Уже згадуваний професійний банкір Гаспар Скаруффі (1519 — 1584) написав 1582 p. «Роздуми про монету і справжню пропорцій­ність між золотом і сріблом», де розвивав ідеї, близькі до монетари­зму. Скаруффі запропонував грандіозний як на той час проект скли­кання загальноєвропейської конференції під керівництвом папи або імператора з метою налагодити грошовий обіг у міжнародному масштабі. У різних країнах, а іноді й у різних регіонах у межах однієї країни, існували різні грошові системи, що дуже ускладнювало роз­рахунки й переказування грошей з одного місця в інше. Скаруффі запропонував встановити єдину загальноєвропейську грошову сис­тему, визнати золото та срібло валютними металами, прирівнюючи одну вагову частину золота до 12 вагових частин срібла. На відміну від інших монетаристів він рекомендував ліквідувати національні бар'єри, що обмежують обіг; золото і срібло трактувалися як зви­чайні товари.

Цей проект підтримує й розробляє далі флорентійський банкір-економіст Бернардо Даванцаті (1529 — 1606), який опублікував 1582 p. книжку «Читання про монету». Даванцаті був прихильником біметалізму, засуджував хаос у грошовому обігу, пропонував повер­нутися до вільного карбування монет та обігу зливків.

З теоретиків більш зрілого меркантилізму можна назвати Антоніо Серра (XVI — XVII ст.), відомого автора «Стислого трактату про причини, які можуть привести до достатку золота і срібла у країнах, що не мають копалень». Серра заперечує концепцію моне­таризму й дотримується теорії «торгового балансу». Він засуджує заборону вивезення грошей і регламентацію їхнього обігу, втручан­ня держави в економічне життя, як приклад наводячи Венецію, котра має достатньо грошей завдяки тому, що розвиває свою проми­словість, веде широку торгівлю. Наявність грошей у державі, що не має копалень, за Серрою, залежить від розвитку ремесла, працелюб­ності та винахідливості населення, розвитку торгівлі, відповідної політики уряду.

З відомих італійських меркантилістів треба також назвати Антоніо Дженовезі (1712 — 1769), котрий тривалий час займав кафедру в Неаполітанському університеті. На думку Дженовезі, взірцем правильної торгової політики є зовнішньоторговельні заходи Англії. У «Лекціях про комерцію й цивільну економіку» він детально аналі­зує теорію торгового балансу. Неможливо допускати такого виве­зення товарів, котрий послабив би вітчизняну промисловість і тако­го ввезення, котре завдало б шкоди вітчизняним ремеслам, уважає Дженовезі.

Багатство, на думку Дженовезі, це не гроші самі по собі, а прави­льно організована з їхньою допомогою зовнішня торгівля. Надли­шок грошей є зайвим. Їх має бути стільки, скільки необхідно для об­слуговування торгівлі.

Ідеї меркантилізму у тій чи тій формі позначалися на формуванні й розвитку економічної політики Іспанії, Німеччини, Австрії та ін­ших країн як Західної, так і Східної Європи.

У цілому меркантилізм (особливо на другому етапі свого роз­витку) мав історично прогресивний характер. Значення теорії «тор­гового балансу» полягало в тім, що вона пропонувала більш зріле та ефективне вирішення економічних проблем періоду первісного нагромадження капіталу та мануфактурного капіталізму. Активне сальдо «торгового балансу» справді було важливим джерелом збагачення буржуазії, до того ж постійним і надійним, не зв'яза­ним із випадковостями політичного життя та адміністративної діяльності. Це значить, що пізні меркантилісти, відкривши одне з важливих джерел нагромадження капіталу, правильно розуміли економічні завдання своєї епохи, оскільки час промислових перево­ротів іще не наспів.

Висновки

Меркантилізм – це й економічна концепція, і сфера економічної політики,

що виникла у XVІ ст. – в епоху Великих географічних відкриттів та розвитку

торгового капіталу.

Погляди меркантилістів – це ще не завершена система ідей, теорій,

думок, а окремі спостереження, здогадки, висновки, вкраплені в трактати з

практичними рекомендаціями на адресу государів і володарів.

Заслуга прихильників меркантилізму полягає насамперед у

постановці проблеми, якою має займатися економічна наука: що таке багатство, і які його джерела? Саме:

- вони першими поставили завдання “раціонального господарювання”;

- більшість з їхніх емпіричних висновків і рекомендацій були об'єктивно

правильними і в цьому розумінні – науковими;

- вони зробили перші кроки і в пізнанні законів руху і внутрішнього

механізму ринкової економіки;

- вони надавали великого значення в економічному розвитку еластичності

грошової системи;

- вони започаткували теорію міжнародної торгівлі, показали прямий зв'язок

зовнішньої торгівлі з внутрішнім розвитком країни;

- винайдений ними термін “політична економія” дав назву економічній науці,

що залишався незаперечним аж до ХХ ст.

Обмеженість вчення меркантилістів:

- в якості сфери дослідження вибиралась лише сфера обігу, торгівля;

- виробництво розглядали лише як засіб для забезпечення припливу грошей у країну;

- не розвивали теорію трудової вартості;

- приріст і нагромадження капіталу, розуміли не як результат виробництва, а

як такий, що народжений обміном, особливо зовнішньою торгівлею;

- не надавали значення залученню в національну економіку зарубіжних

інвестицій;

- неістотною була для них і проблема безробіття, основною причиною якого

вважали “лінощі” або “розбещеність”.

Однак з точки зору сучасної економічної науки значення меркантилізму велике. Воно полягає:

- в обґрунтуванні активної державної політики, сутність якої полягає в захисті внутрішнього ринку від іноземної конкуренції (Дж. М. Кейнс називав

меркантилістів своїми ідейними попередниками);

- у формуванні доктрини активного торгового балансу (позитивного сальдо

зовнішньої торгівлі), яка залишається фундаментальним принципом сучасних зовнішньоторговельних відносин.