№1. Становлення політичної доктрини консерватизму: Е. Берк.

Французька революція, що спалахнула 1789 року, поклала край давній дружбі Берка з очільником англійських лібералів, Чарльзом Фоксом, що , як і решта борців за людські права, привітав революційні події у Франції, тоді Берк вважав їх жахливою демонстрацією охлократії. Едмунд Берк: В своїй книзі «Роздуми про Французьку революцію» (опублікова в 1790), Берк виклав свої переконнаня про те, що свобода може бути тільки в рамках закону й порядку, а всі реформи мають здійснюватись поступово, в еволюційний спосіб. Саме погляди Берка в тому числі вплинули на рішення британського уряду розпочати війну з Францією. Ще більш переконливо з нищівною критикою дій і поглядів французьких революціонерів виступив Берк у памфлетах з приводу тодішніх французтьких подій. Берк вважав, що кожна революція безоглядно нищить духовні ресурси суспільства й культурно-ідеологічнмй набуток століть. Радикалізму французьких революціонерів він протиставив британську конституцію та її засади: турботу про політичну спадковість і природний розвиток; повагу до політичних традицій і конкретних правових норм замість абстрактної ідеї закону, чи його сурогату духу закону. Берк був переконаний, що будь-який перерозподіл власності завжди веде до множення в суспільстві несправедливості й загрожує соціальною катастрофою. Чимало ідей Е.Берка здаються застарілими, тим більше, що стосуються вони Британії (і Європи) кінця XVIII ст..Однак у мислителя є ідеї, що доводять свій раціоналізм, можуть обговорюватися і породжувати дискусії на сучасному етапі. Так, корінь зла мислитель вбачав у відстороненні від традицій і спадкових цінностей (в т.ч. управлінських). Берк вважав, що кожна революція безоглядно нищить духовні ресурси суспільства й культурно-ідеологічний набуток століть. Радикалізму французьких революціонерів він протиставив британську конституцію та її засади: турботу про політичну спадковість і природний розвиток; повагу до політичних традицій і конкретних правових норм замість абстрактної ідеї закону, чи його сурогату духу закону. Берк був переконаний, що будь-який перерозподіл власності завжди веде до множення в суспільстві несправедливості й загрожує соціальною катастрофою.

№2. Політичні погляди Л. де Бональда.

Свою теорію ідей Бональд черпає з Кондільяка і Мальбранша, трактуючи ідеї як божественно дані і відомі всім, але затуманені у свідомості, здатні прояснитися за допомогою освіти. Однією з таких споконвічно даних ідей постає ідея суспільства. Держава, у Бональда, вища констатація ідеї суспільства, воно знаходиться між Богом і народом, як мова посередник між ідеєю і духом. Сама мова виступає як трансцендентне вираз Бога, його інструмент для саморозкриття.

Влада, вважає Бональд, ефективна лише тоді, коли вона буде сприйнята і усвідомлена як щось вище по відношенню до людей. Якщо суспільний стан буде сприйматися як результат загального договору, на чому наполягає ліберальна думка, то й ідея поза-громадського стану може бути також результатом загальної волі, звідси, виводить філософ, небезпека від ліберальних ідей, по суті ведуть до потенції деструктіваціі суспільства. Особливу небезпеку становить для Бональда ліберальна індивідуалізація людини, вичленення його з необхідної суспільної ролі, що веде також до розладу держави. Ідея держави, вважає філософ, необхідна, але Бог все ж таки залишає людині певну свободу, яка нічого не може по суті змінити, але може істотно призупинити історичний процес. І в цьому шкода і зло цієї людської волі, бо вона тим корисніше, ніж менш себе проявляє, погоджуючись з необхідним процесом історії.

Товариство трансцендентно для індивіда, тому він не може робити ніяких сутнісних висновків щодо його походження ролі і функції. «Якщо інші захищали релігію людини, я захищаю релігію суспільства» - так писав Бональд на захист Божественної ідеї суспільства. Товариство доіндівідуально і стоїть над індивідом. Роль і місце людини диктує йому суспільство, він існує від товариства і для суспільства, суспільство виступає як якийсь вищий творчий елемент, постійно продукує цієї людини. Суспільство, вважав Бональд, знаходиться в постійному русі, споконвіку і на віки заданому процесі природного конституювання себе.

Державу Бональд розглядає як організм, зі своєю складною незбагненною динамікою. Свої сили Держава черпає з минулого, з енергії традиції.

Свободу Бональд розглядає двояко: з одного боку людина вільна фізично, з іншого, релігійно. Іншими словами людина знаходить свободу у своєму тілі і в Бозі. Але ця двоєдина свобода завжди щось властиве лише суспільству, вона громадянська. Людина, отже, може бути вільний тільки в суспільстві.

№3. Політична концепція Ж. де Местра.

Один із найобдарованіших мислителів свого часу Жозеф-Марі де Местр (1754-1821), видатний французький теоретик і державний діяч П`ємонту до якобінської революції був прибічником ліберальних ідей і лише згодом перейшов на бік консерватизму. Під час революції де Местр не визнавав можливим політичний торг із революційним урядом, тому став політичним вигнанцем, жив у крайній бідності, - спочатку в Лозанні, потім у Венеції, на острові Сардинія, а пізніше у Санкт-Петербурзі (1802-1817), де був посланцем позбавленого володінь сардинського короля при російському імператорському дворі. Останні роки життя пробув у Турині: обіймав почесні посади. Серед основних праць Ж. Де Местра слід назвати "Роздуми про Францію", "Петербарзькі вечори" та ін. Які ж основні державницько-політичні ідеї обстоював відомий філософ? В чому полягає сутність і специфіка його консервативної позиції?

Критика революції. Чільне місце у творчості Жозефа де Местра належить осмисленню французької революції, причин її виникнення, ролі її вождів тощо. На його думку, якщо уважніше придивитися до найдіяльніших осіб революції, то легко віднайти в них щось пасивне та механічне, і навіть більше: "Якщо глянути на них зовсім зблизька, то виявляється, що вони - нікчеми." Він висновував, що ці люди виявилися пішаками в грі сил стихії, яка все більше й більше захоплювала їх, що вони пливли за течією. Мислитель підкреслює, що не вони керують революцією, а вона ними, і таким чином, у революційні часи виявляється потаємна стихія суспільного життя.

Вважаючи, що революція - це справа Божественного Провидіння, де Местр формулює ряд глибоких і містких висновків. Він, зокрема, торкається такого питання: чи можна бачити в революції кару, коли, вочевидь, постраждали й невинні? Відповідь на це хоч і сурова, але ж і не позбавлена справедливості: "Безвинних жертв менше, ніж нам здається. Не можна вважати невинними тих, хто зруйнував релігійну віру народу, хто за допомогою софізмів зазіхав на основи державного устрою. Чи, може, незаслужено гинули на ешафоті вчені, що засівали революційні, безбожні ідеї? Дивно сподіватись, або Провидіння зглянулося б над злочинцем тільки тому, що він вельможний, знаменитий і вчений, коли якраз через цю свою вченість він найбільш і винуватий..."

Окрім цього французький теоретик зазначає, що наші, людські, оцінки зовсім не абсолютні, що ми погано розуміємось на питанні добра та зла, тому що подавлені тисячами умовностями та пересудами, засуджуємо бійку на ножах, але визнаємо почесною ё благородною дуель на шпагах. І для нього ясна річ, що у Провидіння інші мірки для людських діянь.

"Ми торкаємось в наших оцінках лише поверхні явищ і не розпізнаємо за прекрасними словами про благо народу, про свободу і т. д., таємних, інколи дуже низьких мотивів, відомих божеству. Нарешті, не можна обмежувати коло винуватців революції тільки тими, котрі себе чимось виявили. Ті, хто не бажав революції, всі, хто підтримав її своєю пасивністю, теж винні, теж заслужили кари."

Отже, Жозеф де Местр переконаний в тому, що винуватцем революції є весь французький народ, бо посягнув на суверенну владу, на її носія. За бунт, який завершився царевбивством, Французи понесуть тяжку відповідальність: "убивці почнуть само знищувати себе, виконуючи невідому для них волю Провидіння". Цікаво, що ці слова, сказані де Местром на початку революції, виявилися, як відомо, пророчими. Пізніше він знову повертається до цієї теми: революція - це всім кара.

Судження про конституцію. Цікаві судження де Местра щодо конституції. Кожен народ - це живий організм. І кожній нації притаманні свої визначальні риси, свій характер, який позначається на своїй конституції. Стосовно ж походження конституцій, то воно, як і походження старих династій, сягає глибини століть, губиться у пітьмі часів Конституції зароджуються і вивершуються у незбагненних потаємних людського життя. З рештою, їх творить саме Провидіння. І, звичайно, конституції якобінського Конвенту чи Директорії не мають до цього ніякого стосунку. Ці конституції годяться для всіх народів і держав - від Китаю до Женеви, тобто "не годяться ні для кого".

Тому такі конституції, згідно з висновками філософа, цілком закономірно перетворюються на клапоть паперу. Паперові (надумані) конституції є "бездушні, тоді як вся сутність справи у народному дусі, яким і тримається держава".

Для Франції тієї доби республіканська форма правління, за де Местром, була чимось зовнішнім. Вона не мала коріння в природі французького народу. Створена під час війни, вона мала загинути щойно настане мир. Такою була воля Провидіння.

У своїй книзі "Роздуми про Францію", що вийшла у 1796 році і принесла автору широке визнання, Жозеф де Местр виклав своє бачення тієї катастрофи, яка струсонула не тільки Францію, але й всю Європу. З цієї праці стає зрозумілим, яке гігантське значення має для державної політики історична традиція. На думку філософа, раціоналістичні потуги "перебудувати суспільство" - наївні, однобічні і безпорадні. Народ - "це політичний організм", який живе за своїми внутрішніми законами і не мають нічого спільного з абстрактними теоріями.

Таким чином, суспільство і державу неможливо бо будувати на засадах розуму. У суспільному житті існує така сфера, яка не кориться ні розуму, ні волі людини. Це сфера підсвідомого, сфера традиції. Вона зриває усі спроби заздалегідь раціоналізувати людське життя. І цього аж ніяк не можна не враховувати в політичній діяльності.

Сповідуючи абсолютизм, де Местр, однак, у більш зрілий період своєї творчості, з одного боку, схвально відгукувався про англійську Конституцію, а з другого, - висловлював низку різких зауважень на адресу французької королівської влади і навіть папи римського Пія VII.

Аналізуючи творчість Жозефа-Марі де Местра, ми маємо враховувати, звичайно, що не в усьому він мав рацію. Як людина "старого режиму" він, скажімо, тяжів до абсолютної монархії, вважав, що тільки вона може бути повновладною державою, а участь народу в управлінні, на його думку, - то химера, фікція. На противагу теорії суспільного договору і вченню про права людини, він визнавав істинною основою людського співжиття органічний зв`язок соціальних одиниць і груп із державним цілим, яке від них має бути незалежним і представленим владою абсолютного монарха. Таку владу, таке своє верховне призначення, монарх отримує не від народу, а зверху, за Божественним правом. Відповідно до цього ставлення підлеглих до держави визначається насамперед не так правом, як моральним обов`язком. Держава, а отже, і державна влада, на відміну від простого насильства, є силою священною.

№4. Становлення політичної концепції лібералізму: Б. Констан.

Бенжамен Констан був у перші десятиліття XIX ст. головним теоретиком французьких лібералів. Центральна тема його міркувань, теоретичних робіт і виступів в парламенті - свобода особистості, взаємовідносини індивіда і суспільства. Індивід - творець ідей, які формують суспільний дух, соціальні та політичні інститути. Тому індивід, його духовне вдосконалення, ідейний розвиток - головна турбота суспільства і держави, яка повинна гарантувати свободу і незалежність, без цього неможливо вдосконалення індивіда. Саме на принципах свободи, вважав Констан, покоїться громадська та приватна моральність, грунтуються промислові розрахунки. Без особистої свободи для людей не буде миру і щастя. Індивідуальна незалежність, як важлива потреба сучасної людини не повинна бути принесена в жертву при встановленні політичних свобод - такою була провідна ідея міркувань Констана, центральний пункт його розбіжностей з демократичною концепцією Ж Руссо .

Констан зважує особливості та недоліки різних форм правління, проводить ретельний аналіз політичної влади в роботі «Принципи політики» (1815), де розвиває ідеї буржуазного лібералізму і ідеалом державного устрою вважає конституційну монархію по англійському зразку. Що стосується політичного устрою, то Констан вважав, що воно не повинне приймати риси рівності як це було в античності, коли влада повинна була бути розділена між усіма громадянами. Нове розуміння свободи та взаємодії з владою по Констану означало, насамперед, гарантії прав особистості (захист від свавілля влади, право висловлювати свою думку, розпоряджатися власністю, впливати на рішення влади, і т. д.). Незалежність індивіда в приватному житті можлива, тільки якщо влада держави обмежена, неважливо при цьому, чи залежить її суверенний характер від народу чи від монарха. Нові вимоги управління найкращим чином, на думку Констана, забезпечує представницька система правління, за допомогою якої нація передоручає декільком індивідам те, що не хоче робити сама. При цьому, Констан засуджує будь-яку форму загального голосування. На його думку, участь у виборах має бути обмежена колом громадян, що задовольняють майновому і освітнього цензу.

№5. Політичні ідеї у працях А. де Токвіля.

Демократія в Америці" - збірка загальних думок про функціонування держави та осмислення державно-правового минулого європейських країн. У цій праці Токвіль сформулював теорію демократії, виклав погляди на такі ключові проблеми, як співвідношення рівності і свободи та існування суперечності між ними. Головна ідея праці - визнання історичної неминучості занепаду аристократії та постійного і неухильного руху у напрямі свободи і демократії. Він стверджує, що поступовий розвиток рівності є факт провіденційний і наявні всі його головні ознаки: він існує у всьому світі, поступово і з кожним днем дедалі більше виходить з-під влади людини, і всі події, як і всі люди, служать цій рівності. Розуміючи рівність як демократію, він зазначає: "Незважаючи на всі недоліки, правління демократії все-таки більш, ніж будь-яке інше здатне сприяти процвітанню... суспільства". Разом з тим Токвіль велику увагу приділяв організації державної влади, що за демократії має особливо велике значення. Зокрема, аналізуючи американську державно-правову систему, він підкреслював важливе значення "системи стримувань та противаг" і теорії розподілу влад, які знайшли закріплення в американській конституції. Автори Конституції США, за словами Токвіля, чітко розуміли потребу в тому, щоб крім народу існувала певна кількість властей, які, не будучи абсолютно від нього незалежними, користувалися б, однак, у своїй сфері досить значним ступенем свободи - так, щоб, підпорядковуючись напряму, який вказує більшість, вони могли боротися з його випадковими бажаннями і не погоджуватися на його небезпечні вимоги. Під цим оглядом він особливо відзначає незалежність судової влади, яка, спираючись на принцип верховенства конституції перед звичайними законами, захищає основи громадянської та політичної свободи від посягань з боку законодавців. Проте Токвіль підкреслює, що недостатньо закріпити ті чи інші положення у конституції, оскільки устрій держави залежить і від інших факторів. Він, зокрема, писав, що Конституція США подібна до тих прекрасних витворів людської мудрості, які дають славу і багатства своїм винахідникам, але залишаються непотрібними в інших руках, і зазначав, що Мексика, наприклад, скопіювала американську конституцію, але постійно переходить то від анархії до воєнної деспотії, то від воєнної деспотії до анархії. Про фактори, що зумовлюють успіх американської демократії, Токвіль пише: "Фізичні причини (географічні умови - Т.А.) мають менший вплив, ніж закони, а закони – набагато менший, ніж звичаї (мораль)". Під останнім він розуміє всю сукупність знань, уявлень, думок та ідей, з яких утворюється звичайний спосіб життя, традиційний та інтелектуальний устрій народу.

№ 6. Теорія утилітаризму, Є. Бентама.

Оригінальну концепцію права і держави запропонував родоначальник теорії утилітаризму Ієремія Бентам (1748—1832). Він проголошує принцип корисності основним збудником людської діяльності (utilitas — користь). Принцип користі лежить в основі розуму і закону. Цей принцип визначає сенс дій людини, яка прагне до задоволення, уникнення страждання.

1) Корисність, за Бентамом, — самий значний критерій оцінки людської діяльності, усіх явищ. 2) Корисність — властивість, яка приносить благодіяння, вигоду, задоволення, добро чи щастя, що попереджає шкоду, страждання, зло чи нещастя. Якщо мова йде про інтерес однієї особи, користь — це щастя однієї особи, усього суспільства — щастя суспільства. 3) Загальна користь гармонізує індивідуальні і суспільні інтереси і є метою розвитку людства.

І. Бентам воліє вести мову не про свободу особистості, а її інтерес і безпеку. Він відкидав декларовані невід´ємні права людини у французькій Декларації прав людини і громадянина. На його думку, «ці природні, невідчужувані і священні права ніколи не існували...вони не сумісні зі збереженням якої б то не було конституції...громадяни, вимагаючи їх, просили б тільки анархії.......

Відкидалася ним і теорія природного права. Фікцією він називав і поняття «суспільного договору», адже держави створювалися насильством і звичкою.

Заперечував Бентам і ідею розрізнення права і закону. Право, протиставлюване закону, «є найбільшим ворогом розуму і найстрашнішим руйнівником уряду», тобто держави. Він визнає реальним правом лише те, яке встановлене державою. Тому його справедливо називають одним з родоначальників позитивізму в юридичній науці Нового часу. Слідом за Гоббсом він вважав право виразом волі суверена: право — це веління і заборони, установлені державою і забезпечені санкцією. Єдина мета законодавця — задоволення і безпека особистості.

Прагматичний підхід Бентама до права, покладений в його основу принцип користі і складає особливість його теорії утилітаризму. Інтерес особистості він називає єдино реальним інтересом. Необхідними умовами його реалізації Бентам вважає наділення індивідів правами особистої безпеки, честі, власності, правом одержання допомоги у випадку нужди.

Пристосовуючи утилітаризм до права, Бентам приходить до важливих висновків: немає прав без обов´язків, отже, обмеження свободи неминучі. «Установлення прав, накладення обов´язків, охорона особистості, життя, честі, власності, засобів до існування і навіть охорона самої свободи інакше неможливі, як на шкоду свободі». Безпеку, засоби до існування він ставив на перше місце серед інших прав особистості. Турбота про задоволення повинна бути майже цілком надана самому індивіду. Головне призначення уряду — захищати індивіда від страждань, сприяти щастю суспільства.«Найбільше щастя найбільшого числа членів суспільства; ось єдина мета, яку повинен мати уряд».

Створюючи обов´язки, закон обмежує свободу. Тим самим він — зло, оскільки пов´язаний із застосуванням покарання (страждання). Але без нього неможливо забезпечити безпеку. Це забезпечення безпеки, продовжував Бентам, у певній мірі суперечить рівності і свободі.

Безпеку регулюють «моральні обов´язки». Їх складають, по-перше, правила розсудливості: законодавець не повинен регулювати дії і відносини, де люди можуть шкодити тільки собі (пияцтво, розпуста, марнотратство і т. п.), адже це приведе лише до дріб´язкової регламентації, ускладнення законодавства і загальної підозрілості. По-друге, законодавство не повинне втручатися в діяльність підприємців, їх відносини з робітниками. Теорія утилітаризму виправдувала будь-які умови договору, відкидала спроби законодавця взяти під захист найману робочу силу. Водночас Бентам покладав на державу обов´язок забезпечення засобів до існування, допомоги біднякам, пропонував ввести податок на їх користь. Він — прихильник вільної конкуренції, противник регламентації господарського життя.

Такий основний зміст його теорії утилітаризму, з позицій якого він і пропонував реформувати право, зробити законодавство ясним і доступним. Він послідовно відстоював свободу слова, друку, виступав за відкритість дій адміністрації, за право асоціацій, зібрань (це право він називав «найголовнішим, основою всіх інших»). Бентам сподівався, що за допомогою таких інституцій демократії можна буде ефективно контролювати законодавців. Він хотів спростити й удосконалити законодавчий процес, прискорити кодифікацію, склав «основні начала» цивільного і кримінального кодексів. Пропонував зробити судову процедуру більш демократичною, а захист у суді доступним навіть біднякам.

Лібералізм Бентама яскраво проявився й у його осуді монархії і спадкової аристократії, у його симпатіях до республіканського ладу держави. Установча влада, на його думку, належить народу. Влада законодавча повинна здійснюватися однопалатним представництвом, який обирається щорічно на основі загального, рівного і таємного голосування. Виконавчу владу, за Бентамом, здійснюють посадові особи, підлеглі законодавчій палаті, відповідальні перед нею і часто змінювані. Його «Конституційний кодекс» представляв, по суті, проект демократичної конституції Англії.

Як і багато інших ліберальних мислителів початку XIX ст., Бентам засуджував агресивні і колоніальні війни, розробляв проекти міжнародних організацій для попередження воєн, мирного вирішення міждержавних проблем.

Ідеї Бентама суттєво вплинули на розвиток правової науки. Зокрема, його позитивний підхід до права передував оформленню позитивістської школи права. Бентамівські «Основні начала громадського кодексу», «Основні начала кримінального кодексу», які утверджували баланс інтересів, прав і обов´язків, у свою чергу послужили становленню соціологічної школи права.

№ 7. Політичні ідеї у працях Дж.С. Мілля. «Про свободу».

Теорія утилітаризму Бентама була далі розвинута його послідовником Джоном Міллем (1806—1873), який став класиком англійського лібералізму.

Мілль вважав, що моральна цінність вчинку людини визначається його користю, і вищою метою людської діяльності повинне бути сприяння щастю людства. Розвиває етичну систему утилітаризму, вводить в етику поряд з принципом егоїзму принцип альтруїзму. Вищий прояв моральності, доброчинності, наполягав філософ, — ідеальне благородство, що знаходить вираження в подвижництві людини заради щастя інших, у самовідданому служінні суспільству.

Цьому принципу може слідувати лише вільна людина. Свобода індивіда, громадянська і політична — основа роздумів Мілля про правові і політичні проблеми. У трактаті «Свобода» він показує її історичні метаморфози: у давні часи свобода розумілась як захист проти тиранії володарюючих. З часом люди визнали, що немає ніякої необхідності, щоб їх володарі мали незалежну владу, і визнали доцільним, щоб представники влади були їхніми уповноваженими. Тепер демократична республіканська форма правління поширюється в більшій частині земної кулі. Мілль висловлює тривогу, що і народна влада може бути «спрямована до гноблення певної частини своїх же співчленів». Тому потрібні запобіжні заходи й проти влади народу стосовно «окремих особистостей».

У трактаті сформульовано принцип: мета, заради якої суспільство має право втручатися у свободу дій свого співчлена, є обопільний самозахист. Головне — влада суспільства полягає в тому, щоб попередити заподіяння шкоди іншій особі. Таким чином, людина відповідальна за свої вчинки перед суспільством лише остільки, оскільки образ її дій стосується інших осіб. Поки дії індивіда стосуються тільки особисто його самого, свобода дій людини повинна за законом вважатися необмеженою. У приватному житті індивідуальна свобода, у трактовці Мілля, означає абсолютну незалежність людини.

Принцип особистої свободи, на його думку, включає, по-перше, всю внутрішню сферу свідомості людини (свободу совісті, думки і почуття, поглядів і симпатій); по-друге, свободу особистих нахилів і занять, свободу способу життя, волю діяти, не зустрічаючи спротиву навколишніх. «Жодне суспільство, — пише Мілль, — в якому вищезгадані основні права кожної людини не поважаються, не може вважатися цілком вільним, яка б не існувала в ньому форма правління;., якщо в ньому ці права людської свободи не визнаються безумовно і без всякого обмеження». На його думку, людство виграє набагато більше, якщо воно надасть кожному свободу жити за власним його розумінням, ніж стане примушувати кожного жити по розумінню інших.

Індивідуальність, переконаний Мілль, — одна з головних умов людського благополуччя і найголовніша умова індивідуального й суспільного прогресу. «Індивідуальності повинна бути відведена та частина життя, у якій зацікавлений сам індивід, а суспільству... — та частина, що головним чином торкається інтересів суспільства. Однак кожен, хто користається заступництвом суспільства, зобов´язаний винагороджувати його, дотри­муватись відомих правил поведінки до інших людей — не шкодити інтересам інших осіб, законним правам кожного індивіда, нести свою частку праці і жертв для захисту як суспільства, так і його членів». Неповага до інтересів інших осіб, на його думку, правомірно спричиняє покарання за законом. У всіх інших випадках обмеження принципу особистої свободи не повинне підлягати ні примусовим, ні каральним заходам (наприклад, пияцтво).

Визначивши межі свободи, інтересів і відповідальності особистості (інтересами суспільства і свободою інших осіб) і суспільства (свободою, інтересами і відповідальністю особистості), їх взаємні права й обов´язки, Мілль висловив побажання, щоб у всіх справах, які не стосуються інтересів інших, «надавалася повна свобода людині виявляти свою індивідуальність». Коли люди керуються своїми індивідуальними нахилами, дотримується головна умова індивідуального і суспільного прогресу — «людське життя стає повніше, більш різноманітним, оживляється», скріплюючи узи кожної окремої людини з нацією.

Таким чином, Мілль вийшов за рамки утилітаризму. Цінуючи принцип особистої свободи, він установив її межі, взаємну відповідальність особистості і суспільства, визначив зміст і грані цієї волі.

Філософ установив і межі втручання держави в діяльність індивіда, суспільства. Свобода індивіда, автономність його приватного життя у мислителя первинні стосовно політичних структур. Втручання уряду не повинне мати місця, «якщо є імовірність, що справу, яка має бути зроблена, кожен окремий індивід зробить краще...». Головну небезпеку втручання держави в суспільні справи Мілль бачить у тому, що «люди звикають усі свої сподівання і побоювання за майбутнє покладати на піклування уряду і поступово перетворюються з діяльних і самостійних людей у прихвоснів уряду чи якої-небудь партії, що прагне забрати у свої руки урядову владу». До того ж усякий новий обов´язок, що бере на себе уряд, підсилює його владу. Держава не повинна підмінювати вільні, діяльні зусилля людей, самого народу, у противному випадку починають задовольнятися насамперед інтереси державної бюрократії. Але головне — сам народ заражається утриманством, соціальною пасивністю, що призводить до взаємної деградації — особистості, суспільства, держави. Автор трактату протестує проти такої перспективи.

Достоїнство держави оцінюється лише достойністю її громадян, вважає мислитель. І вільна особистість — особистість законослухняна. Це перша ознака всякої цивілізації. Влада повинна встановлювати належний порядок: «влада, що не вміє змусити коритися своїм наказам, не управляє». Функції держави повинні бути спрямовані не для перешкоди особистим зусиллям людей, але для заохочення і пробудження в людях цих прагнень.

Для свободи найкращою формою добре влаштованої і правильно функціонуючої державності, її ідеальним типом Мілль вважає представницьке правління. Автор «Представницького правління» — прихильник чіткого розмежування компетенції влади. Законодавча влада в особі парламенту не тільки законодавствує, але й здійснює спостереження і контроль над урядом, відсторонює від посади урядових чиновників, «якщо вони зловживають своїми повноваженнями чи виконують їх протилежно ясно вираженій думці нації... Крім того, парламент має ще іншу функцію... — служити для нації місцем вираження скарг і різних думок». Центральна адміністративна влада повинна спостерігати за виконанням законів, і якщо вони не виконуються належним чином, «повинна звертатися до суду для відновлення сили закону, або до виборців для усунення від посади особи, яка не виконує закони як слід».

Отже, міллєвський лібералізм стоїть не тільки на стражі індивідуальної свободи, прав особистості, але і виступає за організацію державного механізму на демократичних і правових началах, за зв´язаність законом особистості і влади.

№ 8. Політичне вчення утопічного соціалізму (А. Сен-Сімон, Ш. Фур’є, Р. Оуен).

Характерні для вчень утопічного соціалізму недостатність уваги до правових і державних інститутів, однобічність, спрощене сприйняття дійсності та вирішення проблем майбутнього суспільного розвитку мали місце у творчості французьких мислителів Анрі де Сен-Сімона (1760—1825), Шарля Фур'є (1772—1837) та англійського вченого Роберта Оуена (1771—1858).

А. де Сен-Сімон уважав, що суспільство розвивається поступово від однієї стадії до іншої. Теологічну і метафізичну стадії заступає позитивна ("золотий вік"), яка робить усіх людей щасливими. На перших двох стадіях мають місце невдоволення й протиріччя між бідними та багатими, але прогрес знань і моральності сприяє розвиткові суспільства і створює передумови для настання позитивної стадії. Іншими чинниками, що сприяють прогресові суспільства, на думку А. де Сен-Сімона, є викуп земель у власників, скасування соціальних привілеїв, що передаються у спадок, відсторонення від влади феодалів і представників середнього класу — юристів і військових та залучення до управління державними справами промисловців, які, на його думку, можуть працювати в інтересах народу.

Формою правління має залишатися монархія, якій підзвітний уряд, але реальна законодавча влада повинна належати Раді промисловців (парламентові).

Приватна власність не заважає розвиткові суспільства, оскільки держава досягне рівня централізованої керованої промислової асоціації, яка функціонує на підставі планів виробництва. Стабільності суспільства, на думку мислителя, повинна сприяти жорстка дисципліна окремих людей та соціальних груп. У цьому випадку відпаде необхідність у політичних інститутах, значних затратах суспільства на забезпечення свобод і права індивідів, тобто завдяки активній діяльності центральних органів держави і жорсткому адмініструванню буде забезпечено загальну та індивідуальну свободу.

Своєрідним було вчення Ш. Фур'є. Він гадав, шр відповідно до універсального "закону тяжіння й притягання" у природі все поступово рухається і розвивається: матеріальний світ, органічний, тваринний і соціальний.

Але від природи людям притаманні різні пристрасті; єдиний спосіб виправлення суспільства, встановлення нового соціального порядку — виявлення та класифікація цих пристрастей.

Ш. Фур'є піддав критиці сучасну йому державу, вважаючи, що останні досягнення людства завдали йому шкоди. Розвиток промисловості й торгівлі привів до обмеження свободи, до стану війни між індивідом і колективом, до встановлення тиранії індивідуальної власності над масою.

Життя людей, на думку мислителя, зміниться на краще, якщо основою суспільства стануть асоціації — промислово-споживчі товариства, до складу яких входитимуть представники різних соціальних груп. Асоціації, власне, заступлять державу з її інститутами і складатимуться з фаланг приблизною кількістю до 1600 осіб у кожній, будучи автономними і незалежними одна від одної. Центральна влада та її апарат не матимуть права втручатись у внутрішнє життя фаланг.

У фалангах існуватиме приватна власність, а значить, і майнова нерівність, але виробництво в них буде організоване, що забезпечить поступове примноження суспільного багатства до значних розмірів і створить умови для знищення протиріч між людьми, нормального життя кожного відповідно до його нахилів.

У фалангах за загальною згодою буде встановлено норми, що регулюватимуть відносини людей. Усе це, на думку III. Фур'є, створить умови для реалізації особистості свободи людини і відповідатиме її споконвічним прагненням.

Англійський мислитель Р. Оуен розроблення теорії свого суспільного ідеалу почав із розгляду сутності характеру людини. У цьому він був близьким до представника французького Просвітництва Клода-Адріана Гельвеція і вважав, що характер людини є результатом впливу навколишнього середовища. Так само умови життя, що складаються в суспільстві, формують характери соціальних груп і класів.

Становлення капіталістичних відносин, на думку Р. Оуена, негативно вплинуло на формування характеру людей, сприяло падінню моральних засад суспільства, неосвіченості й невігластву, поширенню розпусти. Головним чинником, який негативно впливає на формування характеру, є приватна власність.

Щоби змінити життя на краще, мислитель уважав за необхідне передусім здійснити революцію в свідомості людей, для чого пропагувати основні істини його теорії про формування характеру, цінності "більш високої структури суспільства", а також ухвалення юридичних законів, "гуманного фабричного законодавства", спрямованого на здійснення реформ. Кінцевою метою утопічних міркувань Р. Оуена був "новий моральний світ", який складався з окремих комун, що об'єднували до 3000 осіб і забезпечували себе самі. Ці комуни формувались у федерації національного масштабу, а потім об'єднувалися в міжнародному масштабі. У комунах запроваджувалися колективні праця і власність, рівність прав та обов'язків людей.

Комуна перебирала функції виховання й навчання, забезпечення старих і хворих своїх членів. Завдяки запровадженому в комунах порядку відпала необхідність такого соціального інституту, як покарання.

На відміну від своїх попередників, Р. Оуен робив спроби втілити свою утопічну доктрину в життя: спочатку на ткацькій фабриці у Нью-Ланарці в Шотландії, де він був управляючим із 1800 p., а згодом у Великобританії та СІЛА, де заснував дослідні комуни, але ці спроби скінчилися поразкою. Та все ж великий утопіст продовжував до кінця своїх днів пропагувати ідеї гармонійного світу. Згадуючи останні роки життя великого утопіста, О. І. Герцен писав, що неможливо було спокійно дивитися на цього старця, який повільно й невпевнено йшов на трибуну, на якій колись зустрічали його гарячими оплесками, а тепер його пожовтіле сиве волосся викликало іронічний сміх. Але він із печаткою смерті на обличчі стояв, не сердячись, і просив годину для пропаганди своїх соціально-політичних поглядів.

№ 9. Політичні ідеї анархізму: М. Штірнер.

Анархізм є філософським і політичним вченням, заперечує будь-яку владу над людиною. Проголошує своєю метою знищення держави й заміну будь-яких форм примусової влади вільної і добровільної асоціацією громадян. Як політичне вчення Анархізм склався в 40-70-х рр.. XIX ст. в Західній Європі і в силу ідеологічних відмінностей у підходах його теоретиків не виступав в якості єдиної доктрини. Основоположниками течії політичної філософії є ​​М. Штірнера, П. Прудон, М. Бакунін, П. Кропоткін.

Під псевдонімом Макс Штірнер випустив кілька робіт, головним чином філософського змісту. Він є філософом-ідеалістом, примикав до младогегельянців. Засновник анархічного індивідуалізму.

В 1845 видав книгу «Єдиний і його власність», в котрій розвинув систему анархізму. Єдина реальність, за Штірнером, - це «Я», его, а весь світ – його власність. Поняття моралі, права, закону, суспільства і т.д. відкидаються і оголошуються «примарами». Штірнер вважав, що цим він звільняє індивідуальне сприйняття від «соромлячого лушпиння». Кожен сам є джерелом моралі і права. Керівництвом для індивіда має бути принцип «нема нічого вищого за мене». Приватна власність, за Штірнером, має бути збережена тому, що в ній виражається самобутність «Я». Суспільний ідеал Штірнера – «союз егоїстів», в якому кожен бачить у іншому лише засіб для досягнення власної мети. Дивлячись на історію як на продукт ідей, Штірнер вважав, що, долаючи пануючі поняття, можна змінити суспільні відносини. Штірнер критично виступав проти комунізму і революційної боротьби пролетаріату. За зовні «бунтарськими» лозунгами Штірнера приховані інтереси дрібного буржуа, що прагне зберегти своє майно. Маркс і Енгельс у «Німецькій ідеології» піддали всебічній критиці ідеалізм Штірнер, показавши його відірваність від реальних суспільних відносин.

Перша книга Штірнера потрапила на прилавки тільки завдяки тому, що саксонський цензурний комітет визнав твір результатом нездорового розуму автора, те ж саме трапилось і з книгою Прудона, дозволеної Луї Наполеоном до друку лише у якості зразка публічного божевілля. Погляди обох довго і помилково виводили з творчості Вільяма Годвіна, який сформулював у 1820-х роках антитезу «суспільство плюс мораль проти держави і права». Але Годвін свій анархізм сприймав як послідовно доведену до логічного фіналу ліберальну ідею, а Пудон і Штірнер (з різних причин) були антилібералами.

Суспільний лад, сучасний Штірнер, він оцінював як «диктатуру одержимих». «Одержимі» - взагалі найчастіший епітет, споживаний Штірнер по відношенню до сучасників. Поведінка одержимих має винятково ролеву, наслідувальну природу, вона ні на чому всерйоз не заснована, головним двигуном такої поведінки є конкуренція. В міжособовій конкуренції Штірнер бачить одну із головних проблем, що отруюють сучасність, доводячи що конкуренція особистостей насправді неможлива, а значить можлива лише конкуренція їх капіталів. Таким чином, за Штірнером, особистість сьогодні більше не є особистістю і може реалізуватись лише як форма фінансового, інтелектуального, фізичного чи психологічного капіталу, оціненого на суспільному ринку необхідними інститутами конкуренції. Соціальна самооцінка одержимого як громадянина, сім'янина, і платника податків нічим не відрізняється від самооцінки іншого одержимого, що називає себе «японським імператором» чи «святим духом». Здоровий глузд нормального громадянина і маніакальне марення психічнохворого не мають ніякої видової різниці, крім масовості розповсюдження. І те і інше є наслідком одержимості, що породжує пануюче самовідчуження любого окремого «я». Причина одержимості – роздвоєння індивіда, протиставлення одних аспектів своєї винятковості іншим і їх неминуче зіткнення, що веде до психодрами, яку Штірнер назвав «самовідчуженням».

«Нас вигнали із самих себе», - стверджуючи це, Штірнер докладно поз'яснив як механіка самовідчуження дублюється суспільством. По-перше за допомогою інституцій – Держава, принижуюче тебе; Сім’я, відтворююча роль держави; Приватна Власність, та що володіє тобою і використовує тебе як охоронця і посередника. По-друге через трансльовані інституціями «беззаперечні» поняття – Обов’язок, Право, Мораль, Суспільна думка і ін., призванні загіпнотизувати більшість, що піддається і мінімізувати протест одинаків, перетворивши їх у «демонів» для масової свідомості.

Культ унікальності, котрому служив Макс Штірнер, так гостро висміяний Марксом в «Святому Максі», не підвів першого німецького «персоналіста», перервавши його життя самим незвичайним чином.

№ 10. Політичні ідеї анархізму: П.-Ж. Прудон.

Особливе місце в соціалістичному напрямі політичної та правової думки посідає анархізм - ідеологія, яка вже у своїй назві стверджує власну суть - бездержавний лад. Анархізм проповідуває звільнення суспільства і кожної окремої особи через ліквідацію у процесі анархістської революції державної організації. Для прихильників цього напряму, так само як і для прихильників лібералізму, найвищою цінністю є свобода, проте така свобода розуміється анархізмом засадничо інакше, ніж лібералізмом. Ця свобода базується на суспільній рівності, яка можлива тільки - і це, власне, робить анархізм напрямом соціалістичної думки - за раціонально сформованого справедливого суспільного ладу, за який необхідно боротися всіма допустимими засобами. Це лад, що базується на вільних зв'язках виробників, який не потребує держави, так само як не потребує і релігії. Своєрідним гаслом анархізму є: "Ані Бога, ані пана".

П'єр Жозеф Прудон (Proudhon), 1809-1865 - творець анархізму як окремого напряму політичної та правової думки XIX ст. і основоположник такого напряму в анархізмі, як індивідуалістичний анархізм, або анархоіндивідуалізм. На відміну від більшості представників соціалістичного напряму, Прудон не займався практичною революційною діяльністю, він був тільки теоретиком. Спершу вплив на його творчість, формування концепції мала теорія Фур'є, проте невдовзі він витворює власну, абсолютно самостійну теорію. До найголовніших його праць належать такі: "Що таке власність?" (1840), "Система економічних суперечностей, або філософія злиденності" (1846), "Про війну і мир" (1861), "Про засади федералізму" (1863).

Він обстоював такий суспільний лад, який базується на взаємній співпраці членів суспільства, з гарантованою автономією людської особистості. Прудон, як він підкреслював, визнає "третю форму суспільства", тобто синтез спільності і власності, заперечуючи, таким чином, і капіталістичне, і комуністичне суспільство. Під цим оглядом він критикував систему парламентаризму, яка, на його думку, мала низку недоліків. По-перше, представництво суперечить ідеї суверенності народу, оскільки рішення парламенту не є виявом цієї суверенності, хоча і є загальнообов'язковими; по-друге, парламентська демократія є тільки механічною, математичною, більшістю; по-третє, представництво більшості не враховує інтересів меншості та індивіда. Прудон писав: "Кожна людина, яка не може робити того, що хоче, і будь-чого, що хоче, має право на бунт, навіть якщо вона одна проти уряду, навіть якщо уряд цей складається зі всіх інших".

Свободу мислитель розумів, з одного боку, як вроджену властивість людської природи, з іншого - як постійну мету розвитку людини. Розвиток цей є постільки постійним, оскільки постійним є розвиток людської свідомості. Двоякість цього явища зумовлена подвійністю самої людини, яка водночас є істотою індивідуальною і, разом з тим, тією ж мірою, суспільною, оскільки людина є людиною тільки у суспільстві, будучи водночас індивідуальністю і окремим фрагментом усього суспільства. Забезпечення свободи є тим чинником, який пов'язує особу та суспільство. Тому свобода, яку розуміють, як засіб ізоляції особи, як межу, що розділяє людину і суспільство, є запереченням свободи. Враховуючи це, Прудон, в цілому критично ставлячись до права приватної власності, визнає її важливою складовою індивідуальної свободи. Свобода полягає у її взаємному забезпеченні та дотриманні індивідами. Тому, за Прудоном, анархія - це не абсолютна свобода діяльності - вона означає почуття нерозривного зв'язку власної свободи зі свободою інших. Свобода є інтегральна: ніколи не можна посягати на свободу взагалі, не посягаючи на свободу окремих індивідів; і, порушуючи свободу окремих індивідів, порушується свобода взагалі. Так само свобода не може бути "одкроювана" (дарована), вона повинна розвиватися знизу самостійно. Для Прудона анархія не була якимось безвладдям, тобто ліквідація державного механізму, який стояв над суспільством, не повинна була призводити до свавілля та знищення права. Під цим оглядом важливою є висунута Прудоном ідея федерації. Федерація, на його думку, повинна складатися із сукупності самостійних територіальних одиниць, пов'язаних між собою взаємовигідними і рівноправними договірними відносинами. Мислитель писав: "Будь-яка група населення, що має свої особливості, будь-яка раса, національність - сама є господарем на своїй території; будь-яке місто, на основі гарантій своїх сусідів, є господарем в колі, яке воно охоплює своїм промінням. Єдність визначається не законами, а лише обіцянками, які взаємно дають різні автономні групи". По суті, федерація Прудона - це комунальний устрій. Він так визначав правовий статус окремої комуни: "Комуна має право на самоврядування, адміністрацію, збір податків, розпорядження своєю власністю і своїми податками. Вона має право створювати школи для своєї молоді, призначати вчителів, мати свою поліцію, жандармерію і національну гвардію; призначати суддів, мати газети, зібрання; приватні підприємства, банки і т.д.". Вона має право видавати свої закони і навіть мати свою релігію та своїх святих. Тобто, по суті, комуна є практично суверенною. Що ж до організації влади або, точніше, управління, то воно повинно базуватися на науковій основі. Зокрема, "законодавча влада належить лише розуму, який методично визнаний і доведений", оскільки "правда і законність не залежать від нашої згоди, так само як і математична істина". І для того, щоб їх пізнати і зрозуміти, потрібні розмірковування і навчання.

Головним джерелом суспільних бід і незгод Прудон вважав гроші, які, за його словами, дають змогу не працюючи мати доходи за рахунок доходів з праці. Звідси його ідея "банку обміну" - обмін товарами за посередництвом спеціальної інституції, яка також буде надавати робітникам безвідсотковий кредит потрібною їм продукцією. Мислитель стверджував, що будь-яка власність - то крадіжка, якщо тільки вона не здобута власною працею. На цій основі мав би витворитися справедливий лад, який базувався б на самоврядуванні виробничих груп і не потребував би держави. Цей лад не заперечує наявності приватної власності, навпаки, оскільки власність - один з аспектів свободи, передбачає її. Прудон створює концепцію "мютюелізму" (взаємності послуг). Мютюелізм - це "система рівноваги між рівними силами, де кожній силі забезпечені однакові права за умови виконання таких же обов'язків, де кожній силі дана змога обмінюватися послугами за відповідні послуги".

№ 11. Політичні ідеї анархізму: М. Бакунін.

Міхаїл Бакунін (Бакунин), 1814-1876 - основоположник нового напряму анархізму - колективістського анархізму, або анархоколективізму. Визначальний вплив на формування бакунінської концепції мали філософія Геґеля, згодом - доктрина Прудона та марксизм.

Свої погляди на державу і право, власну концепцію анархізму Бакунін виклав у працях "Бог і держава" (1871) та "Держава і анархія" (1873). Життя Бакуніна схоже на легенду: він перебував у російських тюрмах, його тричі засуджували на смерть, був на засланні у Сибіру, звідки втік через Аляску і, повернувшись до Європи, продовжував анархістську діяльність. Бакунін - основний противник Маркса в I Інтернаціоналі, власне їхній конфлікт став однією з причин розпаду I Інтернаціоналу. На початку 60-х років він формує власну концепцію, основами якої були абсолютна свобода особи, антиінтелектуалізм, а також основана на традиції російської общини колективна власність.

Ідея свободи у творчості Бакуніна формується у процесі полеміки з іншим ідеологом анархізму - Максом Штірнером, який вважав, що особа може бути вільною тільки на засаді протиставляння себе суспільству та державі. Суспільство не дає змоги досягнути людині повної свободи. На думку Бакуніна, суспільство становить природне середовище буття особи, натомість її свобода порушується державою, тому досягнення повної свободи і повної автономії особи можливе тільки шляхом ліквідації держави. Штучні інституції, створені державою незалежно від її форми, у кінцевому підсумку завжди спричинюють порушення або знищення свободи особи. Мислитель підкреслював принципову відмінність між становищем особи у суспільстві та в державі. У державі панує право, у суспільстві - традиція та звичай, і взаємодія індивідів базується на солідарності. При цьому форма держави не має принципового значення. Він писав: "Між монархією і республікою існує істотна відмінність: у першій апарат держави пригноблює і грабує населення для користі привілейованих класів, маєтних верств, а також своєї власної кишені іменем монарха; у республіці населення є так само пригноблене і пограбоване на користь тих самих класів, але вже іменем волі народу".

Говорячи про державу, мислитель підкреслював, що "жодна держава - навіть в найбільш демократичній формі, навіть якщо б це була найчервоніша політична республіка, народна республіка, все одно влада буде псевдонародною, бо тільки така влада можлива під фальшивим гаслом народного представництва - не буде спроможна дати народові того, що йому потрібно, а саме: змоги вільно організуватися знизу доверху в ім'я власних інтересів. Кожна держава, навіть найбільш демократична і республіканська, навіть псевдонародна держава, видумана паном Марксом, за суттю своєю є нічим іншим, як апаратом, за допомогою якого керує масами привілейована меншість, яка нібито краще розуміє інтереси народу, ніж сам народ". Тому для народу не залишається нічого іншого, як знищити державу шляхом анархістської революції.

Розглядаючи перспективи майбутнього людського суспільства, Бакунін особливу увагу приділяє проблемі колективізму. Базуючись на твердженні, що людина є істота суспільна, він намагається окреслити майбутнє життя людей, яке він не мислить поза колективами. Отже, для Бакуніна колективізм є не тільки основним напрямом суспільної організації, але й стає чи не найвищою моральною якістю, яка регулює життя як індивіда, так і суспільства, що стає організацією солідарності індивідів, які однаково користуються всіма необхідними матеріальними благами, так само як і з найбільшого добра всіх, чим є свобода. У такій ситуації людина як найбільш індивідуалістична і, одночасно, найбільш суспільна істота досягає апогею свого розвитку, гармонійно пов'язаного з розвитком колективу.

№ 12 Політична доктрина марксизму: К. Маркс, Ф. Енгельс

.Учення К. Маркса (1818—1883) і Ф. Енгельса (1820—1895) виникло в кінці 40-х років ХІХ ст. в Європі. Це був період революцій, національних війн, бурхливого промислового розвитку та загострення класової боротьби. Основна ідея соціально-політичних поглядів Маркса та Енгельса полягала в тому, що в результаті внутрішнього розвитку капіталізму будуть зруйновані вузькі рамки класових та національних відносин, створяться умови для розкріпачення людини. Свобода та всебічний розвиток людини, з погляду засновників марксизму, можливі тільки в асоціації та через асоціацію. Але просування до звільнення людини здійснюється через класову боротьбу і революцію, знищення одного класу іншим, через установлення влади робітничого класу, котра остаточно усуне поділ суспільства на соціальні класи і приведе до однорідного, соціально справедливого суспільства. Проблема визволення людини, формування цілісної, гармонійної, всебічно розвиненої людини — головна ідея Маркса та Енгельса. Уже в своїх ранніх працях Маркс писав про необхідність установлення принципово нового суспільного устрою, який би зробив вихідним моментом розвитку саме людину. Енгельс також у своїх перших творах виступав як послідовний прихильник гуманізму. У творах періоду формування марксизму, особливо в «Маніфесті Комуністичної партії», Маркс та Енгельс формулюють розуміння історичного процесу як суспільно-політичної діяльності народних мас, обґрунтовують необхідність заміни капіталізму та переходу до комуністичного суспільства. Тут же дається аналіз шляхів розвитку робітничого класу, його ролі в історії, робиться висновок про необхідність пролетарської революції для соціалістичних перетворень суспільства. У «Маніфесті» сформульовано одне з центральних положень соціально-політичної теорії марксизму — ідея диктатури пролетаріату, намічено контури майбутнього суспільства. Після революційних подій у Європі 1848—1851 рр. увага Маркса та Енгельса до соціально-політичної проблематики ще більше посилюється. Виходячи з досвіду буржуазних революцій, а також Паризької Комуни 1871 р., вони розробляють своє вчення про революцію і державу, про роль ідей, мас та особистості в історії. Принципове значення для розуміння соціально-політичної концепції марксизму має праця Маркса «Критика Готської програми» (1875), в центрі якої — питання про диктатуру пролетаріату як перехідний період від капіталізму до соціалізму та про дві фази комуністичного суспільства — соціалізм і комунізм. У другій половині ХІХ ст. марксизм набув значного поширення в багатьох країнах світу, де розгорнувся робітничий рух. Починаючи з 50-х років ідеї марксизму стали популяризувати і в Росії. Ґрунт для їхнього сприйняття вже був підготовлений революційними демократами та народниками.

№ 13 Політичні погляди В.І. Леніна. Теорія імперіалізму.

Особливу роль у поширенні й розвитку марксистської соціально-політичної теорії в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. відіграв В. І. Ленін (1870—1924). Розробляючи свої організаційно-тактичні ідеї, Ленін використав як досвід європейської соціал-демократії, так і традиції російського визвольного руху: традиції Чернишевського, народників. На перетині історії соціалізму та російської історії виник своєрідний російський варіант марксизму, що відбивав особливості історичного розвитку країни. З теоретичних положень, що характеризували внесок Леніна в соціально-політичну теорію марксизму, необхідно назвати вчення про роль революційної теорії в робітничому русі, про гегемонію пролетаріату в демократичній революції і про революційно-демократичну диктатуру пролетаріату та селянства як перехідну форму влади в період між буржуазно-демократичною і соціалістичною революціями, розкриття революційних можливостей селянства в боротьбі проти капіталізму. Ленін зробив також висновок про можливість перемоги соціалістичної революції спочатку в кількох або навіть в одній країні. Предметом особливого інтересу Леніна було вчення про державу, котрому він присвятив спеціальну працю «Держава і революція». У післяжовтневих працях він багато уваги приділяв визначенню шляхів будівництва соціалізму в колишньому СРСР. Імперіалізм виріс як розвиток і пряме продовження основних властивостей капіталізму взагалі. Але капіталізм став імперіалізмом лише на певній, дуже високому ступені свого розвитку, коли склалися і виявилися риси перехідної епохи від капіталізму до більш високого суспільно-економічного укладу, тобто до соціалізму. У великому плані ленінську теорію імперіалізму можна звести до наступних основних положень: 1) Імперіалізм є капіталізм в новітній стадії його розвитку, «підсумкова картина всесвітнього капіталістичного господарства», є імперіалістичний капіталізм, в якому надконцентрацію промислового виробництва служить основою переростання конкуренції в монополію. «... Вільна конкуренція породжує концентрацію виробництва, а ця концентрація на певному ступені свого розвитку веде до монополії». 2)У центрі імперіалізму - влада фінансового капіталу. За Леніним, імперіалізм є така концентрація банківського капіталу, яка створює «трест банків», керуючий усім капіталістичним господарством. Таким чином, імперіалізм є монополія фінансового капіталу над усім капіталістичним господарством, породжує фінансову капіталократію. 3) Імперіалізм є така стадія у розвитку капіталізму, в якій акціонування капіталу стає провідною формою його організації і основою управлінської мощі фінансового капіталу. 4) Імперіалізм завжди був сутністю капіталізму. Він проявився у двох «хвилях» колонізації країн світу: спочатку в «хвилі» іспано-португальської та голландської колонізації світу, а потім у «хвилі» англо-французької колонізації 5) Імперіалізм є вища стадія капіталістичного паразитизму . Його характеристикою є поява цілих «держав-рантьє». Тому утримання панування фінансового капіталу з все більше глобалізується споживанням ресурсів світу супроводжується експансією насильства та реакції. Ленін зауважує, що імперіалізм політично є «прагнення до насильства і реакції Імперіалізм є імперіалістична глобалізація капіталізму.». 6) Імперіалізм є новий тип економічної колонізації (через вивезення фінансового капіталу і встановлення диктатури фінансової капіталовласті капіталістичних монопольних груп над ресурсами країн світу), яка надбудовується над силовими (неекономічними) формами колонізації. «... При капіталізмі немислимо іншу підставу для розділу сфер впливу, інтересів, колоній та ін крім як облік сили учасників поділу, сили загальноекономічної, фінансової, військової і т.д.». 7) Імперіалізм, таким чином, є така стадія розвитку капіталізму, на якій становлення 5-ти його основних сутнісних ознак, за Леніним, закінчилося:

• концентрація виробництва і капіталу, що дійшла до такої високої ступені розвитку, що вона створила монополії, які відіграють вирішальну роль в господарському житті;

• злиття банківського капіталу з промисловим і створенням, на базі цього «фінансового капіталу», фінансової олігархії;

• вивіз капіталу, на відміну від вивозу товарів, набуває особливо важливе значення;

• утворюються міжнародні монополістичні союзи капіталістів, що ділять світ;

• закінчено територіальний поділ землі між найбільшими капіталістичними державами.

№ 14. Політичні концепції західноєвропейської соціал-демократії: Е. Бернштейн.

Соціал-демократія відіграла велику роль у формуванні як сучасної суспільно-політичної системи, так і ідейно-політичної ситуації в сучасному світі в цілому, і в Західній Європі. Відомі дослідники та політичні діячі, які не належать до самої соціал-демократії, не без підстав називали XX століття соціал-демократичним століттям. Під соціал-демократією, як правило, розуміють теорію і практику всіх партій, що входять в соціалістичний інтернаціонал, і до неї відносять ті соціальні та політичні сили, які складають ці партії. Соціал-демократію можна позначити і як соціально-політичний рух, і як ідейно-політична течія. Причому усередині цього руху є різні його напрямки: соціально-філософське, ідеологічне та політичне. Розробка основоположних настанов демократичного соціалізму, орієнтованого на поступове реформування суспільства, була запропонована Е. Бернштейном. Головна його заслуга полягала у відмові від тих руйнівних установок марксизму, реалізація яких у Росії і ряді інших країн привела до встановлення тоталітарних режимів. Відкидаючи ідею диктатури пролетаріату, Е. Бернштейн обгрунтовував необхідність переходу соціал-демократії "на грунт парламентської діяльності, числового народного представництва і народного законодавства, які суперечать ідеї диктатури". 7соціалізму і форма здійснення соціалізму". Як вважав Бернштейн, в політичному житті лише демократія є формою існування суспільства, придатною для здійснення соціалістичних принципів. На його думку, реалізація повного політичного рівності є гарантією реалізації основних ліберальних принципів. І в цьому він бачив сутність соціалізму. У такій соціалістичної інтерпретації ліберальних принципів Бернштейн виділяв три основні ідеї: свободу, рівність, солідарність. Причому на перше місце Бернштейн ставив солідарність робітників, вважаючи, що без неї свобода і рівність при капіталізмі для більшості трудящих залишаться лише благими побажаннями. Головне завдання соціал-демократії Бернштейн бачив у тому, щоб вирішити це протиріччя. Вся наступна історія соціал-демократії, по суті справи, і є історія пошуків шляхів її розв'язання. Очевидно, що пріоритет у розробці теорії демократичного соціалізму належить Е. Бернштейну і в його особі - німецькій соціал-демократії.

№ 15. Політичні концепції західноєвропейської соціал-демократії: К. Каутський.

Стосовно проблеми шляхів переходу до соціалістичного суспільства теоретики соціал-демократії розділилися на ревізіоністів і ортодоксів, тобто прихильників К. Маркса та Ф. Енгельса. Серед ортодоксів у західноєвропейській соціал-демократії кінця XIX - початку XX ст. слід виокремити Карла Каутського (1854-1938). Його теоретичні погляди мали складну еволюцію. На початку своєї діяльності він перебував під впливом мальтузіанства, лассальянства, а такі його

праці, як "Економічне вчення Карла Маркса" (1886) та "Аграрне питання" (1899), були значним внеском у захист і розвиток теорії марксизму. У 1899 p. K. Каутський виступив проти ревізіонізму з книгою "Бернштейн і соціал-демократична програма. Антикритика", проте він не підтримував марксистів у питанні перетворення суспільства. К. Каутський передбачав і обґрунтовував епоху соціальних революцій, однак завоювання влади він сприймав як досягнення парламентської більшості.

З початку Першої світової війни К. Каутський став лідером центризму в міжнародному масштабі, солідаризувавшись із гаслом "громадянського миру" під час війни й засуджуючи будь-які думки про соціалістичну революцію та практичні революційні дії. Дослідження імперіалізму він почав з невідповідності в розвитку промисловості й сільського господарства, відставання останнього, яке спонукало промислово розвинені країни ставати на шлях підкорення й захоплення відсталих аграрних країн для перетворення їх на джерело сировини для своєї промисловості та ринок збуту своєї продукції. Імперіалізм, на думку К. Каутського, - це колоніальна політика великих держав, які прагнуть монополізувати частину світового ринку шляхом завоювання аграрних країн. Він аналізував промисловий капітал і вивезення товарів, хоча вже помітними були тенденції панування фінансового капіталу та вивезення капіталу.

К. Каутський стверджував, що подолати імперіалістичну політику можна методами вільної торгівлі й мирної демократії, залишаючись у рамках капіталістичного ладу. Логічним завершенням ідей К. Каутського стала його теорія "ультраімперіалізму" - фази розвитку капіталізму, коли політика монополій пошириться й на зовнішню політику, а міжнародний союз імперіалістичних держав і спільна експлуатація світу інтернаціональним фінансовим капіталом усуне суперництво національних капіталів. Досвід світового розвитку XIX-XX ст. показав, що прагнення до поділу збуту, сфер впливу, колоній спричинило такі міжімперіалістичні конфлікти, які виключали можливість "ультраімперіалізму" як гармонійного союзу держав.

№ 16) Неоконсервати́зм — сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн Заходу останніх десятиліть . Передумови виникнення Окремі негативні наслідки науково-технічного прогресу, соціальні революції XX ст., криза лібералізму, розширення сфери масової культури, переоцінка суспільних цінностей спричинилися до відродження, особливо після Першої світової війни, консерватизму, який почали називати неоконсерватизмом. З'являються різні соціально-політичні концепції неоконсерватизму, насамперед в Італії (Г. Д'Аннунціо), Німеччині (Е. Юнгера, Ст. Георга). Значного поширення набули праці Е. Еволи, який синтезував різні неоконсервативні ідеї та концепції, висунувши свою "доктрину пробудження". Головним її положенням був імператив Консервативної революції, побудова Анти-Європи. Характерними його рисами лишаються вірність старим традиціям й нормам, зведення змісту влади до керівних і розподільно-розпорядчих функцій, збереження суспільно-політичної нерівності, скептицизм щодо суспільного прогресу, справедливості, культ сильної держави та авторитарних лідерів, збереження традиційних інститутів влади та архаїчних політичних цінностей. Водночас розпад світової соціалістичної системи став стимулом для поширення лібералізму в колишніх країнах соціалізму. Консерватизм як світоглядна система, тип свідомості й політико-ідеологічних настанов не завжди асоціюється з конкретними політичними партіями. Якщо лібералізм і соціалізм виникли як течії відповідно буржуазного та робітничого класів, консерватизм є багатошаровим явищем, що віддзеркалювало захисну реакцію різних соціальних верств населення, які не бажали надто різких змін свого соціального статусу, відчували страх перед невідомим і невизначеним майбутнім. Крім того, консерватизм полягає ще й у врахуванні глибинних психологічних чинників, цінностей і норм, що існують у масовій свідомості. Проте істинний консерватизм, що захищає існуючий статус-кво, обов'язково враховує реалії та пристосовується до них. Так, у період становлення вільного підприємництва він інтегрував ідеї вільної конкуренції, ринку, а після великої економічної кризи на початку XX ст. — ідеї державного регулювання економіки, соціальних реформ, що свідчать про глибокі трансформації консерватизму в 70-80-ті роки XX ст. Течії неоконсерватизму В більшості національних варіантів сучасного консерватизму можна виокремити неоконсерваторів, нових правих, традиціоналістів чи патерналістів, прихильників елітарної демократії, елітарного авангардизму, контрвлади тощо. Загалом же частина неоконсерваторів є за своїм походженням лібералами або навіть соціал-демократами. Ідейно-політичні орієнтації нових правих сформувалися на перетині правого консерватизму, традиціоналістського консерватизму та неоконсерватизму. Історично консерватизм завжди був вторинним стосовно лібералізму, реформізму, лівого радикалізму, виступаючи за поступові зміни, збереження всього позитивного і позбавлення негативного. Отже, з ідеологічного погляду консерватизм завжди характеризувався еклектизмом і прагматизмом. У питаннях державного будівництва консерватори вважають, що без міцної держави суспільство може опинитись у полоні анархії, а якщо треба зробити вибір між індивідом і суспільством, більшість консерваторів на перше місце висувають суспільство (як, до речі, і комуністи).

№ 17. Політичні ідеї лівого радикалізму. Л. Троцький, Й. Сталін, М. Цзедун.

Лівий радикалізм - неоднорідний рух, виділяється три течії: j анархізм, троцькізм та екологічний соціалізм. Кожна з цих течій по-своєму трактує соціалізм. Кожна з них по-своєму трактує устрій суспільства. Концепції лівих радикалів висловлюють інтереси певних верств робітників, інтелігенції і особливо молоді. З початку 90-х років лівий радикалізм зазнає істотних змін. Ліві радикали дедалі більше розривають з екстремізмом, тріскучою ультралівою фразеологією, крайньою еклектичністю, тобто змішуванням, механічним сполученням різнорідних поглядів, теорій. Лівий радикалізм усе більше пориває з екстремізмом, ультралівацькою фразеологією, крайньою еклектичністю. У його доктринах починає виявлятися тверезіший підхід до актуальних проблем сучасності, висуваються прогресивні ідеї. Троцькізм. Ця ідейно-політична течія виникла на початку ХХ ст. Основу ідеології і практики троцькізму становить теорія "перманентної революції", що заперечує можливість перемоги соціалістичної революції і соціалізму в одній країні, необхідність створення пролетарської партії, здатність робітничого класу згуртувати навколо себе непролетарські верстви і зміцнити союз із селянством. У 30-ті роки Л. Троцький створив IV Інтернаціонал. Через 30 років ця міжнародна організація розпалася на численні неотроцькістські угруповання. Сучасні троцькісти стверджують, що активізація транснаціональних корпорацій на міжнародній арені створює необхідні умови для здійснення всесвітньої революції. У вирішенні завдань соціалістичного будівництва неотроцькісти виходять із ідей "класичного троцькізму". Особливо великого значення вони надають висновку Л. Троцького про те, що "самими декретами" впровадити соціалізм неможливо. Для досягнення цієї мети необхідно пройти "тривалу епоху переходу", котра вимірюватиметься багатьма роками, можливо, навіть десятиліттями. Нові реалії сучасного світу змусили неотроцькістів переглянути стратегію й тактику. Лівий екстремізм, що був притаманний троцькізму в 60—70 роках, поступився місцем новим формам і методам боротьби. Екстремістські методи практично пішли в минуле, зараз уся увага зосереджена на ідеологічній роботі серед мас. У наші дні неотроцькісти стали виявляти тверезіший підхід до питань війни й миру. Вони відмовилися від колишньої антигуманної, екстремістської тези, що для знищення капіталізму необхідна "превентивна ядерна війна", стали на шлях участі в масовому антивоєнному русі, стали виявляти щиру турботу про долю людства. Зростаюча взаємодія з лівими силами сприяє виходу троцькістських угруповань з політичної ізоляції, в якій вони перебували десятиліттями, що, у свою чергу, модифікувало багато суттєвих рис троцькізму, наблизивши його до спільних позицій лівих сил. Дуже неблагоприємним для розвитку політичної науки був наступний час. В країні пригнічувалась нестандартна, творча думка, а роль єдиного генератора соціально-політичних ідей привласнив собі Й.В. Сталін (1878 - 1953 рр.). Він висунув ряд політичних постулатів, наприклад про загострення класової боротьби, про перехід до комунізму у окремо взятій країні, про зосередження влади в руках виконавчого апарату держави, які привели до масових репресій, відчуженню народу від засобів виробництва та влади. Й. В. Сталін розвинув ленінське вчення про перемогу соціалізму в одній країні. У грудні 1924 року вийшла праця «Жовтнева революція і тактика російських комуністів». Обґрунтовуючи положення про перемогу соціалізму в одній країні, він показав, що необхідно мати на увазі дві сторони — це питання про взаємовідносини класів всередині країни, що будують соціалізм, міжнародну — питання взаємовідносин між СРСР, поки що єдиною країною соціалізму, і капіталістичним оточенням. З внутрішніми труднощами робітники і селяни СРСР можуть справитись власними силами, вони можуть подолати економічно власну буржуазію і побудувати повне соціалістичне суспільство. Але до того часу, поки існує капіталістичне суспільство, існує і небезпека капіталістичної інтервенції проти СРСР і реставрації капіталізму. Джерела політичного вчення Мао Цзедуна можна розділити на дві групи. По-перше, будучи комуністом, він дотримувався марксистсько-ленінської теорії. Треба відзначити, що Мао дотримувався весь покладений пієтет по відношенню до класиків марксизму, але більшим представляється вплив поглядів Л.Д. Троцького (теорія "перманентної революції", неможливість перемоги соціалізму без знищення імперіалізму) і І.В. Сталіна (загострення класової боротьби у міру просування соціалізму). По-друге, поза сумнівом сприйняття Мао власне володів китайськими вченнями. Це і традиційні конфуціанство (віра у всемогутність ідеології, сіноцентрізм), даосизм (ідеалізація простоти і бідності, елементи анархізму) і легізм (абсолютизація насильства). Це і вчення Сунь Ятсена., Зокрема принцип народного благоденства. Для повноти картини необхідно враховувати й те обставина, що яким-небудь систематичної освіти Мао не отримав, його знання були фрагментарними, а сформовані на їх основі погляди -- еклектичними. Центральна ідея, навколо якої будувалася політична думка Мао Цзедуна, - це ідея про суперечності і про ті зміни в природі і людському суспільстві, до яких вони призводять. Основний внесок Мао Цзедуна в політичну думку - його теорія народно-демократичної революції. Мао вважав за необхідне проведення комплексу політичних, організаційних, ідеологічних і військових заходів. Їхнім підсумком повинна була стати перемога народної демократії. В плані політичному Мао бачив головне завдання в об'єднанні всіх антияпонських сил.

№ 18. Доктрина фашизму. Дж. Джентіле. Б. Муссоліні.

Термін "фашизм" походить від італійського слова fasces (fascio), яке означає в'язку гілок верби з топірцем усередині, що символізує єдність верховної влади консулів у Стародавньому Римі. До 90-х років XIX ст. його використовували в Італії для означення політичних груп/об'єднань соціалістичного спрямування. У1914 р. цей термін застосовували щодо суспільних груп, які виступали проти нейтралітету Італії та закликали до участі країни у Першій світовій війні. В 1919 р. Б. Муссоліні створив організацію під назвою "Fasci Italiani di Combattimento" ("Союз боротьби"). В 1921 р. на базі цієї організації та низки інших націоналістичних об'єднань була заснована Фашистська національна партія. Після "Походу на Рим" у 1922 р. фашисти разом з іншими "правими" партіями сформували коаліційний уряд. Саме з 1922 р. термін "фашизм" почали активно використовувати в різних європейських країнах на означення недемократичного способу приходу (захоплення) влади, політичного режиму та ідеології. Ідеологія Національної фашистської партії з часом змінювалася. Це було пов'язано як зі зміною поглядів самого Муссоліні, так і з поточною політичною ситуацією. Спочатку в ідеології фашистської партії були присутні соціалістичні і синдикалістичні ідеї, хоча при цьому центральне місце займав націоналізм і фашисти активно боролися проти комуністів і соціалістів. Коли фашистська партія набрала політичної ваги, крайні праві ідеї стали переважати. Фашисти підтримували монархію і Католицьку церкву (у 1929 році Муссоліні підписав Латеранські угоди). Важливим елементом ідеології був корпоративізм — вчення про єднання різних соціальних груп в рамках держави, коли ці групи (класи) представляються не антагоністами, а союзниками в досягненні загальних цілей (процвітання держави). Джованні Джентіле (1875—1944) з 1903 p. протягом 40 літ був впливовим університетським професором. Основною його роботою була «Teoria generate dello spirito come atto puro» (1916). У поглядах Джентіле ще більш суттєву роль, ніж ідеалізм, відігравав актуалізм. Дух був для нього дійсністю, але тільки як акт, а не субстанція. Існують єдино духовні акти, нічого більше: "немає духу поза його проявами". Актуалізм з'являвся у багатьох європейських філософіях XX віку, але в жодній не був такий радикальний, як у Джентіле. Цим Джентіле віддалявся також і від Гегеля, хоча й звертався до нього і часто вважався гегельянцем. Якщо дух є актом, то є процесом, не є нічим сталим, не є відразу тим, чим може бути, а стає цим поступово. Це переконання вже відділяло ідеалізм Джентіле від ідеалізму Платона з його вічними ідеями. Процесуальне, динамічне розуміння дійсності Джентіле стосував до науки і всієї культури. Важливим для нього було саме мислення й творення, а не їх результати. Важливими були проблеми, а не розв'язки. "Кожна книжка — це дорога, а не пункт призначення; вона хоче бути життям, а не смертю".

№ 19. Доктрина націонал-соціалізму (фашизму).

В основі політичної доктрини фашизму лежала зовнішньо примітивна, але приваблива і зрозуміла найширшим масам схема. У світі нібито йде майже дарвінівська боротьба народів і держав, перемагає у цій боротьбі сильніший, а слабший зникає або перетворюється на колонію переможця. Нація, яка бажає бути переможцем, а не переможеним, має в першу чергу потурбуватися про внутрішню єдність, відмовитися від непродуктивної витрати ресурсів (безробіття, страйки, втрати від криз тощо). Ця єдність нібито вимагає жертв від усіх груп населення - від робітників і селян до поміщиків і капіталістів. Отже, необхідна міцна державна машина і продумана на тривалу перспективу внутрішня і зовнішня політика. Демократія з її слабкими сторонами, що роблять неможливими внутрішню мобілізацію нації, мусить поступитися місцем диктатурі. В перспективі ця диктатура дасть нації силу і процвітання, ліквідує злочинність і класові конфлікти, дозволить перетворитися на світову державу. Зрозуміло, що це тільки загальні контури доктрини, які в різних країнах дістали розвиток і, так би мовити, національну специфіку. Так, німецький фашизм отримав назву нацизму чи націонал-соціалізму. За Гітлером - однієї внутрішньої єдності народу для перемоги над численними ворогами не досить. Необхідна ще й чистота раси. Пересмикуючи факти, Гітлер стверджував, що піднесення держави Олександра Македонського, Давнього Риму і пізніших світових імперій досягалося на тому етапі, коли існувала «чиста» раса. Коли ж цю «чистоту» починали розбавляти представники інших рас, несучи свої впливи, свою релігію, свій збочений секс тощо, нація неминуче втрачала внутрішню єдність, що врешті-решт вело до загибелі держави. За Гітлером, далеко не кожний етнос здатний на найвищий успіх у боротьбі з оточенням. Усі нації умовно поділяються на три категорії: нації- творці культури, нації - носії культури і нації - руйнівники культури. Перша група нібито створила переважну більшість культурних і суспільних цінностей, включаючи державу як вищу форму самоорганізації нації. Друга група здатна лише запозичувати. Повертаючись до відомої «норманської» теорії, Гітлер стверджував нібито східні слов'яни отримали державність з рук вікінгів-норманів, представників першої групи. Петро І і Катерина II перетворили Росію у світову імперію, запозичивши європейські цінності і використавши європейські військові та адміністративні кадри. Російські вчені навчалися на Заході і т. д. До третьої групи - руйнівників належать євреї і цигани, які, з огляду на власні інтереси, готові нищити цивілізацію, що стала надбанням першого типу націй. Не маючи власної державності, вони вороже ставляться до чужих держав і законів, не хочуть приносити жертви заради спільного блага, наживаються на трудоднях. Наприклад, за Гітлером, увесь капітал поділяється на два типи: виробничий і спекулятивно-лихварський. Євреї-банкіри є типовими представниками другого типу, який матеріальних цінностей не продукує, а навпаки, паразитує на першій групі, причому штучно стимулює кризові явища, подібні до Великої депресії 1929-1933 pp. В такі моменти за безцінок скуповується власність «виробничих» капіталістів, після чого вона ставиться на службу євреям. Подібним чином євреї нібито поводять себе і в інших сферах: в культурі пропагують пацифізм, космополітизм, статеві збочення тощо, в галузі освіти відстоюють лише власні «псевдодосягнення», підривають оборону держави, насаджують корупцію в державному апараті тощо. Зауважимо одну не надто відому деталь - Гітлер називав японців «арійцями Сходу», тобто, як бачимо, показник неналежності до європейської раси слугував основним критерієм зачислення до групи «націй-творців культури». Не менш важливе значення мали чистота нації і її успіхи в науці, техніці, державному будівництві і, особливо, у воєнній справі. Важливою особливістю німецького нацизму став т. зв. «фюрер-принцип», згідно з яким «вождь», фюрер, оголошувався відповідальним лише перед Богом та історією. Фюрера не можна було змістити чи усунути, навпаки, він міг здійснювати будь-які адміністративні чи кадрові пересування, призначати свого наступника тощо. Вважається, що національні різновидності фашизму існували в таких країнах, як Японія, Іспанія, Португалія, Польща, Угорщина, Румунія та ін. Фашистськими вважалися диктатури А. Стреснера у Парагваї та А. Піночета у Чилі. Не виключена поява фашистських режимів у майбутньому, особливо в тих країнах, що характеризуються соціальною нестабільністю, кризовою економікою, корумпованістю державного апарату, організованою злочинністю - словом, тими факторами, що змушують пересічного обивателя мріяти про диктатуру «сильної руки», «господаря», який наведе лад і порядок.

№ 20. Антиглобалізм та альтерглобалізм кінця ХХ – початку ХХІ ст.

Альтерглобалізм – представляє собою новий тип базової демократії, мінімальною програмою якого є взяти за основу соціальне партнерство, соц. захист, соц. держави, і реальну демократію. Альтерглобалізм представляють різноманітні антиглобальні рухи, дії яких спрямовані проти наступних негативних наслідків глобалізації: 1антидержавні дії інститутів Вашингтонського консенсусу;2 скорочення дотацій на боротьбу з бідністю; 3обмеження прав профспілок; 4впровадження політики зниження з/п під тиском СОТ; 5створення баз даних на всіх громадян спецслужбами країн світу;6 обмеження на в`їзд до країн;7 комерціалізація наукових розробок; 8 монетаризація промисловості; 9розширення платної освіти; 10 всевладдя фінансового капіталу;11подорощення медикаментів (у 15-20 років);12дискримінація жінок і молоді. Програма антиглобалістів передбачає діяльність за двома взаємопов`язаними напрямками:-створення альтернатив- спротив, який передбачає протидію укріпленню влади корпоративного капіталізму.

Основні цілі антиглобалістів: -змусити представників державних і міждержавних інституцій прислухатись до громадської думки-мобілізувати і надихати людей на активні громадські дії. Основні принципи руху антиглобалістів є: децентралізація гнучкість легкість і швидкість створення і розпаду структур; загальна доступність ресурсів антиринкова спрямованість рівні права інтеркласовість самоорганізація асоціативність Основні протиріччя руху антиглобалістів: А) зовнішні - протиріччя між альтерглобальною природою руху і його включенність в глобальний капіталізм - протиріччя між принципами добровільної асоціації і необхідністю використовувати фінансові і політико-правові механізми - протиріччя між соц-ек нерівністю учасників і їх рівноправних діалогах - протиріччя між мережевим принципом організації руху і необхідністю взаємодії з структурами влади Б) внутрішні - мережева організація руху є його слабкістю - протиріччя між соц. творчістю окремої особи або спільноти і єдиним процесом спільної, узгодженої діяльності Основні вимоги антиглобалісті, які є об`єднаними в генуезький соц. форум передбачають: глобалізацію права, а не тільки доходів рівний доступ до охорони здоров`я для всіх незалежно від доходів 1анулювання боргів країн, що розвиваються розвинутим країнам 2підписання Кіотського протоколу 3конвенція військової промисловості. Головною формою антиглобального руху є масові акції, кампанії протесту, акції цивільної непокори. Основні діючі суб`єкти представлені суспільними, неурядовими політичними групами і асоціаціями. Їх прикладами можуть бути: - Генуезький соц. форум, який включив до свого складу 500 неформальних груп (пацифістські, антивоєнні, католицькі, соц. центри, та ін.) -Всесвітня коаліція „Глобальна дія народів” -Асоціація за оподаткування фінансових трансакцій заради допомоги громадянам АТТАК, її офіційна мета: організувати міжнародний рух з метою перешкоджання спекулятивним операціям і необмежена циркуляція капіталів. Виступає за оподаткування фінансових прибутків, введення санкцій проти зон відмивання грошей-Віденська конвенція – представляє собою об`єднання селянських ініціативних груп і рухів проти концепції швидкого харчування. -Мережа прямої дії – представлена університетським рухом, виступає проти комерціалізації школи, платної медицини, нав’язуванні волі ТНК країнам світу -Чорний блок – конгломерат угруповань анархістського напрямку -Повернемо собі вулицю – за захист природи, розширення прав місцевого самоуправління, поліцейського свавілля, за списання боргів 3-го світу -Об’єднання південь – з вимогою ліквідації СОТ, МВФ, Світового Банку і заміну міжнародних інституцій, які прислуговують Заходу і новим ТНК -Глобалізуємо спротив – за права молоді, за обкладання ТНК прогресивним соціальним податком, за обмеження монопольних війн -Хактивіст – за прямі диверсії проти ТНК, у вигляді зломів офіційних сайтів компанії, розміщення негативної пропаганди

Найбільш поширені в країнах Латинської Америки – через Троцького, який там оселився (рух троцькізм). Бразилія Аргентина Гватемала Гондурас Італія Програми антиглобалізму: На сьогодні антиглобалізм може бути представленим як лівим так і правим крилом. Праве крило закликає до зміцнення суверенітету і влади національної держави на противагу ТН контролю. Реальним інструментом цього є підтримка національного виробника (АТТАК, Субкаманданте Маркас) Ліве крило відмовляється бачити в державі майбутнє, вважаючи державу інструментом панування і гноблення. Закликає демонтувати державні структури і замінити їх само організованим суспільством.

№ 21. Теорія еліт. Г. Моска. В. Парето.

Теорія еліт. Поширилася наприкінці XIX - на початку XX ст. Засновниками цієї теорії були італійські вчені-політологи Г. Моска (1858-1941) і В. Парето (1848-1923). Сутність цієї теорії зводиться до того, що народ не здатний управляти суспільством.

Г. Моска виклав свої погляди на еліту у праці "Основи політичної науки" (1896), яка була перекладена англійською мовою й видана під назвою "Пануючий клас" (1939). Головна ідея цієї праці полягає в тому, що в усіх суспільствах існують два класи: клас, який управляє, і клас, яким управляють.

Перший клас завжди складає незначну меншість суспільства. Він здійснює всі політичні функції, монополізує владу й користується притаманними їй привілеями, тоді як другий клас значно численніший управляється й регулюється першим.

Влада завжди перебувала й повинна перебувати в руках меншості. Коли вона переходить з одних рук в інші, то завжди переходить від однієї меншості до іншої, але ніколи - від меншості до більшості. Вчений вважав, що найважливішою здатністю меншості є здатність до управління іншими людьми, а також матеріальне, моральне та інтелектуальне переважання над ними.

Г. Моска виокремив дві тенденції у розвитку політичного класу, який пізніше назвав аристократичною і демократичною. Перша проявляється у прагненні політичного класу стати спадковим якщо не юридично, то фактично - шляхом відтворення на власній основі, а друга - в оновленні складу політичного класу за рахунок найбільш здібних до управління, активних представників нижчих верств суспільства.

Переважання аристократичної тенденції веде до закриття і кристалізації політичного класу, його виродження, що, в свою чергу, призводить до суспільного застою та активізує боротьбу нових соціальних сил за здобуття панівних позицій у суспільстві.

Переважання демократичної тенденції упереджує дегенерацію пануючого класу, робить його здатним до ефективного керівництва суспільством. Найбільш бажаною для суспільства є рівновага між аристократичною і демократичною тенденціями, бо вона забезпечує як наступництво і стабільність у керівництві суспільством, так і якісне оновлення самого керівництва.

В. Парето свої погляди виклав у праці "Трактат із загальної соціології" (1916). Він виходив з того, що суспільством завжди правила й повинна правити вибрана, наділена особливими соціальними та психологічними властивостями меншість - еліта, її складають індивіди, які вирізняються високими показниками в тій чи іншій сфері діяльності, посідають найвище місце на шкалі таких соціальних цінностей, як влада, багатство чи знання.

В. Парето поділяє еліту на правлячу і неправлячу - контреліту. Правляча еліта це всі ті, хто прямо чи опосередковано бере участь в управлінні суспільством. Контреліта - це люди, які наділені характерними для еліти психологічними властивостями, але внаслідок свого соціального статусу і різного роду бар'єрів не мають доступу до управління. Соціальна рівновага потребує постійного оновлення складу правлячої еліти шляхом введення до неї індивідів з елітарними властивостями з нижчих верств суспільства і вилучення тих, хто таких властивостей не має. Однак це не відбувається, оскільки правляча еліта прагне зберегти свої привілеї і передати їх у спадок особам з неелітарними індивідуальними властивостями. У результаті погіршується якісний склад правлячої еліти, вона вироджується, що спонукає кількісно зростаючу контреліту до боротьби за владу. Остання скидає правлячу еліту і встановлює власне панування. Так відбувається зміна правлячих еліт, яку В. Парето назвав "законом циркуляції еліт".

За В. Парето, існують два головних типи еліт, які послідовно змінюють один одного: еліта "левів" та еліта "лисів". Кожен тип еліти має певні переваги на тому чи іншому етапі суспільного розвитку, та з часом вони перестають відповідати потребам керівництва суспільством. Еліта вироджується й відповідно до закону циркуляції еліт поступається місцем контреліті, яка за допомогою мобілізованих нею невдоволених мас установлює своє політичне панування. Маси від такої зміни еліт нічого не виграють і залишаються об'єктом панування та експлуатації. Тому В. Парето зробив песимістичний висновок щодо "масової циркуляції еліти або просто революції" і стосовно демократії.

№ 22. Політичні погляди М. Вебера.

Вебер Макс (1864–1920) - німецький політичний економіст і соціолог-теоретик. Починаючи з ранніх праць з історії торгового права Вебер став однією з провідних постатей нового покоління політичних економістів Німеччини 1890-х років. Вебер став відомим у Німеччині, написавши дослідження про вплив капіталістичного укладу на прошарок аграріїв, що жили на схід від Ельби, та про його причетність до постійного домінування юнкерів у політичному житті Німеччини. Проте справжньої популярності він набув тоді, коли написав більш широке дослідження про походження самого капіталізму («Протестантська етика і дух капіталізму», 1904–1905). Наріжним каменем цієї роботи є думка про те, що характерна для буржуазії поведінка, націлена на збільшення прибутку, може отримати пояснення лише за умов повністю розвиненого капіталізму, коли вона зумовлюється очевидною необхідністю виживання у боротьбі з конкурентами, і не може отримати пояснення на ранніх стадіях капіталістичного розвитку. Вона є наслідком індивідуального прагнення накопичувати набагато більше, ніж це необхідно для потреб особистого споживання, – прагнення, яке з історичного погляду є унікальним. Джерелом цього прагнення Вебер вважав «світовий аскетизм» реформованого християнства з його подвійним імперативом методичної праці як основного життєвого обов’язку та обмеженого задоволення плодами цієї праці. Мимовільним наслідком цієї етики, підсиленої суспільним і психологічним тиском на віруючих задля того, щоб ті підтверджували своє прагнення до спасіння (але не заслуговували його), і було нагромадження багатства для інвестування.

Ранні критики вчення Вебера розуміли його не як виключно культурне пояснення капіталізму в тому дусі, що «баптисти Сибіру або кальвіністи Сахари» неминуче мали стати успішними підприємцями. Насправді Вебер був добре обізнаний і з матеріальними передумовами капіталістичного розвитку, і з суспільними інтересами, які вимагали сприяння поширенню нових ідей. Фундаментальним питанням для його вчення є те, чи може використання оплати за працю, що уможливлює необмеженe нагромадження в принципі, зробити їх неминучими і на практиці; чи слід розглядати протестантську етику як таку, що запроваджує необхідну мотивацію до капіталістичного нагромаджування або навіть до його узаконення в ряду основних цінностей, віддаючи перевагу надмірному споживанню нетрудового класу. Зрозуміло, за допомогою досліджень неможливо остаточно вирішити це питання – від того часу найсвіжіші приклади початкової доби капіталізму змінилися кардинально протилежними проявами. Проте теоретичне значення веберівської праці полягає в тому, що вона кинула виклик намаганню редукціоністів розглядати ідеї просто як відображення матеріальних інтересів, а не в їх взаємодії, або досліджувати суспільні зміни безвідносно до мотивації включених у них членів суспільства, хоча наслідки цих змін можуть бути зовсім не такими, до яких вони прагнуть.

«Протестантська етика і дух капіталізму» була першою з багатьох праць Вебера з економічної етики провідних світових релігій. Тут він мав на меті не утвердити, як це проголошувалося в ній, дух капіталізму, показуючи його відсутність подекуди, а висвітлити виразний характер сучасного західного раціоналізму. Хоча, за Вебером, інструментальна раціональність була загальною характеристикою суспільної діяльності, тільки на сучасному Заході, який має максимально точні способи визначення найефективніших для даних результатів засобів, ця ідея ввійшла в загальний ужиток. Тоді як інші культури намагалися вибудовувати світ зрозумілим шляхом розроблення детальних теодицей або створення внутрішньо послідовних систем етики чи права, розпізнавальною ознакою західного раціоналізму стало наукове припущення стосовно того, що всі речі можна осягнути розумом, водночас підходячи до них із позицій практичного господарювання, що відкриває, яким чином можна поставити світ під контроль людини (етика досягання). У зрілих працях Вебера було показано, що капіталізм є не унікальним проявом цього процесу «раціоналізації», а лише одним із способів його вираження. Для того щоб зрозуміти історію розвитку людства, слід розглядати її як складний і взаємопов’язаний процес змін у напрямку від «традиційних» до «раціональних» формацій у всіх сферах суспільного життя.

Що стосується самої концепції влади та соціологічної моделі суспільства, то у політичній сфері, за Вебером, на основі «раціональності» встановлювався чіткий узаконювальний принцип владних повноважень, згідно з яким і визначалися форми права та форми управління. У традиційних суспільствах законність належала людині в особі пана або монарха і була спадковою; спосіб управління був високо персоналізований й обмежений звичаєвими нормами та обов’язками. На противагу владі «традиції» «раціональний» принцип законності залишався в неперсоналізованих правилах, які відокремлювали посаду від людини з її обов’язками і звільняли її від тягаря родинних обов’язків чи ведення домашнього господарства. Таким чином, критерій справедливого закону полягає не в сутності його змісту, а в процедурній відповідності його механізму, отже, сам процес законотворення звільняється з-під тягаря традиційних норм. Насамкінець «раціональне» управління перетворилося на постійну діяльність досвідчених професіоналів, обраних завдяки їх здібностям, а не на тій підставі, що вони є особистими васалами політичних покровителів. У всіх цих аспектах «раціоналізація» визначила розширення сфери компетенції і підвищення ступеня гнучкості політичної та управлінської систем.

№ 23. Концепція солідаризму Е. Дюркгейма.

№ 24. «Повстання мас» Х. Ортега-і-Гассета.

25. Неоліберальна теорія Ф.А. фон Хайєка. «Шлях до рабства».

В своїх дослідженнях Гаєк приділяв велику увагу всім різновидам соціалізму. В методологічному фокусі його праць завжди знаходилась проблема знань (розподілу інформації), яка поєднувала його соціологічні дослідження та зацікавлення психологією. Вже в 1920-ті роки він доводив, що в суспільстві з поділом праці інформація також розподілена та єдиний планувальник неспроможний охопити всю систему у всіх її деталях тому командна економіка принципово неможлива, або, щонайменше, істотно менш ефективна за ринкову.

1944 року у Великобританії виходить друком Шлях до кріпацтва. В ній він пояснює, що націонал-соціалізм в Німеччині та фашизм в Італії не є — як вважали інтелектуали-соціалісти — формами капіталістичної реакції, а, натомість, «розвитком соціалізму». Згідно з Гаєком, мета книги в тому, аби обернути домінуючі, на той час, антиліберальні настрої більшості, та попередити про загрози соціалізму. Основний аргумент Гаєка полягає в тому, що всі види соціалізму, колективізму та командної екоміки суперечать ліберальним правам індивида та принципам правової держави. Варварство та деспотизм тоталітарних держав — тоді, в першу чергу Німеччина, Італія, та Радянський Союз — не є наслідком жорстокості відповідних націй, а наслідком втілення соціалістичних доктрин командної економіки. Втілення соціалістичних ідеалів неодмінно призводить до гноблення, навіть якщо і не стоїть на меті соціалістів.

Згодом він розвинув цю теорію та додав, що навіть втручання держави, яке не ставлять під сумнів ринкову економіку, у віддаленій перспективі призводить до втрати свободи. Також він вважав, що „політична свобода в сенсі демократії, «внутрішня» свобода, свобода в сенсі відсутності перешкод на шляху реалізації наших бажань, чи навіть свобода від страху та нужденності мають мало спільного з особистою свободою та часто конфліктують з нею.Свобода, про яку тут йдеться, може служити загальним політичним принципом та метою всіх визвольних рухів, полягає у відсутності довільно застосованого примусу.“ Однак, він вважав необхідним примус тоді, коли ця свобода ставиться під сумнів: «дієвий захист свободи, таким чином, має бути сталим, догматичним та не робити жодних поступок доцільності, навіть тоді, коли неможливо точно встановити, що за вийнятком очевидних позитивних наслідків, можливі й негативні наслідки через її порушення. Свобода буде збережена лише тоді, коли її вважатимуть загальним принципом, застосування якого не вимагає обгрунтування.»

По закінченню Другої світової війни Гаєк побачив шанс для відродження лібералізму. В 1947 році він заснував Спільноту Мон Пелерін як платформу для розвитку нового лібералізму. В першій зустрічі брали участь окрім знайомих Гаєка Людвіга фон Мізеса, Карла Поппера Людвіг Ерхард, Вальтер Ойкен та Вільгельм Рьопке, котрі займались підготовкою соціальної ринкової економіки в Західній Німеччині. Гаєк підтримував ідеї розбудови соціальної ринкової економіки на основі неолібералізму, але починаючи з середини 1960-тих став попереджати про посилення втручання держави в економіку та прагнув надрукувати німецьке видання Шляху до Кріпацтва до 1971 року.

Окрім питань економіки, по закінченню Другої світової війни Гаєк присвячує основну увагу інформаційно-теоретичним, епістемологічними, культурологічними проблемам та філософії права і теоретичним проблемам психології.

26. Концепції плюралістичної демократії і. Берліна та а. Бентлі.

Концепція демократичного плюралізму почала формуватися в 50-60-ті роки ХХ ст. В ній головний акцент переноситься з загальної маси виборців на організовані групи інтересів. Демократія в цьому тлумаченні – це правління народу, яке діє через групові конкуруючі інтереси.

Основні постулати концепції:

• Суспільство складається з багаточисельних груп, які об’єднуються особливими економічними, релігійними, етнічними або культурними інтересами;

• Групи є головними суб’єктами політики та намагаються вплинути на владу;

• Між групами існує конкуренція за вплив на прийняття урядових рішень;

• Політична воля народу, яка виражається в рішеннях влади, є компромісом між різними груповими інтересами;

• Держава виступає як нейтральний арбітр між конкуруючими групами інтересів, а самі державні структури децентралізовані таким чином, щоб забезпечити групам інтересів відкритий доступ до чиновників.

Ісая Берлін «2 концепції свободи» - свобода і воля одне й те саме поняття

1. Негативна – область, де людина може діяти без втручання інших. «В яких межах суб’єктові – особі чи групі осіб – дозволено чи слід дозволити робити те, що він спроможний робити, і бути тим, ким він спроможний бути, без втручання інших осіб?» (МЕЖІ)

І. Берлін негативну свободу вбачає в тому, що одна людина не перешкоджає іншій робити той вибір, який їй хочеться. Не існує необмеженої свободи = обмежена законом заради соціальної спільноти. Проте існує деяка мінімальна область свободи, в яку не можна втручатися – сфера приватного життя відмежовується від сфери публічної влади. Втручання у цю сферу приватного – деспотизм. Критерій деспотизму – це та роль, що її на моє переконання відіграють інші люди, безпосередньо чи опосередковано, з наміром чи без, в руйнуванні моїх бажань. Примус – зумисне втручання інших людей у простір моєї діяльності. Свободу в цьому значенні розуміють як невтручання з боку інших. Чим більша область невтручання, тим більша моя свобода.

Мінімальна свобода – свобода, від якої людина не може відмовитись, не переставши бути людиною. Кожен має право на мінімальну свободу, тому кожного слід стримувати, використовуючи за необхідне силу, щоб він не забрав свободу у іншого.

Проте свобода не єдина мета людей – щоб уникнути разючої нерівності, яготовий пожертвувати деякими чи усіма своїми свободами. Свободу одних інколи слід обмежувати, щоб забезпечити свободу іншим. Мінімум, який не можна порушувати – свобода релігії, суджень, висловлювань, власності.

Межі негативної свободи залежать від того, скільки можливостей відкрито для людини; наскільки важко чи легко здійснити кожну з цих альтернатив; наскільки важливі в житті людини за певних обставин та за її характеру ці альтернативи; наскільки вони відкриваються чи закриваються завдяки навмисним діям людей; як оцінюють особа і суспільство розмаїті ймовірності.

Відмінність між поняттями негативної і позитивної свободи – ми ставимо питання не просто, що я вільний робити і ким вільний бути, а хто управляє мною, хто каже, що я можу/не можу робити

2. Позитивна – не свобода «від», а свобода «для». Свободи бути господарем власного життя, приймати власні рішення бути суб’єктом, а не об’єктом. Цілепокладання – обмежити свободу інших, щоб було можливим досягнення цілі.

Як панування людини над собою трактує позитивну свободу І. Берлін, він розглядає позитивну свободу в контексті запитання „Хто має мною правити?”.

Учений пише: я хочу, щоб моє життя залежало від мене, а не від зовнішніх сил; я хочу бути суб’єктом, а не об’єктом; я хочу самокеруватися, а не бути керованим.

„Я почуваюся вільним настільки, наскільки я вважаю це правильним, і невільним настільки, наскільки мене примушують усвідомлювати, що це не так”, – продовжує І. Берлін. Отже, позитивна свобода – це свобода „для”, насамперед для того, щоб брати на себе відповідальність, свобода дотримуватися. Це і є справжня людська свобода.

Для реалізації позитивної свободи необхідні соціальні й економічні умови. Вона швидше є тим ідеалом, до якого прагне людство, ніж повсякденною реальністю.

Позитивне і негативне поняття свободи історично розвивали в різних напрямах, поки вони не зайшли в безпосередній конфлікт між собою. І. Берлін - причини цього конфлікту: якщо ми примушуємо людей виконувати завдання, які ми поставили, і досягати нашої мети, навіть якщо робимо це заради їхнього добра, це означає, що ми обмежуємо їхню свободу. Отже, принциповим моментом у переживанні позитивної свободи є самостійність суджень.

Артур Фішер Бентлі (1870-1957 рр.) один з родоначальників теорії заінтересованих груп. Праця: „Процес правління.” (1908 р.).

А. Бентлі відмічав, що політична наука повинна займатись в першу чергу науковим вивченням поведінки заінтересованих груп в політичному процесі. А. Бентлі виходив з того, що діяльність людей, які борються за досягнення своїх цілей, здійснюється не індивідуально, а за допомогою об’єднання у групи, які створюються на основі спільних інтересів і розрізняються за характером діяльності. Політичне життя являє собою арену зіткнення і боротьби різних груп, що мають специфічні інтереси. В ході цієї боротьби одні, більш сильні, групи домінують, підкоряючи та примушуючи підкорятись інші, більш слабкі групи. Роль державного управління, на його думку, має полягати саме в тому, щоб регулювати конфлікти, які виникають та забезпечувати рівновагу між конкуруючими групами.